ЕтнонімікаНазва народу, його ім’я, або інакше – етнонім, є для кожного народу особливим і священним. Як це не парадоксально, але без етноніма народ існувати не може, власне кажучи, без етноніма його просто нема, як нема людини без імені. “Кожний з етносів-народів має зриму і разом з тим неодмінну зовнішню ознаку: самоназву – власне ім’я, етнонім”. Історія будь-якого народу тісно пов’язана з історією його етноніма. Взагалі, серед головних атрибутів етнічної спільноти на першому місці стоїть саме групова власна назва. Етнонім – це спільне національне ім’я, яке формує та організовує людей навіть більшою мірою, ніж спільна мова, спільне походження, територія, ніж звичаї та вірування. Назва народу (племені, роду) вказує на те, що єдність його членів, як чогось відмінного від представників інших етнічних об’єднань, уже цілком усвідомлена. “Для кожної із таких єдностей, великих і малих, ім’я служить ознакою, яка об’єднує всередині й розрізняє назовні”. Отже, зовнішнім символом внутрішньої єдності народу є загальне національне ім’я. Етноніміка – галузь науки, що займається вивченням власних назв етносів; має низку номенклатурних термінів: аутоетноніми, тобто самоназви, ектоетноніми – назви, дані іншими народами. Розрізняють ще хороніми – назви країни і населення її, котойконіми – означення людей за місцем проживання, етнофороніми – етнічне ім’я окремого його представника, який має ще своє особове ім’я та прізвище та ін. Етноніміка допомагає вивченню походження народу (етногенез) та при вивченні походження мови (глоттогенез). “Спільна самосвідомість будь-якої етнічної спільноти автоматично пов’язана з існуванням спільної самоназви”. Вчення про етноніми (етноніміка) розглядає не тільки походження (етимологію) етнонімів, а всю їхню історію, найменші зміни, які в розвитку проходив конкретний етнонім за часто багатовікову історію свого функціонування. Для етноніміки всі ці зміни є більш вартісними, ніж застигла первісна форма, бо саме вони є красномовним свідченням історії. “Жодне суспільство не залишається незмінним. Якщо етнонім існував декілька десятиліть, то в кінці них він означував не зовсім тих або зовсім не тих, кого на початку. Історик, який не враховує цього, неминуче приречений на грубі помилки”. Можна навести немало фактів, коли один і той же етнонім служить на означення різних понять, називає цілком відмінні народи. Так, наприклад, у VII ст. на Балканський півострів прийшла частина тюркомовного народу булгар. Їх хан став на чолі держави, заселеної слов’янами. І хоча пришельці розчинилися у слов’янстві, але слов’янське населення цієї держави має тюркську етнічну назву булгари. Північними сусідами стародавніх греків були македоняни, за своїм етнонімом країну називали Македонією. У VI–VII ст. цю країну заселили слов’яни, які отримали через топонім Македонія назву македонці; македонська мова – слов’янська, вона не має жодної причетності до македонської мови античної епохи. З цього приводу у наші часи виник міжнародний конфлікт. Уряд сучасної Греції, посилаючись на історію, різко протестує на рівні ООН проти назви новоутвореної південнослов’янської держави Македонія. Ледь не дійшло до війни. Через претензії Греції до сучасної назви Македонії вона досі не є загальновизнаною; до ООН Республіка Македонія прийнята 1993 р. під дивною назвою Колишня Югославська Республіка Македонія. Античні римляни (Romani), змішавшись з різними завойованими племенами, утворили численні романськомовні народи – італійців, французів, португальців, іспанців (не враховуючи численних іспаномовних народів Латинської Америки), а також каталонців, провансальців, румунів та інших. Відомо, що етнічна назва французів походить від германського племені франків, яке залишило Франції своє ім’я, а не мову. Хоча наші південні сусіди – румуни – живуть найдалі від античної батьківщини римлян – Італії і їх столиці Рима, а румунська мова найменш близька до латини, сталося так, що з 1861 р., коли об’єдналися Валахія та Молдова, саме румуни мають самоназву – етнонім “Romani”, а назва їх країни – Румунія означає “Римлянія”. До речі, наприкінці 1930‑ х рр. румунська влада примусила буковинських українців уживати на письмі лише термін “Романія”, а не “Румунія”. У наведених прикладах, а число їх можна, звичайно, збільшити, йдеться про етнонімічні зміни, які сталися переважно внаслідок гри випадку, а не свідомого вибору. Як не дивно, але трапляються і протилежні ситуації, де свідомий вибір відіграє вирішальну роль у зміні етноніма. Наприклад, суто еллінська за походженням Візантійська держава, яка існувала з 330 р. до 1453 р., називала себе офіційно Ромейською імперією, тобто Римською імперією, а своїх грецькомовних підданих – ромеями (римлянами), хоча всі навколишні народи знали, що мова йде про греків. Така назва мала велике ідеологічно-політичне значення. Свою державу вони вважали продовженням Великої Римської імперії, а всі колишні провінції, що не входили