Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Юрій Яновський





«Подвійне коло»

 

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем.

Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.

«Сюди веди!» І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!»

Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Овсрка підвели Андрія. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти,брате?!» Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» — «Ну,, що? Допомогли тобі твої генерали?»

Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима. «А жити тобі хочеться? —питав Оверко. —Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій Половець у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з турецького фронту привіз?»

Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. «Ну й цирк!» — гукнули Оверкові хлопці,, неподалік заіржав від болю кінь, кружляючи на місці, спека й задуха упали на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба.

«Петлюрівське стерво, — сказав Андрій, — мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». Оверко засміявся, підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки, кров текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. «Що тобі оце згадується? — допитувався переможець. — Одеса чи Очаків?» — «А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова...» Оверко перебив, подивився на південний захід. «Майстро віятиме, — сказав він, — коли б дощу не навіяв...» — «І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

«Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво. — Крові з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй душа без тіла, а тіло без душі!»—«Цирк? —перепитав Оверко. — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!»

«Ну й цирк!» — гукнули чорні шлики, а Андрій став одбілюватись на сонці, мов полотно, гаряче було в степу коням і людям, з південного заходу намірився віяти майстро. «Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь».

«Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім'ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину...» — «Та рубайте його, козацтво!» — скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстре, і стояли нерухомо вежі степового неба.

А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій. «Доброго бінокля привіз, Андрію». Над морем устав силует підпрапорщика російської армії, поверхстрокового вояки за вєру, царя і отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел, на хвилю і з хвилі, на хвилю і з хвилі. Хмарка одна кублилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав би, що в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може, той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець лягає на землю й дивиться з землі. В шаланді п'ятеро. Видко, що «Ластівка». На кормі людина .без кашкета.

Троє ознак збігається. Далі буде: «Чи є у вас скумбрія зелена?» — «А вам ночі мало?» Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса. «Може, динаміт?» — «Ще дужче за динаміт!» —засміялися гості, шаланду виволокли на берег, Іванів товариш пізнав, осміхнувся до старого:

«Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?» — «Яка я гвардія, я рибалка». — «Чубенко, поясни йому, що тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче». Іванів товариш узяв Мусієву руку: «Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарія всіх стран, соєдиняйсь», — та ляснув старого по руці, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вітрець, море почорніло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камінці, «рокотить, невеличка заворушка буде на вісім балів, майстре зірвався десь із не наших гір».

«Майстре десь зірвався», — сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба.

Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовто-блакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер.

Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстра.

Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, «до зброї! по конях! кулемети! махновці!», а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети.

У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розривала спека, майстро дмухав невірно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, «наша бере, і морда в крові», «тримайся», «слава», одчайдушний свист, далекий грім прогуркотів, «роби грязь!» — почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли постріли. Майстро рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито, шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався.

Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутнє життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці, придивляючись до Оверка.

«Зустрілися, браток! —трусонув волоссям, що спадало аж на плечі. — Там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони й кінчили — один, мертвий, а другий кволий, ну що — України тобі хочеться?»

Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець. «Дай я його домучу!» — «Дурню, це Оверко». Сашко зблід, зіскочив з коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. —

«Оверку, горе моє», — сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.

«Махновський душогубе, — тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги, — ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою». Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю.

«Іменем батька Нестора Махна, — реготав Панас, — призначаю тобі суд і слідство.

За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії — одрубати голову». Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічне росла, майстро поволі переліг на грего — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, «дайте пити», — сказав Оверко.

Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло уключ, він спинив його і мовив: «Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився, «рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?»

«Проклинаю тебе...» — «Почекай проклинати, я, вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?»

«Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою» душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в світ, у ясний день...» Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, «дощем запахло, хлопці, по конях!» За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грего рівно дмухав у височині.

А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір підкладати. А паперу ціла купа, на весь берег вистачило б курити, і є собі по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросів та грецької піхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всіх треба настачити, бо знову ж — ревком. Гострі рибальські очі побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси — людину. У біноклі вона стала солдатом. Із степу показалася друга постать. У біноклі вона стала солдатом.

Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, відійшов далі по берегу, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряці, на рейді диміли крейсери й міноносці, солдати наближалися. Грего посівав море дощем, тільки чомусь не видно патруля, може, він потім прийде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рівним військовим кроком, вони сунулись, як на магніт, Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди дивувався, коли велетні сини оступали його, мов бір; солдати наближалися. Це були іноземці, і один з них підійшов перший.

Половець удав, що нічого не бачить, — «по-якому ти з ним говоритимеш?» Солдат підійшов щільно — чорнявий і тендітний, — «по-якому ти з ним говоритимеш?» — «Скумбрії зеленої», — почув Половець. —«А вам ночі мало?» — не думаючи, одповів паролем рибалка, серце в нього з радощів закалатало, як замолоду, він обняв солдата, над Одесою спускалася завіса прикрого дощу, море було аж чорне.

«Закопати треба, — сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, — клятий був босяцюра». Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Піт котився, як дріб, він був важкий і дебелий — цей четвертий Половець, колишній моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанці коло кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, і можна скупатися й не чекати кулі, і сітки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого він взагалі пішов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не він, Сашко, — таке кляте Половецьке насіння!

