А. НеоромантизмУ цій течії відроджуються традиції класичного романтизму першої половини ХІХ ст.(неприйняття буденної реальності, піднесені ідеали, протистояння виняткового героя і маси, конфлікт мрії і дійсності, наскрізний символізм, широке використання контрастів та ін.), але на вищому етапі суспільно-духовного розвитку. 1)Неоромантики мистецьки опановували здобутки нової філософії — концепцію волюнтаризму Шопенгавера-Ніцше, фройдизм із його увагою до позасвідомого, снів, марень, боротьби еротичного (життєствердного) і танатичного (смертоносного) полюсів у людській душі. 2)Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. 3)Вони відмовилися від типізації, натомість повернулися до символізму. 4)Неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякдення (герой драматичної поеми Лесі Українки «У пущі» Річард Айрон). Герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів. Чітко окреслила сутність неоромантичного ідеалу О.Кобилянська у повісті «Царівна». Письменниця наголошувала, що найвищий ідеал краси можна знайти лише в самій людині, але для цього слід передусім бути собі ціллю й «обробляти самого себе, з дня на день, з року до року; різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле, щоб не осталось дисгармонії ані для ока, ані для серця». 5) Неоромантики зосереджувалися на дослідженні внутрішнього світу людини, через нього старалися прозирнути у світ духовний, трансцедентний (прикметне у цьому зв’язку зауваження Ольги Кобилянської про тенденцію нової літератури: «А тепер звертається все назад до душі і бажає зблизитися невидимому, тонкому світові»). 6) Зовнішні події (також і соціальні) у неоромантиків відступають на задній план; часто вони вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів. 7) До специфічних рис суто українського неоромантизму можна віднести те, що він вивів поняття нації за межі самого селянства, акцентував на провідній ролі інтелігенції. І вбачав цю роль не в тому, щоб інтелігенція ішла, „опускалася” «у народ», а в тому, щоб творла високу культуру і до неї піднімала трудящу людність. Саме ця настанова дозволяла вийти за тісні межі провінційного побутовізму, етнографізму на ширші обрії художнього освоєння світу, зберігши при цьому глибинний національний колорит. Риси неоромантизму проступають у творах К. Гамсуна, М. Ґорького, Р. Л. Стівенсона, Р. Кіплінґа, Дж. Лондона, Г. Ібсена.
В українській літературі неоромантизм започаткувала Ольга Кобилянська повістями «Людина», «Царівна» та новелістикою, еволюціонував у цьому напрямі І.Франко («Зів’яле листя», «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Мойсей», «Украдене щастя»). У цьому стилі працювали також Леся Українка, О.Олесь, М.Вороний, В.Сосюра, Н.Лівицька-Холодна. Виявлявся він (частково чи цілком) і згодом – у творчості Олеся Гончара, В.Симоненка, Д.Павличка, Ліни Костенко, Ю.Мушкетик та ін. Неоромантизм можна вважати основою, кореневою системою модернізму. Його прикмети повторюються, так чи так трансформуються в більшості течій напряму, лише кожна течія характеризується окремими особливостями втілення цих прикмет.
