Сон і золоте слово Святослава

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягай мене, -рече, - чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем змішане, сипали мені з порожніх сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря».

І сказали бояри: «Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця пови-тинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно було бо в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились І з ним молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило насильство на волю, уже кинувся див на [Руську] землю. І от готськії красні дівчата заспівали на березі синього моря: дзвонячи руським злотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту Шарукана. А нам уже, дружині, жодних веселощів!»

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з ельозами змішане, і прорік: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата його Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без щитів з ножами [лише] захалявним кликом полки добивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому!»

Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека - отчий золотий стіл постерегти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли б ти тут був - то була б рабиня по ногаті, а бранець - по різані. Ти бо можеш посуху живими самострілами стріляти - удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступайте, господарі, в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати. Єсть бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них [молодців] загула [Руська] земля, і багато країн - Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже [Романе], Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не лихого гнізда шестикрильці! Ви не правом переможців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава, і Двина болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві [теж був] порубаний литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птиці крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут [ні] брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через золоте ожерелля. Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки ВсеславовІ! Уже понизіть стяги свої, вкладіть [у піхви] свої мечі пощерблені: уже бо вискочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руську, на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі половецької!

На сьомім віці Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дівицю собі любу. Він обманом обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем золотого стола київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя тричі: одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні - засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тму-торокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні смілому, ні чаклуну вмілому - суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши колишню годину й колишніх князів! Того старого Володимира ніяк було прикувати до гір київських; ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії-Давидові (князь смоленський), та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!