Е. Футуризм

Це перший і, вочевидь, найяскравіший вияв авангардистської тенденції в модернізмі. Як вважається, футуризм[159] заснував у 1909 р. італійський поет Марінетті [160]. Цей стиль, закономірно, надзвичайно суперечливий і строкатий, внутрішньо розпадається на цілу низку «підстилів» — кубізм, егофутуризм, вортицизм, імажинізм, дадаїзм, супрематизм тощо.

У 10—20-х роках бурхливо розвивається футуризм у Росії. Неабиякої популярності набула, зокрема, група «Гілея», до якої входили брати Бурлюки, В.Хлєбніков, А.Кручених, В.Маяковський, Олена Гуро, В.Каменський, Т.Лівшиць.

В українській літературі цей стиль започаткував під впливом російського футуризму Михайль Семенко 1914 р. двома збірками: «Дерзання» та «Кверофутуризм». Семенко виступав незмінним організатором (як, втім, і руйнівником) практично всіх українських футуристичних видань та угрупувань, наскільки різноманітних, настільки ж і недовговічних: «Універсальний журнал» (1918), «Фламінго» (1919), «Альманах трьох» (1920), «Катафалк іскуства» (1922), «Семафор у майбутнє» (1922). У 1922-му р. виникає сталіша група «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут»), 1924 р. вона перейменовується на «Асоціацію працівників комуністичної культури» («Комункульт»), а в 1927-му — на Організацію лівого фронту мистецтв «Нова генерація». У 1931 р. під ударами компартійних інтеграторів літпроцесу остання примусово самоліквідувалася.

Риси футуризму більшою чи меншою мірою проступають у творчості таких вітчизняних митців: Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Валеріан Поліщук, Олекса Слісаренко, Юрій Шпол, Юрій Яновський, Микола Бажан, Олекса Влизько та ін.

Футуризм як стиль визначає 1) повне войовниче заперечення всіх попередніх суспільно-культурних і естетичних традицій; намагання витворити абсолютно нове мистецтво майбутнього, «метамистецтво», «післямистецтво», яке було б суголосне індустріальному життю великого сучасного міста. Вельми показова у цьому плані «деструктивно-конструктивна» теорія М.Семенка. У численних маніфестах поет безапеляційно твердив, що «мистецтво, досягнувши вершини академізму та класицизму, пішло деструктивним шляхом». Отже, потрібно не чекати, поки воно само собою відімре, а «добивати» його, деструктувати, аби «з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове». «Без остаточної деструктуризації практично неможливо збудувати конструкцію майбутньої штуки». «Розпорошити мистецтво на атоми — це і є фундамент для синтези, що будує зовсім інше «мистецтво» (умілість, штука, метамистецтво) відповідно до нових форм побуту» [161].

 

Найхарактерніша риса футуризму — 2) агресивний урбанізм [162], звідси обожнення техніки, естетизація машин, індустріального виробництва, точних наук при позірній зневазі, а то й ворожості до не впорядкованої людиною («нетехнізованої») природи, до села (як антитези міста). У футуризмі химерно переплітається підкреслено волюнтаристичний, ніцшеанський культ надлюдини, що за допомогою чудес техніки довільно змінює світ, як сама хоче; і 3) дегуманізація — перенесення уваги з людини на механізм, індустріальне середовище міста. Вирізняє цей стиль також вельми сміливе, часто награне 4) експериментування з формою — лексикою, тропами, фігурами, фонікою, ритмікою; нерідко формальний компонент цілком витісняє змістовий, стає для автора самоціллю (знаряддям тотальної деструкції традицій, смислів).

Духовні причини появи цієї течії, її природу глибоко розкрив свого часу Н.Бердяєв [163]. Мислитель слушно доводив, що футуризм є наслідком утвердження нової епохи — індустріальної, міської (що прийшла на зміну патріархальній, сільській), світовідчуттям цієї епохи. Цій епосі притаманне безперервне пришвидшення темпу життя, порушення усіх твердих граней буття, декристалізація, всезагальна технізація. Усе це намагався виразити футуризм (особливо показові тут картини малярів-кубістів). Цілісний людський образ зникає в перебігу всезагального розпорошення, розшарування в новій цивілізації. Зникає він і в футуристичному мистецтві (крім того, войовничо-тотальне антитрадиційництво примушує відкинути традицію класичної творчості — антропоцентризм). Так, Марінеті закликав «знищити всяку психологію, усунути з літератури людину, замістити її матерією» (яку треба осягати «поривами інтуїції» — отже, це все одно далеко не матеріалізм); «вислухати крізь вільні об’єкти дихання примхливих моторів чутливість та інстинкти металів, каміння, дерева і под.». «Теплота шматка заліза чи дерева відтепер більше хвилюють нас, ніж усмішка чи сльози жінки». У цій нарочитій дегуманізації таїться основна суперечність футуристичного світосприймання. Футуристи прагнули надати світові (і мистецтву) прискореного руху вперед, але не заперечували джерело творчого руху — людину. Зникав той важіль, яким футуризм міг би перевернути світ. Тому й не було справжнього цілеспрямованого руху в самому футуризмі. Його прихильники перебували у владі світового виру, не розуміючи, що відбувається з ними і довкола них, лишалися по суті пасивними. Вони були захоплені процесом докорінної зміни життя (індустріалізації), кружляли в ньому з усе більшою швидкістю, але не були активними творцями чи бодай аналітиками цього процесу.

