Предмет та основні завдання сучасної психології особистості. Визначення та співвідношення ключових понять: людина, суб’єкт, індивід, індивідуальність, особа, особистістьПсихологія має тривалу історію свого розвитку – з часів античності (розвивалась у межах філософії) і до наших днів. При чому становлення психології як самостійної науки пов’язують з кінцем ХІХ століття, коли активно розвивалась природнича наука. Офіційним роком заснування психології як самостійної науки вважають 1879, коли в Німеччині у місті Лейпциг Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію. У ній вивчались відчуття, сприймання, час реакцій людей на різні подразники. Предмет вивчення психології протягом історії її розвитку змінювався. За зміною предмету вивчення психології у її розвитку виокремлюють такі періоди: а) з античних часів до середини ХVІІ століття – предмет вивчення – душа (філософи Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон, Анаксагор та ін. - про співвідношення душі й тіла, про складові душі, про її властивості, рівні розвитку тощо); б) із середини ХVІІ століття до кінця ХІХ століття – предмет вивчення – свідомість: ідеї Рене Декарта, що найсуттєвішим є те, що думає людина, переживає у кожен конкретний момент часу, а отже, досліджувати треба свідомість. Як метод дослідження запропонував інтроспекцію – самоспостереження (тільки сама людина може пізнавати себе); в) поч. ХХ ст. – предмет вивчення – поведінка: дослідження американських учених Едварда Лі Торндайка, Джона Брадауса Уотсона та ін. Вивчення свідомості з допомогою інтроспекції не дає достовірних результатів та ставить під сумнів їх об’єктивність. Тому вивчати потрібно те, що можна досліджувати з допомогою об’єктивних методів (напр., спостереження), а саме – поведінку; г) ХХ століття і до наших днів – предмет вивчення – психіка, психічні явища як окремої людини, так і такі, що спостерігаються у групах. Психіка – це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цьому підгрунті поведінки та діяльності. Психічні явища на рівні окремої людини поділяються на такі види: 1) психічні процеси (первинні регулятори поведінки людини, мають динамічні характеристики: тривалість, стійкість, на їх підгрунті формуються певні стани, знання, уміння і навички людини) (на рівні групи - спілкування, міжособистісне сприймання, міжособистісні стосунки та ін.): - пізнавальні – процеси, пов’язані зі сприйманням і переробкою інформації: відчуття, сприймання, пам’ять, уява, мислення, мовлення, увага; - емоційні: емоції, почуття; - вольові: воля (найбільш яскраво проявляється у ситуаціях, пов’язаних із прийняттям рішень, подоланням труднощів, управлінням своєю поведінкою); 2) психічні властивості (найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини): спрямованість, темперамент, здібності, характер (на рівні групи - організованість, стиль керівництва, ефективність діяльності тощо); 3) психічні стани (характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність): піднесення, пригнічення, страх, бадьорість, сум, стрес, релаксація та ін. Яскрава особливість психічних станів – динамічність (виняток становлять психічні стани, зумовлені патохарактерологічними особливостями або домінуючими характеристиками особистості) (на рівні групи - конфлікт, згуртованість, психологічний клімат, відкритість чи закритість групи, паніка та ін.). Рівень розвитку психічних властивостей, особливостей розвитку психічних процесів, психічні стани, що переважають у людини, складають індивідуальність людини (її неповторність). Людина – це не пасивний продукт обставин, а суб’єкт своєї життєдіяльності. Вона народжується і живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об’єктивних обставин існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути правильним, неправильним або суперечливим. У психології людину позначають такими поняттями: 1) індивід – людина як одинична природна істота, представник виду Homo Sapiens. Властивості індивіда – первинні (властиві усім людям: наприклад, вікові особливості, статевий диморфізм, індивідуально-типологічні характеристики, у тому числі конституційні особливості, нейродинамічні властивості мозку, особливості функціональної асиметрії великих півкуль головного мозку), вторинні (динаміка психофізіологічних функцій і структура органічних потреб); 2) особистість – індивід як суб’єкт соціальних стосунків та свідомої діяльності (Відокремлення (протиставлення) себе від оточення («Я»)); усі тлумачення особистості сходяться в одному: «особистість» характеризує людину як соціальну істоту; 3) суб’єкт діяльності – це поняття займає проміжне становище між поняттями «індивід» та «особистість», поєднує в єдине ціле біологічне начало та соціальну сутність людини, якби людина не володіла здатністю виступати суб’єктом діяльності, то навряд чи вона могла б розглядатись як соціальна істота, оскільки її еволюція і соціальний розвиток неможливі без діяльності. Суб’єкт – це індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності. 