УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКУ ДОБУМета: Розглянути основні тенденції розвитку Литовсько-Руської держави, визначити особливості різних періодів перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, що дасть можливість переконатися у неоднаковості їх і за тривалістю, і за змістом. Увиразнити процес втрати українськими землями залишків автономії і ознайомитись з оцінкою результатів Люблінської унії, яка була поворотною подією для українських земель. З’ясувати зміст соціальних процесів XIV-XVI ст., серед яких найпомітнішим було формування та становлення станової організації суспільства. Розглянути зміни та зрушення в економіці цього періоду. Довести, що активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій у виробничій сфері та становищі міщанської корпорації. З’ясувати причини появи козацтва, розглянути ранній період історії Запорозької Січі, що допоможе вияснити питання про детермінацію цього феномену саме за соціально-політичних обставин кінця XV ст. Розглянути козацькі повстання кінця XVI ст. і визначити причини їх поразки. З’ясувати становище Православної Церкви в умовах посилення позицій католицької релігії, розглянути форми реформаційних течій в Україні з метою визначення передумов укладення та наслідків Берестейської унії. Розуміння конфесійної ситуації в Україні слугуватиме поясненням багатьох соціально-політичних процесів в Україні. Орієнтовний план вивчення теми
Реферати: · Здобутки і втрати Люблінської унії. · Берестейська церковна унія.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст: Готуючись до першого питання, доцільно звернути увагу на малодослідженість Синьоводської битви. Ця переможна битва об’єднаної литовсько-української армії під командуванням князя Ольгерда Гедиміновича (1345-1377 рр.) проти золотоординських військ на берегах річки Сині Води (тепер Синюха; ліва притока Південого Бугу) поблизу фортеці Торговиці поклала початок звільнення північно-східних земель з-під влади Золотої Орди. Дата битви в літописах подається по-різному – бл. 1351, 1362. М. Грушевський висловив думку, що найімовірніше, битва відбулася бл. 1363 р. і місцем її розгортання були, можливо, не берегти Синюхи, а берег р. Сниводи (лівої притоки Південного Бугу, Вінницька обл.). Під час битви основні сили ворога розгромлено, а внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар захоплене ними у середині ХІІІ ст. Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Варто наголосити, що битва на р. Синюсі 1362 р. підірвала військову могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від золотоординського іга. Друге питання – висвітлення процесу проникнення литовських князів на Русь. Об’єднав литовські племена в єдину державу князь Міндовг (1230-1263 рр.). За часів Міндовга об’єктом проникнення стали західноруські (білоруські землі). А його наступник Гедимін (1316-1341 рр.) поклав початок включенню до Литовського князівства південно-західних руських (українських земель). Зміцненню литовських позицій у цьому регіоні сприяло те, що після смерті Юрія ІІ Болеслава на Волині вокняжився син Гедиміна Любарт, котрий водночас був і галицько-волинським князем. Наступник Гедиміна Ольгерд приєднав до Литви Київщину, Поділля та Чернігово-Сіверщину. Литовське проникнення на терени України не мало характеру експансії і місцеве населення йому опору не чинило. Адже литовські князі звільняли від золотоординського іга, а руські князі зберігали свою автономність. Поступова інкорпорація українських земель перетворила Литовське князівство у Велике князівство Литовське, котре являло собою федерацію удільних князівств. Зберігалася стара система управління, лише з тією відмінністю, що руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. У цій державі, 90 % території складали інкорпоровані руські землі і майже 90 % населення становили русини, тобто білоруси й українці. Основними аргументами для підтвердження процесу «ослов’янення» литовських князів варто назвати: 1) розширення сфери впливу руського православ’я у Великому князівстві Литовському; 2) утвердження руського права; 3) визнання офіційною руської мови; 4) запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, податкової системи тощо. До кінця ХІV ст. українські землі у Великому князівстві Литовському складалися з уділів, керованих князями з династії Гедиміновичів, які, визнаючи владу великого князя, все ж лишалися відносно незалежними правителями. Київським та Чернігово-Сіверським князівствами керували сини князя Ольгерда – відповідно Володимир та Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині удільним князем був брат Ольгерда – Любарт Гедимінович, а згодом – син останнього Федір. Поділля дісталось в уділ небожам Ольгерда – трьом братам Коріатовичам. У третьому питанні доцільно нагадати, що Київське удільне князівство виникло в середині ХІІ ст. внаслідок феодальної роздробленості Київської Русі. До його складу входили Київщина, Східна Волинь, Переяславщина. З др. половини ХІІ ст. до першої половини ХІІІ ст. перебувало під владою володимиро-суздальських, чернігівських, смоленських і галицько-волинських князів. У 1240 р. його захопила орда Батия. З 1243 р. перебувало під зверхністю володимиро-суздальських князів. Після входження до складу Великого князівства Литовського (1362 р.) відновило статус удільного з власною князівською династією з роду Гедиміновичів у васальній залежності від великого литовського князя. За правління Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.) Київське князівство фактично здобуває державні атрибути і до 1471 р. репрезентує українську державність. Але литовська влада на Київщині в останній третині ХІV ст. мала обмежений характер. Наочним свідченням цього є татарська тамга (батіг) – «ордынское знамение» на монетах Володимира Ольгердовича. Факт карбування монет виразно засвідчує, з одного боку, неабиякі економічні можливості Київського князівства, а з другого-політичні амбіції володаря. Після позбавлення Володимира Ольгердовича влада у 1394 р. у Київ призначався намісник. У 1442-1470 рр. Київське князівство тимчасово відновлюється. У 1471 р. перетворене на воєводство. (Володимир Ольгердович, втративши владу, доживав у невеликому Копильському уділі. Помер у 1398 р. Похований у Києво-Печерському монастирі). Четверте питання – це розповідь про передумови укладення угоди (унії) між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. Серед них – загроза з боку Тевтонського ордена та Московського князівства, авторитет і могутність якого особливо зросли після переможної Куликовської битви 1380 року. Унія передбачала шляхом шлюбу литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою об’єднати Польщу і Литву в єдину державу. Залишаючись Великим князем Литовським, Ягайло ставав королем Польщі і зобов’язувався прийняти католицтво і приєднати до Польщі підвласні йому литовські, білоруські і українські землі. Унія зумовила появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392-1430 рр.). Він був визнаний довічним правителем Литовського князівства, за яким зберігалася автономія. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність своєї держави, максимально централізувати управління, Вітовт ліквідував південно-західні руські удільні князівства – Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське. У цих землях були посаджені великокнязівські намісники. Однак тенденції централізму, як і поступальний рух на схід, було припинено. В 1399 році у битві з татарами на р. Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. У п’ятому питанні спочатку варто підкреслити, що розгром литовсько-українських військ на р. Ворсклі у 1399 році був наслідком втручання Вітовта у внутрішню міжусобну боротьбу в Золотій Орді. Війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтомиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі. Скориставшись із ситуації, Вітовт отримав від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі. Але плани Вітовта сягали ще далі: як повідомляють літописи, перед битвою «совещася Витовт с Тахтамышом, глаголя: «Аз тя посажу в Орде на царстве, а ты мене посаду на Москве, на великом княженье на всей Русской земли» (Московский летописный свод конца ХV века // ПСРЛ. – М.; Л., 1949. – Т.25. – С. 229). Тож поразка на Ворсклі означала не лише воєнну катастрофу, а й крах прагнень Вітовта щодо об’єднання в межах Литовської держави усіх руських земель і не без допомоги Золотої Орди. Певною компенсацією поразки на Ворсклі була перемога Вітовта у Грюнвальдській битві 1410 року. Вона відбулася під час «Великої війни» 1409-1411 рр. між військами Тевтонського ордену і об’єднаною польсько-литовсько-українською армією поблизу с. Грюндвальд (Сх. Прусія) 15 липня 1410 року. Вітовт і польський король Ягайло очолювали війська із польських і литовських частин, українських військ, смоленських полків, загонів кримських татар, чеського корпусу на чолі із Я. Жижкою. Війська Тевтонського ордену очолював великий магістр Ульріх фон Юнгінген і у їх складі були німецькі і французькі рицарі та найманці з багатьох європейських країн. У ході битви війська Тевтонського ордену потерпіли поразки (втратили