до Візантії, розглядалися лише тимчасово відірваними, які з часом мали об’єднатися знову. Вплив Візантії на експансіоністську політичну ідеологію Москви загальнознаний, “собіраніє русскіх земель” є цьому промовистим свідченням. Узагалі візантійські греки “тішилися славою римського імені, чіплялися за форми імперського врядування, не маючи його військової сили; дотримувалися римського права, не чинячи справедливого суду, пишалися правовірністю церкви, чиє духівництво обернулось на васалів імператорського двору. Такому суспільству неминуче судилося згасати, хоча згасання могло відбуватися украй повільно”. Зміна етноніма, образно висловлюючись, схожа на те, якби у когось виникла забаганка чи потреба змінити своє питоме прізвище. Нелегко це зробити, щоб усі довкола прийняли цю зміну. А що вже казати про свідому зміну національного імені! У житті народу це акт величезного значення і з далекосяжними наслідками. До слова, в китайській мові форма терміна “революція” – “ге мін” – означає “зміна імені”. Справді, зміна імені в українців стала не лише великою духовною революцією, вона також радикально змінила політичний образ Східної Європи. В історії російського народу, а згодом і українського, пройшла свідома зміна етнонімів. “Давне історичне ім’я України “Русь” і назва української держави Х–XII ст. “Київська Русь” стали джерелом палкого і затяжного спору між українськими і московськими істориками, який продовжується до нашого часу. Головними питаннями цього спору є: який народ і чию культуру являє собою “Київська Русь”, хто перейняв “київську спадщину” і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції? Здавалось би, відповідь на таке питання дуже проста: вона дана вже у самій назві Київської держави. Якщо Київ був і залишається українською столицею і є символом України, то “Київська Русь” була українською державою, а українці – її спадкоємці і продовжувачі за нашого часу. Але в дійсності боротьба за київську спадщину привела до парадоксальних наслідків: українці не тільки втратили свою державу, а й саме ім’я давньої України “Русь” було присвоєне північним переможцем – Москвою. Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до “руських” підданих і, посилаючись на династичні зв’язки своїх князів з київською династією, привласнило назву “Русь” і для новопосталої держави”. Трагічні історичні події, пережиті українським народом унаслідок втрати політичної незалежності, наклали зловісну печать на все його життя, зокрема і на етнонім. Як заявив Михайло Грушевський: “Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, – явище рідкісне і завжди зумовлене дуже складними політично-культурними причинами. Таким унікальним, а в європейській історії останнього півтисячоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в українців і росіян. На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етноніма і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доцінюючи величезне політичне значення цього явища. “Московщина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я – і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом”. Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упродовж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закінчився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко. За окреслений період Московія, або Московське государство, перейменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” – в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-московитян вийшли русскіє, а з русинів – українці. Треба підкреслити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття”. Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань”. Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній термінології. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, політичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті. “Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, – твердить знаменитий американський мовознавець Едуард Сепір, – вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом вислову для цього суспільства”. І це також стосується історичних понять. Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”), російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Росія, тільки польська і російська нація”. Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму. Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови – це лише діалекти російської. “Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський”. Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперервності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в російській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, – як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (термін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями”. Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, самодержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади, більшовики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990‑ х рр. у СРСР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідчення того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим”. Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та білорусів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російських (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи найменшого відхилення від офіційних термінів, – зосібно це стосується історичної термінології періоду Київської Русі. Ті українські підрадянські історики, які не прийняли російської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп. Зарубіжні дослідники, в тому числі навіть деякі діаспорні, часто, на жаль, не розуміють ролі та значення у реальних умовах Східної Європи етнонімічної термінології. Показовою є відсторонена позиція І. Лисяка-Рудницького: “Словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, не буде продуктивною”. Насправді проблема етнонімічної термінології в умовах Східної Європи є не лише щоденною практикою десятків мільйонів, а й гострою проблемою національної ідентичності. “Найкращі представники української науки добре бачили усю вагу роз’яснювання цієї справи і все присвячували їй багато уваги”. З. Кузеля, розглядаючи терміни Русь, Україна, Малоросія, ствердив: “Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії”. Зрештою невипадково всі курси історії України, так чи інакше, починаються зі з’ясування у часі і просторі назв, під якими йшли історичною дорогою український і російський народи. За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови. Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”. Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ”. Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого. Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво”, сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома – українською і російською – історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впливом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе наше минуле. Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, виданому в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег та Ігор панували в Києві. Із подібних фактів, почерпнутих, зокрема, з науково-популярної, публіцистичної та художньої літератури, можна б скласти не одну книгу. Від другої половини XVIII століття (“Історія Русів”) триває ідеологічна суперечка за етнонім “Русь” і за все, що з ним пов’язано, яку закарпатець Ю. Венелін свого часу назвав суперечкою між “южанами и северянами”. Цю ідеологічну боротьбу, до певної міри, можна порівняти з боротьбою двох європейських історіографічних шкіл – романської та германської. Сперечаються, чи цивілізація Заходу виникла на тлі давньої римської культури, чи то нова цивілізація германського походження. Суперечка має суто кабінетний характер. Однак суперечка “южан и северян” не має і не може мати академічного, флегматично-спокійного характеру. Свого часу М. Грушевський застерігав, що український історик не може виступати з позицій нейтрального, скептично налаштованого дослідника. Звідси інколи надмірна полемічність у суперечці, інколи надмірна категоричність суджень. Адже йдеться тут, ні більше ні менше, про право українців та білорусів на існування як окремих народів. Для московських імперіалістичних кіл твердження про нібито спільний етнонім є засобом ідеологічного узаконення загарбання і гноблення України та Білорусії, солодка мрія про вічне володіння ними, за правом начебто спадкоємця Київської держави – Русі. Пропаганда в такому плані в Росії не вщухає донині. Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять “Русь” і “Росія”, до недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР. Така практика, зрештою, продовжується до сьогодні в Росії і частково в Україні. Безпрецедентний сімдесятирічний антиукраїнський терор більшовизму, період відвертої фальсифікації, елементарної брехні, жорстокого поліційно-ідеологічного нагляду, коли українських істориків фізично знищували разом з їх забороненими творами, відлучили цілі покоління українців від свого минулого. Трапляється, що навіть освічені люди плутаються у визначенні та розрізненні етнонімів “Русь”, “Україна” і їх похідних форм. “Упродовж історії, – як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олександра Копач, – міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Україна”. Проблеми обробки етнонімічних даних приблизно ті ж, що й в інших розділах ономастики, і це цілком зрозуміло: соціолінгвістичне функціонування власних імен, незалежно від їхнього різновиду, підкоряється в цілому тим самим законам. Не дивно тому, що й у випадку з етнонімією історик у першу чергу зустрічається знов-таки із труднощами ідентифікації.
