Природокористування

МС

Q

Рисунок 8 – Крива граничних витрат

В межах короткострокового періоду виробничі потужності фіксовані. Підприємство може використовувати свої потужності більш менш інтенсивно, збільшуючи чи зменшуючи кількість змінних ресурсів, однак часу, який є в його розпорядженні недостатньо для того, щоб змінити розміри підприємства.

Маючи незмінну ціну ресурсів і певний обсяг виробництва, можна визначити витрати у короткостроковому періоді.

С

MC AC

AVC

AFC

Q

Рисунок 9 – Взаємодія середніх та граничних витрат

 

Крива середніх змінних витрат на першому етапі показує зменшення AVC: впливає ефект масштабу, збільшення обсягу виробництва. Але потім AVC починають зростати: над ефектом масштабу бере верх дія закону спадної віддачі (або закон спадної граничної продуктивності).

Тобто, існує певна межа, після якої віддача від збільшення використання якогось певного елементу витрат починає зменшуватись. Падіння віддачі відбувається тому, що вичерпуються можливості даного ресурсу, при тому, що використання усіх інших залишається на тому ж рівні.

Крива граничних витрат перетинає криві середніх сукупних витрат та середніх змінних витрат у точці їх мінімальних значень.

Правило взаємозв’язку граничних та середніх величин. Суть його в тому, що якщо у будь-якій точці граничні витрати наступної одиниці продукції менші ніж середні витрати попередньої одиниці, то крива середніх змінних витрат буде спадною, а якщо граничні витрати більші ніж середні змінні, то крива буде зростати. Тому крива граничних витрат перетинає цю криву в її найбільш низькій точці.

Те ж відноситься і до взаємодії з кривою сукупних середніх витрат.

У межах довгострокового періоду постійні витрати не мають місце.

Розбіжність довгострокового та короткострокового аналізу витрат виробництва полягає у відмінності ступеня еластичності факторів виробництва. Протягом довгострокового періоду виробники мають можливість контролювати обсяг випуску і витрати, змінюючи не тільки інтенсивність виробничої діяльності на підприємстві, але й розміри й кількість підприємств.

Крива довгострокових середніх витрат (LATC), або планова крива, складається з дільниць кривих короткострокових АТС, які відповідають різним розмірам підприємства та різним технологічним процесам.

С SAC₁ SAC₂ SAC₃

LATC

LMC

Q

Рисунок 10 – Крива довгострокових витрат

Граничні витрати довгострокового періоду (LMC) – це величина зміни витрат при зміні обсягу виробництва, коли усі фактори виробництва змінні; це приріст витрат виробництва за умов можливості зміни розмірів підприємств (рис. 9.10).

LMC = D LC / D Q

Якщо LMC < LAC – підприємство збільшується;

LMC > LAC – підприємство зменшується;

LMC = LAC – мають min значення LAC і це – оптимальний розмір підприємства.

Динаміку витрат у довгостроковому періоді визначає ефект масштабу.

Позитивний ефект масштабу полягає у тому, що при поступовому зростанні підприємства, цілий ряд факторів починає діяти в напрямку зниження середніх витрат виробництва: спеціалізація праці робітників; спеціалізація та економія праці управлінського персоналу; ефективне використання основного та оборотного капіталу; можливість здійснювати більш глибоку переробку сировини, диверсифікація виробництва фірми

Тож позитивний ефект масштабу має місце коли LAC фірми падають по мірі збільшення випуску продукції.

Негативний ефект масштабу виникає при такій організації виробництва, коли LAC зростають по мірі збільшення обсягу виробництва продукції. Його головна причина пов’язана з послабленням контролю та координації діяльності різних ланок фірми.

Оптимальна комбінація ресурсів за критерієм мінімізації витрат базується на концепції мінімального ефективного розміру підприємства. Тобто він являє собою той обсяг виробництва, при якому підприємство може мінімізувати свої довгострокові середні витрати.

Метою діяльності фірми є максимізація прибутку. У загальному вигляді прибуток фірми визначається як різниця між сукупною виручкою (TR) та сукупними витратами (TC).