вбитими 18 тис. і полоненими 14 тис.), що підірвало його військову могутність і припинило експансію німецьких рицарів на Схід. Показником зрослого авторитету Вітовта після Грюндвальської битви було укладання Городельської унії 1413 року, якою фактично визнавалося право на існування Великого князівства Литовського як автономного політичного організму: після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого узгоджувалася із Ягайлом чи його натупником на польському троні. Готуючи шосте питання, доцільно підкреслити, що литовський князь Свидригайло Ольгердович (р. н. невід. – 1452 р.), молодший брат Ягайла, був великим князем литовським у 1430-1432 рр. У 1386 р. разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом. Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й Великого князівства Литовського. В епіцентрі конфлікту опинилося західне Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові і після смерті останнього у битві на Ворсклі, перейшло до Ягайла, а останній, у свою чергу, передав його Вітовту у довічне володіння. Однак після смерті Вітовта у 1430 р. польська шляхта прагнула приєднати Поділля до Польщі. Поляки захоплювали подільські замки, а Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримався обіцянки, що й стало поштовхом до початку воєнних дій. В червні 1431 р. польський король вирушив на Волинь і там 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. Ягайло здобув Кам’янець, Володимир і взяв в облогу Луцьк. У серпні 1431 р. між Свидригайлом і Ягайлом було укладене дворічне перемир’я. Та в серпні 1432 р. Свидригайло був усунутий з великокнязівського столу, а владу узурпував молодший брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович, котрий був прихильником унії. Скинутий Свидригайло продовжував боротьбу з Сигізмундом і вона мала певне національне забарвлення. Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовились визнавати Сигізмунда. Його підтримували литовські князі і він обстоював інтереси аристократичних кіл Русі. У 1435 р. війська Свидригайла зазнали поразки від полків Сигізмунда у битві на р. Святій під Вількомиром. Невдовзі на боці Свидригайла залишилось тільки Східне Поділля. Свидригайло покинув Литву і повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440 р.), отримавши у володіння Волинь, де і княжив до самої смерті (1452 р.). У сьомому питанні потрібно нагадати, що після розпаду Галицько-Волинської держави збройна боротьба між Польщею і Литвою привела до укладання в 1352 р. перемир’я, за умовами якого Волинь відходила до складу Литви. У 1366 р. Польща захопила Західну Волинь з містами Холм і Белз. У складі Великого князівства Литовського Волинь зберігала статус князівства до 1452 р. Та після смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви. Далі варто повернутися до сюжету про князювання Сигізмунда, котрий як Великий князь Литовський і прихильник унії з Польщею, прагнув заручитися підтримкою польської шляхти, чим і викликав невдоволення у Литві. В результаті змови, яку очолив князь Чорторийський, Сигізмунд загинув у березні 1440 року. Його наступником став малолітній син Ягайла Казимир. Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20-30-х рр. ХV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. До Києва повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. А в 1440 р. у Києві утвердився син останнього – Олександр (Олелько) Володимирович. Його заступив Семен Олелькович (1455-1470), після якого волею Казимира була перервана традиція князівського правління в Києві. У 1471 р. був остаточно зліквідований удільний устрій. Висвітлення восьмого питання доцільно розпочати з характеристики соціальної структури Польщі, Литви та українського суспільства, підкреслюючи неодинакове становище різних класів і суспільних груп. У Польщі була ліквідована різниця між ступенями шляхетства, а в українських і литовських землях еліта була поляризована і мала різні права. Неоднорідність еліти в Литовській державі і послаблення держави у Лівонській війні (1558-1583 рр.) з Москвою, примусили Литву відновити унійний процес з Польщею. Розповісти про перебіг подій на польсько-литовському сеймі з січня до 1 липня 1569 року. Люблінська унія завершила процес об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського. Постала нова держава – Річ Посполита, глава якої титулювався: Король польський і Великий князь Литовський. Спільними були сейм і сенат, запроваджувалась єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Люблінської унії привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні. Однак, позитивними