Література. 1. Ницше Фридрих. Сочинения: В 2 Т.: Пер

1. Ницше Фридрих. Сочинения: В 2 Т.: Пер. с нем. – М.: Мысль. – 1990. – Т.1. – 831 с.

2. Ницше Фридрих. Сочинения: В 2 Т.: Пер. с нем. – М.: Мысль. – 1990. – Т.2. – 829 с.

3. Шопенгауэр Артур. Афоризмы житейской мудрости: Репринт. Изд. – М.: Советский писатель, 1990.- 230 с.

4. Шопенгауэр Артур. Мир как воля и представление. – М.: Наука, 1993. – 669 с.

 

Основні поняття:

Світова Воля (А. Шопенгауер) — могутній творчий принцип, що породжує всі явища і процеси. Світова Воля представляє собою «річ в собі».

Воля до влади (Ф. Ніцше) — це не просто стремління до владарювання сильного над слабим, але і стремління зробити слабого сильним.

Надлюдина — образ, уведений філософом Ф. Ніцше для позначення особливого типу людей, які за своєю могутністю повинні перевершити сучасну людину настільки, наскільки остання перевершила мавпу. Надлюдина, будучи сенсом історії людського виду, повинна уособлювати осереддя вітальних афектів життя. Надлюдина — це радикальний егоцентрик, що благословляє життя в найбільш екстремальних його проявах, а також Творець, могутня воля якого спрямовує вектор історичного розвитку. До прототипів Надлюдини, що виявляли собою «неперевершених віртуозів життя», Ф. Ніцше відносив О. Македонського, Ю. Цезаря, Ч. Борджіа, Наполеона.

Філософія життя — пояснення життя із самого життя.

 

1. Загальна характеристика філософії життя. «Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX – початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф. Ніцше (1844-1900 рр.), В. Дільтей (1833-1911 рр.), А. Бергсон (1859-1941 рр.), О. Шпенглер (1880-1936 рр.). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А. Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ф. Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у А. Бергсона – як космічний «життєвий порив», у В. Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

2. Філософські погляди А. Шопенгауера. Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) народився у родині данцигського банкіра у 1788 році. Його мати - видатна німецька письменниця Анна Шопенгауер після смерті чоловіка переселилася у м. Веймар. В її домі часто бували такі відомі люди, як Гете, Віланд, Гримм, брати Шегелі. Глибоко вражений смертю батька, майбутній філософ деякий час займався комерційною діяльністю, яка була йому глибоко огидною.

Вже в юності в його характері виявляються задатки песимізму, які наклали відбиток на його життя та життєву рефлексію.

Коли Артуру виповнилося 21 р., він вступив до Геттингенського університету, на медичний факультет, а під впливом Г.Е. Шульца зацікавився філософією. У 1811 р. він переселився до Берлину, де в той час був дуже уславлений Й. Фіхте. Через два роки А. Шопенгауер випустив свою першу роботу: " Про чотирьохякісний корінь достатньої основи". Навесні 1814 р. він пересилився до Дрездена, де і була написана головна його робота " Світ як воля і уявлення." (1818 р.)

З 1820 по 1831 рр. А. Шопенгауер працював в Берліні приват-доцентом, а пізніше відмовився від викладацької діяльності й іншу частину життя провів у Франкфурті-на-Майні, де і помер у 1860 р.

Артур Шопенгауер у своїх роботах «Світ як воля і уявлення» та «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “ волю до життя ” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в безлічі втілень, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере начало прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво: завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі; переживаючи зустріч з піднесеним, людина більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб'єктом. Другий шлях – через жалість, співчуття, що звільнюють індивіда від тягаря турботи про власне життя і породжує в ньому турботу про чуже благо, перетворення чужого страждання у власне. Жалість - первородна глибина людського «Я», в якій відкривається значимість людини як особистості. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за А. Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда і усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.

А. Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму. Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров’я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому А. Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».

3. Філософські погляди Ф. Ніцше. Життя і діяльність. Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844 — 1900 рр.) — філософ, який частіше за інших був приреченим на нерозуміння читача. З його цитат, напевно, найвідомішою вважають «Бог помер» та «Якщо ти йдеш до жінки, не забудь батіг!». Проте мало хто знає Ф. Ніцше — людину, яка була сором'язливою у спілкуванні із жінками, Ф. Ніцше — композитора і музиканта, який ненавидів антисемітизм та дуже оригінального мислителя, який у значній мірі вплинув на діячів ХХ століття (З. Фрейда, Ж.-П. Сартра, С. Цвейга, Т. Манна, Г. Гессе, Ж. Дерріду та ін.).

І дідусь, і тато Ф. Ніцше були священиками, тому, після його народження, батьки вважали, що сімейна традиція знайде своє продовження, тим паче, що за материнською лінією також були священики. При хрещенні батько дав синові ім'я Фрідріха Вільгельма, оскільки вважав прусського короля Фрідріха Вільгельма Четвертого своїм благодійником.

