Студент должен. Основні питання лекції та семінарського заняттяОсновні питання лекції та семінарського заняття 1. Принципи та критерії соціально-адекватного менеджменту. 2. Природа, сутність, види і функції соціального партнерства. 3. Партнерство як механізм соціальної взаємодії та колективної дії та колективної дії. Поняття солідарності та колективної ідентичності. 4. Специфіка соціального партнерства в соціально-трудовій сфері.
Ключові терміни: соціально-адекватний менеджмент, соціальне партнерство, механізм соціальної взаємодії, колективна ідентичність.
Поняття «соціальне партнерство» у сучасній науковій літературі має різні тлумачення, що історично пов’язано з розвитком даного феномену і відображає еволюцію поняття відповідно до змін його функцій. Експерти МОП визначають соціальне партнерство як механізм, завдяки якому підприємці, представники трудящих і уряди розробляють і узгоджують комплекс багатосторонніх питань для вирішення всіх найважливіших проблем економічної і соціальної політики у національному масштабі. На практиці цей механізм реалізовано у формі біпартизму, тобто системи двосторонніх трудових стосунків між профспілками та об’єднаннями роботодавців, та трипартизму – системи тристоронніх трудових стосунків між профспілками, об’єднаннями роботодавців і органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Нове тлумачення поняття «соціальне партнерство» отримало в останні роки у зарубіжній та вітчизняній науковій думці (В.Якимець, М.Головатий, В.Гостеніна, Т.Ляшенко, Т.Дерев’ягіна, Т.Семигіна та інші). Воно набуло значення системи відносин щодо розподілу та використання ресурсів у соціальній сфері, які існують між трьома секторами (партнерами): державним, комерційним, громадським. В основі такого партнерства лежать артикуляція інтересів кожної з сторін, пошук цивілізованих способів взаємодії у вирішенні соціально-значимих проблем, що дає можливість створювати у країні ефективну інфраструктуру соціальних послуг. Такий тип партнерства отримав назву міжсекторного соціального партнерства. Таким чином, сучасне тлумачення соціального партнерства має два значення: у широкому значенні, міжсекторне соціальне партнерство розглядається як система соціальної взаємодії між суспільними секторами, в процесі якої відбувається соціальний діалог між партнерами щодо спільного вирішення соціально значимих проблем, досягнення соціального консенсусу, пошуку спільного бачення суспільних цінностей і перспектив. Партнерами є: 1) держава, яку представляють органи державного управління і місцевого самоврядування, що мають владу і політичні ресурси для вирішення соціально значимих проблем, 2) роботодавці, які представляють комерційний сектор і економічні ресурси, які можуть використовуватися в соціальних проектах, 3) громадські об’єднання або «третій сектор», що представляє громадянське суспільство і надає людські ресурси; у вузькому розумінні, соціальне партнерство є соціальною взаємодією у сфері соціально-трудових відносин, яка включає таких суб’єктів як робітники-роботодавці (біпартизм) або робітники-роботодавці-держава (трипартизм) і спрямована на врегулювання соціально-трудових відносин. Таке поняття соціального партнерства називають тред-юніоністським, оскільки інтереси сторін виражають представницькі органи – профспілки, об’єднання і асоціації роботодавців, органи державної влади та місцевого самоврядування - з метою обговорення, розробки, прийняття рішень з соціально-трудових і пов’язаних з ними економічних питань; з забезпечення соціального миру, з опорою на міжнародні норми, національне законодавство. Такий тип партнерства реалізується через взаємні консультації, колективні угоди і прийняття спільних рішень за взаємоузгодженими принципами з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави. Виходячи з наведеного тлумачення, соціальне партнерство може розглядатися як: - соціальна взаємодія між групами і класами з різними соціально-економічними, політичними інтересами; - система колективних дій, які здійснюються для досягнення соціального миру і суспільного консенсусу; - механізм узгодження інтересів різних соціальних груп; - засіб зменшення соціальних ризиків, запобігання і вирішення соціальних суперечностей та конфліктів; - сукупність органів, організацій, що створюються з представників органів державного управління, роботодавців та найманих працівників для врегулювання соціально-трудових відносин; - ідеологія цивілізованого співжиття громадян в умовах ринкової економіки, новий тип мислення, центром якого є людина і загальнолюдські цінності; - механізм прийняття і реалізації управлінських рішень. Метою соціального партнерства є: узгодження інтересів різних соціальних груп і забезпечення соціальної стабільності, досягнення солідарності і консенсусу між громадянами у реалізації соціально значимих проектів, формування ціннісно-нормативної єдності і колективної ідентичності щодо принципів справедливості і рівності, об’єднання громадян навколо актуальних задач економічного розвитку, демократії, громадянського суспільства. Види соціального партнерства