сторонами Люблінської унії можна назвати те, що українські землі увійшли до складу відносно стабільної, зберігаючої громадянський мир та внутрішню єдність держави. У польській моделі державності гарантувалися політичні свободи і станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. Через Польщу в Україну проникали європейські ідеї і українське населення отримувало вихід у Європу. Готуючи відповідь на дев’яте питання, необхідно пригадати теорії походження козацтва. серед яких: „хозарська”, „чорно-клобуцька”, „черкаська”, „татарська”, „автохтонна”, „болохівська”, „бродницька”, „уходницька”, „захисна”, „соціальна”. Важливо розуміти, що кожна окремо взята теорія не може в повній мірі пояснити виникнення такого феномену, яким стало козацтво. Тільки в комплексі, з урахуванням соціально-політичних обставин та геополітичного розташування українських земель, можна збагнути сутність, ґенезу та особливості козацтва. Означуючи коло причин появи козацтва, варто назвати ті чинники, які сприяли появі цього суспільного стану. Серед них такі: існування територіальних обширів зі сприятливими для життєдіяльності умовами; досвід освоєна південних українських земель угодниками, здобичниками, бродниками; природне прагнення до пошуків кращого життя, самоствердження. А причини появи козацтва корінилися в тих соціально-економічних і політичних умовах, які склалися на українських землях в кінці XV – на початку XVI ст. Серед них варто виділити такі: Польща і Литва ліквідували автономність українських земель; розширення феодального землеволодіння супроводжувалось обезземеленням козацтва і підштовхувало процес освоєння нових земель; посилення соціального, національного і релігійного гніту; зростання зовнішньої загрози і необхідність захисту від турецько-татарської агресії. Термін „козак” вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди перейшов із тюркських мов у значенні „схильний до завоювання”. У XIV ст. вживається в значенні „страж”. Частіше слово „козак” вживалося на означення вільних людей, котрі населяли південноукраїнські степи. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського під 1489 роком. Десяте питання – висвітлення процесу створення Запорозької Січі і її характеристика. Близько 1552 (за ін. дан. 1554-55 чи 1556 р.) південніше від дніпрових порогів була створена військово-політична організація, основною функцією якої була відсіч нападів турків і татар. З часом вона перетворилася на державно-політичне утворення козацтва з демократичним устроєм. Кордони Запорозької Січі до кінця XVII ст. не були окреслені. Впродовж XVIII ст. її територія під назвою „Вольності Війська Запорозького” вже була чіткіше окреслена. Столицею Запорозької Січі було місто-фортеця, яке вісім разів міняло своє розташування. Вищою законодавчою владою виступала загальновійськова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Січчю керував уряд на чолі з кошовим отаманом, який щорічно переобирався. Дмитро Вишневецький (1516-1563) – перший з достовірно відомих козацьких гетьманів. Походив з волинського князівського роду, власник земельних маєтків у Кременчуцькому повіті. В 1550-1553 рр. – староста черкаський і канівський. Як королівський стражник, на о. Хортиця побудував потужне укріплення, що стало прототипом Запорозької Січі. Звідти здійснив кілька успішних походів проти турків і татар. У 1563 р. втрутився у боротьбу за молдовський престол. На території Молдовського князівства 4 тис. козацький загін Д. Вишневецького був розгромлений і гетьман потрапив у полон. Після жорстоких катувань, за наказом турецького султана страчений у Стамбулі. Готуючись до відповіді на одинадцяте питання, необхідно запам’ятати, що „реєстровими” називали козаків, які перебували на державній службі Речі Посполитої у другій половині XVI – першій половині XVII ст. і вносились у спеціальні списки – реєстри. Перший відомий реєстр був складений за наказом короля Сигізмунда ІІ Августа у 1572 році. Тоді коронний гетьман Юрій Язловецький прийняв на державну службу 300 осіб. Першим гетьманом реєстровців був Ян Бадовський. У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 осіб. Вони отримали козацькі клейноди, право власної військової, адміністративної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Реєстровці мали право на землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували казенну платню за військову службу. У володіння отримали містечко Трахтемирів, де розміщувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Землі до Чигирина виділялись для поселення реєстровим