В. Кожелянко 13 страница

 

З малих років проповідував. Мав 12 співучасників.

 

Коли йому виповнилось 33 роки, витесав собі дубового хреста і одної весняної днини з ранку до полудня ніс його на гору Цецино. На нього ніхто не звернув уваги і майже ніхто цього не запам’ятав.

 

Потім Назарієві Кравченку приснився білий кіт, з яким він довго про щось розмовляв. Мовляв, ну що ти, коте, прикидаєшся, я ж бо знаю, ХТО ти насправді і т.д.

 

Назарій хотів був поїхати в Палестину і в’їхати в Єрусалим на сірому моторолері, але через чергові бойові дії Ізраїль припинив видавати в’їзні туристичні візи.

 

Тоді Назарій Кравченко залишив людству 10 заповідей і щез з поля зору широкої громадськости.

 

Ось ці заповіді:

 

І. НЕ БІЙСЯ

 

ІІ. ЗНАЙ

 

ІІІ. НЕ ПРОСЯТЬ — НЕ РОБИ

 

ІV. НЕ ПРИВ’ЯЗУЙСЯ

 

V. ШАНУЙ ТІЛО СВОЄ, ЯК СЕБЕ САМОГО

 

VІ.ГРАЄШ — ГРАЙ

 

VІІ. МИНУЛЕ — НІЩО, МАЙБУТНЄ — НІЩО. Є — ТУТ І ТЕПЕР

 

VІІІ. ШАНУЙ ІЄРАРХІЮ

 

ІX. ВСЕ, ЩО НЕ ТИ, — НЕ ТВОЄ

 

X.БУДЬ У СВОБОДІ

 

Через якийсь час після зникнення Назарія Кравченка з мистецької богеми, де він в останні роки здобував собі хліб насущний, виконуючи за харчі функції «третього» (бо якщо двоє, то це банальна пиятика, а якщо троє — то це вже інтелектуальне спілкування), про нього несподівано заговорили. Надійшла пора для духовного оновлення, і тут якраз знадобилось вчення щезлого Назарія. Дванадцять його співучасників було оголошено апостолами і все почалось, як тоді… І все закінчиться, як тоді…

 

Лише вічний у-вець буде сидіти на призьбі під білою хатою, спустивши босі ноги у траву, покладе шмат сала на печений хліб, вкусить і скаже нахабним курам: «Киш!»

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Залпи свободи або що ти шукаєш в степах України

 

І вічний бій… І вічний бій… Ця апокаліптична фраза з вірша якогось поета-мілітариста початку спливаючого століття зав’язла мені з самого ранку в зубах, як після активної пиятики мелодія примітивного шляґера. З самого ранку, любі мої читачі, але якого ранку? Це був той самий день 28 червня — дата, яка започаткувала містичне клонування цифри «28» у подальшій історії України. І не просто «28», а таки двадцять восьмого дня місяця червня. У цей день року 1940-го червонозоряні танки російського імператора Сталіна перейшли румунський кордон і Червона армія окупувала Північну Буковину. В результаті цього в складі України з’явилась ще одна область — Чернівецька. Звичайно, центуріони імператора Сталіна почали нещадно винищувати національну еліту та економічно спроможних господарників у новій провінції, як це завжди робили і будуть робити завойовники, але в глобальному контексті було зроблено ще один крок до об’єднання української землі в одній державі (на той час під назвою «УССР»). Якщо зважити кількість жертв сталінського терору і кількість загиблих українців у можливих війнах за територіальну єдність — а воювати б довелося з усіма без винятку сусідами, і то довго, — то на чию користь схиляться ваги? Ніхто не каже, що імператор Сталін лише про те й дбав, аби зібрати всі етнічно українські землі в одній державі, але саме цього вимагала концепція його ж власної Імперії.

 

Третя копія цієї дати «28 червня» — відома усім — День Ще Не Спотвореної Поправками Конституції України.

 

Тому того ранку 28 червня 1659-го року я, перебуваючи у штабі гетьмана Виговського, відчув, що стаю свідком Історії. Великої Історії. Мало того, шановні читачі, я став не лише свідком, а й певним чином учасником тієї Історії. Тепер уже тут, в 1999-му році я можу зізнатись: так, я брав участь у бойових діях тієї україно-російської війни на боці… само собою.

