Оренда – це тимчасове платне користування майном на основі договору між орендарем та орендодавцем. Згідно із Положенням (стандартом) 14, оренда – угода, за якою орендар набуває права користування необоротним активом за плату протягом погодженого з орендодавцем строку.
Орендодавець передає своє майно та інші права власності на визначений договором строк і за плату у володіння, розпорядження та користування орендарю (трудовому колективу або окремим особам). Оренда не змінює власника та означає розподіл функцій власника та господарюючого володаря (користувача). Орендар при цьому є власником виробленої продукції та послуг, доходів від їх реалізації, а також придбаного за їх рахунок майна. Орендар несе відповідальність за використання орендованої власності.
При проведенні орендарем за рахунок власних коштів та за згодою орендодавця реконструкції майна або будівництва нових будівель та споруд можливо:
1) відшкодування орендарю витрат після закінчення договору оренди;
2) перехід наново створеного майна у власність орендаря;
3) перетворення новоствореного майна в акціонерну (пайову) власність.
Оренда може застосовуватись до будь-якої форми власності: державної, колективної, приватної, тобто орендодавцями можуть бути державні органи, громадяни, товариства.
Таблиця 5 – Орендні підприємства в Україні за видами економічної діяльності у 2006-2008 роках
Рік
Усього
У тому числі за секціями КВЕД
Сільське господарство, мисливство, лісове господарство
Рибальство, рибництво
Добувна промисловість
Переробна промисловість
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води
Будівництво
Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку
Діяльність готелів та ресторанів
Діяльність транспорту та зв'язку
Фінансова діяльність
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям
Державне управління
Освіта
Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги
Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту
–
−
–
За формою оренда може бути фінансова або операційна.
Фінансова оренда передбачає передачу орендарю всіх ризиків та вигод, пов’язаних з правом користування та володіння активом. Оренда вважається фінансовою за наявності хоча б однієї з наведених ознак:
1) орендар набуває права власності на орендований актив після закінчення строку оренди;
2) строк оренди становить більшу частину строку корисного використання об’єкта оренди;
3) вартість орендних платежів дорівнює або перевищує вартість об’єкта оренди.
Операційна - оренда інша, ніж фінансова (коли не має місця жодна з наведених ознак).
Суборенда – передача орендарем орендованого ним об’єкта в оренду третій особі. Орендар стає орендодавцем.
Основним документом, що регулює відносини між орендарем та орендодавцем, є договір оренди. Зміст договору оренди:
- мета оренди;
- суб’єкти оренди;
- об’єкт оренди (склад та вартість майна за залишковою відновною вартістю). Проводиться оцінка майна і до договору додається баланс;
- термін дії договору;
- розмір орендної плати і строки її внесення;
- порядок використання амортизаційних відрахувань для відновлення орендованого майна (орендарем або передаються орендодавцю).
- права та обов’язки сторін. Обов’язками орендодавця можуть бути: матеріально-технічне забезпечення, обслуговування устаткування, консультаційна допомога; обов’язок орендаря - підтримувати робочий стан об’єкта;
- умови зміни та розірвання договору. Наприклад, орендодавець може розірвати договір, якщо орендар використовує майно не за призначенням, погіршує стан майна (родючість землі), не виконує капітальний ремонт устаткування, не вносить в строк орендну плату. Орендар може розірвати договір, якщо майно за обставин, за які орендар відповідає, опиниться у непридатному для використання стані (наприклад, внаслідок стихійного лиха).
Строк оренди залежить від об’єкта оренди. На практиці, для будівель, споруд, землі – строк оренди становить 20-50 років і навіть до 99 років; для устаткування – до 5 років (строк морального старіння техніки). Тривалий строк оренди зацікавлює орендаря у технічному оновленні, підтриманні у робочому стані техніки, збереженні родючості землі. Менший строк оренди невигідний для орендодавця, тому що важко буде знайти наступного користувача майже повністю застарілої техніки.
В 2001 році у порівнянні з попереднім роком частка обсягу продукції, що вироблена орендними підприємствами, в загальному обсязі виробництва продукції підприємствами всіх форм власності в Україні зменшилася з 1, 1% до 0, 6%.
Орендна плата – це частина доходу орендаря, що сплачується орендодавцю відповідно до умов договору.