Розвиток соціального партнерства у ХІХ ст. пов’язувався із створенням професійних і підприємницьких спілок та необхідністю держави виступати арбітром у конфліктах між трудом і капіталом, що дало можливість створення перших теоретичних та практичних основ партнерства. На поширення соціального партнерства протягом ХХ ст.. вплинули суттєві зміни в соціально-трудових відносинах, які змінили статус найманого працівника, перетворивши його з простого виконавця на активного учасника виробничих відносин, раціоналізації і управління виробництвом. Акціонування підприємств, перерозподіл власності дозволили поліпшити життєвий рівень трудящих, демократизувати відносини між трудом і капіталом. Ускладнення соціальної структури, збільшення числа власників, розвиток підприємництва вплинули на формування нового типу соціальної взаємодії, зорієнтованої на солідарність, співучасть і соціальну відповідальність партнерів. Основні події, які відбувалися у ХХ ст., показали необхідність формування нового типу відносин між представниками різних верств та нового типу державного регулювання суспільно-політичного життя, який дозволив би застосовувати механізми партнерства для розвитку демократії і ринкової економіки. Теоретичні засади соціального партнерства випливають з основних положень соціально-філософської, економічної і політичної думки щодо суспільного вибору, солідарності, соціальної гармонії, суспільної угоди, соціально орієнтованого ринкового господарства тощо. Так, теорія суспільного договору (Г.Гроцій, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.Гегель та інш.) передбачає певний соціальний контракт між державою і громадянами, метою якого є забезпечення громадянського миру і злагоди. В такому суспільстві пропонується самообмеження особистісного інтересу в ім’я загального, а воля народу, що може не співпадати з сумою індивідуальних інтересів, має панувати над волею окремої особи. Успішний розвиток соціального партнерства в європейських країнах після Другої світової війни як офіційної загальнонаціональної політики, законодавчо оформленої тристоронніми об’єднаннями за участю підприємців, профспілок і держави, розширив рамки поняття соціального партнерства. Ідеологія соціального партнерства отримала значну підтримку в економічних теоріях, які відображають зміни у соціальному смислі економічних відносин («революція управляючих», «розсіювання власності», «революція в доходах», людський капітал, «соціалізм» пенсійних фондів та інш.). Однією з основних концепцій щодо державного управління в системі соціального партнерства, можна вважати концепцію Дж.Гелбрайта, яка стосується створення рівноваги між корпораціями та профспілками, що підтримується державою, дозволяє створювати стабільність, процвітання і протистояти таким соціальним явищам, як лобізм, зговір між конкуруючими організаціями, використання держави в руках певних груп. Дж.Гелбрайт відстоював необхідність планового державного впливу на економіку в умовах великого корпоративного виробництва та НТР. Характеризуючи сучасний тип влади як регулюючу, автор наділяв її такою формою впливу як переконання, а джерелом вбачав організацію. У другій половині ХХ ст. був накопичений значний практичний досвід соціального партнерства, описаний у роботах західних соціологів, економістів, юристів. Це цілком підтверджується популярністю виданої у 1995 р. книги У.Хаттона «Держава, у якій ми живемо», яка була присвячена проблемам «капіталізму участі», тобто поверненню до такої моделі кейнсіанської держави, згідно з якою через регуляцію інвестиційних потоків держава сприяє встановленню рівноваги в економічних і соціальних відносинах, що приводить до оптимального поєднання конкуренції і співробітництва. Така «соціальна включеність», за У.Хаттоном, змінює відносини між учасниками соціально-трудових відносин і може здійснюватися за умови розвитку повноцінного громадянського суспільства та держави добробуту. У.