 

Отож за тиждень до цієї, що має бути вибита золотом на мармурі, дати «28 червня 1659 року» мене закликав на ланч комендант обложеного Конотопа полковник Григорій Гуляницький.

 

— Вип’єш, пане письменний, горілки? — для годиться спитав мене полковник.

 

— Чому б ні, — скромно відповів я, і ми віддали належне скромним, але поживним стравам та напоям. Не зважаючи на облогу, ланч був поданий за всіма тогочасними правилами: чотири сорти горілки в куманцях та штофах, галушки, каша з саламахою, сало варене, сало по-мадярськи, сало солене, сало буджене[2], огірки зелені, на десерт — вишні і гарбузове насіння. Вже тяжко ставало з хлібом і замість пухких, як груди пані Наталі, книшів, ми гризли сухарі, розмочуючи їх у кухлях з узваром. Після спожитку пан полковник витер вуса, набив люльку і почав здалеку:

 

— Знаю, пане, що ти тут не жеби оружно собі славу здобувати, а жеби каламарем та гусячим пером на пергаменті паперовому фіксувати чин мілітарний, яко ж воно водиться у християнського народу — аби-с для нащадства правду без олжі та словесних дармовисів вкарбувати у книзях великомудрих. Але ж чув, водночас, що не суть ти, пане студений обсерватор, а вельми пристрасний суть козак, бо ще раз завважу, чув, як ти тамтого кацапа відправив у ліпший світ, але мислиться мені, що тамтой окупаційний кацап потрапить не у рай, а таки в ад-шеол, суть пекло, бо що він шукав тут, у нашій славній Україні? Прийми, пане, ще чарку калганівки і я буду далі eloquentіo тримати… Отож-бо, пане Самописцю, ти не є чужд на цім полі крови, і тобі не вшистко єдно, чи дістанемо ми вікторію, чи, не допусти Творче, — конфузію. За це тобі, писче, воздасться у суверенній Україні, як каже миргородський писар Гоголь-Янівський, — усіх гараздів і хліба в пропорції. А від жонду українського, може, й медаль…

 

— «За відвагу!» — каюсь, шановні читачі, не стримався я.

 

— За відвагу, писаре, за відвагу, але ще одна чарка шафранівки наблизить нас до суті нашої преприємної діалоги.

 

— До суті, пане полковнику, до суті…

 

— Знаю, пане письменний, що, за велінням твого ремесла архівченого, ти би хотів мати іntervіew з ясновельможним гетьманом всія України, командувачем Збройних сил нашої молодої Держави паном генералом Іваном Виговським, так чи не так?

 

— Так!!!

 

— Понесеш вельми важну relatіo ясновельможному?

 

— Так!!!

 

— Бо знаєш, пане писарю, наші фельд’єґері можуть потрапити в кігті супостата, а ти цево, звання ніби духовного, та й по-кацапськи, кажуть, вмієш, як московит. Вручиш ясновельможному relatіo, оце вже й наблизишся до нього…

 

Таким чином після обложеного Конотопа я опинився у штабі гетьмана-генерала Івана Виговського.

 

Отож вранці 28 червня 1659-го року я стою серед оточення гетьмана Виговського у його військовій ставці на пагорбі біля Соснівки. Наші війська — українські полки та союзники, — вишикувавшись у бойові шеренги, вирушили в напрямку Соснівки. Я бачив, як йшли українські полки — рухався, мінився на сонці червоно-малиновий потік козацьких шликів на папахах, а над потоком цим стримів ліс списів з різнобарвними значками, йшли польські жовніри у шапках з пір’ям, їхали верхи польські «крилаті» гусари — що поробиш, ще років десять тому в українців не було затятіших ворогів, ніж польські гусари з пір’ям за спиною, а тепер — союзники, йшли піхотні батальйони німців, це — професійні вояки, ландскнехти, кондотьєри, їхали верхи кіннотники з волоської хоругви, йшли чоти сербів, теж союзники, — і вояки добрі, і віри небусурманської, як інші союзники — кримські татари: кіннота під орудою самого хана Мухамед-Гірея ІV-го вирушила у напрямку Пустої Торговиці.

 

— Коня мені! — крикнув до свого джури гетьман Виговський.

 

Я зрозумів, що ясновельможний мав намір перебратись ближче до бою, що ось-ось мав розпочатись, і, розштовхуючи сердюків, підійшов до гетьмана.