Одним з найвиразніших взірців неоромантизму є драма Лесі Українки «Лісова пісня». Пунктирно означимо найбільш очевидні риси цього стилю у творі. — Уже сам жанр — драма-феєрія — передбачає поєднання реального і фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливу потужність ліричного струменя. — Конфлікт твору — це конфлікт духовно-піднесеного і матеріально-приземленого в душі. — У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (втілюється в панорамі одуховленої природи) та дисгармонійно-примітивний (втілюється у житті людського суспільства). — Ціла тканина драми наскрізь символічна, дослівно всі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і Той, що греблі рве, символічно втілюють волю, романтичну молодість, чин; Водяник — навпаки — старість, поміркованість, анемічність. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини і природи (світу духовного). Глибоко символічна центральні персонажі. Лукаш уособлює людину (є архетипом людини). Власне, у драмі зосереджується вся увага на дослідженні лише його світу. Відповідно дві його грані — духовна і матеріальна — втілюються у двох парах образів: дядька Лева і Мавки; матері і Килини. Тобто — це суто модерністське зображення: не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають вчинки Лукаша, а, навпаки: коли в Лукашеві переважає духовне, воно втілюється (об’єктивізується) в образах дядька Лева і Мавки, коли переважає матеріальне — воно постає в образах матері і Килини. — Послідовно неоромантична проблематика твору: а) Людина і природа. Природу — більш згармонізований світ, аніж людський. Наскрізний художній засіб твору — паралелізм, і його специфічна його форма — психологічний паралелізм: кожна дія починається з ремарки-пейзажу. В ньому сконденсована атмосфера, що незабаром запанує у відповідній дії (рання весна — розквіт кохання у душі Лукаша; пізнє літо — його кохання в’яне; пізня осінь — перемога смерті); б) Людина і мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме здатність до мистецької творчості є найвірнішою ознакою такої душі. Критерій, сутність, а отже, і мета досконалого мистецтва — у його здатності оживляти, одухотворяти, робити прекраснішим світ і людину, сіяти любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все у лісі, прокидається Мавка, і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання — те, що стане сутністю його буття. Коли ж змінюється Лукашева душа, він втрачає здатність грати. Лише у прикінцевій сцені ця здатність повертається і знову творить чудо, ще більше, як навесні, — тепер уже посеред сніговію його мелодія, всупереч навіть законам природи, перемагає смерть (зиму), приносить у світ тепло, цвітіння, відроджує кохання, щастя — Красу: «Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя». Ось диво мистецтва! За словами М.Бердяєва, «тільки у творчості людина стає вільною і богоподібною істотою, прилучається до Бога у творенні світу»; в) Першопричина людського горя, зла, в самій душілюдини: Лукаш тяжко страждає і, зрештою, гине, бо неспроможний зрівноважити у своїм єстві духовне і матеріальне начала; г) Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю, Мавка милосердна до нього, рятує його і дає йому шанс для духовного відродження. Але не сліпа сентиментальність чи слабодухість змушує Мавку прощати, а саме одуховленість, мудрість, тонка чутливість її натури: вона зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка розуміє, що коли Лукаш зрадив, прирік її на смерть, то тим самим зрадив і себе; ґ) Сутність кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки і Лукаша, найсвітліші у драмі та й усій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, лише тоді починають жити. Лише любов є основою світу, саме вона дає сенс існуванню. Проте, зіставляючи два різко антитетичні образи Мавки і Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це найтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті; д) Трагедія зради. Лукаш (архетип людини) має чисту, світлу, прекрасну душу, — це символізує його біла полотняна одежа у 1-й дії. Такою приходить у світ кожна людина. Потім Лукаш зраджує свою чистоту і перетворюється на вовкулаку. Себто, зраджуючи духовне у собі, людина на очах «тваринніє», стає моторошною потворою; е) Самознищення зла. Поміркуймо, хто робить нещасними матір і килину? Та вони ж самі. Їх егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють усе довкола і їх самих. Усі інтереси скеровані на дбання статків. Однак вони не розживаються, а все убогішають, бо багатство для них — не засіб, а мета. Це накликає Куця і Злиднів (диявольську силу), що вижирають усе в оселі (читай — у душі). Апофеоз самознищення зла у творі — спровоковане килиною цілковите спалення господарства (себто людської моделі життєвого ладу). З лісу (світу досконало-духовного), мати й Килина тікають у село (у світ людський) з надією на щастя. Але й там їм не поведеться, бо втікачки везуть із собою Злиднів. Отже, корінь їхніх нещасть в них самих: у собі вони носять пекло. є) Впадає у вічі довершеність форми драми. Провідна ідея — утвердження необхідності одухотворення світу людей — реалізується всіма засобами не тільки у змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються у всьому — зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики. Красномовний уже той факт, що у структурі «Лісової пісні» на різних рівнях проступає чітка симетричність: дядько Лев — мати, Мавка — Килина.
|