Хаттон вважає, що в основі функціонування держави покладаються наступні завдання: перерозподіл доходів між класами та поколіннями у зв’язку з тим, що соціальна єдність є благом для всіх; надання високоякісних соціальних послуг; підтримка людини протягом життя тощо. Отже, як підтверджують інші численні публікації та дискусії останніх років, держава загального добробуту, яка розвивалася у другій половині ХХ ст, незважаючи на неоліберальні наступи 80-90-х рр. (тетчеризм-регайнізм), залишається бажаною для значної кількості громадян, оскільки її пріоритети – охорона здоров’я, освіта і достаток для всіх є більш привабливими для більшості громадян, ніж запропонована неоліберальна свобода. Теоретичні засади соціального партнерства пов’язані також з науковими дослідженнями в галузі управління, які привели до створення класичної школи управління (менеджменту), започаткованої Ф.Тейлором. В своїх роботах " Управління фабрикою" (1903), " Принципи наукового менеджменту" (1911) Ф.Тейлор запропонував методи наукової організації праці, її нормування і стандартизації, підбору, розстановки кадрів, стимулювання працівників тощо. Важливим доробком класичної школи стали дослідження ролі і функцій управління А.Файолем, який сформулював поняття організаційної структури фірми, системи взаємозв’язків на основі розподілу праці, авторитету і відповідальності влади, дисципліни, єдності керівництва та розпоряджень, підкорення приватного інтересу загальному, винагороди за труд, балансу між централізацією та децентралізацією, порядку, справедливості, доброти, порядності, стабільності персоналу, ініціативи. Цей адміністративний напрям управління був доповнений концепцією управління робочою силою М.Блюмфілда, концепцією раціональної бюрократії М.Вебера. Наукові дослідження школи людських відносин, в яких були запропоновані досягнення соціології і психології щодо працівника і стимулюванні його праці, продовжили ідеї Р.Оуена про необхідність в процесі виробництва доглядати не лише за машинами, а перш за все турбуватися про людей. На думку Е.Мейо, група робітників - це соціальна система, в якій є власні системи контролю, отже, позитивно впливаючи на таку систему можна значно поліпшити результати праці. Ця концепція була підтверджена теоріями мотивації, зокрема ієрархічною теорією потреб А. Маслоу, теорією X та Y Д. Макгрегора та інш. У 60-і рр. ХХ ст. концепції управління почали доповнюватися математичним апаратом, за допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу та суб’єктивних рішень управлінців, що дало можливість створювати імітаційне моделювання рішень, методи аналізу в умовах невизначеності та ризиків, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень. В управлінні поширився системний метод з застосуванням загальної теорії систем для вирішення управлінських задач, що передбачає взаємозв’язок в організації таких елементів як люди, структура, задачі, технологія, ресурси і унеможливлює ситуації, коли певні управлінські рішення перетворюються у проблему для іншої галузі. Зокрема, важливим напрямом цих досліджень є теорія непередбачуваних ситуацій, яка має важливе значення для розробки механізмів державного управління для зменшення соціальних ризиків і запобігання конфліктів. В 70-і рр. ХХ ст. в наукових дослідженнях управління була запроваджена ідея організації як відкритої системи, яка в однаковій мірі залежить від тенденції пристосування до різноманітного внутрішнього середовища та змін, інформації зовнішнього середовища. Це означає, що будь-яка формальна організація повинна мати систему функціональності, результативних ефективних стимулів, систему влади та систему логічного прийняття рішень. В рамках ситуаційного підходу форми, методи, системи, стилі управління мають суттєво варіюватися в залежності від певної ситуації, тобто системний підхід означає необхідність вирішувати поточні конкретні організаційно-управлінські проблеми в залежності від цілей організації і конкретних умов, в яких цілі можуть бути досягнуті. Таким чином, розвиток менеджменту став пов’язуватися з ефективністю управлінського впливу на соціальну сферу та її зворотнім впливом на ринкові структури, економіку, фінанси, персонал управління і т.