 

— Ваша ясновельможність…

 

— Чого вам, пане письменнику? — нервово перебираючи прикраси дорогоцінного каміння на гетьманській булаві, заткнутій за темно-синій шкіряний пояс, спитав гетьман.

 

— Теж коня мені, — нахабно пробелькотів ваш кореспондент, — хочу бути поряд з вашою ясновельможністю.

 

— Навіщо вам, пане, туди? — гетьман кивнув у бік військ, що рухались у напрямку Соснівки, при цьому він трохи повернувся, і мене на мить засліпив блиск: його золочена блискуча кіраса відбила сонячне проміння, незгірш, як дороге венеційське дзеркало. — Звідси теж все добре видно.

 

— Ваша ясновельможність, — залепетав кореспондент «Ночі», — для нащадства, аби вдячне було, аби пам’ятало звитягу славних прадідів великих…

 

— Ти думаєш, правнуки — погані? — сміючись, перебив мене гетьман Виговський.

 

— Ага, ваша ясновельможність.

 

— Дайте йому коня, — гукнув сердюкам гетьман, — а якщо вб’ють, то сам винен, та щоб не було так страшно, дайте йому якусь зброю, клевець чи що…

 

Сердюки дали мені дуже сердиту кобилу, що раз-по-раз поривалась мене вкусити за ногу, в руки дали легкий чекан, і ми поїхали туди, звідки вже насувались ряди московської кінноти. Їх було дуже багато. Вже згодом я дізнався, що московського війська було понад 100 тисяч, а може, й цілих 200.

 

Московські сили гуртувались біля переправи. За дві милі від неприятеля його ясновельможність дав наказ осавулам: «Стати до бою!»

 

Ось тоді на власні очі я побачив військове мистецтво українських козаків. Просто на очах утворювався грізний козацький фронт: козаки Переяславського та Кропивенського полків зайняли лівий фланг, з правого боку розмістились миргородці, полтавці та прилучани. А центр головнокомандуючий генерал Виговський довірив правобережним полкам: Чигиринському, Київському та Канівському. В центрі також зайняла позиції польська дивізія під орудою генерала Анджея Висоцького. Татари, як я зрозумів, пішли в обхід. Найманці — волохи, німці та серби — розмістились порівну по всьому фронту. Козаки дуже вправно демонстрували своє фортифікаційне вміння: вони блискавично викопали шанці, звели невисокі бруствери для стрільби з мушкетів та редути для гармат. За кілька годин до того голе поле перетворилося на зведений за усіма вимогами польового статуту Української Армії бойовий рубіж.

 

Але все одно з того боку війська було більше. Українські сили, не зважаючи на присутність славних і боєздатних полків (що були, в основному, далеко не укомплектованими за повним штатом), союзників-поляків і татар, найманців — німців, волохів, сербів — на загал не перевищували тридцять тисяч вояків. Тоді, як московитів — стрільців, артилерійського дивізіону, дворянської кінноти та заблуканих баранів — кілька куренів запорожців під орудою наказного гетьмана Івана Безпалого — налічувалось, як уже було сказано, набагато більше, як 100 тисяч.

 

Бій розпочався! Я сидів на своїй лютій кобилі біля гетьмана Виговського, який спокійно керував битвою, раз-по-раз віддаючи розпорядження осавулам, що під’їжджали галопом і так само хвацько щезали на своїх конях у рядах воїнства.

 

Йшла артилерійська підготовка. Московити викотили наперед свої батареї і обсипали нас чавунними ядрами, які, звичайно, ніякої шкоди не завдавали, лише трохи руйнували земляні бруствери. Перших втрат ми зазнали, коли московити почали обстрілювати нас картеччю. Це вже ставало неприємним і пан гетьман дав наказ стріляти з гармат.

 

Вогонь українських артилеристів у відповідь був набагато ефективнішим, бо наші не стріляли дурними ядрами, які були придатними хіба що для морського бою — робити пробоїни у ворожих кораблях, або для руйнування капітальних укріплень, а — картеччю. Мало того, — я готовий свідок — під час Конотопської битви українські артилеристи широко застосовували в гарматній справі уламково-фуґасні ґранати. Чавунна ґраната, наповнена порохом, вистрілена з гармати, якимось незбагненним для мене чином, розривалась на маленькі уламки — шрапнель у самій гущі неприятельського війська, завдаючи при цьому чималої шкоди. Я сам бачив, як загинула група дуже відчайдушних московитів з числа дворянської кінноти. З десяток їх виїхало з шикування і почало дуже вправно і прицільно обстрілювати наші позиції з луків. Я мав змогу роздивитись їх спорядження — це були багаті молоді княжата і, судячи з розрізу очей та випинаючих вилиць, тюркського кореня. Вони були в коштовних єпанчах та соболиних шапках, луки у них, я це помітив добре, були з турячих рогів, оздоблених сріблом.

