В. Кожелянко 17 страница

 

Аллах на небі, а ми його діти, тому на все його воля. А також воля нашого володаря, хана усього Криму його величности Мухаммед-Гірея ІV. Якщо ж буде на те його ханська воля дружити з одними гяурами, невірними супроти інших, то усе доблесне військо Криму дружити буде. Звичайно, за добрий бакшиш, але якщо на те буде воля хана над ханами — то за ідею. А взагалі воїни Аллаха воюють не стільки за ясир, скільки во славу Аллаха. Така доля.

 

У стан ханського війська, яке прибуло в Україну на запросини гетьмана Івиговскі, я потрапив у складі турецького військового аташату, як я там опинився і звідки в мене така гарна військова форма чауша яничарського корпусу — історія дуже цікава, але тут її переповідати не варто. Представляючи його ханській величності (й.х.в.) Мухаммед-Гірею Четвертому свою військово-дипломатичну місію, нураддин султана Хасан-алі-заде-паша відрекомендував мене просто, але вагомо: «Чауш Самуїл-огли, військовий його султанської величности (хай Аллах продовжить його літа до чисельности зірок на небі), літописець, знає грамоти арабської, латини, ляхистанської, свейської, роксоланської і таке решта». Я впав долілиць перед й.х.в. Мухаммед-Гіреєм ІV і тремтів, як гяур перед воїном Аллаха, від думки, що я скажу, коли хан заговорить зі мною, скажімо, арабською або свейською, гай там ляхистанську, роксоланську я ще трохи якось знав, але решта? Але й.х.в. лише зацікавлено поглянув на мене і відпустив.

 

Безмежною є його ханська милість. Бо могло статись так, що ці рядки вже не було б кому писати. Така доля.

 

Вранці, за гяурським календарем дня «24» місяця червня 1659-го року від Іси на Крупич-Полі, неподалік од Конотопа, при всьому війську і духівництву й.х.в. Мухаммед-Гірея ІV та український гетьман Івиговскі давали один одному присягу на вірність у борні з північною Москвою.

 

Вони стояли на Крупич-Полі, з одного боку полки козацькі, з другого — наші чамбули. Його ханська величність Мухаммед-Гірей ІV на арабському скакуні, що вартував не менш як тисячу дукатів, виїхав наперед війська і звернувся до гетьмана України Івиговскі з такими словами: «Аллах на небі, а ми його діти, споконвіків у Великому степу. Сусіди наші — Велике Військо Запорізьке і ти, ясновельможний гетьмане Івиговскі, знаєш, як можемо ми, нукери кримські, жити з вами у мирному добросусідстві попри часом військове співіснування. Як ми разом з ясновельможним гетьманом Іхмельніскі розбили католицький Ляхистан, така ж доля чекає й на невірну Москву». За цим й.х.в. зліз з коня, подібне зробило й все військо кримське, а також гетьман Івиговскі з усім козацьким військом, і всі приготувались до присяги.

 

Хан Криму Мухаммед-Гірей ІV з благословіння мулли присягнув Війську Запорізькому та особисто гетьману Івиговскі у військовій вірності проти Москви та іншого супостата, буде то Ляхистан, Волощина, Свейя чи ще хтось. Це ж зробили й ханські мурзи, усе кримське військо.

 

Гетьман України Івиговскі теж присягнув хану та Криму, що з усім Військом Запорізьким, полковниками, сотниками та черню буде вірним проти Москви. На знак цього гетьман цілував хрест в руках присутнього тут християнського попа.

 

Опісля зять хана Мамсир-мурза запросив мене до себе в намет на каву.

 

— Скажи мені, достойний Мамсир-мурза, — спитав я його після того, як слуга подав нам на срібній таці каву у срібних джезвах, рахат-лукум, щербет та киш-миш, — чи не чинить наймогутніший з могутніх, його величність хан Криму всупереч волі Аллаха, коли укладає угоду з гетьманом гяурів та їх невірним військом?