Панас сопів, викидаючи з ями землю, він грався лопатою, як інший виделкою, «ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рід зневажив!»

І похорон відбувся. Дощ напинав свої вітрила, над степом зрідка пробігав вітер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав.

І тоді за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Ляснули перші постріли, а Панас уже сидів на тачанці, крутив на всі боки кулемета. Сашко подавав йому стрічки, тачанки пішли врозтіч, кіннотники розбіглися вмить, «здавайся! кидай зброю! червоні! червоні!» Та тікати було нікуди, Іван Половець заганяв їх на спішену кінноту, заганяв їх на кулі, і треба було вмерти або здатися, і Панас заплакав од безсилої люті. Він скочив на чийогось коня, кінь під ним упав, він сів на коня з тачанки, «хлопці, за мною! махновці не здаються!», спробував пробитися крізь Іванів фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, коні сковзалися, Іван Половець посилив натиск, і махновці здалися.

І дощ, витрусивши безліч краплин, посунув свої хмари далі, збирав до себе всі випари і перешиковував хмаровище, відганяв хмарки тендітні, оболоки прозорі, залишаючи темних, плідних, дощовитих, надійну підпору й силу.

Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом, усі кулі поминули Панаса, він стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном.

«От де зустрілися, Панасе», —сказав Іван і перемовився кількома словами з Гертом. Полонених зігнали в купу, стали збиратися звідусіль переможці, з інтернаціонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ, і потроху підносилися слідом за хмарами блакитні вежі степового неба.

Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простір. Сашко підійшов, сів коло нього на землю, обличчя в нього було біле й ввесь час смикалось, «та тут і Сашко», — посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: «Проклятий байстрюче, підземна гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя морда?!»

«З тобою мова буде потім, — сказав Іван, — а я служу революції, інтернаціоналу», — і, ще перемовившися з Гертом, мовчки підійшов до купи полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковці, пройшовся раз і двічі й почав говорити:

«Хлопці, — сказав Іван, — от і скінчилася ваша служба. в зрадника й бандита батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки наші рибалки й увесь рід. Слова мої прості й некрасиві, та ви зрозумієте мене й так, бо скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних. Відступаємо ми перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваємось на Київ, і, відступаючи, б'ємо ворогів, не даємо пощади. От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бідняки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, — ставайте поруч битися за правду бідних. Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армія!»

Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з купи й побіг, за ним другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було виконано.

Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство й дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря. «Це — близько смерть», — подумав і звернувся до Івана з тим словом, що чув його від Оверка: «Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

«Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс».

«Проклинаю тебе, — закричав Панас в агонії, — проклинаю моєю останньою хвилиною!» Він вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю,

трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля.

«Стріляй і мене, — сказав Іванові клятий Сашко, — стріляй, байстрюче». — «Бісової душі вилупок», — промимрив Іван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-під шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осміхнувся.

На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, — «одного роду, — сказав Герт, — та не одного з тобою класу».

 

«Шаланда в морі»

 

Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiї вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.
Одесу видко по другий бiк морської затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло на березi, мов кiстяк старої шхуни, з якої знято паруси, лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її, тумани з моря заходили часом - мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.
Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi - висока й сувора, їй здавалося, що вона - маяк невгасимої сили.
"Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, - голосила вона мовчки, - та й слiд твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла".
I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина - самотня вона серед водяних гiр. Розгойдує її море, кидає через хвилi, прошиває нею хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа, тiльки ж - не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега!
Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березi гомонiли рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, туман кублився над морем, був лютий холод.
"Гребуть, - сказав хтось, - та хiба допоможеш їм у такий шторм?" Молодшi рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старшi, "не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе".
Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, її вдарила одна хвиля, її штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки тодi кинулися до шаланд, посунули до моря "Ластiвку" - гордiсть цiлої артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластiвку" звалило набiк, купа криги вдарила її по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки опинилися у водi, вони стали рятувати "Ластiвку". Хвиля збивала їх докупи, крига ранила їм голови, вони вчепилися в "Ластiвку", з берега кинули їм кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли "Ластiвку" на берег.
На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людської руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський туман. Вiн простував до берега.
Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль, вона лежала на спинi, її кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив.
Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля, та нарештi їм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, - "товаришi, - сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм революцiї, що визволив мене з французької плавучої тюрми". I всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як у пiснi.
У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина - "бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя".
Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.
Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї трамбакiв сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової кровi, її взяв за себе Мусiй Половець - дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.
Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi.
Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко - той артист i грав з греками у "Просвiтi" та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.
Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони приходили по прокламацiї i раз налякали Мусiя до смертi.
Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ї" море приб'є до берега, тодi треба виволокти i врятувати, i артiль подякує - без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за ступнем, хвилина за хвилиною.
Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона пiдiйшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колiн. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.
Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.
"Наша артiль бiдна, - сказав старий, - i кидати шаланду в морi не годиться. Я - голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи мене".
Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк старої шхуни.
I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле життя.






Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 227. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.116 сек.) русская версия | украинская версия