п.. Це означає, що задоволення соціальних потреб громадян, створення прийнятного соціального середовища, забезпечення достойного образу життя стає не лише тенденцією суспільного розвитку, але і нормою соціальної поведінки держави (соціальної держави), ринкових відносин (соціально орієнтована ринкова економіка), взаємовідносин класів і соціальних груп (соціальне партнерство). В таких умовах цілі суспільного розвитку є визначеними, їх стратегія побудована і відображена в національних соціальних доктринах, законодавчих нормах і акцент робиться на методах їх реалізації в професійній діяльності управлінців на різних рівнях управління. На кожному рівні управління визначаються соціальні пріоритети, розробляються механізми їх реалізації (економічні, інформаційні, організаційні, адміністративні, нормативно-правові)). Соціальна сфера управління стає відносно самостійною, багатоструктурною і масовою з точки зору як об’єкта впливу, так і суб’єкта управління, який має виступати як професійна і відповідальна команда представників органів державного управління, здатних взаємодіяти з іншими соціальними партнерами. В результаті цих наукових розробок була сформульована концепція «нового державного управління», яка була успішно апробована у західних країнах протягом 70-90-х рр. Основними характеристиками «нового державного управління» є: культура управління, заснована на визначальній ролі громадянина (споживача державних послуг); підзвітність державних структур суспільству; політична нейтральність державних службовців; децентралізація управління. До основних напрямів «нового державного управління» відносяться: спрямованість державного управління на забезпечення конкурентноздатності економіки; вироблення чітких параметрів ефективного державного управління; посилення ролі держави як роботодавця, надання нею якісних державних послуг; зміцнення довіри до державної політики з боку населення. До важливих складових теоретичних засад соціального партнерства доцільно також віднести ідеї соціального менеджменту та методологія «людських взаємовідносин», теоретично розроблених у роботах Д.Дункана, Дж.Бернхайма, П.Дракера, П.Сорокіна, Т.Парсонса, Р.Рорті та інш., що практично реалізуються в сфері гуманізації праці і є основою управління людськими ресурсами. Серед основних ідей постіндустріального суспільства, запропонованих Д.Беллом, М.Кастельсом, Е.Гідденсом, О.Тоффлером, Ф.Фукуямою, З.Бауманом та інш., ідея соціального партнерства виражена в тому, що постіндустріальне суспільство не усуває суперечностей. між управляючими та тими, хто підлягає управлінню, трудом і капіталом, знанням і некомпетентністю, що актуалізує пошук прийнятних шляхів взаємного співробітництва з використанням доктрини соціального партнерства в нових модифікаціях. Це впливає також на зміну функцій державного управління., про що зазначають А.Турен, У.Бек, Г.Мартін, Х.Шуманн, Р.Дарендорф, Х.Рейні В.Албеда, Ю.Габермас, М.Кастельс, Р.Кнаак, М.Ротбарда, Д.Садлера та інш. Зокрема, для Е.Гідденса важливим вбачається дотримання рівноваги між державою, економікою і громадянським суспільством і процес демократизації демократії, який передбачає ефективне делегування повноважень, альтернативні демократичні процедури, співробітництво політичних партій і зацікавлених груп, виховання культури громадянськості тощо [68, 90-95]. Дослідження «метаморфоз влади» О.Тоффлером приводить автора до висновку, що демасифікація економіки примушує компанії та робітників взаємодіяти з більшою, ніж раніш, кількістю різноманітних партнерів. Перехід від економіки «фабричних труб» до економіки, заснованої на комп’ютерах, потребує масового переміщення влади, яка має орієнтуватися перш за все на продукти розумової праці: наукові і технологічні дослідження, навчання робочої сили, складне програмне забезпечення, більш умілий менеджмент, розвинуті комунікації, електронні фінанси. Але ці зміни не можуть скасувати регулюючу функцію державного управління, оскільки створення нової економіки може відбуватися лише за умови суспільно необхідного порядку. Загалом, О.Тоффлер вважає, що влада, доручена уряду, має бути достатньою для забезпечення захисту від реальної (а не уявної) зовнішньої загрози, а також для мінімуму внутрішнього порядку і добрих відносин. Такий рівень порядку потрібний суспільству і тому є морально виправданим. Порядок, який нав’язує щось зверх того, що потрібно громадянському суспільству для функціонування, є направленим на увіковічення режиму і аморальним. З огляду на це, важливо виділити той факт, що на розвиток сучасних теорій державного управління значний вплив мала парадигма технократичного мислення, яка пропонує передачу управління менеджерам і перетворення процесу управління на певний технологічний процес. Але така абсолютизація науково-технологічних чинників, як свідчить суспільний розвиток, не може пояснити повною мірою особливості соціальних процесів, отже, державне управління у наш час має все більше набувати характер такої діяльності, яка теоретично має випереджати суспільно-історичну практику, відповідати законам об’єктивного світу, визначати межі і можливості управління у зв’язку з тим, що соціальні програми та ідеали, що створюються людьми, можуть приводити не лише до позитивних, але і до негативних наслідків, якщо вони суперечать об’єктивним законам природи і суспільства, потребам та інтересам людей. Отже, нагальною є потреба у розробці таких механізмів управлінських рішень, які б не вступали у суперечності з наявними знаннями людини про світ, могли принципово перевірятися, бути максимально простими, застосовуватися не лише до безпосереднього об’єкту управління, а бути придатним до соціуму в цілому. В інформаційному суспільстві, на думку Й.