НатхненняЯк твердять філософи і психологи, наш душевний світ (або психіка) складається із двох частин: 1) свідомого – це осмислення людиною довколишнього світу і себе, власного буття; та 2) позасвідомого – це ідеї, чуттєві образи, спогади, потяги, мотиви, прагнення, недоступні для свідомості, незалежні від неї. Головний, визначальний складник у цій парі якраз друге. Щодо свідомого позасвідоме первинне, значно об’ємніше і визначальне – саме воно зумовлює характер, покликання, а то й долю людини. Тим же часом, що в цілому являє собою позасвідоме, людина не знає і не може знати, оскільки, воно перебуває поза гранню осмислення. Протягом життя з моменту народження людина одержує безліч різноманітних вражень, переживань, знань, уявлень. Якийсь час (від миті до десятиліть) ми пам’ятаємо цю інформацію, а потім найчастіше (блискавично чи поступово) забуваємо (у такий спосіб заслабка й обмежена пам’ять уберігаються від перевантажень). Проте це зовсім не значить, що всі ці ó брази[11] при забуванні безслідно вивітрюються з нашої душі, – вони просто переходять з рівня свідомого на рівень позасвідомого. Так заповнюється пласт індивідуального позасвідомого. Але під ним знаходиться пласт ще глибинніший – колективне позасвідоме. У ньому зберігається пам’ять, досвід усіх предків, роду конкретної особи, її нації, раси, цілого людства і навіть з тих часів, коли людей ще не було; через нього людина зв’язана зБогом. Саме позасвідоме наділяє людину унікальною формою пізнання – інтуїцією. Існують різні рівні інтуїції: 1) інтелектуальна інтуїція – безпосереднє розумове схоплення сутности певного явища; 2) емоційна інтуїція – здатність людини безпомильно відчувати добро і зло, прекрасне й потворне, не залучаючи докази; 3) містична інтуїція – цілком позасвідомий процес божественного прозріння, таємничого осяяння, просвітлення людини при спілкуванні з Абсолютом; іншими словами, спромога людини якусь мить подивитися на світ і на себе очима Бога. З позасвідомим також безпосередньо зв’язана така спроможність нашої психіки, як уява. Вона уможливлює нам наново переживати минуле, малює захопливі картини майбутнього, заповнює прогалини у пізнанні довколишнього світу. Виділяють два ґатунки уяви: 1) репродуктивна – та, що відтворює образи у такому вигляді, як вони ввійшли в нашу свідомість; 2) творча уява – яка з накопиченого у свідомості матеріалу творить нові образи. Зразком творчої уяви можуть бути персонажі грецької мітології: кентаври – лісові демони, напівлюди-напівконі; тритони – морські божества, що зображувалися у вигляді юнака чи діда з риб’ячим хвостом замість ніг та ін. У душі кожної людини позасвідоме чи так, чи інак зв’язується зі свідомістю, дає про себе знати – у снах, видіннях, передчуттях, у стані пристрасної закоханості, при сп’янінні. Себто тоді, коли рівень свідомості притлумлено або й виключено зовсім. Скажімо, нам може приснитися людина, яку ми бачили усього кілька хвилин багато років тому і давно вже забули про ту зустріч, – це дія позасвідомого, з якого ніщо не стирається. Значною (а часом і визначальною) мірою під впливом позасвідомого ми приймаємо рішення, виносимо оцінки, робимо певні вчинки (хоча найчастіше і не здогадуємося про це). І все ж у життєдіяльності пересічної людини позасвідоме відіграє роль принаймні не надто помітну, постійно притлумлюється. Зовсім інакше у душевному світі митця (говоримо, звичайно, про митця високоталановитого), – основою творчості якраз і виступає позасвідоме, інтуїція, уява. Найдосконаліші, найгеніяльніші твори народжуються в душі митця у момент натхнення. Натхнення – це особливий збуджений стан психіки, коли свідомість відступає на задній план, а натомість різко зростає позасвідома, інтуїтивна творча активність. Стан натхнення має свою шкалу потужності. Найвищий ступінь натхнення – так зване наслання. Це спонтанно[12]-інтуїтивний процес, при якому практично цілком виключається свідома праця мозку. При нижчих ступенях свідома праця мозку відіграє щораз більшу роль. Митець сягає чи того, чи іншого рівня натхнення залежно відситуації та рівня обдарованості. Стан душі митця у момент натхнення яскраво відтворила Леся Українка: Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо[13], І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала. А ти, моя владарка горда, втішалася піснею бранки, І очі твої променіли вогнем переможним, І вабив мене той вогонь і про все заставляв забувати. Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому, Навіть самій собі вголос казала не хтіла, Все ти від мене взяла.
