ІХ. Література та інші види мистецтва
Спільне і відмінне у літературі, малярстві та музиці докладно проаналізував І. Франко у розвідці “Із секретів поетичної творчості”[54]. Він наголошував, що визначальною властивістю образотворчого мистецтва є нерухомість. І лише найталановитіші художники засобами, що зазвичай виражають лише нерухомість та спокій, можуть викликати в наших душах враження руху. І література має посутньо ту ж саму мету: за допомогою властивих уже їй засобів репродукувати у душі сприймача певні життєві моменти. Але коли малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, за допомогою зорових вражень розбуджує в наших думах образи, які перебувають у асоціативному зв'язку з даним зоровим враженням (наприклад, бачимо на малюнку дерева з нахиленим в одному напрямі гіллям і здогадуємося, що віє вітер), то література апелює рівночасно до зору і до слуху, а далі за допомогою слів і до всіх інших чуттів, отже може викликати в наших душах такі образи, викликати які малярство не здатне. Та найважливіше – апелюючи відразу до двох головних наших чуттів, до зору і до слуху, література поєднує в собі дві, на перший погляд, суперечні категорії: простору і часу. Вона здатна показувати речі у спокої, розміщені одні біля одних, і в русі, як одні настають після інших. Таким чином, основна відмінність між малярством і літературою полягає в тому, що художник дає нам враження кольорів, апелює безпосередньо до чуття (зорового), а письменник викликає тільки спогади кольорів, апелює до уяви. Скажімо, зовсім по-різному художник і письменник малюють лінії (представляють перед нами певні тіла). Художник просто кладе лінії перед нашим зором. Письменник не може зробити цього, він словесними засобами викликає в нашій уяві образи ліній. І. Франко ілюструє свої спостереження таким прикладом: уявімо собі придніпровський пейзаж – високий берег, яр, село внизу, ще нижче ріка. Маляр закріпить контури усіх цих тіл на папері так, як вони являються його оку у своїй лінійній непорушності. Письменник же малює цей пейзаж інакше: * * * Із хмари тихо виступають Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють: А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває... І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п'яний старець торбинки. Т. Шевченко, “Сон” (“Гори мої високії...”) Навіть якщо не зважати на колоритні порівняння, поет вніс у свій малюнок повно руху. Обрив, гай, байрак у нього не стоять перед очима, а виступають; хатки не просто біліють, а виглядають, Трахтемирів мов спересердя розкидав свої хати і т.д. Письменник малює природу, оживлюючи її, малює лінії за допомогою рухових образів. Знову приклади з Шевченка: Оттут, бувало, з-за тину Вилась квасоля по тичині; або: Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. А тепер зіставлення літератури з музичним мистецтвом. Музика, – зауважує І. Франко, – будить у нас глибокі, але неясні, одномоментні зворушення; література ж найчастіше – почуття і думки конкретніші, постійніші, виразніше зв'язані з реальним світом. Часом словом можна передати слухові явища, недоступні для музичного представлення, наприклад, враження тиші. Музика може користуватися ним тільки в дуже обмеженій мірі – у формі пауз; література має змогу відтворити і це враження в довільній довготі та силі. Візьмімо хоч би перший уступ Шевченкової “Причинної ”: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива... Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів. Сичі в гаю перекликались Та ясен раз у раз скрипів. У першій і останній парі рядків зібрано кілька сильних слухових образів: рев великої ріки, свист і виття вітру, крик сичів, скрип дерева, – усе це ефекти, доступні і для музичного мистецтва. Але середня пара рядків? Тут поет ніби також звертається до нашої слухової пам'яті: згадує про спів півнів, гомін людей. Проте частка “не” одразу вказує на відсутність усього цього. Автор розбурхує у наших душах відповідні слухові асоціації і одразу ж загальмовує їх. Це – робиться з метою викликати в нашій уяві інший, не слуховий (хоч і зіпертий на слухові враження) образ часу, пори доби, коли відбувається описувана в баладі подія. Правда, це можна було б сказати стисліше (прямо задеклярувавши): “настала північ”, одначе автор волів декларацію замінити образним відповідником. Для музики подібна процедура недоступна. Ще одна різниця. Музика може передавати тільки конкретні звукові явища (шум бурі, рев води, голоси звірів тощо), певні ж стани душі – лише опосередковано, символічно (жаль, благання, гнів, радість і под.); абстрактні ж думки, картини, пейзажі, рух, учинки для музики недоступні геть (за винятком тих явищ, котрі можна означити певними характерним звуками: марш війська абощо). Література ж може відтворювати не тільки усі ті явища, що й музика, але й ті, які для музики недоступні. Література через слово, котрим розбуджується уява, може активізувати усі типи асоціювання – слуховий, зоровий, дотиковий, запахово-смаковий. Одначе