Масуди, на зміну централізованій владі та ієрархії класів приходить вільне поліцентричне суспільство із взаємодоповнюваними функціями. У такій моделі бюрократичний апарат перетворюється у вільну систему управління громадянами. Для виконання адміністративних функцій потрібен лише невеликий штат спеціалістів, які професійно виконують адміністративні обов’язки. Бюрократія привілейованого класу зникає і управління, примус, контроль над іншими відсутні. Таке суспільство стає синергетично функціональним [226]. Ряд авторів взагалі доходить висновку, що бюрократична модель управління у майбутньому не має перспективи, бо її жорстко регламентована структура не дозволяє швидко збирати і використовувати знання, які стають наймогутнішим засобом влади. За М.Кастельссом, дух інформаційної епохи виявляється в діяльності держави у виконанні нею функцій розвитку і перебудови економічних інститутів, координації зусиль для створення інноваційного середовища, сприянні виникненню і консолідації мережевих підприємств. М.Кастельс підкреслює, що в умовах нової глобальної економіки, якщо держава прагне підвищити добробут і силу своєї нації, вона має конкурувати на міжнародній арені, намагаючись підвищити як загальну конкурентноздатність фірм, що знаходяться під її юрисдикцією, так і якість факторів виробництва, що знаходяться на її території. Успішний досвід економічного зростання М.Кастельс пов’язує з використанням державою активних стратегій в умовах ринкової економіки, отже формування нової економіки, заснованої на соціально-економічних змінах і технологічній революції залежить від характеру політичних процесів, які проходять у державі, в тому числі тих, які ініціюються самою державою. Більшість дослідників пов’язує розвиток соціального партнерства з формуванням громадянського суспільства (Дж.Коен, Е.Арато, Ю.Габермас, Е.Геллнер, Р.Дарендорф, Р.Патнем та інш.), отже при розробці механізмів державного управління набуває значення характер взаємодії між державою та громадянським суспільством. Участь громадян у підтримці державної політики в рамках міжсекторного партнерства суттєво підвищує ефективність суспільних змін і дає можливість передати від держави громадянським структурам частину функцій по стабілізації суспільства, сприяє формуванню колективної ідентичності і громадянської компетентності. Це дає можливість інтегрувати в механізми державного управління самоуправління громадян і сформувати новий тип взаємовідносин між державою і громадянами, який відповідає характеру постіндустріального, інформаційного суспільства. Принципи соціального партнерства
На державному рівні суб’єктами партнерства виступають: - органи державної влади - уряд України; - Федерація профспілок України, яка об’єднує 26 територіальних та близько 40 галузевих структур; - Конфедерація роботодавців України (1998) як громадська організація, що об’єднує представників близько 50 всеукраїнських організацій підприємців, промисловців, роботодавців. Загальновизнаною схемою соціального партнерства в Україні сьогодні вважається виділення таких рівнів: Загальнодержавний рівень – між партнерами укладаються Генеральна угода та галузеві угоди Регіональний рівень – між партнерами укладається Регіональна угода На рівні підприємства, трудового колективу - укладається колективна угода між роботодавцем (адміністрацією) і профспілками (трудовим колективом) Новим типом взаємодії між різними суспільними секторами при вирішенні соціальних задач, який поєднує зусилля і ресурси держави, бізнесу і громадян є міжсекторне партнерство