Як правило, орендна плата – це фіксований платіж у грошовій або натуральній формі, який вноситься орендарем незалежно від результатів його господарської діяльності.
Розмір орендної плати визначається в кожному конкретному випадку при укладанні договору про оренду шляхом узгодження інтересів сторін. Інтереси сторін протилежні – орендар намагається знизити орендну плату, орендодавець – підвищити. Існує мінімально та максимально допустима величина орендної плати.
Мінімальний рівень орендної плати – це такий, починаючи з якого орендодавець вже зацікавлений у передачі власного майна в оренду. Цей рівень повинен бути не менший за банківський процент на залишкову відновну вартість майна в поточних цінах. Величина ставки банківського проценту дорівнює процентній ставці по довгострокових кредитах банків з урахуванням ризику підприємницької діяльності (тому що здача майна в оренду пов’язана з більшим ризиком ніж звичайне кредитування). При орендній платі, менший за мінімальний рівень, орендодавцю буде вигідніше продати майно (або віддати в заставу) та положити гроші у банк і отримувати дохід у вигляді банківського процента.
Максимально можливий рівеньорендної плати – це такий, при якому орендарю ще є сенс орендувати майно. Він дорівнює величині чистого прибутку, отриманого від використання орендованого майна. Відповідна частка загального чистого прибутку підприємства може бути визначена пропорційно до частки орендованого майна у загальній вартості майна підприємства. Якщо орендна плата перевищує максимальний рівень, то не має сенсу брати майно в оренду.
Конкретна величина орендної плати знаходиться в діапазоні між мінімально та максимально можливим значенням і залежить від попиту та пропозиції на об’єкт оренди, дефіцитності продукції, що випускається, перспективи підвищення прибутковості діяльності орендаря, ступеня наполегливості тієї чи іншої сторін та виду оренди.
Для фінансової оренди загальна сума орендних платежів дорівнює вартості об’єкта оренди на початок строку оренди плюс фінансові витрати (плата за використання об’єкта) за період оренди. Плата за використання об’єкта оренди визначається за орендною ставкою процента. Загальна сума орендних платежів розподіляється по періодам виплати.
В Україні Кабінетом Міністрів визначена методика розрахунку плати за оренду державного майна. Розмір річної орендної плати за використання цілісних майнових комплексів(підприємства або його структурних підрозділів) або нерухомого майна державних підприємств визначається за формулою:
де Опл – розмір річної орендної плати, грн.;
Вз – залишкова (за балансом, форма № 1) вартість орендованих цілісних майнових комплексів на час оцінки об’єкта оренди або вартість нерухомого майна, визначена експертним шляхом, грн.;
Сор.ц – орендна ставка за використання цілісних майнових комплексів (нерухомого майна) державних підприємств, визначена згідно з додатком 1.
У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може бути передбачено більший розмір орендної плати.
У разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата спрямовується:
· за цілісні майнові комплекси державних підприємств – до державного бюджету;
· за нерухоме майно державних підприємств, організацій – 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків - державному підприємству, організації, на балансі яких перебуває це майно;
· за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації), - до державного бюджету. Якщо господарське товариство, створене у процесі приватизації (корпоратизації), утримує об’єкти житлового фонду, що не ввійшли до його статутного фонду, - 70% орендної плати до державного бюджету, 30% - господарському товариству.
У разі коли орендодавцем майна є державне підприємство, організація, орендна плата спрямовується:
· за окреме індивідуально визначене майно підприємства, організації (крім нерухомого) – підприємству, організації;
· за цілісний майновий комплекс структурного підрозділу підприємства, організації, нерухоме майно – 70 відсотків орендної плати підприємству, організації, 30 відсотків - до державного бюджету.
Підсумки теми
Кооператив – це добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої діяльності, яке основане на особистій трудовій участі його членів у діяльності. Кооператив може займатись виробництвом та збутом продукції, постачанням, закупівлею та споживанням товарів, або послуг, обслуговуванням його членів та інших осіб, будівництвом та експлуатацією житлових будинків.
Малі підприємства – це організаційно-економічний вид підприємств, які кваліфікуються за показником чисельності працівників та обсягом господарського обороту.
Мале підприємництво виконує притаманні йому функції: формує конкурентне середовище; надає ринковій економіці необхідної гнучкості; сприяє зайнятості; сприяє формуванню середнього класу.