Максимізація прибутку для фірми означає пошуки шляхів для одержання найбільшого економічного прибутку, тобто різниці між загальним доходом та сукупними витратами.

Визначити обсяг виробництва, при якому фірма максимізує прибуток, можна за допомогою двох основних методів:

1. Сукупного аналізу, який використовує зіставлення сукупних величин.

2. Граничного аналізу, що використовує зіставлення граничних величин.

Сукупний аналіз

Прибуток фірми – це різниця між сукупним доходом(TR) та сукупними витратами фірми(TC).

P_F = TR – TC,

 

Максимізація прибутку досягається, коли відрізок між TR і ТС найбільший (відрізок ВD), обсяг випуску Q*. Точки А та С – точки критичного обсягу випуску продукції, коли ТС = TR, тобто, точки самоокупності. Коли обсяги виробництва менші ніж Q₁, або більші ніж Q₂ виробництво стає збитковим (ТС > TR).

TC, TC TR

TR C

B

D

A

Q₁ Q₂ Q

Рисунок 12 – Максимізація прибутку конкурентної фірми (сукупний аналіз)

Граничний аналіз

Для вирішення проблеми максимізації прибутку важливо враховувати не загальні, а граничні значення показників. Доки граничний доход перевищує граничні витрати, фірма одержує прибуток, тобто можна збільшувати випуск продукції.

Граничний доход – це приріст сукупного доходу при продажу додаткової одиниці продукції.

MR = DTR / DQ

 

Різниця між MC та MR – це граничний прибуток RМ, тобто прибуток, що одержує фірма від реалізації кожної додаткової одиниці продукції. Якщо МR > МС, то показник RМ приймає позитивне значення, яке вказує, що кожна додаткова одиниця продукції додає певний відсоток до загального прибутку. Якщо МR = МС, це означає, що RМ = 0, а загальний прибуток досягає максимуму. Подальше зростання випуску приведе до перевищення МС над МR, граничний прибуток приймає негативні значення, а загальний прибуток починає зменшуватися.

МC, МC

МR

Е

Q₁ Q

Рисунок 13 – Максимізація прибутку конкурентної фірми (граничний аналіз)

 

Обсяг виробництва Q₁, який максимізує прибуток, визначається при умові рівності граничних витрат і граничного доходу в точці Е.

Правило максимізації прибутку: фірма збільшуватиме випуск продукції, доки додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці продукції (MC) не зрівняються з граничним доходом від її продажу (MR).

MC = MR

Варіанти рівноваги конкурентної фірми у короткостроковому періоді.

1. Конкурентна фірма, що отримує прибуток.

Прибуток = (Р – АС) * Q

2. Конкурентна фірма, що знаходиться на рівні самоокупності.

Ціна самоокупності Р = МС = min АС

3. Конкурентна фірма, що несе збитки.

Збитки = (АС – Р) * Q.

4. Конкурентна фірма, що мінімізує збитки.

Min AVC < P < min AC.

Мінімізуючи збитки, фірма коригує обсяг випуску продукції таким чином, щоб він був встановлений відповідно до точки Р = МС, щоб забезпечить їй покриття змінних витрат (VC) і частково постійних витрат (FC).

5. Конкурентна фірма, що припиняє виробництво.

Якщо ринкова ціна буде нижчою, ніж мінімальні змінні витрати, фірма припинить виробництво. Ціна припинення виробництва

Р = МС < min AVC.

 

 

Ринки факторів виробництва відрізняють від ринків товарів та послуг:

- на ринку товарів і послуг фірми є продавцями, а споживачі покупцями готової продукції;

- на ринку факторів виробництва фірми є покупцями, а домашні господарства разом з фірмами – продавцями виробничих ресурсів.

Попит на фактори виробництва є похідними від попиту на кінцеву продукцію, що виробляється за допомогою даного фактора виробництва. До факторів виробництва відносять: працю, капітал, землю, підприємницьку здібність, інформацію.

Ринки факторів виробництва виконують такі функції:

1. Визначають, яким чином виробляються товари, тому що однакову кількість продукції можна виробляти, використовуючи велику кількість техніки і незначну кількість живої праці або навпаки.

2. Визначають, для кого виробляються товари, тому що ціни на виробничі фактори визначають рівень доходів економічних суб’єктів від їх продажу.