 

Вони, не зважаючи на стрільбу, виїхали на своїх прудких конях на пагорб і нахабно обстрілювали наших артилеристів. Козаки падали від їх стріл, аж поки до гармати не підійшов осавул Клим Клименко, який мав на своєму рахунку і турецький полон, і навчання в Сорбонні, і війну з іспанцями на боці англійського короля в далекій Америці, і службу в французькому Іноземному леґіоні. Пан осавул сам навів гармату, сам запалив ґніт — вистріл! — і на місці зухвалого дворянського загону залишилось кілька коней без верхівців: клименкова ґраната розірвалась шрапнеллю в самому центрі того загону, якраз на висоті кінського росту. Наслідки — жахливі.

 

Але ось у московському стані сталось якесь пожвавлення, вони готувались до кінної атаки. Вперед виїхав сам князь Семен Пожарский у блискучій кірасі та німецькому шоломі, він щось кричав до командирів дворянської кінноти, розмахував палашем, але навіть мені, нефахівцеві з військової справи, було помітно, що у московському стані бракує дисципліни. Воно, знаєте, з боку якось помітно, коли армія діє, як злагоджений механізм, підкоряючись залізній волі генерала-зверхника, а коли — ні.

 

Московське військо вдалось до давньої, перевіреної на битвах з нещасними сибірськими та степовими тубільцями, — навальної кінної атаки. Як правило, проти масивної лави, наїжаченої списами, мало хто міг встояти. Бідних хантів-мансів та різних там удмуртів ця армада спочатку розпорошувала з бойового ладу в юрбу, а згодом уже сокирами, шаблями, палашами та протазанами московити рубали їх голови, як капусту.

 

Але на цей раз вони не знали, що їм протистоять не капустяні голови, вони думали, що це так собі, а це було модерне на той час, дисципліноване реґулярне українське військо, яке володіло здобутками найновішої тактичної науки.

 

Залп!

 

І кулями з тисяч козацьких мушкетів проріджена лава дворянської кінноти на якусь мить припинила свій навальний наступ…

 

Залп!

 

Московити, за звичаями воєн того часу, не очікували на другий залп, вони вважали, що після першого залпу мусить наступити пауза, за час якої вони і врубаються у бойові порядки противника…

 

Залп!

 

Але сталось несподіване: мало того, що за першим залпом неочікувано вдарив другий, за цим відразу ж гримнув третій…

 

Залп!

 

А це вже проти правил… В рядах кінноти московського царя діялось щось жахливе: передні падали, вражені кулями з козацьких мушкетів, задні напирали…

 

Залп!

 

В кінноті почалась кривава мішанина, але вони все ще посувались наперед…

 

Залп!

 

Ці козаки якісь дияволи, вони стріляють так, ніби в них мушкети зачаровані, — стрільнеш, а воно вже наново заладоване. Ні, тут без нечистого не обійшлось. Було помітно, як багато хто з московських кіннотників хрестилися перед тим, як знову наставити списа для атаки…

 

Залп!

 

Біда якась впала на московську армію. З їх боку не було помітно, що козаки вишикувані в шість рядів і стріляють, міняючись миттєво місцями. Поки перші вистрілять, останні вже встигають знову набити набої…

 

Залп!

 

Крики поранених долинають до самого Конотопу…

 

Залп!

 

До гетьмана Виговського прискакав заляпаний кров’ю осавул і повідомив, що полковник Гуляницький з Ніжинським та Чернігівським полками зробив вилазку з Конотопа і вдарив у тил московитам…

 

Залп!

 

Все-таки частина кінноти допалась до українських порядків, на них вдарили польські гусари, почалась страшна різанина…

 

Залп!

 

На московські ряди вдарили наші кінні…

 

Залп!

 

Прискакав осавул і задихано прокричав до пана гетьмана:

 

— Татари вдарили по москалях з боку Конотопу, дуже їх ріжуть!