Мале підприємство має не лише економіко-виробничі та соціально-економічні переваги, а й значні соціально-психологічні. Розв’язання існуючих проблем розвитку малого підприємництва в Україні, створення відповідного середовища потребують докорінної переорієнтації державної політики щодо сприяння цьому сектору економіки.
Бізнес-інкубатор – це спеціалізована організація (або підрозділ великої компанії), головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища.
Бізнес-центр - це, як правило, недержавна підприємницька структура, створена на суспільній основі при сприянні місцевої влади й іноземних організацій із метою підтримки розвитку малого підприємництва в регіоні. В Україні вже діють більш 30 бізнес-інкубаторів та більш 60 бізнес – центрів.
Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Фермерське господарство в системі ринкової економіки народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд із державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами. Селянське господарство діє в умовах самоокупності.
Оренда – це тимчасове платне користування майном, що засновано на основі договору між орендарем та орендодавцем. Орендна плата – це частина доходу орендаря, що сплачується орендодавцю відповідно до умов договору.
Оренда може застосовуватися до будь-якої форми власності: державної, колективної, приватної. Оренда може бути фінансова й операційна.
Література для самостійного поглибленого вивчення теми: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 20.
Додаток
Таблиця 1. Орендні ставки за використання цілісних майнових комплексів
державних підприємств
Цілісні майнові комплекси державних підприємств
Орендна ставка, відсоток до залишкової вартості основних засобів
торгівлі, з організації концертно-видовищної діяльності; випуску та проведення лотерей
харчової промисловості, ресторанів, з організації виставкової діяльності, електроенергетики, газової, хімічної і нафтохімічної промисловості, чорної металургії, зв’язку, швейної промисловості, громадського харчування (крім ресторанів)
нафтодобувної промисловості, лісового господарства, кольорової металургії
морського і автомобільного транспорту, будівельних матеріалів, побутового обслуговування, машинобудування та металообробки, освіти, науки та охорони здоров’я, легкої (крім швейної), паливної промисловості
інші об’єкти
Таблиця 2. Орендні ставки за використання нерухомого майна
Використання орендарем нерухомого майна за цільовим призначенням:
Орендна ставка, % до вартості нерухомого майна, визначеної експертним шляхом
розміщення нічних клубів, казино, інших закладів грального та шоу-бізнесу
провадження концертної діяльності, розміщення туристичних агентств, пунктів обміну валюти, бірж, брокерських, маклерських і рекламних контор, провадження концертної діяльності, розміщення туристичних агентств, пунктів обміну валюти, бірж, брокерських, маклерських і рекламних контор, комерційних банків, офісів брокерів, дилерів, авторемонтних майстерень, автозаправних станцій,
ресторанів
здійснення торгівлі непродовольчими товарами, крім товарів дитячого асортименту розміщення офісів нерезидентів України, надання юридичних консультацій, консалтингових та нотаріальних послуг
надання стоматологічних послуг
здійснення торгівлі продовольчими товарами підакцизної групи
розміщення офісів резидентів України
здійснення торгівлі продовольчими товарами (крім товарів підакцизної групи)
провадження підприємницької діяльності в галузі охорони здоров’я
розміщення виставок (крім книжкових та образотворчих)
розміщення підприємств громадського харчування (крім ресторанів, кафе і барів)
виконання ремонтно-будівельних робіт, розміщення закладів культури, кінотеатрів
видання газет, розміщення теле- та радіокомпаній, інформаційних агентств
4, 5
здійснення торгівлі непродовольчими товарами дитячого асортименту
здійснення книжкової торгівлі і торгівлі шкільним приладдям (в частині площ, які використовуються з цією метою)
розміщення громадських організацій, які не займаються комерційною діяльністю
розміщення відділень Ощадбанку, що приймають платежі від населення, відділень поштового зв’язку
розміщення закладів науки (крім бюджетних), майстерень художників, скульпторів, народних майстрів, членів інших творчих спілок
провадження підприємницької діяльності у сфері надання комунальних, побутових послуг (крім послуг автосервісу)
видання літературно-художніх, науково-технічних, дитячих газет і журналів (крім тих, для видання яких встановлено орендну ставку у розмірі 1 відсотка)
розміщення аптек, які самостійно виготовляють ліки (реалізують готові ліки)