 

— Дякуй Аллаху, ефенді, що твоїх слів не чують ханські башибузуки, — а мій намет, смію тебе запевнити, не прослуховується, — а то б тобі вже не було як пити каву, бо зв’язку між ротом і шлунком вже не стало би. А тепер я тобі відповім на твоє запитання теж запитанням: чи ти знаєш, що таке геополітка?

 

— Аякже! — мало не образився я, але вчасно спам’ятався, бо справді зв’язок між ротом і шлунком так легко порушити. Добре, коли ятаганом — раз і все, гірше, коли шовковим шнурком — дихати стає все важче і важче, аж до повної втрати потреби в диханні, але геть погано, коли той шнур не з китайського шовку, а з кінського волосу, мало того, що душить, ще й дуже жалить…

 

— Отож, Аллах (хай святиться ім’я його в віках) дав світлого розуму нашому найвеличнішому володарю (хай будуть літа його в кількості морського піску) ханови Мухаммед-Гіреєви ІV і він знає, як чинити, — продовжував ханський зять Мамсир-мурза. — Скажи мені, ефенді, ким тобі приходить ворог твого ворога?

 

— Другом.

 

— А тепер вгадай з трьох разів, хто є найбільшим ворогом Криму у цьому світі, що під місяцем?

 

— Ляхистан.

 

— Ні, ефенді, за першим разом не вгадав.

 

— Січ Запорізька.

 

— І за другим разом ти не вгадав.

 

— Та невже Порта Оттоманська?

 

— Ти, ефенді, дуже сміливо мислиш як на яничарського офіцера. Випий ще кави, покури кальян, ти не вгадав.

 

— То хто ж тоді найбільший ворог Криму?

 

— Москва!

 

— Е ні, достойний Мамсир-мурза, я теж в геополітиці не личчям шитий, теж дещо знаю, є таке правило концентричних кіл: твої найближчі сусіди, як не крути, — твої потенційні вороги, зате сусіди з того боку — це вже твої потенційні союзники. Ось візьмемо Крим XVІІ століття, хто ваші найближчі сусіди? Ляхистан. Отож, це постійний ворог Криму. Хто далі лежить поза Ляхистаном? Свея! Тому король Карло-Густав X — потенційний союзник динасії Гіреїв. З іншого боку — Січ Запорізька. Хто, як не козаки, постійно спустошують споконвічні татарські землі, спалюють улусу, підривають економіку Криму, постійно відбиваючи у ваших трудівників ясир? А з ким на півночі межує Козаччина? З Москвою. Тому виходить, що Москва — це ніби друг Криму.

 

— Не заперечую, вельмишановний ефенді, цього мудрого правила, але ти не знаєш, чого слід очікувати від Москви.

 

— Не знаю.

 

— Тоді слухай мій прогноз, складений на основі найновіших аґентурних даних, одержаних від наших братів з Казанської резидентури. Якщо ти вельми вчений в науках, то мусиш знати, кожній нації дається потенціал, який вона тим чи іншим чином мусить використати. І має вона в цьому використанні свій генеральний вектор. Куди спрямований генвектор Криму?

 

— На північ, — спробував ще раз продемонструвати свою геополітичну ерудицію автор цих рядків.

 

— Правильно, ефенді, — на північ. А куди цілиться генвектор України?

 

— На південь, — і на цей раз не схибив ваш кореспондент.

 

— Так. А якщо вектор накладається на вектор, то маємо що?

 

— Війну.

 

— Війну, ефенді, але кожна війна має свій кінець, і коли вона закінчується, настає мир. Вектор накладається на вектор, гасить один одного, і настає стан рівноваги, паритет. Ось так відбувається й між Кримом і Україною, зреалізувавши свої інтереси, кожна з сторін впирається в силу протилежної. За таких умов у цілому регіоні може запанувати довготривала стабільність. Але що може порушити таку рівновагу?

 

— Стороння третя сила. — Я справді, шановні читачі, у ці хвилини запишався собою — така обізнаність у геополітиці!

 

— І такою сторонньою третьою силою, ефенді, в ситуації, коли Україна і Крим близькі до встановлення довготривалого надійного миру, виступає не Ляхистан, не Порта, не Свея і не Цісарія, а — Москва. Бо там скупчується надлишок пасіонарної енерґії, яка вперто шукає виходу. Куди?