Таким чином, ринок факторів виробництва є невід’ємною частиною обігу товарів, послуг, інформації між суб’єктами ринкової економіки.

В мікроекономічному аналізі розрізняють:

- досконало конкурентний ринок факторів виробництва – кількість продавців та покупців певного виду ресурсів настільки велика, що вони не в змозі впливати на ціни виробничих факторів;

- недосконало конкурентний ринок факторів виробництва – ринок, де або продавці або покупці мають монопольну владу.

Попит на фактори виробництва визначається метою, що ставить перед собою конкретна фірма в рамках певних обмежень. До них відносяться:

1) технологія виробництва;

2) ефективність факторів виробництва при створені кінцевого продукту;

3) ринкова вартість ресурсів;

4) попит на кінцевий продукт.

Особливість пропозиції факторів виробництва полягає в тому, що вони за певний час бувають визначеними, але не фіксованими. Загальна пропозиція ресурсів за певний час залежить від фізичного або технологічного обмеження ресурсів. У кількісному плані ресурси можуть бути змінені дуже мало і за великий проміжок часу. Природні ресурси теж обмежені, але не фіксовані, тому що є можливість відкриття нових родовищ, розробки і впровадження штучних матеріалів – замінників природних. Обмеженість, але не абсолютна фіксованість притаманна всім виробничим ресурсам.

Кожен ресурс є джерелом доходу домогосподарств.

Особливість ринку праці є те, що продавцями на ньому виступають не фірми, що максимізують прибуток, а домашні господарства і окремі індивіди, що максимізують корисність.

На ринку праці продається та купується не сама праця, а послуги праці, кількість та якість яких залежить від багатьох факторів – рівня професійної підготовки робітника, його кваліфікації, досвіду та ін. Купівлі-продаж послуг праці виступає у формі найму вільного виробника на певних умовах, які стосуються терміновості робочого дня, розмірів заробітної плати, посадових обов’язків та деяких інших.

Попит на ринку праці, як на будь-якому іншому ринку ресурсів, або факторів виробництва, залежить від попиту на ту продукцію, яка буде вироблена за допомогою цього ресурсу.

Заробітна плата складає більшу частку доходів споживачів і тому оказує істотний вплив на розмір попиту на споживчі товари та на їх ціни.

Заробітна плата, в широкому розумінні, – це доход від фактора виробництва під назвою “праця”. В вузькому розумінні заробітна плата розглядається як ставка заробітної плати, тобто ціна, яка виплачується за використання одиниці праці на протязі певного часу – година, дінь, тиждень та ін.

Розрізняють номінальні та реальні заробітну плату. Під номінальною заробітною платою розуміють суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. За величиною номінальної заробітної плати можна судити про рівень заробітку, доходу, але не про рівень споживання та добробуту людини. Для цього потрібно знати, яка реальна заробітна плата.

Реальна заробітна плата – кількість споживчих благ та послуг, яку робітник може придбати за свою номінальну зарплату за даного рівня цін після відрахування податків.

Різний рівень зарплати в різних країнах пов’язаний з національними, культурними традиціями, кліматичними умовами, економічним рівнем розвитку країни, соціальними функціями держави, стану ринку праці.

Ринок землі – це ринок природних ресурсів, що включає в себе сільськогосподарські угіддя, родовища корисних копалин, ділянки для споруд тощо.

Пропозиція на ринку землі більш-менш стабільна. Вона залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якості або родючість землі, місцезнаходження ділянки землі.

Якість землі – залежить від природнокліматичних умов, структури ґрунту, умов господарювання та ін.

Рента – це будь-який регулярно одержаний доход з капіталу, нерухомості, землі, який не потребує від свого володаря підприємницької діяльності.

Найбільш поширена форма ренти – плата землевласникам за передачу ними права землекористування на певний термін.

Диференціальна земельна рент а – надлишковий доход у землеробстві, який має фіксований довгостроковий характер.

Об’єктивна причина утворення диференціальної ренти – монополія на землю як об’єкт господарювання. Джерело – додаткова праця землеробця. Умова утворення – відмінність у природній родючості землі та неоднакове місце розташування щодо ринку збуту сільськогосподарської продукції.