здійснення торгівлі продовольчими товарами для пільгових категорій громадян
(учасників Великої Вітчизняної війни, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, хворих на цукровий діабет, багатодітних сімей тощо)
розміщення бібліотек, архівів
здійснення торгівлі товарами дитячого харчування, розміщення молочних кухонь
розміщення дитячих дошкільних виховних закладів, закладів освіти, спортивних закладів (для школярів і студентів)
видання дитячих газет і журналів, співзасновником яких є органи державної влади
видання літературно-художніх, науково-технічних журналів, що виходять українською мовою), співзасновниками яких є органи державної влади
розміщення фірмових магазинів вітчизняних промислових підприємств, крім тих, що виробляють товари підакцизної групи
організація дозвілля дітей та юнацтва у позаурочний час
розміщення благодійних організацій, фондів, громадських організацій інвалідів, ветеранів війни, праці, які не займаються комерційною діяльністю (в частині площ, які використовуються з цією метою)
розміщення закладів охорони здоров’я та соціальної допомоги (з частковим самофінансуванням)
інше використання нерухомого майна
Примітка. Орендні ставки для вітчизняних юридичних і фізичних осіб – суб’єктів малого підприємництва, які провадять виробничу діяльність, застосовуються з коефіцієнтом 0, 8.
Тема 7.2. Державні, змішані, спільні та інші форми підприємництва
Питання теми
1. Державні та змішані підприємства.
2. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства.
3. Венчурні підприємства. Франчайзингова форма підприємництва. Офшорні фірми.
1. Державні та змішані підприємства
Ринкова економіка зовсім не вимагає повної ліквідації державної власності. Основною функцією державного підприємництва є створення сприятливих умов для виробництва необхідних товарів (послуг). Державні підприємства часто створюються в низькоприбуткових галузях, які є непривабливими для приватних підприємців, але необхідними для суспільства.
Про доцільність збереження державного сектора свідчить закордонний досвід. В країнах Західної Європи частка державного сектора в економіці становить від 10 до 30% в залежності від особливостей ринкового механізму: в Австрії, Португалії – 24-28%, Великобританії, Іспанії, Німеччині – 10-15%, Франції – 18%. В Великобританії, наприклад, державний сектор охоплює чорну металургію, вугільну промисловість, засоби зв’язку, транспорт, вокзали, аеропорти, морські порти, аерокосмічну промисловість, постачання електроенергії, газу, деякі установи культури. В США на частку держави припадає 40% зайнятих, 20% капіталу, 40% землі, 42% електростанцій, поштове обслуговування, значна кількість станцій телебачення та радіомовлення. В деяких розвинутих ринкових країнах державні компанії є лідерами серед великих промислових фірм, зокрема в автомобільній промисловості Франції (" Рено") та Італії. Електроенергетичні компанії перебувають у 100% державнійвласності у таких країнах, як Франція, Данія, Латвія, 55% перебуває в державній власності у Швеції, 51% - в Австрії, 38% - у Норвегії.
Сьогодні в індустріально розвинутих країнах основна кількість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, освіти, науки, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Тому значення державного сектора зростає.
Обсяг промислової продукції у 2001 р. на державних підприємствах в Україні становив 18, 3%, на підприємствах комунальної власності – 2, 2%, на приватних – 1, 5%, на підприємствах колективної форми власності – 77, 1%, власності міжнародних організацій - 0, 9%. Макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підприємств; держава є власником пакетів акцій у 2263 суб'єктах господарювання (серед них: 2036 -відкриті акціонерні товариства, 34 -державні акціонерні та холдингові компанії, 193 - закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб'єкти підприємницької діяльності, в яких держава має свою частку).
До державного сектора в Україні відносяться:
1. Державні підприємства, засновані на державній власності (у тому числі казенні підприємства, які не підлягають приватизації). Центральні органі влади уповноважені управляти таким підприємством від імені громадян.
2. Комунальні підприємства, що засновані на власності відповідної територіальної громади і управляються місцевими органами влади.
3. Змішані підприємства, в яких держава володіє частиною майна (акцій). Управління пакетом акцій, що залишились у державній власності, здійснює уповноважена особа. В Україні створений спеціальний орган – агентство по управлінню частинами державної власності.
4. Бюджетні організації, що функціонують в основному за рахунок коштів державного бюджету.
Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом з власником в умовах повного госпрозрахунку.
Процес розвитку державного сектора (державних підприємств) називається націоналізацією. Зворотній процес – скорочення державного сектора – називається приватизацією (роздержавленням).
Переваги націоналізації (з досвіду розвинутих ринкових країн):
- Забезпечення великих масштабів виробництва. Наприклад, енергетика ефективно діє тільки при великих масштабах виробництва, що можливо за допомогою держави.
- Можливість великих капіталовкладень. Наприклад, аерокосмічна промисловість, що потребує великих інвестицій, фінансується державою.
- Контроль за монополіями. Наприклад, держава повинна мати вплив на зміну цін на товари для інвалідів, дітей, людей похилого віку, тарифів на комунальні послуги.
- Субсидування збиткових галузей. Наприклад, залізничні пасажирські перевезення, особливо у віддалені райони, як правило збиткові і в усіх країнах підтримуються за рахунок держави.
- Контроль за галузями, що забезпечують оборону країни.
- Зниження витрат на конкуренцію для державних підприємств–монополістів.
Негативні наслідки націоналізації:
- Націоналізовані галузі є монополістами, на них не має впливу конкуренція. Вони стають бюрократичними, не реагують на потреби споживачів
- Немає рушійного мотиву отримання прибутку.
- Політичний вплив на прийняття підприємницьких рішень.
У ринковій економіці державний сектор представлений:
1. Бюджетними (відомчими) організаціями, частка яких у різних країнах з ринковою економікою змінюється від 0 до 2%. Вони не мають господарської самостійності та безпосередньо підпорядковуються Міністерствам або органам місцевого самоврядування. Їх не можна вважати самостійними суб’єктами підприємницької діяльності.
2. Державним підприємництвом, яке широко представлено у країнах з ринковою економікою в галузях, що мають особливо важливе значення для економіки, або не можуть забезпечити підприємцям достатню норму прибутку та потребують великих капіталовкладень. Це громадські корпорації, або змішані товариства. Вони можуть створюватись урядовим указом у формі акціонерних товариств, всі акції якого належать державі. При необхідності громадська корпорація може бути легко перетворена у змішане акціонерне товариство з часткою державної власності. Такі акціонерні товариства узгоджують плани своєї діяльності з органами державного управління та контролюються ними. Вони зобов’язані щорічно друкувати звіти про свою діяльність. Держава здійснює контроль за інвестиціями товариств і фінансує їх шляхом надання істотних дотацій, збільшення статутного капіталу, реінвестування дивідендів.
Центральне питання дискусій у країнах зі змішаною економікою - оптимальний обсяг державного сектора. Прихильники ідеї його скорочення, скептично оцінюючи спроможність урядів вирішувати соціальні й економічні проблеми через низку невдач, вимагають обмежити кількість державних чиновників, оскільки вважають, що роздутий державний апарат підриває економічні та політичні свободи. На думку інших дослідників державний сектор є замалим. Дебати точаться також навколо питань про роль держави у виробництві:
наприклад, чи можуть приватні фірми краще забезпечити людей тими послугами, які сьогодні надає держава. Що ж до державного контролю над виробництвом, то це питання не збурює надто гарячих дискусій навіть у США. Найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не багатство нації.
Часто на адресу державного сектора лунають звинувачення в неефективності; але ж державна власність зосереджена переважно в тих галузях, які з різних причин є малорентабельними і навіть збитковими, непривабливими для приватного капіталу. Ця обставина значною мірою пояснює те, що державні підприємства та підприємства із змішаною формою власності менш ефективні, ніж приватні.
Країни з розвинутою економікою нагромадили значний досвід практичного розв'язання проблеми ефективності державного підприємництва. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в чистих, а у змішаних, корпоративних, тобто інтеграційних, формах державного регулювання через володіння певною часткою капіталу в підприємствах. Корпоративна участь держави у підприємництві завдяки поєднанню державної і приватної власності дає можливість нівелювати вади кожної з них та посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним, набуває більшої гнучкості, мобільності і підконтрольності. Водночас приватний капітал стає менш ризиковим, більш стабільним і прогнозованим.
