Аналізу епічного і драматичного творів

1. Короткі відомості про автора (насамперед ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку даного твору).

2. Історія написання і видання твору (при потребі).

3. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).

4. Жанр (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, власне драма тощо).

 

5. Конфлікт. Тема, ідея, проблематика твору.

6. Композиція твору, конфлікт особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.

7. Значення позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).

8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору. Прийоми творення характерів. Художні деталі.

9. Мовостильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фоніки, ритміки). З якою художньою метою використовуються усі ці засоби.

10. Підсумок (художня цінність твору, місце цього твору в доробку автора та в літературі, сприймання цього твору критиками й читачами у добу письменника та його сучасне прочитання).

Окремі пункти схеми прокоментуємо докладніше.

Пункт 6. Аналізуючи композицію тексту, варто окремо розглянути т. зв. композиційний ритм. Його створюють ізоморфні (подібні за структурою) або повторювані сюжетні ситуації чи мотиви, чергування сюжетних втинків, динамічних і статичних елементів тексту або різних планів зображення світу (повсякденно-побутового, сакрально-історичного, метафізичного тощо). Вдячним матеріалом для таких спостережень можуть бути, скажімо, поема „Великий льох” Т. Шевченка, повість М. Коцюбинського „Тіні забутих предків” чи новела М. Хвильового „Я (Романтика)”.

Не слід ототожнювати аналіз сюжету твору з переказом тих подій, що в ньому змальовані. Аналізувати сюжет – це спостерігати, як саме автор поєднує події в тексті і якого ефекту завдяки вибраній послідовності епізодів досягає. Важливо також прокреслити та розмежувати головні й допоміжні, другорядні лінії сюжету, зіставити сюжет і фабулу. Якщо вони не зхбігаються, треба визначити з якою метою автор порушив причинно-часову послідовність подій.

Особливо ретельно слід підходити до осмислення внутрішнього (імпліцитного) сюжету. Адже він не лежить на поверхні тексту, а ховається у глибинних його структурах, вгадується на рівні натяків, асоціацій, вражень або ж події постають без видимого причинно-часового зв’язку (романи „Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко, „Щоденний жезл” Є. Пашковського, драми „Серпень самурая” С. Скляренка, „Маленька п’єса про зраду для однієї актриси” О. Ірванця).

Пункт 7. Недосвічений читач, як правило, найменше уваги звертає на різноманітні описи (портрети, пейзажі, інтер’єри, екстер’єри). А тим часом описи рясніють важливими, часто ключовими для розуміння твору деталями; крім того, вони особливо яскраво засвідчують художню майстерність автора, естетичну досконалість тексту.

Окремо підкреслимо важливість аналізу хронотопу твору, (що виявляється передовсім в описах). Адже своєрідність змальованого часопростору багато говорить про суть і унікальність художньої реальності, створеної письменником., забезпечує єдність, цілісність цієї реальності. Проте учні часто не помічають хронотоп твору, бо просто не знають про існування такого поняття, не підозрюють, що художній часопростір принципово відрізняється від фізичного (предметно-повсякденного).

Існує чимало прийомів, що допомагають навчитися належно, проникливо, творчо читати описи[210]. Ось деякі з них:

♣ пошук та „розшифрування” деталей природного і речового світу твору;

♣ цілеспрямоване спостереження над пейзажними чи речовими деталями в розвитку (наприклад, розгортання картини степу як моделі гармонійного буття у новелі Г. Косинки „В житах”);

♣ розгляд специфіки національного і екзотичного пейзажу (у поемі Т. Шевченка „Сон”, у новелі М. Коцюбинського „На камені”, у романі І. Багряного „Тигролови”);

♣ осмислення філософії природи певного автора (скажімо, М. Коцюбинського на основі „Тіней забутих предків” та „Intermezzo”);

♣ моделювання макету декорацій для уявної театральної постановки недраматичного твору (тієї ж „Землі” Ольги Кобилянської чи „Зачарованої Десни” О. Довженка);

♣ моделювання костюмів для героїв такої постановки;

♣ створення ілюстрацій (малярських і словесних) до природного і речового світів твору;

♣ моделювання монологів і діалогій речей, що розповідають про їхнього власника, а також діалогу людини і природи;

♣ аналіз образу часу (у віршах Ліни Костенко „Вже почалось, мабуть, майбутнє...”, ”Життя іде і все без коректур...”);

♣ розкриття своєрідності теми часу в аналізованому творі (скажімо, у філософському пролозі до поеми „Гайдамаки) Т, Шевченка;

♣ виокремлення структурних елементів художнього часопростору („Україна- Петербург” у поезії Т. Шевченка, „місто- степ” у новелі М. Коцюбинського „Intermezzo”);

♣ аналіз хронотопу твору (поеми „Великий льох” Т. Шевченка або „Чорнобильська мадонна” І. Драча);

♣ моделювання прийомів, що пришвидшують чи уповіьнюють темп оповіді тощо.

Пункт 8. Характеристику літературного персонажа можна проводити за таким орієнтовним планом:

1. Хто цей герой, яке його соціально-громадське становище?

2. Роль портрета, мовної характеристики, сюжетних ходів у розкритті внутрішнього світу героя.

3. Як характеризують героя інші персонажі?

4. Яку мету ставить перед собою персонаж у житті? Як досягає її?

5. Духовне багатство (чи убозтво) персонажа.

6. Над чим змусив мене замислитися цей герой, від чого застеріг, у чому переконав?

 

Схема