 

— Кого ріжуть? — перепитав гетьман.

 

— Їх ріжуть, — показав закривавленою шаблею у бік війська московського царя осавул…

 

Залп!

 

Уже згодом я довідався, що московського війська полягло всього тридцять тисяч люду…

 

Залп!

 

— Князя Пожарского татари взяли в плін живцем! — крикнув осавул…

 

Залп!

 

Московський цар Алєксєй Михалич одягнув жалобу за своєю знищеною дворянською кіннотою…

 

Залп!

 

Україна зробила ще один крок до свободи…

 

…Ні до того, ні після того я, шановні читачі, так багато вбитих москалів не бачив!

Газета «Шлях в Перемогу» Автовізій САМІЙЛЕНКО Як ішли до бою ми темненької нічки або гармати били, а ми наступали

 

Мене засліпив блиск української зброї того дня червня двайсять осьмого, року Божого одна тисяча шістьсот п’ятдесят і дев’ятого. Бо значного іроїчного патосу була ця мілітарна подія, що її обзервував з ласки Божої і фінансового супроводу небайдужих спонзорів з числа правдивих щироукраїнців. Бо що я мушу казати? Нам конче потрібна своя національна бізнесова еліта, або, як той каже, буржуазія, свідома своєї українскости. Доконечно, мої читачі мають розуміти, що ходить про нас з вами в одна тисяча дев’ятьсот дев’ятьдесят і дев’ятому році, а не про той час, де ваш правдивий новинкар з ласки Божої і фінансової… т.д. перебував, з місією незалежного літописця, суть репортера. Час це був тяжкий, бо українська національна буржуазія ще ледве-ледве пускала перші пагони, але була ж витоптана брутально зшитим з сирої шкіри погано підкованим московським чоботом. Не розвинулась… Та й не могла вона розвинутись, розквітнути й буяти, ця національна українська буржуазія, бо не було тоді, у 1659-му році, у світі Божому тої величезної буржуазної потуги, демократичної твердині, благочестивого осердя, грошовитого бастіону, парадизу свободи та інферно комунізму, оранжереї успіху та тюрми тоталітаризму — Злучених Стейтів оф Америки! Бо хочемо ми цього, чи ні, але Америка була, є і буде завжди і скрізь першою! Але тоді, в 1659-му році, Злучених Стейтів ще не було (а значить, і не було правдивої, чогось вартої, світової історії), тому Збройні сили демократичної України не мали ні ефективної високоточної зброї, ні пристойного камуфляжного обмундирунку, ні фахових дорадників з Вест-Пойнту. Тому на першому етапі цієї війни за демократію і суверенітет Україна зазнавала деяких незручностей. Цілим квітнем, травнем та неповним червнем українські солдати, офіцери та пан полковник терпіли тяжкий дискомфорт у обложеному Конотопі. Північні орди московських тоталітаристів взяли були в оточення це славне місто, цю оазу вільного світу, у тамтому, ще не структурованому европейському поспільстві. А позаяк тоді, у 1659-му році, ще не було цих сріблястих голубів миру, цих білих провісників демократії — бомбардувальників В-52 з US Aіr Force, тому й українським солдатам свободи у тому похмурому XVІІ столітті не було вчасно подано братської допомоги від держав вільного світу.

 

Тодішній український президент містер Джон Виговскі знав, що Злучених Стейтів нема і допомоги від країн з ринковою економікою не буде, тому шукав опори у автентичних українських національних силах. Хоча задля свободи слова і права на вільний обмін інформацією необхідно згадати, що до боротьби за ідеали свободи і демократії український президент м-р Виговскі залучив і союзників: напівдемократичну Польщу та цілком авторитарний Крим. А зараз дозволю собі значний відступ, бо це ми мусимо знати.

 

Політологічні шкіци.