Нині кілька найбільших компаній некомуністичного світу поєднують різні форми власності. Дослідження в країнах Західної Європи показало, що в 40% корпорацій держава має свою частку. Перелік включає 10 найбільших (за доходами) індустріальних фірм Британії, Франції, Італії та Західної Німеччини, а також 5 компаній-лідерів в інших 12 країнах (усіх - 100); 16 компаній, названих у переліку, засновані на повній державній власності, в інших державі належать різні частки власності - від малих частин до контрольних пакетів.
Як переконує досвід країн з перехідною економікою, не стільки форма власності, скільки характер управління підприємствами та наявність конкурентного середовища визначають рівень їх економічної ефективності і темпи зростання виробництва. Цікавим з цього приводу вбачається досвід Китаю, який чітко показує, що конкуренція важливіша для успішного економічного розвитку, ніж зміна форм власності. У 1992 р. там було обрано курс на створення змішаної форми власності, в якій суспільна відіграє домінуючу роль. При цьому єдиним реальним шляхом для нерентабельних виробництв вважається акціонування державної власності, залучення іноземного капіталу, злиття з успішними державними підприємствами. Китай розширив сферу конкуренції без приватизації державних підприємств, створюючи нові приватні виробництва за поступової або одномоментної лібералізації і м'якого демонтажу директивного регулювання зі збереженням у руках держави основних фінансових підойм.
2. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства.
За належністю капіталу розрізняють:
- національні;
- іноземні;
- багатонаціональні підприємства.
Національні підприємства належать підприємцям своєї країни. Наприклад, " ІВМ" при міжнародному характері своєї діяльності є національною фірмою США, тому що зареєстрована у США і тільки 4% її акцій знаходяться в іноземних суб’єктів.
В іноземних фірмах капітал належить іноземним підприємцям повністю, або в частині, що забезпечує їх контроль.
Законодавство про іноземні компанії розрізняється в різних країнах і залежить від політики держави по залученню іноземного капіталу. Звичайно в країнах світу іноземні підприємці користуються рівними правами з національними. Іноді держави встановлюють для них обмеження по залученню іноземного персоналу. Як правило, іноземний підприємець зобов’язаний публікувати фінансові звіти про діяльність в країні місцезнаходження. Деякі країни надають іноземним інвесторам пільговий податковий режим: пільги при отриманні позик, земельних ділянок, при оплаті комунальних послуг, перевезень.
Часто іноземні фірми створюються шляхом утворення нового акціонерного товариства або купівлі контрольного пакета акцій місцевих фірм. Найбільше розповсюдження має другий шлях, тому що дозволяє використовувати наявні зв’язки, клієнтуру, знання ринку. Часто перед купівлею має місце тривале ділове співробітництво (торговельне, технічне, фінансове).
Багатонаціональні фірми (змішані за капіталом) - це фірми, капітал яких належить підприємцям кількох країн. Наприклад, бельгійсько-французсько-амерікансько-швейцарський концерн " Філіпс".
Слід відрізняти міжнародні фірми, сфера діяльності яких територіально розповсюджується на зарубіжні країни шляхом створення філіалів, дочірніх компаній. Більшість міжнародних компаній за належністю капіталу є національними. Різновидом міжнародних є транснаціональні корпорації (ТНК) - багатогалузеві компанії з технологічною і подетальною спеціалізацією підрозділів, коли частина технологічного процесу переноситься в інші країни. Обслуговуючі ТНК, невеликі національні фірми виходять на світові ринки. Наприклад, європейські автомобільні компанії замовляють вузли і деталі в Японії, тому що це дешевше.
Багатонаціональні компанії називаються спільними підприємствами в тому разі, коли метою їх створення є здійснення спільної підприємницької діяльності. Особливо багато спільних підприємств є в нових галузях, що потребують великих капіталовкладень, науково-технічного співробітництва – нафто-хімічна, хімічна промисловість, атомна енергетика, будівництво великих об’єктів, галузі машинобудування.
Створення багатонаціональних та спільних підприємств в Україні регулюється відповідним законодавством " Про зовнішньоекономічну діяльність", " Про іноземні інвестиції", " Про захист іноземних інвестицій".
Спільне підприємство розглядається законодавством як різновид підприємства з іноземною інвестицією. На таких підприємствах інвестиція повинна становити не менше 10% статутного фонду та не менше 50 тис. дол.