6. Методи і прийоми ономастичних досліджень. Виявлення ономастичного матеріалу лише підготовча, але аж ніяк не механічна робота. Залежно від завдань, які ставить перед собою історик, потрібно або зібрати воєдино всю масу онімів певного роду, що відносяться до певного району в певний час, або обмежитися знаходженням у джерелах окремих фактів, найбільш яскравих і переконливих. У принципі було б оптимальним завжди мати під рукою весь набір ономастичних відомостей, з якого можна було б черпати як одиничні, так і масові, статистично оброблювані свідчення. На сьогоднішній день створено вже чимало подібних зведень, головним чином антропонімічних, зокрема по вестготській Іспанії, лангобардській Італії, палеологівській Візантії. Для ранніх періодів, з їхнім обмеженим і, по суті справи, фіксованим набором джерел такі зведення, як правило, дуже повні, навіть вичерпні; для пізніх періодів, забезпечених величезною масою часто маловивчених і просто невиявлених матеріалів, такі довідники відносно рідкі, а їх надійність (навіть із урахуванням закону більших чисел) менше. Крім того, вишиковуючи в один ряд антропоніми, відбиті в типологічно, хронологічно й географічно різнорідних джерелах, подібні видання, при всій їхній цінності, роблять деякі види досліджень важко доступними. Такі довідники дуже зручні при вивченні проблем етносу, культу, ремесла, масових соціальних вистав і т.п., їх навіть можна розглядати як уже піддані першочерговій обробці джерела. Займаючись же історією окремих родин, установ, місцевостей, словом, явищ індивідуальних (що найчастіше служить необхідною сходинкою до дослідження макросоціальних процесів демографічної, політичної, економічної властивості), ґрунтуватися на них недоцільно, а іноді й небезпечно. Тому, навіть якщо в нашім розпорядженні є зведений ономастикон, буває корисніше (хоча, звичайно, це більш трудомістко) звернутися до іменників, побудованих на матеріалах окремих пам'ятників, будь то хроніка або картулярій; гарні видання звичайно забезпечені антропо- і топонімічними покажчиками. Нарешті, медієвіст повинен бути готовий до того, щоб самому складати іменники. Ця обтяжна робота окупиться сторицею, тому що мова йде про блоки фактів, систематизованих з урахуванням завдань даного конкретного дослідження. Вивчення ономастичного матеріалу починається з поділу його у часі і просторі. Послідовно проводяться: 1) атрибуція (віднесення оніму до конкретної мови); 2) локалізація (віднесення оніму до конкретної території); 3) періодизація (визначення часу, коли виник онім). Першим завданням дослідників, які вивчають ономастичний матеріал, є хронологічне, географічне, лінгвістичне і циклічне розташування джерельних матеріалів, котрі підлягають вивченню. Ономастичний матеріал фіксується в усній та письмовій традиціях. Усну традицію вивчає діалектологія. Ономастичний матеріал, зафіксований у писемних джерелах, аналізують історики та лінгвісти. Після періодизації та локалізації ономастичного матеріалу наступним важливим етапом в його вивченні є застосування математичних методів роботи з масовими джерелами. Найчастіше методи статистики застосовуються при аналізі топонімічного матеріалу, коли підраховуються на визначеній адміністративній чи політичній території окремі назви або їх компоненти. Найважливішою процедурою опрацювання ономастичного матеріалу є застосування до нього методів порівняльно-історичних досліджень, коли порівнюються оніми, котрі виникли на різних територіях у різні часи. Сприятливим моментом є ототожнення ономастичного матеріалу з відомою мовою або групою споріднених мов і визначення структури досліджуваних онімів. Історичний підхід до вивчення оніму дозволяє відновити його біографію”, особливо коли бракує достовірних писемних джерел про його походження. В випадку відсутності достовірної інформації про походження оніму, будуються гіпотези на основі методу аналогій, тобто використанні давнішми ніж писемні джерела. Тому вивчення цих джерел може дати науці надзвичайно цінну інформацію, котру не зможе дати вивчення інших типів історичних джерел. Лінгвістичні джерела поділяють на кілька груп. Вивченням деяких груп лінгвістичних джерел займаються окремі розділи історичної і філологічної ономастики. Це назви і власні імена географічних об’єктів, людей, народів, держав, космічних об’єктів, рослин, тварин, міфічних персонажів і т.п. Вербальні джерела, зокрема лінгвістичні джерела, класифікують за мовною ознакою – за групами мов (слов’янські, германські, романські, балтійські тощо) або за окремим мовами (українська, білоруська тощо). Виявлення слів іншомовного походження в окремих мовах може виявити економічні і культурні зв’язки між окремими народами в дуже віддалені від нашого часу історичні епохи. Власне ім’я під час використання міняє свою форму. На нього здійснюють вплив інші мови. Тому в першу чергу слід здійснювати його аналіз з допомогою методів мовознавства. Це дозволяє визначити мовну належність оніму, відтворити його первісну форму і вимову назви, встановити історичну епоху, коли він виник, окреслити вплив на нього інших мов або діалектів однієї мови, змалювати напрями його мовної трансформації до нашого часу включно. Без