Візитна карткаВ історії відсутні згадки про те, хто перший написав на папері, пергаменті, корі, камені чи металі свої ініціали, ім’я, прізвище, посаду, професію, місцезнаходження й почав роздавати людям. Французи стверджують, що перші візитні картки були створені у Франції в ХVІІ ст. одним із вельмож Людовика ХІV. Вони поширилися за часів правління цього короля. У ХVІІІ столітті кожен французький дворянин мав по кілька різних видів візиток. А китайці доводять, що до візиток додумалися саме їхні пращури і перші візитні картки з’явилися в Китаї в ІІІ ст. н. е. Форма, колір, формат китайської візитної картки повинні були відповідати строго визначеним правилам, тому параметри китайської візитки свідчили про соціальний стан її хазяїна. Згідно ще з однією теорією, візитки узвичаїлися набагато раніше і не були атрибутом панівного класу. Навпаки, ними користувалися переважно прихильники азартних ігор. Той, хто програвав, писав на зворотній стороні карти свої ім’я й адресу, щоб наступного дня переможець міг прийти до боржника за виграшем. Проте перше документальне підтвердження – зразок друкованої візитної картки – було знайдено у Німеччині, і датується ця візитка 1786 роком [36 – 40]. На території України та Росії візитні картки з’явилися у ХVІІІ ст. за часів імператриці Катерини ІІ і стали важливим атрибутом, що представляв свого власника в усій його величі. Чоловіки заводили собі “простирадла” розміром з поштову листівку, на яких значилися ім’я, по батькові, прізвище власника, його титул, рідше – посада. Чоловічі візитки були строгими, варіювалися лише шрифти й ґатунок паперу. Жінкам дозволялися різні “надмірності” у вигляді вензелів, квіточок, пташок, а розмір жіночих візиток часом був навіть менший за сучасний. Поступово візитки перетворилися на справжні шедеври графічного мистецтва з гравійованим орнаментом, вигадливими гербами власників. Однак значного розповсюдження візитні картки набули лише в ХІХ столітті. Тоді й сформувалася певна культура оформлення візиток і правила користування ними. Візитні картки стали невід’ємною частиною етикету. На жаль, після революції 1917 року візитки повністю викорінили, оголосивши їх буржуазним пережитком. У Радянському Союзі мати візитку могли або високопоставлені чиновники і громадські (політичні) діячі, або представники творчої інтелігенції, яким дозволялися маленькі слабкості. Право на візитку мали співробітники обкомів, райкомів, дипломати, космонавти, “виїзні” діячі культури. Порядок одержання візитних карток був досить суворим. Візитки чиновників були оформлені скупо, одноманітно. Актори, режисери, художники дозволяли собі набагато більше, створюючи часом справжні шедеври. Від радянських часів у сучасну практику перейшла манера писати прізвище перед іменем – дотепер так роблять лише в Україні й Росії. Ще одним важливим правилом так званої “російської візитки” став однаковий розмір і повна відмова від будь-якої вишуканості. У той час, як за кордоном існували два види візитних карток – вертикальна й горизонтальна, – у СРСР переважав горизонтальний формат. Наприкінці ХХ ст. візитки знову набули масового поширення. З бурхливим розвитком економіки, політики й бізнесу невелика картка стає символом нових ділових стосунків. Виникає попит, створюються нові фірми, що пропонують усілякі варіанти вирішення “візиткового” питання. Тепер важлива престижність самої візитки, а не лише ввічливе нагадування про власника картки. Слідом за багатьма європейськими країнами в Україні з’являються подвійні і навіть потрійні картки-розкладачки. Візитка стає інформативнішою. Можна говорити про появу нової сфери діяльності – дизайну візитної картки. Інформація на візитках стає демократичнішою й агресивнішою: ввічливе нагадування про власника картки часом замінюється саморекламою. У ХХІ столітті візитки вийшли за рамки офіціозу й стали активно використовуватися у найрізноманітніших сферах ділового життя. Діапазон їхнього застосування широкий: підтримка зв’язків між офіційними й неофіційними особами, діловими партнерами, бізнесменами. У ряді випадків, наприклад, у Японії, Кореї, візитка може слугувати посвідченням особи, тобто виконувати ідентифікаційну функцію [36 – 40]. Візитна картка – це картка для вручення під час знайомства чи візиту. Візитна картка друкується на цупкому папері розміром 5x9 см, при цьому жінки (як дружини, а не як офіційні особи) повинні мати візитки розміром 4x8 см. Вищі посадові особи інколи використовують візитні картки розміром 6х9 см, 5x10 см, 6х10 см. Реквізити: 1. Назва установи, організації. 2. Ім’я та прізвище (у вітчизняній практиці – прізвище, ім’я, по батькові) власника картки. 3. Посада. 4. Адреса установи, організації. 5. Номери телефонів, факсу, електронна адреса. На візитній картці офіційної особи, дипломатичного працівника друкуються лише ім’я, прізвище та посада її власника. Світова практика має досвід використання різних видів візитних карток, що різняться функціональним призначенням. Найпоширеніші такі з них:
1. Візитна картка фірми, установи чи організації. Містить повну назву організації, адресу, телефон, факс. Використовується із представницькою метою і для привітання від імені фірми.
ДП ДАК „Хліб України”
|