Ф.Фукуяма підкреслює, що соціальний капітал - це норми, неформальні норми або цінності, які роблять можливими колективні дії в групах людей, тому в соціальному капіталі можна вбачати ресурс, який прямо або опосередковано впливає на суспільне життя через політичні симпатії чи антипатії, релігійні традиції, домінуючі місцеві цінності, потребує, щоб на рівні соціального управління відслідковувалися та оцінювалися основні елементи соціального капіталу в контексті культурних, політичних, інституційних і регуляторних умов регіонального розвитку. Якщо це стосується соціальних мереж, що визначають характер міжособистісних стосунків між громадянами в горизонтальній площині, то органам управління необхідно не лише враховувати накопичення соціального капіталу як емерджентної властивості соціальної мережі, яка виникає в тому числі в результаті управлінського впливу, але й прогнозувати поведінку людей, яка може виникати в рамках простору соціальної безпеки від неправомірних управлінських дій, реакції громадян на формальні та неформальні санкції влади. Зростання соціального капіталу підвищує ефективність управлінської діяльності, даючи змогу при прийнятті управлінських рішень опиратися на солідарність громадян, їх регіональний патріотизм і досягати консенсусу груп з різними соціально-політичними інтересами. В такому разі має значення як індивідуалістична складова соціального капіталу, яку виділяє Р.Патнем, так і відношення до соціального капіталу як до групового ресурсу, який дозволяє «склеювати» соціальні зв’язки і взаємодії через норми, правила і переконання. За Р.Патнемом, такі індивідуальні індикатори як інтенсивність і сила контактів, членство в громадських об’єднаннях, електоральна активність, задоволеність взаємовідносинами, дотримання норм взаємності, почуття безпеки, довіра до інших громадян і соціальних інститутів дають можливість вимірювати соціальний капітал і визначати його групові або територіальні показники. Завдяки розвитку соціального капіталу влада отримує можливість радикально зменшити витрати, передаючи вирішення місцевих проблем безпосередньо самим громадянам, які стають суб’єктами дії, починають самостійно вирішувати свої проблеми, по-новому оцінюють свої власні можливості. Прозорість податків і прибутків, прийнятного і зрозумілого розриву між максимальними і мінімальними прибутками визначає можливість того, що самоорганізація громадян буде здійснюватися на принципах консенсусу і партнерства, в протилежному випадку – означатиме об’єднання заради класової боротьби. В такому разі виходимо з того, соціальний капітал створюється з бажання людей проявляти ініціативу, думати, прикладати певні зусилля, створювати нові форми взаємодії. Зауважимо, що в будь-якій формі соціальної організації існують правові норми і правила, а кожному суб’єкту імпліцитно присутнє бажання усвідомлювати свої права і обов’язки щодо інших, інакше, жодні переговори, обговорення, дискусії не зможуть реалізуватися у дії без відповідного правового оформлення. Така залежність випливає з того, що у соціальній реальності люди по відношенню до суспільства виконують певні персоніфіковані соціальні ролі, завдяки яким вони вводяться в соціальну систему і підпорядковуються їй. Соціальне життя людини, таким чином, залежить від загальних форм буття і має значення лише в тій мірі, в якій воно інтегроване в ці форми. Цей процес інтеграції відбувається цілеспрямовано, свідомо, роблячи життя індивіда значимим у соціальній реальності, суспільно визнаним і тому співпричетним до загального буття. Норми та ідеали, перетворюючись на внутрішні імперативи людського існування, забезпечують реалізацію загальних імперативів в індивідуальному існуванні. З огляду на це, постає питання, якими мають бути управлінські дії для досягнення спільної мети? Покладатися на виключно правову регуляцію суспільного життя невиправдано, бо навіть найдосконаліші закони не можуть зобов’язати громадян проявляти порядність, чесність, доброту та інші моральні якості, які надають людині гідність, а суспільству – гуманістичні засади свого буття. Отже, для запобігання деморалізації суспільства треба орієнтуватися, з одного боку, на обмеження і ліквідацію джерел деморалізації, з іншого боку, на посилення морального виховання громадян, визначення межі між демократією і вседозволеністю, між відкритістю суспільства і духовною експансією. Відкрите обговорення та обмін аргументами між громадянами дає можливість ставати співучасниками колективного вибору і користуватися демократичними процедурами. Отже, виникає необхідність мати індустрію моніторингу, соціологічного опитування, поширення громадської думки, що дає змогу забезпечити зворотний в’язок, в рамках якого суспільство узгоджує спільну позицію щодо тих чи інших реформ. Це, з одного боку, підвищує життєву активність та участь громадян у суспільному житті, з іншого боку, направляється на посилення взаємодії громадян і управлінських структур, що дає можливість впливати на процеси суспільного розвитку на основі колективної ідентичності і раціональної домовленості. З цього приводу вважаємо цілком слушними аргументи Ф.