Про перебіг надхненного творення багато чого може розповісти нам історія написання “Лісової пісні” – вершинного шедевра Лесі Українки. Як відомо, драма була написана за короткий час – менше, як за два тижні – влітку 1911р. в Кутаїсі. Про свій фізичний і психічний стан у період роботи над твором письменниця розповість невзабарі по тім у листі до письменниці Людмили Старицької-Черняхівської – близької подруги: “Здоровлє у мене тепер таке тонке, що... наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу “только в припадке умопомешательства”, бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і иншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту ґальванізує якась idé e fixe[14], якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу Lusammengehlappt[15], як порожня торбина. Отак я писала “Лісову пісню” і все, що писала останнього року”. В іншому листі – до матері Леся Українка пише про ті враження, переживання, що стали поштовхом до створення драми: “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую Мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час”, – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік”. Поміркуємо над визнаннями поетики – і почнімо з кінця: “ А тепер чомусь прийшов “слушний час”, - я й сама не збагну чому”. Отже, процес народження художнього твору митець зазвичай не осмислює, не аналізує, цей процес для нього спонтанний. Далі. Як бачимо, ще з дитинства у душі поетки накопичилося багато яскравих вражень, пов’язаних із таємничим саме волинським лісом, її чутливу дитячу натуру дослівно потрясли народні леґенди про містичних істот, що населяють цей ліс, надто ж про мавок. Розповіді близьких домальовувала, оживляла (тобто “образотворила”) вельми багата дитяча уява. З часом усі ці враження, очевидно, у свідомості примерхли, але чітко, докладно зафіксувалися на рівні позасвідомого (як на магнітофонній стрічці чи дискеті комп’ютера). Потрібен був лише каталізатор, поштовх, аби всі ті спогади, образи (психологічні) виринули в пам’яті, стали “будівельним матеріялом” для створення шедевра. У липні 1911 р. таких поштовхів-мотивів у душі Лесі Українки, певно, схрестилося кілька: 1. Посилення тяжкої хвороби, яка невблаганно висмоктує фізичні і психічні сили. Поетка розуміє: у фізичному світі вона не зможе перемогти цього ворога, залишається тільки світ творчості, де не діють фізичні закони, де людині не можуть перешкодити виконати свою місію, стати собою жодні зовнішні чинники, де все залежить лише від сили твого Духа. До речі, ця ситуація пояснює той, як здається, парадоксальний факт, що досить часто люди з тяжкими недугами чи якимись психічними комплексами, житейськими негараздами стають визначними митцями, тоді як фізично здорові, цілком впевнені у собі, здібні “пестуни долі” – далеко і далеко не завжди. Чи, так само, яскраві, непересічні твори частіше з’являються в епохи війн, інших катаклізмів, суспільних і духовних зламів, а в епохи благополучні мистецтво, як правило, тихішає, сірішає. Вочевидь, тут виявляється прагнення людини, пригніченої у житті матеріальному, зовнішньому, зосередитися на житті внутрішньому, духовному. Але повернімося до мотивів Лесі Українки. 2. Нестерпна туга за рідним краєм. Поетка дослівно боготворила Україну, про що свідчить усе її життя і творчість та вже сам її геонім[16]. У час довгої розлуки з Батьківщиною стираються якісь її несуттєві, минущі, ужиткові риси, а натомість проступає її ідеальна, духовна сутність. Сталося так і в душі Лесі Українки. 3. В останні роки життя до поетки приходить духовна зрілість, вона у творчості перепробувала на істинність і відкинула чимало ідей (матеріалістичних, радикально-революційних), поступово приходило інтуїтивне осягнення природи людини, а також єдиного ідеалу, до якого треба прагнути, – світу, що існує за законами любові, гармонії, краси. Це осягнення і втілилося вповні у “Лісовій пісні”. Отже, три названі поштовхи спричиняють у якийсь момент спалах натхнення у душі поетки. У листі до Людмили Старицької-Черняхівської вона точно описує цей стан одержимости творчістю, коли з глибин позасвідомого промовляє богоподібна творча первина і підкоряє собі цілком тіло й душу. З цього ж листа бачимо, яку велику ціну абсолютного фізичного й душевного виснаження платить митець за спалахи натхнення. І все ж Леся Українка називає “оці години праці” “справжнім щастям”. Найсокровенніші таїни стану натхнення відкриваються, коли досліджуєш творчу лабораторію Т. Шевченка [17]. Річ у тім, що автор “Кобзаря”, як майже ніхто з митців, постійно творив у стані найглибшого надхнення-наслання, містичної