Згідно із Законом України “Про іноземні інвестиції” спільне підприємство – це підприємство, що основане на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів і на спільному управлінні та розподілі результатів і ризику.
Як правило, спільні підприємства створюються у двох організаційних формах: акціонерного товариства (АТ); товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) шляхом злиття, обміну акціями, придбання пакета акцій, що не дає права повного контролю.
Згідно із законами різних країн акціонерні товариства повинні публікувати річні звіти і таким чином конкуренти отримують інформацію про їх діяльність. Тому значна частина спільних підприємств за участю західних партнерів та партнерів з країн СНД є товариствами з обмеженою відповідальністю. Головою правління може бути український або іноземний громадянин.
При створенні спільного підприємства кожна сторона вносить вклад до Статутного фонду у вигляді капіталу, технології, прав власності (права на експлуатацію природних ресурсів, авторські права, ноу-хау, торгівельний знак, фірмове найменування). Частки власників визначаються в установчих документах.
Створення спільного підприємства надає ряд переваг для його учасників:
- можливість створення великомасштабного виробництва за рахунок залучення додаткового капіталу та устаткування;
- доступ до нових ринків збуту, торговельних мереж;
- використання закордонного досвіду технології, організації виробництва, маркетингу;
- доступ до джерел сировини та до дешевої робочої сили.
Для українських та для іноземних підприємців характерні певні переваги з числа названих.
Часто метою підприємців з розвинутих країн, які здійснюють інвестиції в країнах, що розвиваються є захоплення джерел сировини, ринків збуту, отримання пільг, прикриваючись вивіскою місцевого підприємства.
Однак для країни, на території якої розташоване спільне підприємство, існують певні вигоди:
- залучення до країни матеріальних і фінансових ресурсів;
- сприяння розвитку транспорту, банківської і страхової систем;
- залучення новітніх зарубіжних технологій та досвіду менеджменту;
- створення робочих місць та підготовка кваліфікованих кадрів;
- насичення внутрішнього ринку та вихід на іноземні ринки (підвищення експортного потенціалу);
- додаткові надходження до бюджету країни;
- використання корисних копалин (якщо країна сама не може їх використовувати та пропонуються вигідні умови використання).
Можливі також і негативні наслідки від присутності спільного підприємства в країні:
- ігнорування інтересів країни-господарки (розміщення екологічно небезпечних виробництв);
- проведення досліджень концентрується в більш розвинутій країні, а в менш розвинутій – тільки виконавчі операції;
- висока оплата запрошених іноземних спеціалістів викликає соціальну напруженість.
Діяльність спільного підприємства більш складна, ніж національного по таких причинах:
- необхідно підтримувати зв’язки з іншою країною;
- можливі обмеження уряду країни-господарки (за кількістю зайнятих, рівню заробітної плати, платежах до бюджету, захисту навколишнього середовища);
- відмінність по культурі, мові, національні особливості;
- особливості ринків збуту, сприйняття реклами;
- різний рівень промислового, комерційного розвитку і соціального забезпечення;
- зміна курсів валют;
- складність правового забезпечення діяльності;
- опозиція громадських сил і спілок.
При обгрунтуванні доцільності створення спільного підприємства порівнюються варіанти організації виробництва, економічні показники діяльності з використанням та без використання іноземних інвестицій (фінансування, постачання, технології, устаткування, збут, кількість робітників, заробітна плата, якість продукції, прибуток, рентабельність).
Таблиця 1 – Спільні підприємства в Україні видами економічної діяльності у 2006-2008 роках
Рік
Усього
У тому числі за секціями КВЕД
Сільське господарство, мисливство, лісове господарство
Рибальство, рибництво
Добувна промисловість
Переробна промисловість
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води
Будівництво
Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку
Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...
Опухоли яичников в детском и подростковом возрасте Опухоли яичников занимают первое место в структуре опухолей половой системы у девочек и встречаются в возрасте 10 – 16 лет и в период полового созревания...
Ваготомия. Дренирующие операции Ваготомия – денервация зон желудка, секретирующих соляную кислоту, путем пересечения блуждающих нервов или их ветвей...
Билиодигестивные анастомозы Показания для наложения билиодигестивных анастомозов:
1. нарушения проходимости терминального отдела холедоха при доброкачественной патологии (стенозы и стриктуры холедоха)
2. опухоли большого дуоденального сосочка...