За першою дитиною на світ з'явилось ще двоє: Елізабет та Йозеф. Коли Фрідріху було 5 років, помер його батько. Родина переїхала до Наумбурга, до бабусі та двох старших сестер матері. Після того, як помер дворічний Йозеф, Фрідріх залишився єдиним чоловіком в сім'ї серед п'яти жінок.

Маленький Фрідріх був дуже розумною дитиною. В першому класі майже за всіма предметами був відмінником. У той час він був дуже релігійним. Свідки розповідали, що, коли Фрідріх читав цитати з Біблії, всі оточуючі плакали. Тому він отримує прізвисько «маленький пастор».

Рано можна було помітити, що хлопчик є незвичайною дитиною. У 10 років він писав вірші та музичні твори, а в 14 почав писати автобіографію. Фрідріх полюбляв давні мови: грецьку мову, латину.

У 1864 році в Бонні він обирає для свого навчання богослов'я та класичну філологію. Хоча перше він обирає лише для спокою матері, оскільки на той час вже не був релігійною людиною (відмовляється від відвідування богослужінь у церкві). Наступного року його вчитель бере Фрідріха із собою до Лейпцига. Цей період став важливим для Ф. Ніцше як в позитивному, так і в негативному значенні. У Ф. Ніцше з'являються перші сумніви щодо філології. Він називає її «побічною дитиною богині філософії від якогось ідіота або кретина». Нарешті, саме в Лейпцигу Ф. Ніцше знайомиться з двома людьми. З першим із них Ф. Ніцше зустрівся не особисто, а через книгу — «Світ як воля та уявлення» А. Шопенгауера. Ф. Ніцше у захваті від цього твору. Йому також імпонує те, що А. Шопенгауер вважав музику найвищою формою вираження мистецтва. Друга людина — це Р. Вагнер, який відіграє для Ф. Ніцше не тільки роль друга, але й роль батька. За законом через рік Ф. Ніцше мусить пройти військову службу. Проте під час вправ верхи він отримує важку травму, і, не сказавши ні слова, доїжджає до казарми, де падає непритомний. За це його достроково демобілізують.

У 1869 році він близький до захисту дисертації. Проте, ще не закінчивши навчання, йому пропонують місце професора класичної філології. Це цікаво ще й тому, що в цей час він остаточно відмовляється від філології, у листі своєму другові пише, що їй місце — серед іншого мотлоху наших предків.

Його поважають співробітники, лекції відвідує багато студентів.

У 1870 році починається Франко-пруська війна. Ф. Ніцше йде на війну добровольцем, але у нього одночасно починаються дизентерія та дифтерія, тому він змушений повернутися додому. За два місяці він продовжує читати лекції. Одночасно він пише книгу «Народження трагедії з духу музики». У ній йдеться про те, що в Древній Греції трагедія виникла з двох протилежних принципів — «діонісійського» та «аполлонського». Занепад трагедії був пов'язаним із «сократичним духом», раціоналізмом.

Р. Вагнер високо оцінив цей твір, писав, що не читав нічого дивовижнішого від цієї книги. Але у всіх інших книга не знаходить визнання. Тож, книга стає для автора справжньою катастрофою — він губить свій авторитет гарного професора, його лекції все рідше відвідують студенти.

Через чотири роки до свого завершення підходить дружба між Ніцше і Вагнером. І це також стало важкою втратою для Фрідріха.

Одночасно серйозно погіршується здоров'я Ф. Ніцше. Медики не прийшли згоди щодо хвороби, на яку страждав Ф. Ніцше. Більшість із них називає цю хворобу спадковою.

Наступні 10 років Ф. Ніцше проводить як вільний філософ. Він подорожує в пошуках придатного для його стану клімату. Проте так і не знаходить його. І, незважаючи на стан здоров'я, він продовжує писати. У 1881 році з'являється «Ранкова зоря», «Людське, надто людське». У 1882 році — «Весела наука». Цей твір вважається прелюдією до найвідомішої книги Ф. Ніцше — «Так говорив Заратустра». Оцінюючи цю книгу, думки різко розходяться. Деякі вважають її справжнім одкровенням. Інші — погано написаною книгою без почуття гумору, у якій проявляється лише егоїзм автора. Філософія Ф. Ніцше у Заратустрі побудована на двох головних ідеях: «вічне повернення» та «надлюдина». Сенс життя — це воля до влади. Шлях до надлюдини проходить три етапи: «верблюд», «лев», «дитина». Спочатку в людини є лише віра, що дісталася у спадок, потім настає нігілізм — відмова від цієї віри, і, врешті-решт, людина розуміє, що «бог помер», що не існує абсолютної моралі чи релігії. Лише тоді людина по-справжньому звільняється та може керувати собою самостійно. Сам Ф. Ніцше називав книгу п'ятим Євангелієм. Тому він був розчарований, коли твір не прийняв читач (як і інші його книги при житті автора).

У 1885 році сестра Ф. Ніцше одружується з ярим антисемітом, переймає думки чоловіка. Вона забов'язала себе видавати книги Фрідріха після його смерті. І при цьому друкувала їх в певному ракурсі.