Диференціальна рента пов’язана з високою родючістю і ближчим місцерозташуванням до ринку збуту. На кращих і середніх ділянках індивідуальна вартість одиниці продукції нижча, тому різниця між суспільною і індивідуальною вартістю перетворюється у диференціальну ренту 1. Її отримує власник цієї землі.

Диференціальна рента 2 пов’язана із штучною родючістю. Це результат додаткових капіталовкладень у землю (витрати на мінеральні добрива, іригацію та інше). Орендатор підвищує якість землі, тому він і отримує диференціальну ренту 2.

Землевласник отримує доход не лише з кращої і середньої якості ділянки, а й з гіршої – це абсолютна земельна рента. Причина – монополія на землю як об’єкт господарювання. Її джерело – надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва).

Монопольна земельна рента сплачується споживачем рідкісних сільськогосподарських продуктів, які виробляються на землях з особливими природними умовами, тому що ціна на ці продукти висока (перевищення попиту над пропозицією викликає ціни, які перевищують вартість товару). Монопольна рента існує в гірничодобувній промисловості, будівництві, лісовому господарстві.

В країнах, де узаконена приватна власність на землю, земля є об’єктом купівлі-продажу. Земля – особливий товар, на неї не витрачена праця (не маючи вартості земля має ціну). Ціна землі ґрунтується на доході, який вона приносить своєму власнику – ренті.

Ціна землі = рента / позичковий відсоток

В ринковій економіці ціна землі має тенденцію до зростання.

Для визначення фактора виробництва – капітал, можна виділити два підходи, які характеризують капітал як сукупність засобів виробництва або як грошову суму, яка використовується в господарських операціях з метою отримання доходу.

В зв’язку з цим існує також проблема визначення поняття “ринку капіталу”. В залежності від того, що виступає об’єктом взаємовідносин покупців та продавців на ринку, в подальшому виділяються два можливих варіанти визначення цього поняття.

1. Під капіталом на ринку факторів виробництва розуміють фізичний капітал: верстати, машини, споруди, запаси матеріалів та напівфабрикатів та ін. в їх вартісній формі. Тому в даному випадку ринок капіталу представляє собою частину ринку факторів виробництва.

2. Під капіталом на ринку фінансів розуміють грошовий капітал. Тому ринок капіталів виступає однією з складових ринку позичкових капіталів.

Позичковий капітал – це капітал, який віддається у позику і приносить його власнику дохід у формі відсотку.

Джерелам позичкового капіталу виступають: тимчасово вільні гроші на підприємствах; заощадження населення; гроші державних, міських бюджетів, організацій, які тимчасово не використовуються.

Позичковий відсоток – та частина прибутку, яка виплачується володарю грошових коштів у вигляді плати за їх використання для виробництва додаткової вартості.

Норма позичкового відсотку – ціна, яка виплачується за використання грошей і знаходиться:

Норма позичкового відсотку = річний дохід на позичковий капітал /

сума позичкового капіталу * 100%,

Підприємницький доход потрібно розглядати, з одного боку, як кінцевий результат розподілу прибутку підприємства, з іншого – як винагорода за прояв підприємницької здібності.

Підприємницький дохід включає:

по-перше; нормальний прибуток, тобто нормальну винагороду підприємницю, необхідної для того, щоб привабити та утримати його в межах даного напрямку діяльності. Нормальний прибуток входить до внутрішніх витрат фірми. Якщо нормальна винагорода не забезпечує стабільність фірми, то підприємець переорієнтує свої зусилля на більш прибутковий напрямок бізнесу або відмовиться від ролі підприємця заради заробітної плати в іншій фірмі.

по-друге; доход отриманий понад нормального прибутку, тобто економічний (чистий) прибуток.

 

 

 

 

Безперервний процес виробництва на макрорівні відображає взаємозв’язки між важливими структурними пропорціями, узагальнюючими показниками народного господарства, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, які охоплюють всі галузі національної економіки.

Економічний потенціал – це сукупна здатність галузей народного господарства виробляти усі види продукції та послуг.