козакам. Найбільшим був реєстр, складений у 1649 році (40 тис. козаків). У другій половині XVII ст. замість реєстрів почали складати компути (списки), в яких визначалася належність до козацького стану. У дванадцятому питанні потрібно відмітити, що за своїм характером Запорозька Січ була військово-демократичною республікою, вона мала ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. На Січі діяло звичаєве право. Вищим органом влади була козацька рада, на якій вирішувались найважливіші питання внутрішнього життя, питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіл землі між куренями і т. д. Очолював Запорозьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. – кошовий отаман). Для оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана, військового писаря, військового судді та військового осавула. На Січі виборними були всі посади – від найвищої (гетьмана) – до найнижчої. Суттєвим доповненням до розповіді про державний устрій Запорозької Січі буде фрагмент про територіально-адміністративний поділ „Вольностей Запорозьких”, про чисельність козацтва, про господарство, звичаї і традиції козаків. Усі ці відомості варто почерпнути із роботи Д.І. Яворницького „Історія запорозьких козаків”. Підводячи підсумки семінарському заняттю, варто підкреслити, що козацтво – суспільний стан в Україні XVI-XVIII ст., який виник в зоні Великого кордону між християнською європейською цивілізацією і азійською ісламською. Козацтво – це збірна назва, під якою розумілося і запорозьке, і реєстрове козацьке населення українських земель. Упродовж XVI ст. сформувалась ще й така категорія козацтва як городове. Його організаторами були прикордонні старости: черкаський, хмельницький, барський, які набирали охочих до прикордонної служби. З військово-промислового стану козацтво трансформувалось у військово-служилий, а згодом у захисників національних, політичних, релігійних прав та культурної самобутності українського народу. У тринадцятому питанні доцільно підкреслити, що упродовж XIV-XVI ст. тривав процес формування військово-службового стану – шляхти, котра складалася з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Віховими датами процесу формування шляхти, як привілейованого суспільного стану, були: 1374 р. – шляхту звільнено від усіх податків, окрім земельного; 1433 р. – шляхті гарантована особиста недоторканість; 1454 р. – король зобов’язався обговорювати зі шляхтою законотворчі питання; 1447 р. – поширено усі права на українську шляхту; 1496 р. – українська католицька та польська шляхта були зрівняні у правах; у середині XVI ст. була зрівняна у правах православна і католицька шляхта; 1573 р. – шляхті надано право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля. У XVI ст. шляхта остаточно оформилась у привілейований стан. Вона була остаточно відокремлена від селянства, були розширені її права. Була створена і юридично оформлена система її прав, привілеїв та обов’язків. Найвпливовішими представниками шляхетного стану в українських землях, котрі входили до складу Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської і давньоруської династій – Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі і т. д. Місце і роль шляхти в соціальній структурі визначалися знатністю походження та величиною земельної власності. Чотирнадцяте питання – це характеристика стану розвитку сільського господарства в XIV-XVI століттях. Найсуттєвішими моментами, на які варто звернути увагу при підготовці відповіді на це питання є: зміна європейської торгівельної кон’юктури викликала попит на сільськогосподарську продукцію; зростання феодального землеволодіння і наступ на общинне землеволодіння, феодальне закабалення селян; розвиток товарно-грошових відносин і зростання ринку сільськогосподарської продукції; поширення фільварків. Поява фільваркових господарств викликала необхідність проведення аграрної та фінансово-податкової системи. „Устава на волоки” 1557 року і стала такою реформою. Земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на одинакові ділянки-волоки (дорівнювали приблизно від 16, 8 до 21, 8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Оцінюючи „волочну поміру” важливо пам’ятати, що вона зруйнувала сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, змінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян. Готуючи п’ятнадцяте питання, потрібно звернути увагу на зміну європейської торгівельної кон’юктури, що було наслідком падіння Константинополя у 1453 році і дефіцитом у Європі зерна, що зумовлювало зростання попиту на нього. Підвищуються ціни на худобу, що