Вересня 1955рМи, в’язні мордовських спецтаборів, просимо прийняти до загального відома цілого культурного світу таке: ми, українці як прихильники всякому рухові, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави. Підкреслюємо, що ми не стараємось перебільшувати фактів, які вже існують на території України віддавна, ми не просимо ласки-помилування, ми ставимо резолюцію і домагаємось свого права на життя закономірно, яке повинен визнати весь культурний світ, світ цивілізації ХХ століття, століття очолюваного різними гуманними організаціями, починаючи від низових клітин і кінчаючи на державних провідниках, включно до великої всесвітньої Організації Об’єднаних Націй. Наш український народ, як і ряд інших народів опинився під займанчим чоботом червоної Росії, де нам відібрано всяке елементарне право існування на землі. Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10-25р. не за бандитизм, як це вони (большевики) вияснюють перед світом, – не за підпал, убійства і зраду, лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ домагаємось свого законного права на своїй землі... Тому у нас виринає питання: чи знає культурний світ про умови, в яких знаходимося не лише ми – в’язні, але й весь наш народ? Чи знає культурний світ, що нас після відбуття вироку насильно засипають на т.зв. «цілинні землі» в Казахстан, Красноярський край, на далеку північ, горланячи, що туди їдуть добровольці і комсомольці? Чи може уявити собі культурний світ українську державу без українського уряду, без української армії і без українського народу, якщо існує така держава (а вона повинна існувати), то чому немає армії зложеної з самих українців? Чому українці військову повинність відбувають за межами своєї батьківщини? Чому на наших землях дислокуються військові частини, складені з росіян та інших національностей, яким інтереси українського народу, якщо не суто ворожі, то чужі. Якщо ми зрадники своєї батьківщини і справедливо покарані: чому судили нас «народні», чи «військові» суди, склад яких далеко не український? Чому ми своєї кари не відбуваємо на території України, так страшно зруйнованої останньою війною і потребуючої відбудови? Чому нами освоюються недоступні дикі землі та ліси в той час, коли наших рук так потребує наша батьківщина? А чи знає культурний світ, що на масових табірних цвинтарищах будуються нові табори, міста, копаються канали, робляться спортивні площі, щоб затерти сліди цих злочинів? І так в Комі АССР ст.Абезь 1, 4, 5-ий табори стоять на бувших кладовищах. У Мордовії ст.Леплей 3-а Н.5, 1-й і 2-й поліровочні цехи, техкабінет і кузня – побудовані на людських кістках. Чи відомо про масові розстріли в’язнів (на Воркуті шахта Н.29 розстрілювано під керівництвом і з участю ген. прокурора Руденка), які домагалися лише прав політ.в’язня? Чи відомо, що в Казахстані л/о Кінгир, п/я 392 (3-я і 1-а колони) жінок і мущин давлено чотирма танками за те, що вони домагалися своїх закономірних прав? Чи відомо культурному світові, що Україна крім штучного голоду 1933р. живе впроголодь 38 років; що сьогодні зах.українські землі, охоплені водною стихією, присуджені на голодову смерть, позбавлені будь якої помочі від «гуманної, миролюбної», комуністичної Росії. В той час коли мільйони тонн хліба вивозиться закордони в цілях пропаганди, в той час, коли різні заграничні делегації відвідують зразкові (спеціяльні для показу) колгоспи і фабрики СРСР? Чи відомо, що Росія в післявоєнний період (1945-1955рр.) руками мільйонів в’язнів підняла тяжку і легку промисловість на рівень вищий довоєнного, і що ці в’язні поставили питання про покращення умов необхідних для кожного дихаючого повітрям створіння (бо ж після 9-11-и годинної праці в шахтах в’язнів замикали в тісні смердючі бараки з славнозвісними «парашами», як робочу худобу) то їх розстрілювали і душили танками, а багатьох судили другими вироками по 10-25 років і розвозили в закриті тюрми, де вони сидять до нині...
Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т.3. – Мюнхен, 1983. – С.161-162.
|