Після видання твору «Так говорив Заратустра» у Ф. Ніцше справи йдуть все гірше і гірше. Поступово дає про себе знати наближення божевілля. У січні 1889 року, в результаті нервового нападу в Тюрині, його було відправлено до психіатричної клініки в Йенському університеті. Його мати наглядала за ним, а після її смерті це робили його сестри. А тим часом до Ф. Ніцше приходить слава і популярність. Проте сам він цього вже не міг розуміти, бо помер.

Фрідріх Ніцше пішов із життя 25 серпня 1900 року в Веймарі.

Три періоди творчості. Ф. Ніцше утверджувався, як філософ під впливом А. Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього, він їх збагатив власним розумінням природи і світу, додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ф. Ніцше все більше вимальовується власна філософська доктрина, змінюється політична концепція світосприйняття. Його філософія втрачає зв’язок з А. Шопенгауром і починає вибудовуватися на ірраціоналізмі та волюнтаризмі – двох наріжних каменях ніцшеанства.

Ф. Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття. Її в цілому за ступенем розвитку поділяють на три періоди.

Перший період (1872 – 1876 рр.). Написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872 р.); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873 р.); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873 р.); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875 р.); «Несвоєчасні міркування» (1873-1876 р.).

Уже в цей період Ф. Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над нею: «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.

Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії. Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Ф. Шіллером, Ф. Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Він порівнює два начала: 1) діонісійське – життєве, буйне, трагічне; 2) аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне. Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як стихійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.

Другий період (1878 – 1882 рр.). Ф. Ніцше розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством. Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878-1880 рр.) – автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881 р.); «Весела наука» (1882 р.) – розвиває концепцію «переоцінки цінностей».

Основна проблема цього періоду – накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життя». Це життя лише на мить могло піднятися над душевною невдоволеністю. Внутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття. Ф. Ніцше намагався піднестися над однобічним світом сприйняття. Його твори вибудувані, як ланцюг афоризмів.

Третій період (1883 – 1898 рр.). Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883 – 1886 р.); «Генеалогія моралі» (1887 р.); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883 – 1885 р.); «Антихристиянин» (1888 р.)».

У творчості Ф. Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»

«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».

Розуміння «волі до влади» Ф. Ніцше. Згідно Ф. Ніцше, філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають людину від джерел самого існування – від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли – потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід поставити життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ф. Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, до могутності – найважливішої властивості життя як такого.

Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у А. Шопенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - розмірковуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ф. Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав’язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей.

Своїм етичним вченням Фрідріх Ніцше здійснив радикальний розрив з класичною традицією європейського раціоналізму. Він був найбільш незвичайним з усіх моралістів, що стверджував мораль через її критику і навіть радикальне заперечення. Він вважав себе першим “аморалістом”, “справжнім безбожником”, “антихристом”, динамітом, що покликаний підірвати болото звичних уявлень. Ф. Ніцше нещадно критикує цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло “переоцінки усіх цінностей”. Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі: мораллю панів і мораллю рабів. Під мораллю рабів Ф. Ніцше має на увазі мораль, що сформувалась під впливом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних долі і лицемірних. Рабська мораль, претендуючи на всезагальність, є мораллю юрби, а не особистості. Ця мораль тлумачиться Ф. Ніцше як “воля до заперечення життя”, що виростає з рабського стану.

За Ф. Ніцше, загальноприйнята мораль підриває «волю до влади», яка є основою права сильного, котрий стоїть вище всіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. В основі “моралі панів» повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність – «життя»; люди нерівні – у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна людина вільна від моральних зобов’язань, не зв’язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ф. Ніцше, задовольняє суб’єкт моралі панів - надлюдина («білява бестія»). По суті справи в міркуваннях Ніцше надлюдина займає місце Бога. “Бог помер. Ми його вбили”, – сповіщає Ф. Ніцше вустами Заратустри. І на його місце повинна прийти надлюдина.

Таким чином, погляди Ф. Ніцше цілком перевернули принципи традиційної класичної етики, орієнтованої на ідеали гуманізму і прогрес розуму. “Мораль панів” – це мораль сили і егоїзму, котра теж має певні обов’язки, але тільки стосовно подібних до себе. Позбавлена “моралістичних забобонів”, випущена Ф. Ніцше на свободу “білява бестія” викликала справжнє захоплення у середовищі естетизованої європейської інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, бо відкривала для неї нові виміри особистої свободи. Але трапилось так, що ідеї нічим не стримуваного активізму, ірраціонального прагнення до утвердження свого життя, цинічна зневага до гуманістичних цінностей дуже швидко перейшли зі сфери рафінованого філософствування в практичну площину обробки мас, були використані ідеологами німецького фашизму. Коли Гітлер звільняв своїх вояків від моральних сумнівів і химери совісті, він лише посилював руйнівну інерцію цих фатальних думок Ф. Ніцше.

 

Контрольні питання

1. Соціальний волюнтаризм та песимізм А. Шопенгауера.

2. Культ Надлюдини Ф. Ніцше.

3. Охарактеризуйте відношення Ф. Ніцше до релігії.