Тема 7. СВІДОМІСТЬ, САМОСВІДОМІСТЬ ТА РЕФЛЕКСИВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСОБИСТОСТІ. ГАРМОНІЯ ТА ВІДХИЛЕННЯ У РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СУЧАСНИХ ТЕОРІЙ ОСОБИСТОСТІ

 

ПЛАН

1. Поняття свідомості та самосвідомості. Історія наукових поглядів на природу людського само відображення. Структура свідомості. Становлення свідомості в процесі онтогенезу. Вікові особливості формування самосвідомості.

2. Стать: поняття, сутність, види та психологічна характеристика. Стать біологічна і психологічна. Чоловіча та жіноча особистість.

3. «Я»-концепція та її складові. Образ «Я» як регулятивний механізм психічного життя. Формування та функції самооцінки в розвитку особистості. Види самооцінки.

4. Рефлексія в особистісному зростанні.

5. Життєвий шлях і життєвий світ особистості. Смислова сфера особистості у різних психологічних концепціях.

6. Гармонія та відхилення у розвитку особистості. Поняття про особистісну норму. Особистість і агресія.

7. Методологічні засади психоаналітичних та неопсихоаналітичних теорій. Аналітична психологія. Індивідуальна психологія. Феноменологічна психологія.

 

Основні поняття і ключові слова:

Свідомість, самосвідомість, гендер, «Я»-концепція, рефлексія, гармонійна особистість, самооцінка, особистісна норма, екзистенціально-гуманістичні підходи до психології особистості.

 

Література:

1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М., 1991.

2. Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1990.

3. Бартусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988.

4. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М., 1986.

5. Бессознательное. Природа, функции, методы исследования. У 3-х т. – Т. 1. – Тбилиси, 1978.

6. Бреслав Г.М. Эмоциональные особенности формирования личности в детстве: Норма и отклонение. – М.: Педагогика, 1990.

7. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: Край, 2005.

8. Вейнингер О. Пол и характер. – М.: ТЕРРА, 1992.

9. Гройсман А. Психология. Личность. Творчество. – М., 1993.

10. Леонгард К. Акцентуированные личности: Пер. с нем. – 2-е изд. – К.: Вища шк. Главное изд-во, 1989.

11. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2т.]; Т.1: Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. – К.: Форум, 2002.

12. Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности. – Ростов-н/Д.: Феникс, 1996.

13. Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983.

14. Фрейдмен Д., Фрейгер Р. Личность и личностный рост. – М., 1992.

15. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. / Пер. с англ. – СПб.: Прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004.

16. Шевандрин Н.Н. Психодиагностика, корекция и развитие личности: Учеб. для студ. высш. учеб. завед. - 2-е изд. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 2002.

17. Элберлейн Г. Страхи здоровых детей: Пер. с нем. – М.: Знание, 1981.

 

Поняття свідомості та самосвідомості. Історія наукових поглядів на природу людського самовідображення. Структура свідомості. Становлення свідомості в процесі онтогенезу. Вікові особливості формування самосвідомості.

Підсистема особистості «свідомість-самосвідомість» відображає її об’єктивний світ, індивідуальну свідомість. Свідомість є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов’язку тощо, а також створення до них свого ставлення.Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідомість – особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об’єкт – значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності. Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення – це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. У всіх випадках у свідомості людина ніби виходить за межі самої себе, займає позицію над ситуацією (спостерігача, експерта, діяча, радника, аналітика тощо). Характерними структурними компонентами свідомості є:

• знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;

• виокремлення людиною себе в предметному світі як суб’єкта пізнання, розрізнення суб’єкта – «Я» та об’єкта – «не Я», протиставлення себе як особистості об’єктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей;

• цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;

• ставлення до об’єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Завдяки свідомості та самосвідомості людина стає суб’єктом виховання, самостійно і свідомо формулює мету виховання й досягає її. Рівень її розвитку й вияву в людини залежить від накопичених знань і виробленого світогляду, ідейних і моральних переконань, ставлення до інших і до самої себе. Її характеризує активність. Під час відображення дійсності інформація відображається не механічно, а свідомо перетворюється відповідно до мети, завдання та її досвіду.

Людині властиві також і неусвідомлювані форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматичні дії, потяги тощо). Але несвідоме включається у свідоме, і завдяки цьому людина може його контролювати.

Розмежувати свідомість і самосвідомість можна лише в абстракції, оскільки в реальній життєдіяльності людини вони внутрішньо єдині. У процесі свідомості самосвідомість присутня у формі усвідомлення віднесеності акту свідомості саме до свого «Я», а процеси самосвідомості можуть здійснюватися лише на основі свідомості. Людина не лише усвідомлює вплив об’єктів реального світу й своїми переживаннями виявляє ставлення до них, а, виокремивши себе з цього світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином ставиться до себе.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб’єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе має статус особливого феномена – самосвідомості.

Самосвідомість – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо. На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то об’єктом самосвідомості є сама особистість (вона постає і як суб’єкт, і як об’єкт пізнання).

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов’язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

пізнавальної – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія;

емоційної – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

вольової – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу.

Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л.Рубінштейн). Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.