4) індивідуальність – це сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності й неповторності. Передумовою формування індивідуальності служать анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються у процесі виховання, що має суспільно зумовлений характер. Різноманіття вроджених характеристик і умов виховання породжує широку варіативність проявів індивідуальності. Наукові підходи до психології особистості. Основні причини та методи дослідження особистості. Концепції особистості в різних психологічних школах. Головні компоненти психологічної структури особистості у вітчизняних і зарубіжних психологічних концепціях. К. Роджерс описував особистість у термінах самості: як організовану, довгострокову, суб’єктивно сприйману сутність, складову серцевину наших переживань. Г. Олпорт визначав особистість як те, що індивід представляє собою насправді – внутрішнє «щось», що детермінує характер взаємодії людини зі світом. В розумінні Е. Еріксона індивід протягом життя проходить через низку психосоціальних криз, і його особистість з’являється як функція результатів кризи. Дж. Келлі розглядав особистість як властивий кожному індивіду унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду. Зовсім іншу концепцію запропонував Р. Кеттел, на думку якого, ядро особистісної структури утворюється шістнадцятьма вихідними рисами. Нарешті А. Бандура розглядав особистість як складний патерн безперервного взаємовпливу індивіда, поведінки й ситуації. Очевидна несхожість наведених концепцій недвозначно свідчить, що зміст особистості з позиції різних уявлень багатогранний. Учені сходяться на тому, що особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризує рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми. Особистість – категорія суспільно-історична. Особистість – діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну соціальну роль. Роль – це соціальна функція особистості. Позиція особистості – це система її відносин. Суттєвими відносинами особистості є ставлення до матеріальних умов життя, до суспільства й людей, до себе, до власних обов’язків – трудових, громадських та ін. Ці відносини характеризують моральне обличчя особистості й соціальні установки. Сучасна соціальна теорія поділяє особистості різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту, етнонаціонального походження і раси на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну. Індивідуальність – особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей. Це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай, словом «індивідуальність» визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей. Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, а інших – непримітно. Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах або відразу в усіх сферах психічної діяльності. До розгляду структури особистості існують різні підходи. Згідно з концепцією персоналізації А.Петровського, у структурі особистості можна виокремити три складові: 1) внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, що представлена темпераментом, характером, здібностями людини та всіма характеристиками її індивідуальності; 2) інтраіндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – у конкретній формі проявів особистості; 3) надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, у якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», що їх робить особистість в інших людей. Оскільки діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлює зміни в інших особистостях. Петровський А. метафорично трактує справжню особистість як джерело могутньої радіації, що перетворює пов’язаних з нею людей. Індивіда, обділеного особистісними характеристиками, він порівнює з нейтрино, тобто з частинкою, яка, пронизуючи будь-яке середовище, не спричинює в ньому змін. Безособистісність – це характеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх. Платонов К. у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури: 1) підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою; 2) підструктура досвіду – охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості; її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю; 3) підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко; 4) біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку. Платонов К. називає запропоновану структуру особистості загальною – оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною – тому, що не залишається незмінною в жодній конкретної особистості: із дитинства й до смерті вона змінюється; функціональною – тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною – оскільки узагальнює психічні властивості особистості. Психологічна природа особистості. Внутрішні суперечності як рушійні сили особистісного зростання. Психологічний зміст понять «розвиток», «розвиток психіки» і «розвиток особистості». На межі соціально-біологічних наук серед учених точилися заповзятливі суперечки щодо поглядів на роль біологічних і соціальних факторів у розвитку людини. Найбільш узагальнено цю проблему відображає дискусія про співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині. З ідеалістичних позицій людина уявляється «за образом і подобою Божою», при цьому пріоритетними виступають духовні (божественні) засади її існування (Р. Декарт, Ж. Ламетрі і навіть I. Кант, які віддавали перевагу духовному в людині (I. Кант – моральному) як більш суттєвому й визначальному у порівнянні з природними засадами її існування та розвитку); матеріалісти – однозначно й безальтернативно - наголошували на домінації «природного» людського начала. Соціологічна концепція була обґрунтована англійським філософом і педагогом Дж. Локком (1632-1704). Прихильники цієї концепції заперечували вплив на розвиток людини біологічних факторів і надавали перевагу соціальним. На їх думку, душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки і формується лише під впливом соціального середовища й виховання. Починаючи з XVIII ст. утверджує свої погляди теорія преформізму. А. Вейсман, Т. Морган, А.Стертевант, Г. Дж. Меллер стверджували, що духовні якості людини, закладені в зародковій речовині, передаються спадково, а тому фізичний та психічний розвиток людини є проявом кількісного зростання спадкових задатків. Перебільшення ролі біологічних чинників притаманне соціобіологізму ( Нобелівський лауреат Ж.