інтуїції (не випадково він ототожнював поняття “творчість” і “молитва”). Моменти творчості сходили на нього, як Дух Божий на біблійних пророків. У такі хвилини, – за спогадами близького товариша М. Микешина, – “він ніби виростав, велична сила вчувалася в його палких промовах-імпровізаціях”. Поет практично не писав свої твори, тобто не сидів годинами над аркушем паперу, щось придумуючи-передумуючи, занотовуючи, закреслюючи, знову занотовуючи, – а лише гарячково записував побачене, вичуте у мить осяяння. Про це свідчать біографічні дані, скажімо, 203 рядки “Утопленої” написано всього за кілька годин; після безсонної ночі зразу написано (записано) “Долю”, “Музу” й “Славу” або три поеми: “Єретик” (374 рядки), “Невольник” (270 рядків) і “Великий льох” (583 рядки) лягли на папір усього впродовж якихось 10-13 днів. На те ж вказує характер чернеток: тексти записувалися на першому-ліпшому клаптику паперу, на офорті, що випадково лежав на столі, на одержаному листі, навіть уночі на стіні. Які ж чинники розбурхували стан надхнення у душі Шевченка? Передовсім – 1) емоційне збудження від споглядання чогось прекрасного (картини природи, мистецького твору, образів, що виникали в його уяві при читанні чийогось шедевра, слуханні музики, або тих образів, які приходили до нього у снах, у видивах), – отже, естетичне переживання. Згадаймо: чи не перші вірші з’явилися у молодого поета під час прогулянок білими ночами у петербурзькому Літньому саду. Наступний чинник – 2) потрясіння від зіткнення з разючим виявом людського чи то добра, чи то зла (етичне[18] переживання). Нарешті, 3) радощі чи туга особистого життя (інтимне[19] переживання). У повісті “ Прогулянка з задоволенням і не без моралі ” митець залишив досить точний опис свого творчого процесу. З повісті довідуємося про те, як герой-оповідач (у якому пізнаємо автора) творив поему “Матрос”. У якійсь книзі він цілком випадково наткнувся на такий факт: у час Кримської війни, відправляючи кількох солдатів-калік додому, командування пообіцяло кожному з них за вірну службу “царю і атєчєству” виконати будь-яке їхнє прохання. Одні просили грошей, інші пільг для дітей, а останній молодий матрос “со слезами на глазах просил, чтобы освободили сестру его родного от крепосного звания”. Ця на той час досить рядова історія потрясла розповідача, і він одразу вирішив “ этот простой сюжет облачить в форму героической поэмы”. Отже, спочатку 1) враження від прочитаного; наступний етап 2) роздумування і уявні образи (картини війни, каліцтво матроса, повернення в рідне село і зустріч зі звільненою сестрою) – поки що працює в основному свідомость, але робота уяви підключає уже й позасвідоме; воно виявляється 3) у сні, коли оповідач має видиво велетенської бурі, яка нагадує йому мелодію народної думи про “злую хуртовину” на Чорному морі; ця дума підказує загальний настрій, мелодику, стиль майбутнього твору; по тому 4) нові роздумування, спогади про особисті поневіряння в юності (таким чином матеріял твору пропускається крізь призму власного ”Я”, суб’єктивізується, інтимізується, набуває життєвої конкретики); у наслідку – 5) ніжне зворушення, молитовне піднесення, – і вже тільки тоді творення поеми: “И эти благодатные слезы обновили, воскресили меня. Я внезапно почувствовал ту свежую, живую силу духа, которая одна способна чудо сотворить в нашем воображении. Передо мною открылся чудный, дивный мир самых восхитительных, самых грациозных видений. Я видел, я осязал эти волшебные образы, я слышал эту небесную гармонию, словом, я был одержим воскреснувшим духом живой святой поэзии… Успокившись немного и приведя в порядок свои возмущенные мысли, я, помолившись Богу, принялся за работу”.
Насамкінець треба окремо наголосити: при всій визначальності інтуїції процес творчості не є цілком позасвідомий. Залежно від психологічних особливостей митця, ситуації, жанру твору у процесі творчості більшою чи меншою мірою задіяна раціональна первина (скажімо, в епічній прозі чи драматургії – значно потужніше). Крім того, як слушно підкреслював І. Франко: “Зміст і композиція поетичного (тобто художнього. – В.П.) твору, його, так сказати, скелет в значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені і розмірені, і де сього нема, там і найгеніяльніше виконання деталів не окупить браку цілости”. Навіть у деяких рукописах Т. Шевченка – при найвищому ступені його натхнення – знаходимо пізніше саморедаґування, тобто свідоме, раціональне шліфування написаного. Поет усуває зайве, неістотне, дидактичне, виправляє історичні помилки, домагається максимального лаконізму й глибини.
|
