Володимир Винниченко про політичні орієнтації українців у Першій світовій війні

 

Р.

 

І все ж таки, треба зауважити, треба одмітити нашу надзвичайну, надприродну чи оптимістичність, чи поміркованість, чи просто призвичаєність до стін своєї тюрми: не всі з українців були виразними державними сепаратистами. Навіть не всі були «пораженцями». Знаходились такі з нас, які по якимсь там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя народам її всередині. Це були прихильники «російської орієнтації». Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм’ягчить круте серце царизму аж до степені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руських.

Друга орієнтація була на німців, на великий струс на фронтах, на знесилля російської державности й на просте захоплення німцями теріторії України. Німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він, даючи сили і народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати в його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала. Царизм по своїй некультурности, убогости державної освіти, брутальности і примітивности експлуатації народнього державного господарства цілком був подібний до російського селянина. Селянин, – темний, забитий, примітивний – не знав, не вмів і через це не шукав нових, економних і продуктивних засобів експлуатації своєї землі, лісу, води, всіх природних багацтв. Він прикладав до них стільки зусиль і знаття, скільки треба було, щоб тільки взяти й зужити те, що було готове в самій природі, що давалось тільки її силами. Так само царизм тільки ті усилля робив, які йшли на одбірання природних сил народу. Селянин знесилював землю, занечищав її, вирубав до останнього деревця ліс, не турбуючись про те, щоб розвивати їх і з того розвитку користуватись і далі, й більше, й краще. Царизм так само рубав готове, вибивав, однімав, видирав і бездумно, безтурботно нажирався, напивався й з ситою п’яною філософією не завдавав собі труду й клопоту зазирати в завтрашній день. Крім того, німець – не родич, не слов’янин, мова його цілком чужа, не «рідна» нашій мові, німець не зможе сказати, що українець – то «разновидність» німця й на тій підставі одбере йому право своєї мови. Словом, ні з якого боку українці, на думку цієї орієнтації, не мали потреби боятися німця, – з двох лих ця орієнтація вибірала культурніше, корисніше лихо для українського народу.

Була й третя орієнтація, – не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії. Вони не ждали визволення ні від зм’ягченого російсько-самодержавного чи конституційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького.

 

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І. – Київ-Відень. 1920. – С.39.