Моно, неофрейдисти Е. Уілсон, Р. Тріверста). Представники біологізаторської концепції Дж. Дьюї (1859-1952) і Е. Торндайк (1874-1949) стверджували, що соціально-психічні якості детерміновані біологічними факторами, і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а відтак і процесу виховання. Із розвитком біологічної науки, і генетики зокрема, у середині XX ст. з’явилась генетико-соціальна концепція розвитку людини. Генетик Т. Добжанський, біолог-еволюціоніст Е. Майр, фізіолог К. Лоренц, психологи Е. Фромм, Б. Скіннер вважали, що на розвиток людини впливають як біологічний, так і соціальний фактори. Вплив біологічного фактора виявляється у передачі через генну інформацію (спадковість) певних задатків, які становлять потенційні можливості для психічного й соціального розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати своїм нащадкам задатки. Вирішальну роль у подальшому розвитку особистості на ґрунті успадкованих задатків має соціальне середовище й виховання. Окрім біологічного успадкування, на розвиток людини, й становлення як особистості значний вплив здійснює соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всього оточення (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості та ін.). Важливе місце в процесі розвитку й формування особистості посідає й безпосередня діяльність. Діяльність дитини може мати різні форми: ігрову, навчально-пізнавальну, трудову, художньо-естетичну, спортивну тощо. Вона є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості, а відтак суттєвим чинником фізичного, психічного й соціального розвитку. У процесі безпосередньої діяльності знаходить своє вираження дія рушійної сили розвитку як результат суперечностей між реальними потребами, що їх висуває перед особистістю життя, і рівнем фізичного, психічного та соціального розвитку. З метою розв’язання зазначеної проблеми вітчизняні науковці схильні до розуміння людини як біосоціальної істоти: людина є живою системою – єдністю фізичного та духовного, природного й соціального, успадкованого та набутого. Водночас, як зазначає І. Фролов, людина викристалізовує в собі весь досвід суспільної життєдіяльності, накопичений у ході цивілізаційного розвитку. Проте природні задатки людини розвиваються і реалізуються лише за умов соціального способу життя. Біологічні закономірності життя людини мають соціально зумовлений прояв. Таким чином, соціальному належить пріоритетна роль. Саме залучення індивіда до соціуму (норм права та моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення та поведінку людини, робить із неї представника певного способу життя, культури і психології. Як зазначають Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко, природа людини не біосоціальна, а більш специфічна. Висновок може бути таким: у ході антропосоціогенезу формується нова істота – людина, що виокремившись із природи, несе в собі всі притаманні їй ознаки, які проте не вичерпуються природними. Поняття «людина» співвідноситься із поняттям «культура», де біологічне і соціальне знаходяться в перетвореному (соціалізованому, окультуреному) вигляді. Просторове поле нашого існування – природно-соціальне, тобто – культурне. Психіка (грец. psychikos – душевний) – властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини. Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно-історичній істоті. Історія розвитку людини – це якісно нова сходинка, яка докорінним чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе. Завдяки рефлексії, тобто відображенню у своїй свідомості себе з позиції іншої людини, формується образ «Я» суб’єкта. На цей образ впливають і культура, і система відношень у суспільстві, і спілкування суб’єкта діяльності з конкретними особистостями. Історичні зміни в соціумі також накладають відбиток на розвиток цього образу. Однією із психологічних концепцій, яка стала науковим підґрунтям вирішення проблем виникнення психіки людини, була культурно-історична концепція Л.С. Виготського. Він довів, що людина володіє особливим видом психічних функцій, які відрізняються від тварин: це вищі психічні функції, які утворюють свідомість і мають соціальну природу (довільна пам’ять, довільна увага, мислення і мовлення). У теорії Л.С. Виготського виокремлюють 3 складові: 1. Людина і природа – при переході тварини до людини відбувалася кардинальна зміна взаємин суб’єкта із середовищем, а саме: середовище впливало на тварин, видозмінюючи їх і примушуючи пристосовуватися до нього. З появою людини відбувався протилежний процес – людина діяла на природу і видозмінювала її. 2. Людина й її власна психіка – оволодіваючи природою, людина навчилася оволодівати собою, з’явилися вищі психічні функції, які мали свій прояв у формах довільної діяльності; людина оволоділа своєю поведінкою, пам’яттю та іншим психічними процесами. 3. Генетичні аспекти – в процесі спільної праці відбувалося спілкування між людьми за допомогою спеціальних знаків. Пізніше відбувалася інтеріоризація - перевтілення інтерпсихологічних (міжособистісних) відносин у інтрапсихологічні (перехід зовнішніх засобів-знаків у внутрішні -образи, елементи внутрішнього мовлення). Таким чином, з теорії Л.С. Виготського можна виокремити такі два положення: 1. Вищі психічні функції мають опосередковану структуру. 2. Для процесу й розвитку психіки людини характерна інтеріоризація відношень управління і засобів-знаків. Отже, вищі психічні функції людини відрізняються від психічних функцій тварини за своїми властивостями (вони довільні); за будовою (опосередковані); за походженням (соціальні). Концепція Л.С. Виготського вплинула на формування сучасних наукових поглядів на проблему походження психіки й розвитку свідомості людини. Нині у вітчизняній психології прийняті такі положення: свідомість неможлива поза суспільством; повноцінний розвиток психіки дитини забезпечують засоби передачі людського суспільно-історичного досвіду та процес навчання і виховання.
|
