Політичні мислителі України кінця ХІХ – початку ХХ ст

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) був володарем дум політично свідомого українства у 70-80-ті роки минулого століття. Він очолював ліве крило київської організації “Громада”, у 1876 р. емігрував, видавав журнал “Громада”. Як “соціаліст європейської школи” він допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основах свободи. Він був палким прихильником захисту політичних прав і свобод людини. Він підтримував ідею федерації слов’янських народів, де Україна мала б політичну автономію на рівні з іншими державами, а також розвивав ідеї децентралізації держави на підставі автономії земств (“громадівський соціалізм”). М.П.Драгоманов критикував культурницький напрямок українського народництва за відмову від політичної діяльності, але сам обгрунтовує ідею “безбуржуазності” української нації.

Ідеї М.Драгоманова в різних напрямках (соціалістичному та націонал-демократичному) розвивали С.Подолинський, І.Франко, М.Грушевський та ін. Іван Франко (1856-1916), використовуючи окремі марксистські формули, розуміє їх дещо інакше. Так, ідея світової революції у нього – це не бунт бідних проти багатих, а повільні глобальні перетворення у культурі, науці, політиці шляхом просвіти робітників, а не насильства. Говорячи про відмирання держави при соціалізмі, він фактично проводить ідеї “громадівського соціалізму” – кожна особа вільна, і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною. У статті “Поза межами можливого” та інших працях 90-х років висуває ідею національної самостійності України.

До драгоманівського напрямку належав також Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) – видатний історик, мислитель та політичний діяч України, голова Центральної Ради, академік, автор багатотомної “Історії України-Руси”. М.С.Грушевський прийшов до політики через історію, при цьому він писав: “Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового “Кобзаря”.” Він обгрунтовував закон національного самовизначення, згідно з яким повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням потреб національного розвитку будь-якої народності, яка обіймає певну територію і володіє достатніми здатностями й енергією розвитку. Він вважав український народ народом західної культури, відстоював принципи демократії, захисту прав і свобод громадян, вважаючи інтерес трудового народу найважливішим законом будь-якої громадської організації. Схиляючись до принципу федеративного устрою України (поділ на землі), він певний час був прихильником федеративних відносин із Росією (що відобразилось і в його конституційному проекті 1905 р.), але з кінця 1917 р. перейшов на позиції державної самостійності України. Формою держави має бути демократична республіка, але з опорою на самоврядування.

Інший, романтично-націоналістичний напрямок започаткував Микола Міхновський (1873-1924) – засновник “Братства тарасівців” (1891), партій РУП (1900) та УНП (1902). В 1900 р. він виступив з рефератом перед полтав­ськими студентами, який згодом був виданий як брошура “Самостійна Україна”. Націоналізм подається тут як вираження самосвідомості української нації, яка так само, як і будь яка інша, має право на власну державність. Історія стосунків України з Росією розглядається як історія поневолення України. Виступає за створення власної української армії (і брав активну участь у її створенні в 1917 р.). Поєднує народницькі та соціалістичні ідеї. Висуває гасло “Україна для українців” – необхідна боротьба не тільки за власну державу, але й проти російської нації. Формулює “10 заповітів українського націоналіста”.