 

У середині XVІІ століття політичні режими країн-учасників обсервованої вашим чемним кореспондентом війни і, прецінь, Великої Конотопської битви, були такими:

 

Україна. Режим — демократичний. Представники усіх гілок влади обираються всезагальними виборами на основі рівних виборчих прав для усіх верств населення. З чотирьох гілок влади найслабшими є третя і четверта. Особливо, малорозвинута остання, бо Україна не виробляє власного паперу, а журналісти отримують грошове утримання від чільників другої влади, суть від президентської адміністрації, губернаторів, міністрів та комендантів військових залог. Вищим органом першої (законодавчої) гілки влади є Всенародний Конґрес, т.зв. Чорна рада, у роботі цієї демократичної інституції міг взяти участь будь-який громадянин України, незалежно від класового походження і майнового стану. Конґрес обирає голову виконавчої влади — президента-гетьмана, який утворює виконавчу вертикаль: призначає міністрів (генеральну старшину), губернаторів (полковників) та префектів (сотників), яких затверджують місцеві ради. Міста управляються на основі маґдебурзького права. Економіка базується на засадах вільного ринку, конкурентного змагання та приватної власности, зокрема на землю. Державним коштом утримуються адміністрація, армія та заклади народної освіти.

 

Збройні сили України формуються на професійних засадах, основу їх складають реґулярні козацькі полки, а також добровільне збройне формування — Запорізька Січ. У час війни президент-гетьман, він же верховний головнокомандувач, має право за кошти державного бюджету формувати Іноземний леґіон з числа найманців, т.зв. «солдатів фортуни» або «диких гусей». Під час згаданої суть україно-московської війни президент Виговскі наймав фахівців мілітарної справи з числа німецького, волоського (представники молдово-румунської етнічної спільноти) та сербського континґенту.

 

Польща. Режим — квазідемократичний. Електоральних прав позбавлено всіх верств населення, крім шляхетської (аристократи-землевласники). Вищим ораном законодавчої влади є Конґрес шляхти, т.зв. Сойм, постанови якого, як правило, ніколи ніким не виконуються. Сойм обирає керівника виконавчої влади, т.зв. круля, який не має ні реальної влади, ні реальних повноважень.

 

Влада в державі утримується фінансово-мілітарними диктаторами регіонального рівня, т.зв. маґнатами. Кожен маґнат має свою територію, армію, підданих, дехто навіть карбує власні гроші.

 

Реґулярної армії Польща не має, а збройні сили формуються за рахунок власних армій маґнатів.

 

Самоназва Польщі — Res Publіca, перекладена польською мовою, що звучить як Жеч Посполита.

 

Основою економіки Польщі є землеробство, що функціонує на засадах рабовласництва. Характерною особливістю рабовласницького ладу Польщі є те, що аристократи-землевласники набирають рабів не з числа військовополонених, а з числа своїх пауперизованих (суть дуже немаєтних) співгромадян, одного з ними етнічного походження та віросповідання.

 

Польща веде постійні колоніальні війни на територіях на схід від себе. З поперемінним успіхом.

 

У геополітичному контексті Польща XVІІ ст. — природній суперник-союзник України (суперництво за території, союзи проти аґресивних сусідів: Туреччини та Московії).

 

Московія. Режим — тоталітарний. Жодних демократичних норм не існує. З чотирьох гілок влади існує реально одна — виконавча, на чолі якої сидить диктатор, т.зв. тсар. Перша гілка влади, законодавча, дуже слабко означена у неефективному функціонуванні дорадчого комітету при диктаторові, утвореного з числа найвпливовіших олігархів, т.зв. Боярська Дума.

 

Диктатор-тсар має необмежені повноваження та нічим не контрольовану владу.

 

Третя і четверта гілки влади цілком відсутні.

 

Основою економіки Московії є землеволодіння на засадах рабовласництва. Раби в Московії (теж набрані не з військовополонених, а зі своїх співгромадян) є одним з найприбутковіших об’єктів торгівельної діяльности олігархів-сатрапів.

 

Геополітика Московії передбачає постійну експансію на схід (Сибірське ханство), на захід (Прибалтика), на південний захід (Україна) та на південь (Середньоазійські емірати).

 

З державного бюджету не фінансується народна освіта, тому в країні суцільна неписьменність.

 

Збройні сили Московії складаються з придворної ґвардії диктатора-тсара т.зв. стрєльци та волонтерів з числа аристократів-землевласників, т.зв. дворян.

 

Після Великої Конотопської битви внаслідок нищівного розгрому дворянське ополченіє, як рід збройних сил, перестало існувати. Збройні сили Московії почали формуватись з німецьких найманців, т.зв. рейтарські полки, що утримувались за рахунок державного бюджету.

 

Найбільш ефективними службами в Московії є податкова інспекція та таємна політична поліція.