теж збільшує попит на неї. Львів і Луцьк стають великими ярмарками, з яких волів та іншу худобу продавали на Захід. Через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. Про встановлення внутрішнього ринку свідчить поширення ярмарок. У XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури – набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здається під заставу). Розвитку внутрішньої торгівлі сприяли такі чинники: поглиблення спеціалізації виробництва (у XV ст., існувало 200 ремісничих спеціальностей); виникнення фахових ремісничих об’єднань-цехів; виникнення мануфактурного виробництва тощо. У шістнадцятому питанні варто відмітити, що багатіючи на розвитку ремесел і торгівлі, міста отримують Магдебурзьке право, за яким вони звільнялися від управління і суду великих землевласників і створювали органи місцевого самоуправління. Це міське середньовічне право було запозичене з німецького міста Магдебурга і встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів. Українські міста отримували Магдебурзьке право від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Першими його отримали такі міста: Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кременець (1374 р.), Берестя (1390 р.), Київ (1494 р.) і т. д. До речі, наше місто Умань отримало Магдебурзьке право 7 квітня 1663 року (за Регестами документів Коронної канцелярії (Польща)). У містах з Магдебурзьким правом запроваджувались становий суд присяжних (лава) та адміністративно-розпорядчий орган (рада). Магдебурзьке право скасоване Миколою І у 1831 році по всій Україні (у Києві воно проіснувало до 1835 року. Підготовка до сімнадцятого питання передбачає з’ясування деяких правових аспектів. Варто відзначити, що литовські статути – це найвідоміші кодекси феодального права Великого князівства Литовського, що діяли й на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. („Старий”), 1566 р. („Волинський”) і 1588 р. („Новий”). Усі ці 3 акти були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту. Литовські Статути виникли як правові акти багатонаціональної держави, в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, польського, німецького права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел Литовських статутів була Руська правда, слід підкреслити, що для українського народу їх „іноземне походження” мало досить відносний характер, їхні норми відтворювали звичні „давні права” і розглядання як власне споконвічне право. Характеризуючи Литовські статути, необхідно звернути увагу, що найдосконалішим з них був третій, котрий містив норми практично всіх галузей права. Він юридично закріпив кріпосне право, проголосив єдність права для всіх громадян, декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права. Він закріплював ідею державного суверенітету. Як підсумок, варто підкреслити, що Литовські статути відігравали важливу роль у правовій системі України. Народом вони традиційно розглядалися як найважливіші джерела своїх „давніх прав”, своєрідна противага „новині”, яка нав’язувалася з боку Росії чи інших агресивних сусідів. У відповіді на вісімнадцяте питання доцільно нагадати, що Київська митрополія була однією з церковних провінцій Константинопольського Патріархату, котра утворилася в результаті хрещення Русі князем Володимиром у 988 р. Духовна влада Київської митрополії поширювалась на всі єпархії, що були утворені на землях Київської держави. Напередодні монголо-татарської навали їх налічувалось 16, з них 10 – на етнічних українських землях: чернігівська, білгородська, володимиро-волинська, турівська, переяславська, галицька та ін. Після зруйнування Києва монголо-татарами, київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це послаблювало їх зв’язок з українськими землями і змусило галицько-волинських князів розпочати утворення окремої Галицької митрополії. У XIV-XV ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалася духовна влада митрополитів, які, перебуваючи в Москві, продовжували титулуватися „митрополит Київський і всієї Русі”. Їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це послужило тому, що у 1458 р. утворилася Київська митрополія, незалежна від Московських митрополитів. Київські митрополити другої половини XV ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 р. про об’єднання католицької і православної церков і підтримували зв’язки з Римськими Папами. Та з часом ці відносини були перервані і Київська митрополія вступила в період глибокої кризи. Чинниками, котрі її викликали були процеси ополячення і окатоличення серед православних, активна