Найпростіша класифікація економічного потенціалу включає матеріальні ресурси (земля, капітал) та людські ресурси (праця, підприємницькі здібності). Для характеристики економічного потенціалу використовується показник національне багатство.

Національне багатство – це сукупність матеріальних благ, якими розпоряджається суспільство на визначену дату і які створені працею людей за весь попередній період його розвитку.

Структура національного багатства складається з наступних основних елементів: основні виробничі фонди; оборотні виробничі фонди; матеріальні запаси та резерви; невиробничі фонди; природні ресурси.

Система національних рахунків (СНР) – це міжнародний стандарт оцінки основних економічних показників країни на макрорівні.

Різні показники, які включаються до СНР, дозволяють виміряти обсяг виробництва у конкретний період часу та розкрити фактори, які безпосередньо визначають функціонування економіки.

Економічна теорія та статистика для виміру обсягу національного виробництва використовує ряд показників, серед яких важливе місце займає валовий національний продукт.

Валовий національний продукт (ВНП) визначається як сукупна ринкова вартість усього обсягу кінцевого виробництва товарів та послуг в економіці за рік.

Щоб уникнути подвійного рахунку, при визначенні ВНП необхідно враховувати лише кінцеву продукцію (сума доданих вартостей) і не враховувати проміжну продукцію.

Кінцева продукція – це товари та послуги, які купуються споживачами для кінцевого використання, а не для перепродажу.

Додана вартість – це вартість, яка створена у процесі виробництва на конкретному підприємстві і яка охоплює реальний внесок підприємства у створенні вартості конкретного продукту (заробітна плата, прибуток, амортизація). Вона визначається як різниця між виручкою від реалізації товарів та вартістю матеріальних витрат на виробництво й реалізацію продукцію.

Проміжна продукція – це товари та послуги, які проходять подальшу переробку або перепродаються декілька разів перш ніж потраплять до кінцевого споживання (сировина, матеріали, паливо, електроенергія та інші).

Для визначення динаміки фізичного обсягу виготовленого продукту використовуються показники номінального та реального ВНП.

Номінальний ВНП – це вартісний показник, який визначається за поточними ринковими цінами.

Реальний ВНП –це вартісний показник, який визначається за незмінними (базисними) цінами.

Окрім ВНП одним з основних показників СНР є валовий внутрішній продукт (ВВП).

ВВП – це величина кінцевих товарів та послуг, вироблених у межах країни за рік.

ВНП та ВВП збігаються в тій частці, яка охоплює товари та послуги, вироблені національним капіталом в межах даної країни. Різниця полягає в тому, що друга частина ВНП – це продукція, яка вироблена національним капіталом за межами країни. Друга частина ВВП – це продукція, яка вироблена іноземними капіталом в даній країні.

Існує два основних методи розрахунку ВНП:

1) метод витрат;

2) метод доходів.

Згідно методу витрат до складу ВНП входять такі компоненти:

1. Особисті споживчі витрати (С).

2. Валові приватні інвестиції (Іg) складаються з амортизації та чистих інвестицій

3. Державні витрати (G) (державні закупки товарів та послуг).

4. Чистий експорт (NЕ) – це різниця між обсягами експорту та імпорту. Він може бути від’ємною величиною.

ВНП = С + Іg + G +NЕ

Обчислення ВНП за доходами включає такі елементи:

1. Заробітна плата (доходи від праці) (W)

2. Рента (R)

3. Відсоток за капітал (і)

4. Амортизація (А)

5. Непрямі податки (Т_н )

6. Прибуток (р), який отримують власники одноосібних господарств (р₁ - некорпоративний прибуток) та корпорації (р₂ - корпоративний прибуток).

Некорпоративний прибуток (р₁) – це прибуток підприємств, які знаходяться в особистій та родинній власності, доходи самостійних робітників.

Прибуток корпорацій (р₂) складається з 3-х частин:

1) податки на прибуток корпорацій, які йдуть в держбюджет;

2) дивіденди, які сплачуються акціонерам;

3) нерозподілений прибуток корпорацій, призначений для фінансування капіталовкладень.

ВНП = W + R + і + А + Т _н + р

ВНП, розрахований методом витрат повинен дорівнювати ВНП, розрахованому методом доходів.