реконструкції всіх етапів розвитку оніма неможливо дати йому характеристику як історичному джерелу. Самостійними напрямами досліджень в ономастиці є типологія і стратиграфія. Типологія визначає тотожні риси власних назв, які виникли в середовищі одного народу або споріднених народів. Стратиграфія вивчає зміни онімів одночасно з зміною мови, на якій говорить той чи інший народ. Обидва напрями досліджень побудовані на використанні порівняно-історичного методу. Один з найбільш значних – порівняльно-історичний метод, розроблений засновниками еволюційної школи. Суть – для реконструкції минулих історичних епох використовуються матеріали сучасності, які розглядаються як пережитки минулого. Метод відіграв велику роль в науково-обгрунтованій реконструкції первісного суспільства, історії культури, релігії і т.п. В сучасних дослідженнях цей метод отримав подальшу розробку, яка зберігаючи цінні принципи порівняльно-історичного аналізу проводив цей аналіз більш глибоко, враховуючи вплив багатьох факторів на розвиток культури народу, розглядаючи культуру як визначну цілісну систему взаємопов’язаних явищ. Спираючись на закони діалектичного матеріалізму, сучасний метод порівняльно-історичної реконструкції враховує як загальні основи поступового розвитку, так і вплив місцевих факторів. Звичайно були противники такого методу, які намагались розробити свої метоли вивчення матеріалів. Але фактично вони позичили методи у еволюціоністів – методологічного аналізу. Метод просторового визначення – метод комплексного підходу до вивчення етнографічних і історико-культурних проблем таких як розселення народів, так і особливості їх культури. Був розроблений в радянській етнографії, хоча почав розроблятися ще в 19 ст. Це один з найперспективніших методів в етнологічній науці. Метод кількісного аналізу – застосування методів кількісної оцінки явищ змусило перебудувати і практику польової роботи. Замість описової методики стали застосовувати методи анкетування. В зарубіжній етнографії стали широко застосовуватись обчислювальна техніки і методи формування типологічного аналізу. Зберігається роль методів польового дослідження. Великий внесок в метод етнічного картографування внесли П.Терецький, П.Кушнер, які розробили етнічні карти з показниками густоти населення. Метод картографування широко застосовується і при складенні етнографічних атласів. Методами наукової роботи володіють не лише спеціалісти, які отримують етнологічну освіту, але і широке коло робітників музеїв, краєзнавців тощо.
ЛІТЕРАТУРА: (основна) 1. Бондаренко Г. Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни.–Луцьк: ДУ імені Лесі Українки, 1977. 2. Бурков В. Фалеристика: Учебное пособие.–Л., 1985 3. Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни.–К., 1963 4. Введение в специальные исторические дисциплины.–М., 1990 5. Ермалаев И. Историческая хронология.–М., 1967 6. Каменцева Е. Хронология.–М., 1967 7. Каменцева Е., Устюгов А. Русская метрология–М.: 1975 8. Каменцева Е., Устюгов А. Русская сфрагистика и геральдика.–М., 1974 9. Кісь Я.П. Палеографія. Навчальний посібник.–Львів, 1975 10. Лакиер А.Б. Руская геральдика.–М., 1990 11.Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б. Вспомагательные исторические дисциплины.–М: Владос, 2003 12. Пройнштейн А., Кияшко В. Хронология.–М., 1981. 13. Перехрест О.Г. Історична хронологія. – Черкаси: Відлуння, 1999 р. – 144 с. 13. Специальные исторические дисциплины.–К., 1992. 14. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / І.Н. Войцехівський (кер. кол. авт.), В.В. Томазов та ін. – К.: Либідь, 2008. – 520 с. 15. Тхоржевский Р.И. Отечественная бонистика. –К., 1998 16. Цыбульский В. Календари и хронология стран мира.–М., 1982 17. Черепнин Л. Русская метрология.–М.: Наука, 1994 18. Янин В. Очерк комплексного источниковедения.–М., 1977
(додаткова) 1. Велесова книга.–К., 1990 2. Гербы и флаги стран мира.–М., 1957 3. Допоміжні історичні дисципліни. Програми педагогічних інститутів.-К., 1990 4. Драчук В. Рассказывает геральдика.–М., 1977 5. Драчук В.С. Таємниці геральдики. –М., 1974 6. Зварич В.В. Нумізматичний словник.-Львів, 1993 7. Енциклопедія українознавства.–Львів: Молоде життя.-1994 8. Карский Е. Славянская кириловская палеография.–М., 1979 9. Истрин В.А. Возникновение и розвитие письма.–М., 1965 10.Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях (XVI-поч. XXст.) –К., 1992 11.Румянцева В. Історія карбована в гербах. –К., 1987 12.Свєшніков І.К. Звенигородські грамоти // Дзвін.–1992.–№6 13.Семешников С. История календаря и хронология.–М., 1977 14.Сергійчук В. Національна символіка України. –К., 1992 15.Стрельский В., Титаренко П., Історія календаря и хронології.–М., 1975 16.Хронологический справочник (XIX-XX века).–М., 1984 17.Хренов Л., Голуб И. Время и календарь.–М., 1989. 18 Шуст Р. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні: Навчальний посібник. –2-е вид. – К.: Знання, 2009. –376 с.
|