діяльність різних орденів (домініканці, францісканці, бернардинці). Трагедією Православної Церкви було і те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до середини XVI ст. Східна Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами, що явно було замало для культурно розвиненої людини. Неосвічене православне духовенство втрачало авторитет, відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами. У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступили собори та братства. Дев’ятнадцяте питання є логічним продовженням попереднього, а тому відразу потрібно відмітити, що занепад Православної Церкви в Україні відбувався із поступовим, після величезного піднесення, занепадом і Католицької Церкви. На папському престолі з’являлися антипапи, кардинали і єпископи водночас були світськими володарями і рядом своїх вчинків компрометували керівництво Церкви. Реакцією на подібні явища стала поява різного роду єресей, а також домагання реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступив Мартін Лютер, який 1517 р. відкрито засуджував Католицьку Церкву, заклавши тим самим основи Реформації. З середини XV ст. в Литовському князівстві поширювалися мало не всі європейські реформаційні рухи, які проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких створювали зв’язки України з Чехією (українські студенти навчались в Празькому університеті). Для України ідеї гуситського руху були близькими не лише в релігійній площині, а й завдячуючи тому, що гусити висували національні мотиви боротьби. Сильнішим був вплив німецької реформації. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій – кальвінізму, соцініанства тощо. Соцініани (за ім’ям Кальвінового учня Соція) мали впливових покровителів. З 1553 р. ними стали воєвода Віленський Микола Радзівілл, канцлер Великого князівства Литовського та його двоюрідний брат – теж Микола Радзівілл (Рудий), гетьман Великого князівства Литовського. Покровителями були і менші литовські шляхтичі: Вишневецькі, Сапіги, Ходкевичі та ін. Головними осередками соцініанства на українських землях були: м. Киселин Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці Острозького повіту, Берестечко Дубенського повіту. В цілому ж, протестантські рухи не мали значного поширення на українських землях: їх підтримувала невелика група аристократії. М.С. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків. Як позитивний наслідок реформаційних рухів, варто відмітити пробудження інтересу до рідної мови, появу перекладів Святого Письма (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.) та появу друкарень (в Несвіжу заснована М. Радзивілом). Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском з боку католицької реакції. Протестантизм викликав могутню реакцію Католицької Церкви, котра повела боротьбу з ним з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 р. ордену Єзуїтів. Саме він скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв під свій контроль виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Після Люблінської унії єзуїти поширили свою діяльність на Литву і Україну. Єзуїтські школи були відкриті у Вільно (1570 р.), в Ярославі (1571 р.), Львові, Кам’янці, Перемишлі. Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. До них вступали і діти православних, які за словами І. Огієнка, разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками, опікунами. Королівська влада була прихильною до єзуїтів. Стефан Баторій відверто взяв їх під свою опіку. Віленську колегію було перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги єзуїтам приділяв їх вихованець Сигізмунд ІІІ. Паралельно з державною політикою протегування Католицькій Церкві і єзуїтам тривав процес утисків православних: їх позбавляли права займати вищі посади, православних єпископів позбавляли права засідати в Сенаті з католицькими єпископами, у православних відбиралися права відбувати церковні процесії до похоронних включно, міщани не допускалися до участі в самоуправлінні. Двадцяте питання – розповідь про релігійні культурно-просвітницькі організації – братства, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Їх завданням було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Вони допомагали зубожілим членам, виступали перед судами і перед королем в обороні Православної Церкви, організовували братські школи. Спочатку це були організації міщан, які поволі набули всестанового характеру. Вони рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства. У 1589 р. константинопольський патріарх Єремія затвердив права братств на духовну ценз
|