 

— Як куди, — перепитав я, наперед смакуючи ще одне засвідчення моїх аналітичних талантів. — В Сибір!

 

— Ні, ефенді, Сибір Москві наразі нецікавий, ресурси їхні ще не дозволяють освоювати цю зарослу лісом пустелю, так само, як і на північ їх не тягне — сил ще мало. Їх, шановний Самуїл-огли, вабить захід і південь, де вирує життя, де є висока цивілізація, де, зрештою, можна чогось навчитись, хоча вчитись вони не люблять. Вони дивляться в наш бік. Саме в наш бік, бо на заході — шведи і ляхи — сила, яку Москві наразі не здолати. Тому генеральний вектор московської експансії спрямований на південь, на Україну та на Кримське ханство.

 

— Мудро, найдостойніший Мамсир-мурза! — не втримався я від підлабузницького комплімента, але це вже, очевидно, почав діяти кальян мурзи. Дуже підозрілий кальян.

 

— І знаєш, що буде далі, яничарський чауше? — продовжував моделювати свій політичний прогноз зять хана Криму. — Москва таки поборе Запоріжжя і приєднає до себе Україну, зробить вона це не стільки військовою силою, скільки хитрістю і підступністю, будуть напирати на єдність православної віри, на близькість мов, на спільність інтересів, і — забаламутять довірливих козаків. А тоді вже вони візьмуться за Крим. А знаєш, що найцікавіше, військовий літописцю?

 

— Що?

 

— Що, завоювавши Крим як територію, Москва візьметься до війни з населенням Криму, бо ми, кримські татари, на цьому півострові Москві зовсім не потрібні, їм потрібна земля, територія. І якщо справдяться мої настрашніші прогнози, то, завоювавши Крим, Москва знайде привід, аби виселити усіх татар з Криму!

 

— Аллах з тобою, Мамсир-мурзо! Як би я був християнином, я би перехрестив тебе. До ібліса Москву! Шайтан добре забавиться у джаганнамі тим гяуром, який лише посміє подумати про таке: депортувати корінний народ з Криму!

 

— На жаль, брате, так станеться, після якоїсь війни Москва оголосить кримських татар народом-зрадником і виселить нас усіх в Азію. Це може статись і через сто років, і через двісті, і через триста… Тому, аби цього не сталося, ми прийшли на допомогу гетьману України Івиговскі воювати з Москвою. Може, мій прогноз ще не справдиться…

 

…Страшна це була битва під Конотопом, московське військо потрапило між українських козаків та наших славних воїнів і було знищене вщент. Лише вбитими залишилось не менше тридцяти тисяч москви.

 

…Я йшов по полю битви, мої зелені сап’янові чоботи були заляпані кров’ю, я переступав через трупи москви і думав про страшний прогноз достойного Мамсир-мурзи. Було якось моторошно.

 

Славні воїни Аллаха в’язали ясир. Аж ось я побачив, як до ханського намету повели полонених московських князів: Ляпунова, обох Бутурліних, Пожарского, Львова, Куракіна, інших менш знаних вельмож, полковників стрілецьких та ротмістрів іноземного строю… Багатий ясир. Я мимоволі почав підраховувати здобич, — це ж цілі маєтки, це табуни коней, отари овець, стада верблюдів… Гроші! Великі гроші!

 

Його величність хан усього Криму Мухаммед-Гірей ІV сидів на оксамитовій вишневого кольору із золотими позументами оттоманці в оточенні мурз та аскерів з особистої своєї ґвардії і допитував полонених. Й.х.в. міг говорити з московськими військовополоненими й без тлумача, бо досить добре володів українською мовою, а цю мову князі Москви сяк-так розуміли, особливо тепер, коли вони були зв’язаними, а не озброєними і верховими, як у листопаді минулого року, коли вони різали безборонних мешканців Миргорода та Лубен, а ті просили оскаженілу москву: «Не вбивайте, браття-православні», але тоді вони верещали до своїх жертв: «Гаваріті по-чєловєчєскі!» Тепер московське князівство, зв’язане, ладне було розмовляти з ханом Криму й не «по-чєловєчєскі», лиш би й.х.в. забажав з ними розмовляти. Але хан — це династичний монарх, він не міг розмовляти з нижчими, хай і князівського звання, особами, тому допитував полонених через перекладача — кримського татарського поета Мустафу Рефат-огли. До речі, це він написав пророчий, популярний серед мусульманської інтеліґенції, вірш, який вже приписують до народної творчости. Ось цей:

 

Не розпочнеться ще намаз вечірній, [13]

як буде воздана Пророку честь.

На сонці з’явиться кривавий хрест,

цей день пекельним буде для невірних.

Байрам! Байрам! Гонитва на верблюдах,

кумис тече, немов ріка Євфрат,

кебаб-улюль, рахат-лукум на блюдах,

лиш алкоголь забороняє шаріат.

Аллах акбар, і люта смерть гяурам,

чекає їх джигад і газзват.

Рим упаде, як Єрихонські мури,

і вознесеться до небес Багдад.

Блищать за кушаками ятагани,

багато шураві підуть в ясир,

«І стануть пилом», — мовиться в Корані,

бакшиш великий матиме візир,

і не одна згорить під мінаретом,

шайтан-арба гяурська «мерседес»,

про це мулла оповістить в мечеті,

про це розкажуть учням в медресе.

Цей день пекельним буде для невірних,

на сонці з’явиться кривавий хрест,

не розпочнеться ще намаз вечірній,

як буде воздана Пророку честь.

 

Дотепер мене не перестає дивувати не стільки майстерність, скільки прозірливість цього середньовічного поета. Вже тоді у жорстокому, але романтичному XVІІ ст. він своїм духовним зором побачив, що протистояння між ісламським та християнським світами буде набирати більш масштабних форм, аж поки в кінці XX століття не переросте в[14]

 

Але повернемось до допиту його ханською величністю полонених московських зверхників. Надійшла черга до князя Пожарского.

 

— Спитай його, — лагідно звернувся й.х.в. до князя через перекладача, — чого він хоче? Що він шукає в степах України? Чом вони напали на наших друзів-козаків? Чому московський цар хоче завоювати наше незалежне Кримське ханство? Хай відповідає.

 

Князь Пожарский, не дочекавшись перекладу, звернувся до хана:

 

— Ти…

 

Ні, шановні читачі, моя права рука, якою обмотую голову чалмою, якою я беру Аль-Коран, якою я несу плов до рота, якою я час від часу тримаю авторучку, відмовляється вивести на папері ті слова, якими князь-гяур Пожарский звернувся до його ханської величності. Це були не слова чоловіка, хай і невірного, це було насіння ібліса, це — бризки смоли у джаганнамі, це — отруйна слина дева, що тече з його кривого рота, коли він чує світлий голос муедзина з мінарету головної мечеті Мекки, це — кал нечестивої свині, яка живе у багні, це — сеча прокаженого, це — гнила вода, яку відмовляється пити навіть скажений шакал, це — гній грішника, що заживо загниває, це — липкий бруд. Такими були слова цього невірного князя Пожарского. Це був гидкий московський мат!

 

Мурзи і аскери ханські затулили вуха, аби не набрати в них московської скверни, а сам хан дуже розсердився. Його ханська величність не був святенником, він був живою людиною, сам у нападі люті чи задля гумору міг вжити круте слівце, але він завжди дотримувався етикету. Хан — це особа монаршої гідности, і нікому з простих смертних, хай навіть у княжому званні, не дозволено вимовляти ТАКІ слова у його бік. Кара за це може бути одна! Й.х.в. мовчки провів рукою впоперек горла. Аскери, не відбираючи руки від вух, аби не чути бридкого московського мату, ногами почали заштовхувати Пожарского трохи подалі від ханського намету, там один з воїнів натягнув чалму на вуха і звільненою рукою, не поспішаючи, відтяв князеви Пожарскому голову… Голова котилась по траві, а язик все ще белькотів погані слова.