До складу ВНП не включаються, так звані, невиробничі угоди: продаж уживаних товарів; державні та приватні трансфертні платежі (виплати за соціальним страхуванням, стипендії, пенсії, разові виплати з приватних фондів та ін.); фінансові операції (купівля - продаж цінних паперів).

Наступний показник СНР чистий національний продукт (ЧНП).

ЧНП являє собою валовий національний продукт, з якого вилучено вартість засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування)

ЧНП = ВНП – А

Національний доход (НД) - це дохід, який визначається шляхом вилучення з вартості чистого внутрішнього продукту непрямих податків.

НД = ЧНП - Т _н.

або яксума факторних доходів від праці, землі та капіталу за рік.

НД = заробітна плата (W) + відсоток (і) + рента (R) + прибуток (р)

Особистий дохід (ОД) – це доход, який отримують домогосподарства протягом року. Він розподіляється на споживання, заощадження і сплату податків.

ОД = НД – виплати на соціальне страхування – податок на прибуток корпорацій – нерозподілений прибуток корпорацій + трансфертні платежі

Доход кінцевого використання (ДКВ) – це частина особистого доходу, яка залишається сектору домашніх господарств після сплати індивідуальних податків. Дохід кінцевого використання розподіляється на споживання та заощадження.

ДКВ = ОД – індивідуальні податки

Макроекономічні показники не враховують: позаринкову діяльність домогосподарств; товари та послуги тіньової економіки; зростання фонду вільного часу; підвищення якості продукції; екологічні наслідки виробництва.

Сукупний попит (AD) – це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, підприємства та уряд бажають придбати при будь-якому можливому рівні цін.

Залежність між рівнем цін та реальним обсягом національного виробництва, на який поданий попит є від’ємною.

Рівень

цін

 

AD

 

Реальний обсяг виробництва

Рисунок 1 – Крива сукупного попиту

Сукупна пропозиція (AS) – показує рівень наявного обсягу виробництва при кожному можливому рівні ціни.

Більш високий рівень цін створює стимул для виробництва додаткової кількості товарів та пропозиції їх для продажу, тому залежність між рівнем цін та обсягом національного виробництва, що пропонується є прямою.

Крива сукупної пропозиції поділяється на три відрізки в залежності від ситуації, яка складається в масштабі всієї економіки:

1) кейнсіанський (горизонтальний);

2) проміжний;

3) класичний (вертикальний).

 

Рівень AS

цін

 

Q_F Реальний обсяг виробництва

Рисунок 2 – Крива сукупної пропозиції

 

Макроекономічна рівновага характеризується збалансованістю та пропорціональністю економічних процесів: виробництва та споживання, попиту та пропозиції, виробничих витрат та результатів, матеріально-речових та фінансових потоків.

Виділяють ідеальну та реальну рівновагу.

Реальна макроекономічна рівновага – це рівновага, яка встановлюються в економічній системі в умовах недосконалої конкуренції та впливу на ринок зовнішніх факторів.

Виділяють також часткову та загальну рівновагу.

Часткова рівновага виникає на окремому ринку товарів, послуг, факторів виробництва.

Загальна рівновага – це одночасна рівновага на усіх ринках, рівновага економічної системи в цілому.

Рівновага на товарному ринку виникає тоді, коли обсяг сукупного попиту дорівнює обсягу сукупної пропозиції. Співвідношення сукупного попиту та сукупної пропозиції визначають рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг національного виробництва. Загальна рівновага досягається в точці Е, де криві AS та AD перетинаються.

 

Рівень AD₃ AS

цін E₃

AD₁

E₁ E₂

AD₂

Обсяг виробництва

Рисунок 1 – Варіанти макроекономічної рівноваги

 

Існують три варіанти можливої макроекономічної рівноваги:

- точка Е₁ – це рівновага у стані неповної зайнятості без підвищення рівня цін, тобто без інфляції;

- точка Е₂ – рівновага з невеликим підвищенням рівня цін і стану, близькому до повної зайнятості, тобто зміни рівня цін виключають надвиробництво або недовиробництво товарів;

- точка Е₃ – рівновага в умовах повної зайнятості, проте з інфляцією.