Закономірно, що футуризм нерозривно зв’язаний з декадансом. Обидва ці явища були реакцією на атмосферу нової епохи, що руйнувала старий розмірений ритм життя, статичну врівноважену красу. Але декаденство скеровувалося назад, воно болюче, хворобливо, трагічно сприймало потік життя, що вбиває красу. Декаденти — ще естети. Футуризм же — наступна стадія цього процесу, він хотів бути спрямованим уперед, захоплено сприймав цей новий потік життя, беззастережно вливався в нього. Футуристи — вже антиестети. На думку М.Бердяєва: «Футуризм є пасивне відображення машинізації, що розкладає і розпорошує перестарілу плоть світу. Футуристи оспівують красу машини, захоплюються її шумом, надихаються її рухом. Принадність мотора замінила для них чарівність жіночого тіла чи квітки. Вони перебувають під владою машин і нових відчуттів, з нею пов’язаних. Чудеса електрики замінили для них чудеса божественно-прекрасної природи. Інших планів буття, прихованих за фізичними оболонками світу, вони не знають і не хочуть знати. заперечення потойбічного — один із пунктів футуристичної програми, тому вони відзеркалюють лише перебіг розкладу у фізичному плані. У своїй творчості вони сприймають лише уламки і шмаття старої плоті світу, відбивають зміщення планів, не відаючи сенсу цих змін» [164]. Така природа цього світовідчуття.

Розглянемо тепер риси футуризму у творчості М. Семенка [165]. Насамперед зауважимо, що поет не завжди працював у цьому стилі — його перша збірка «Prelude» (1913) була неоромантичною, а в далекосхідний період (1915—1917) переважали імпресіоністичні мотиви. І все ж саме футуристичне письмо визначає доробок митця.

Його характерні особливості:

а) наскрізна іронічність та самоіронічність;

б) замість вразливого, сентиментального інтелігента — ліричного героя ранньої творчості — з’являється збірний образ колективного учасника нового руху — рішучого, вольового, агресивно-нігілістично налаштованого;

в) як наслідок — зумисний деілюзіонізм та підкреслено відверті еротичні мотиви, грубий прозаїзм, дошкульний і не завжди виправданий епатаж, демонстративна агресивність, декларативний патетизм програмових віршів;

г) чимало уваги приділяє поет безжальному пародіюванню заштампованих поетичних прийомів, глузуванню з традиційних уявлень про поезію, демонструє «естетство навиворіт»;

ґ) чи не головна мета Семенка-футуриста — якомога несподіване, карколомне експериментування з формою; найпомітніший його здобуток — віртуозний звукопис, вибудуваний за семантичним, музикальним, динамічним принципом;

д) традиційна силабо-тоніка помітно витісняється акцентним віршем та верлібром;

е) Семенко вибудував в українській поезії культ урбанізму. Якщо його попередники послуговувалися в урбаністичній ліриці вивіреними поетичними прийомами, то він звертається до авангардних: «телеграфний» стиль, синтаксичний максималізм, введення розмовно-побутової лексики та науково-технічної термінології тощо;

є) поет екзальтовано (хоч і не одразу) захопився революцією і вітав її як докорінне технократичне перетворення світу, руйнування всіх традиційних устоїв життя. Звідси — злободенно-політична тематика, надмірно оптимістичний пафос, надуживання ультрареволюційної риторики, оголена публіцистичність у багатьох його творах 20 — поч. 30-х років (поезофільми «Тов. Сонце», «Поема повстання», «Степ» та ін.) [166].

Характерний зразок Семенкового футуристичного письма вірш «Місто»:

Осте сте

бі бо

бу

візники — люди

трамваї — люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceus [167] кару

селі

елі

лілі

пути велетні

диму сталь

палять

пах

пахка

пахітоска

дим синій

чорний ди

м

пускають

бензин

чаду жить

чаду благать

кохать кахикать

життєдать

життєрух

життєбе-

нзин

авто

трам

23.V.1914. Київ.