 

Більше вже нікого з полонених воїни ісламу не страчували, а князь Львов через декілька днів помер сам, хворий був.

 

P.S. Дехто з істориків, описуючи страту князя Пожарского, стверджує, що цей зухвалець, крім матюкати й.х.в., ще й плюнув Мухаммед-Гірею ІV межи очі, отож, я як очевидець засвідчую: не було цього, не було тому, що бути не могло. Щоби невірний гяур плюнув на мусульманського монарха, та того Аллах (хай славиться ім’я Його) би не допустив. Тому — не було.

 

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Козаки в чорному або кому належить поле після битви

 

Мушу зазіхати на лаври Данте та Івана Петровича Котляревського, бо я теж з літературною метою відвідав пекло. Я певен, що не зумію — та й не берусь, бо кому це потрібно? — описати похмуре місце так, як це зробили згадані класики, але хочу внести кілька зауваг. І перша з них така: в пеклі нема грішників. Відповідно друга заувага звучатиме так: в пеклі нема чортів. Само собою зрозуміло, що третя заувага мусить бути такою: в пеклі нема нічого. Майже.

 

Лише — багрове сонце і тисячі, десятки тисяч трупів. І — тиша. Тиша після гарматного грому, вереску поранених та войовничих вигуків, притаманних кожній великій битві, сприймалась як щось протиприродне. Тому жах просто таки фізично струменів у цьому вечірньому повітрі, зафарбованому в багрове величезним сонцем, що поволі заповзало за обрій, нездорово розпухле, воно було схоже на дебелого багатого козака, який чомусь вирішив випити всю оковиту в Гершковій корчмі, а коли допився до межі людських сил і став схожим на перестиглий заморський овоч — помідор, тоді поволі випхався з корчми і теліпався у напрямку свого дому в Конотопі.

 

Таким було сонце. Трупи були менш мальовничими, — просто лежали в різних позах мертві люди. Було чимало козаків, лежали вбиті поляки і татари, подекуди траплялись вояки іноземного строю, але більшість — дуже переважна — було загиблої москви.

 

Назавтра їх мали хоронити, а поки ще цього інфернального вечора я стовбичив у полі поміж трупами, як іржавий трохи загнутий цвях, забитий у нову дошку. Я стояв і питав Отця Небесного: чому так?

 

Відповідь ось-ось мала матеріалізуватися у червонокривавих пасмах пекельного повітря, коли я раптом побачив людей. Живих. Придивившись, я зрозумів, що людська натура за останні кілька тисяч років не змінилась, що є катеґорія осіб роду двоногих, які не мають жодного пієтету перед смертю і перед війною, і — тому їм належить поле після битви. Так, це були мародери. Двоє чоловіків козацького вигляду з мішками за плечима спритно обшукували тіла загиблих вояків і кидали в свої мішки золоті натільні хрести, перстені, коштовне каміння, яке вони виколупували з поясів, кірас та шоломів, у мішки летіли шкіряні та оксамитові гамани з грішми, перламутрові прикраси зламаних шабель і піхов, золоті ґудзики, навіть срібні підківки з чобіт…

 

Вони не бачили мене, бо я від встиду присів і хотів десь сховатись, вони підходили все ближче. Я ледь не кинувся тікати, зусиллям волі змушував себе залишитись на місці. Мародери виглядали на запорожців, один був ще зовсім молодим, другий мав десь років сорок. Я не хотів вірити своїм очам: запорожці, леґендарні лицарі, воїни-аскети, члени військово-черничого ордена під назвою «Запорізька Січ», професійні оборонці віри Христової, справжні українські патріоти, герої — і така брудна, не гідна ні воїна, ні християнина, справа. Мене спікав сором, який поволі переходив у ненависть: через ось таких користолюбців, позбавлених будь-якої моралі, нелюдів і не має Україна кращої долі… В мене виникло бажання взяти у когось з вбитих якусь зброю, добре, аби знайти два заладованих пістолі, але де їх взяти після битви, шаблю! — але ж вони як-не-як козаки, теж при зброї і порубають мене на дрібні кавалки перш, ніж я поясню їм, що мародерство — це не шляхетно, і за це я, чесний українець кінця XX століття, зараз їх покараю. Ха! Чесний українець кінця XX ст., — а ти хто такий, журналісте Автовізію Самійленку, що ти шукаєш тут, на полі після битви? Чи не є цей збір інформації теж своєрідним мародерством? Ні, звичайно, я порядний журналіст, я задля правдивої та об’єктивної інформації жертвую своїм здоров’ям, безпекою, тілом… Господи-Боже, як воно там?!