Фукуями щодо ролі довіри в умовах розвитку постіндустріального інформаційного суспільства. Мова йде про те, що створення нової мережевої структури залежить від ступеня довіри і соціального капіталу, характерного в цілому для суспільства. Довіра виявляється у тому, що від інших членів суспільства очікується поведінка, яка буде передбачуваною, чесною, уважною до потреб інших і узгодженою з загальними нормами. До таких норм Ф.Фукуяма відносить фундаментальні цінності, професійні стандарти, корпоративні кодекси поведінки і вважає, що, хоча можна визнати можливість співробітництва на підставі розумного егоїзму та правових механізмів, найбільш дієвими будуть організації, які мають під собою іншу основу: колектив, об’єднаний загальними етичними цінностями. Членам такого колективу не потрібна детальна контрактно-правова регламентація їх відносин, оскільки існуючий між ними моральний консенсус є базисом їх взаємної довіри. Розвиток соціального капіталу значною мірою опирається на громадянську активність та залежить від характеру діяльності різноманітних громадських організацій і рухів – агентств регіонального розвитку, ініціативних дослідницьких центрів, асоціацій, спілок, товариств тощо. Диверсифіковане фінансування таких організацій (за рахунок держави, регіону, кошти громадян) дає можливість мати незалежність і контролювати дії різних рівнів влади, залучати громадян до реалізації соціальних проектів. Це важливий управлінський ресурс дозволяє виявляти соціальні загрози і ризики, отримувати актуальну соціальну інформацію. Через об’єднання різноманітних організацій для реалізації необхідних в регіоні соціальних проектів, запровадження грантових конкурсів органи державного управління отримують можливість впливати на підвищення соціальної конкурентоздатності громадських організацій, на колективні дії громадян. Ф.Гайєк пропонує розглянути це питання з точку зору участі у створенні та розподілі колективних благ самих громадян, які задовго до держави задовольняли колективні потреби, створюючи заклади народної освіти, загальнодоступні лікарні, бібліотеки, музеї, театри, парки. У минулому приклади такої діяльності подавали церкви, потім різноманітні фундації, заклади, приватні об’єднання, численні приватні організації. Своїм походженням вони певною мірою завдячували пожертвам великих приватних статків на різні філантропічні цілі, а також ідеалістам із невеликими коштами, які присвячували свої організаційні та пропагандистські здібності конкретній справі. Не може бути сумніву в тому, що завдяки таким добровільним зусиллям було визнано численні потреби й виявлено численні способи їх задоволення, що їх не сподівалися отримати від держави, а у деяких сферах доброчинна діяльність безперечно ефективніша й забезпечує вихід тій цінній людській активності й почуттям, що інакше залишилися б непробудженими. 3. Специфіка соціального партнерства у соціально-трудовій сфері. Як показує практика соціального партнерства, регулювання у сфері соціально-трудових відносин відбувається у формі двох- або тристоронніх комісій (профспілки – роботодавці, державні органи управління – профспілки – організації роботодавці)в) які визначають найбільш дієві виходи з конфліктних ситуацій і підтримують оптимальний рівень соціальної взаємодії та узгодження різних за своїми інтересами груп, інститутів і організацій. Призначенням соціального партнерства в біпартизмі та трипартизмі є перехід від конфліктного суперництва до співробітництва з метою забезпечення усталеної соціальної рівноваги у суспільстві. У таблиці 1 систематизовані основні питання, які є важливими для кожної із сторін: Таблиця 1. Ключові питання соціального партнерства в системі трипартизму
Таким чином, можна констатувати, що регулювання соціально-трудових відносин спрямовується на досягнення: оптимального співвідношення між характером соціально-трудових відносин та потребами економіки; забезпечення соціального захисту та державної підтримки категорій громадян, які об’єктивно є неконкурентноздатними на ринку праці; розробку різноманітних програм регулювання зайнятості, створення робочих місць, умов для мобільності робочої сили, добровільної зайнятості населення; забезпечення умов та мотивації для «освіти впродовж життя», що є суттєвим елементом підвищення конкурентноздатності на сучасному і майбутньому ринку праці. Це передбачає між суб’єктами партнерства активний переговорний процес, до якого входять: спільні консультації соціальних партнерів всіх рівнів, колективні
|