літературний твір (чи образ) найчастіше пробуджує у нашій душі якесь одне конкретне враження, до якого в процесі читання чи слухання поступово додаються інші. Натомість музика може одночасно давати нам дуже велику кількість вражень і міняти їх далеко швидше. Враження від музики не обмежується знанням відповідної мови, вони всеохопні, безмірно багатші, сильніші, інтенсивніші, ніж літературні враження, проте й абстрактніші, розмитіші. Гаму переживань, асоціативних переживань від сприймання музики витонченою натурою можна проілюструвати хоч би щоденниковим записом І. Нечуя-Левицького, зробленим після концерту: “Полилася класичная музика. Почалась Бетговенова соната “Appasionata”. Загриміли акорди, міцні, як сталь, дужі, глибокі, як море. Мелодії сиплються, переплутуються у якомусь хаотичному безладді. Сумно, темно. Думка спадає ніби у якусь темряву. Бачу якийсь хаос, ніби до сотворіння світу. Бачу, ніби кругом мене хвилюють збурені стихії. Не то море, не то земля. Небо червонувате. Хмари кров’ю облиті. Акорди клекочуть – і передо мною ніби клекоче море, освічене червоним світлом... Акорди пішли в нелад, – і спинились, наче струни разом порвались. А далі знов полились вже дивні мелодії, співучі, глибокі, ясні...” Отже, при всіх розбіжностях художня література тісно пов'язана з іншими видами мистецтва. Можна виокремити три рівні такого взаємозв’язку, умовно назвемо їх – зовнішній, внутрішній і серцевинний. 1. Зовнішній рівень: основою театрального спектаклю є п'єса – літературний твір, кінофільму – сценарій, або кіноповість. Для вокального мистецтва (співу) важливе значення має словесна основа – текст, поетичний твір, який мусить гармонійно поєднуватися у пісні з мелодією. Вельми наближає літературу до малярства такий своєрідний жанр віршування як зорова поезія – поєднання словесного і графічного образів відтворюваного явища. Скажімо, такий вигляд має вірш сучасного українського поета-аванґардиста Н. Гончара [55] “Автопортрет в автобусі”:
А В Т 0 П 0 Р Т Р Е Т В і мно- В Т ю і дзер- О кальцем дріб- А П но тря- В О се Т Р і риси О Т свої роз- Б Р губило У Е лице С Т В А В Т О Б У С І І Прийом переносу літер підсилює виражений у творі динамізм, а конфігурація рядків нагадує люстро та розмиті риси обличчя в ньому.
2. Внутрішній рівень: це вже зв’язки глибинніші, здійснювані на рівні асоціацій. Часом письменники черпá ють надхнення з творів живопису, скульптури, музики (і навпаки: художники, скульптори, композитори – з літератури). Витвір мистецтва може так само стати темою для письменника, як і явище природи чи доля людини. Скажімо, під час подорожі в Італію І. Франко так захопився скульптурою Мікеланджело “Мойсей”, що написав згодом однойменну поему. Споглядаючи єгипецькі піраміди та величну фігуру загадкової істоти з тулубом лева і головою людини, Леся Українка написала цикл “Єгипецькі фантазії”, зокрема відомо вірші “Напис в руїні” та “Сфінкс”. Бароковий козацький собор у Новомосковську на Січеславщині, його історія надихнули О. Гончара на створення роману “Собор”. Або пригадаймо відомий вірш М. Рильського „Шопен ”, що був навіяний вальсом геніального польського композитора. 3. Серцевинний рівень – ще глибинніший, він виявляється тоді, коли література свідомо прагне досягти такого самого впливу на сприймача, який спричиняється живописом (тобто намагається стати словесним живописом) чи музикою (тобто перетворюється на словесну музику). Поглянемо під цим кутом зору на новелу М. Коцюбинського “На камені”. Автор сам визначає жанр твору як акварель і від першого до останнього рядка, змальовуючи мінливу, багатоманітну красу світу, віддає цілковиту перевагу зоровим образам, яскравому кольоропису: “Сотки цікавих очей проводили процесію аж до моря.Там на піску, аж білому од полудневого сонця, стояв похилений трохи, чорний баркас, мов викинений в бурю дельфін з пробит боком. Ніжна блакитна хвиля, чиста і тепла, як перса дівчини, кидала на берег мереживо піни”. Натомість поезія раннього П. Тичини вирізняється (завдяки алітераціям, асонансам, рефренам, мелодійному ритму) вельми рафінованою музичністю: пригадати хоч би “Хор лісових дзвіночків”, “Золотий гомін”, “О, панно Інно, панно Інно...”. Часом сам звукопис підказував поетові асоціативний ряд, — не визначався змістом, мотивом твору, а визначав його: + + + І ось він сам уже стоїть, як у віках густе відстояне століття. Ах Пá вло, Пá вло, – ну як же там бе – Лебенчали джурно на траві Ашхен і Ліда, і Бела. Ах Пá вло, Пá вло, – люблю те (Бела!) – Ламкий, ламучий ти вітер. Дзедженчали журчно на траві Ашхен і Ліда, і Бела. Ах Пá вло, Пá вло, – люблю тебе – Ла (Бела!) мкий, ламучий ти вітер. Вибухнули сміхом дзвінко на траві Ашхен і Ліда, і Бела. Ах Пá вло, Пá вло, – люблю тебе – Украї (ну Бела!), Україну й цвіток. Побратались од сміху на траві Ашхен і Ліда, і Бела. Ах Пá вло, Пá вло, – люблю тебе – Ла (Бела!) мкий, ламучий ти вітер. Поколосились од сміху на траві Ашхен і Ліда, і Бела. Ах Пá вло, Пá вло, – світок – Украї (ну Бела!)
|