 

…Зрештою треба щось робити, вступити в бій з мародерами — вірна смерть, не вступати — все одно вб’ють, навіщо їм зайвий свідок їхнього швидкого збагачення, втікати — соромно втікати від якихось підлих мародерів — все-таки я переможець, бо теж брав участь у звитяжній Великій Конотопській битві, стояв на валах, ходив у атаку. — Що робити? Прикинутись вбитим — гріх Бога гнівити… Що робити?

 

Ще трохи — і я би зробив якусь дурницю і навіки би залишився на цьому Конотопському полі крови серед вбитих вороженьків, але — Бог є! Почувся стукіт копит, і я побачив, що у наш бік скаче загін — двадцять з гаком верхівців. Мародери насторожились і опустили біля ніг свої мішки з награбованим добром.

 

Прискакали вершники. Вдруге цього дня довелось мені дивуватись. Це були козаки, але якісь незвичні, таких я не бачив за час перебування мого у цьому жорстокому XVІІ ст. і у цьому не зовсім здоровому (знаєте, яка медицина в ті часи) тілі нечемного спудея Києво-Могилянської Академії, про одежу я вже мовчу — ряса з грубого сукна. Ці козаки були в усьому чорному — свитках, шароварах, чоботях, навіть коні у них були вороні, лише червоними (дуже яскравими, оксамитовими і шовковими) були їхні пояси і шлики, що звисали з чорних каракулевих шапок. Дивні це були козаки.

 

Мародери оголили шаблі і стали спиною один до одного, готові до бою. Козаки в чорному спішились, оточили їх кільцем, швидко вибили шаблі з їх рук і почали в’язати. Аж тоді мародери, схожі на запорожців, почали кричати, ми, мовляв, тут побратима вбитого шукаємо, поховати, а на вас думали, що то татари — чорні ж бо.

 

— Добре, тоді йдіть собі, — сказав старший з козаків у чорному, — розв’яжіть їх, козаки. Коли їх звільнили з ремінняччя, вони звично взялись за свої мішки, але відразу ж отримали по фаховому удару чеканами по своїх козацьких головах.

 

— В’яжіть їх ще раз, хлопці, — сказав старшина козаків у чорному, — до мішків потягнулись, отже — грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.

 

— Є ще один! — вигукнув козак у чорному, прямуючи до мене. Ось це — сюрприз! Мене, майже героя Великої Конотопської битви, прийняти за нікчемного мародера? Та я… Але твердий розрахунок вчасно повернувся до мене і я лагідно звернувся до козака в чорному:

 

— Господь з тобою, сину мій (хоча козак у чорному годився мені в батьки. — Авт.С.), який я тобі грабіжник, я — особа духовного звання, чернець і схимник. Безсрібенник.

 

— Прости, отче, але ходімо до пана осавула, — твердо сказав козак у чорному, і ми підійшли до старшини.

 

— Слава Ісусу Христу! — привітався я з осавулом у чорному.

 

— Слава навіки Богу! — відповів осавул. — Ви щось хочете мене спитати, отче. — Він був, без сумніву, шляхетного походження, тримався з гідністю, але без бундючности.

 

— Чому мене заарештували? — спитав я його.

 

— Ви вільні, — посміхнувся осавул у чорному. — Беріть свій мішок і йдіть собі.

 

— В мене нема мішка! — розлютився я, — та ви що? Ви за кого мене, я особа духовного звання! Я — піп! Майже.