 

Крим. Режим — автократичний. Перебуває в політичних зв’язках з Турецькою імперією на основі васальної залежности та обмеженого суверенітету.

 

В геополітичному сенсі, як сателіт Туреччини, йде у руслі її зовнішньої політики. Проте Крим мав право укладати військово-політичні союзи зі своїми сусідами (Україна, Північний Кавказ), виходячи зі своїх державних інтересів.

 

Влада в Криму зосереджена в руках спадкового (в XVІІ ст. династія Гиреїв) військово-політичного диктатора, т.зв. хана. Інших трьох гілок влади майже не існує.

 

Збройні сили Кримської держави формуються на професійній основі, але утримуються не з державного бюджету (за винятком ханської ґвардії — нукерів), а за рахунок військової здобичі. Армія Кримської держави відзначалась високою боєздатністю, залізною дисципліною та ориґінальними тактичними розробками. Польовий статут кримсько-татарської армії передбачав мінімум фортифікацій при мобільних переходах від атаки до відступу і навпаки, т.зв. наскік.

 

Економіку Криму поряд зі скотарством і частково землеробством значною мірою визначала торгівля рабами. Але рабів кримські татари набирали не зі своїх співгромадян, а з військовополонених та громадян тимчасово окупованих областей країн, з якими Крим перебував у стані війни.

 

На відміну від Польщі та Московії рабство у Криму носило гуманні форми: рабів не змушували до тяжкої праці, здебільшого продавали в цивілізовану Туреччину, а з більшою охотою дозволяли багатим родичам щойно полонених вояків викуповувати їх назад.

 

Україна, вступивши у стан війни з сусідньою Московією, оголосила в країні мобілізацію і уклала військові союзи з Польщею та Кримом. Президент м-р Виговскі, який мав військове звання тризіркового генерала ще з часів україно-польської війни, перебрав на себе управління всіма збройними силами України та союзників: козацькі полки, польську дивізію генерала Ендрю Висоцкі та кінний корпус татарської армії під орудою самого диктатора Могамет-Гірея.

 

Ваш кореспондент перебував як у обложеному аґресором Конотопі, так і під час апогею Великої Конотопської битви червнем 1659 року. То що я мушу казати?

 

Я бачив, як московські дворяни і стрільці йшли на приступ чужого для них міста Конотопа, і як десниця Всевишнього карала їх тут же, на валах українського міста, — вони лягали від козацьких куль, як трава на землю від гострої коси. Ось бородатий сержант московського стрілецтва в червоному мундирі з екзотичною сокирою на довгому топорищі, що робить його безпрограшною мішенню для українських мушкетерів, робить чергову спробу організувати атаку московитів. Він нещадно лупцює буком своїх солдатів, які поволі відступають від конотопських стін, змушує їх йти на приступ, показує у бік валів. Та він усім вже набрид, цей сержант! Недовго вже йому залишалось, ось він на прицілі козацького мушкета, ось мушкетер спускає гачок: ба-бах!

 

… Як журналіст, шановні читачі, згідно з міжнародною конвенцією, я не мав права брати в руки зброю, але… стрілецький сержант лежить мертвий біля стін Конотопу…

 

Я був біля президента в генеральському строї м-ра Виговскі в час найбільшої напруги Великої Конотопської битви.

 

Московська кіннота хвиля за хвилею накочувалась на позиції українських частин і з такою ж періодичністю відкочувалась, споловинена влучними пострілами несхибних мушкетерів.

 

Я бачив, шановні читачі, як припиняли своє існування збройні сили Московської держави. Тепер Москва ставала легкою здобиччю для того, хто хотів би пімститись цьому аґресору за тривалі кривди. З такими міркуваннями я звернувся до президента Виговскі, який був у мілітарному строї, а це на той час (XVІІ ст.) — позолочена кіраса, золотий шолом з пір’їною та шкіряний пояс, за яким було засунуто відзнаку вищої військової та політичної влади в Україні, т.зв. булава (золота куля, трішки більша за більярдну, настромлена на рукоять, щедро обсипана коштовним камінням):

 

— Містер президент, московську армію розбито (а це було вже червнем 29-го), ця держава вже залишилась без своїх збройних сил, чи не вважаєте Ви, що це є нагода вкупі з союзниками покласти край існуванню Московської держави, яка є перманентним джерелом дестабілізації та загрози безпеки у східноевропейському регіоні?