В реальному житті рівновага переходить у нерівновагу.

Економічне зростання - це кількісні та якісні зміни у виробництві, які виражаються в збільшені кінцевих результатів.

Існують кількісні та якісні показники економічного зростання.

Економічне зростання визначається рядом факторів. До них відносяться: земля, труд, капітал, підприємницькі здібності.

Залежно від того, які чинники (екстенсивні чи інтенсивні) спричиняють економічне зростання, визначають типи зростання.

Економічний цикл – це слідуючи один за одним підйоми та спади рівней економічної активності протягом декількох років.

 

Темп

зростання підйом

ВВП криза

 

пожвавлення

депресія

 

Роки

Рисунок 2 – Циклічність економічної динаміки

Існують такі фази циклу: криза, депресія, пожвавлення, підйом.

Фаза кризи характеризується різким падінням виробництва, зростають запаси нереалізованої продукції, скорочується заробітна плата, падають курси акцій, зростає банківський відсоток.

Депресія може мати дуже тривалий характер. Зупиняється падіння виробництва, зберігається високий рівень безробіття. Проте падіння цін зупиняється, падає позичковий відсоток, стабілізується товарні запаси.

Пожвавлення супроводжується незначним підвищенням рівня виробництва, деяким скороченням безробіття. Поступово починають зростати ціни та позичковий відсоток. На товарному зростає попит на нове промислове обладнання.

Підйом: випуск продукції перевищує передкризовий рівень, зростають ціни на товари, пропозиція позичкового капіталу, знижуються норма банківського відсотку. Різко зростає попит на продукцію тих галузей, які визначають тенденцію руху НТП.

Антициклічну політику характеризують як політику протидії: заходи, спрямовані на погашенні циклічних явищ, повинні йти в напрямку, протилежному існуючим на цей момент коливанням економічної кон’юнктури.

Рівноважне зростання треба розглядати як тенденцію, що витримується не в кожному конкретному випадку, а як дещо середнє без відхилень. Якщо ці відхилення носять стійкий характер в економіці зростають конфліктні ситуації, які приводять до зниження економічної ефективності.

Зростання економічної нестабільності поглиблює спад виробництва, внаслідок чого зростає безробіття.

Безробіття – це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активного населення) не зайнята у виробництві товарів та послуг. Безробітні і зайняті формують робочу силу країни.

Рівень безробіття показує відсоток безробітної частини робочої сили.

 

Рівень кількість безробітних * 100%

безробіття чисельність працездатних людей

 

У реальному економічному житті безробіття виникає, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

Основні види безробіття: фрикційне; структурне; циклічне; технологічне; інституціональне.

Фрикційне і структурне безробіття неминучі, тобто, повна зайнятість складає менш 100% робочої сили. Рівень безробіття за умов повної зайнятості називають природним рівнем безробіття. У теперішній час економісти вважають, що природний рівень безробіття складає 5-6%.

Головна негативна риса безробіття – невипущена продукція. Якщо економіка не може створити достатню кількість робочих місць для тих хто бажає і може працювати, потенційне виробництво товарів та послуг втрачається назавжди. Економісти визначають цю втрачену продукцію як відставання обсягу ВНП, яке показує на скільки фактичний ВНП менше потенційного ВНП. Потенційний ВНП визначається виходячи з припущення про існування природнього рівня безробіття при нормальних темпах економічного зростання.

Вчений Артур Оукен математично визначив відношення між рівнем безробіття та відставанням обсягу ВНП.

Закон Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1%, то відставання фактичного обсягу ВНП від потенційного ВНП складає 2, 5%.

Формою прояву макроекономічної нестабільності є інфляція.

Інфляція – тривалий безперервний процес знецінення грошей, який проявляється як стійке підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою, незабезпеченою матеріальними цінностями.

Причиною інфляції є перевищення попиту на товари і послуги над розмірами товарообігу, що створює умови для підвищення цін виробниками та постачальниками незалежно від рівня витрат.

Рівень інфляції = (Р _п – Р _п-1 ) / Р _п-1,

де Р _п – індекс цін поточного року, Р _п-1 – індекс цін попереднь