 

— Гаразд, отче, — спокійно мовив осавул у чорному. — Ми вам повірили, але ви ж бачите, що довкола діється, грабують мертвих, тому з такими ми нещадні.

 

— А що буде з цими? — спитав я, вказуючи на зв’язаних запорожців.

 

— Кара! — відповів осавул у чорному. — Якщо ти справді священик, можеш висповідати їх, все-таки не бусурмани.

 

Козаки в чорному сіли на коней і поїхали у напрямку поблизького грабового ліска. Я бігцем кинувся за ними. Коли я наздогнав козаків у чорному, обох мародерів уже було повішено на молодих грабчуках, вони висіли вже сині з висолопленими язиками і вибалушеними очима, і вітерець розгойдував їх тіла. Козаки в чорному спочивали в затінку дерев, їх коні пасли неподалік. Картина була майже ідилічною: стомлені воїни палять люльки, коні пасуть траву, отаман думу думає, лиш не вистачає, щоб якийсь Мамай на кобзі заграв, — була б завершена картина козацького побуту XVІІ ст. Символ! Але — повішені запорожці, що погойдуються над козацькими головами в чорних кучмах з червоними шликами? …

 

— Пане осавуле, — підійшов я до старшини козаків у чорному, — дозвольте спитати вас.

 

— Питай, отче, — хитро посміхнувся осавул, — я бачу, що ти не піп, очевидно, літописа пишеш, то я готов відповісти, шаную вчених осіб. Тобі, мабуть, цікаво знати, хто ми?

 

Я ствердно закивав головою, і мені стало трохи моторошно від цього розумного осавула з манерами владного і шляхетного лицаря, вбраного у таке незвичне для козака вбрання. Все чорне, лише пояс і шлик — вогненно-червоні!

 

— Ми — сотня спеціального призначення, — сказав осавул, — підпорядковуємось особисто його ясновельможності гетьману Виговському. Маємо надзвичайні повноваження — арештовувати тих, кого треба, і карати винних. Мародерів, ґвалтівників, шпигунів, зрадників та заколотників маємо право карати на горло без суду. Нас ще називають Чорна сотня.

 

— А якщо… якщо…

 

— Якщо ми повісимо невинного, — випередив моє запитання осавул, і я здригнувся: він уміє читати думки.

 

— Вішаємо ми лише злочинця, якого впіймано на місці злочину, доноси не розглядаємо, скарги беремо до уваги лише тоді, коли це дасть змогу зловмисника впіймати на гарячому. Навіть його ясновельможність не може нам наказати стратити когось, якщо ми — Чорна сотня — не впіймали його на місці злочину. Ось ці двоє, — осавул випустив тютюновий дим угору, де висіли повішені запорожці, — винні чи не винні?

 

Я зволікав з відповіддю, було якось не по собі, з одного боку сам бачив — оббирали вбитих, з другого — підтвердити їх вину, це — докластись до їх страшної страти. Я ніяково мовчав.

 

— Мовчиш, інтеліґенте, — несподівано жорстко сказав осавул у чорному. — Мішочника не хочеш мішочником назвати, ніби не знаєш, що мішочник — ворог України! Злодія злодієм не визнаєш! Слово «мародер» не можеш артикулювати своїм вченим язиком! Боїшся правди! Боїшся крови! Боїшся відповідальности! А хто буде катову роботу виконувати? Думаєш, я не хотів би собі на хуторі бджіл розводити, мудрі книги читати, поезії складати та вести філософські розмови вечорами за чаркою доброї горілки з мандрівним любомудром? Думаєш, я не хотів би своїм діточкам під час виховання у них милосердя та толерантности сказати: «Дивіться, діточки, ось цими руками я жодної живої істоти роду людського не вбив». А я — вбивав, вбиваю і буду вбивати, і через таких, як ти, перебираю свою міру зла. Через таких, як ти, ми не маємо ще ні Держави, ні правди, ні гонору в світі! Церква Христова у нас і та під чужим омофором, бо такі, як ти, боїтеся не лише крови, а ще й такого незначного і плинного слова, як «канонічність»! Інтеліґенти!

 

Осавул, так само, як вибухнув, замовк і довго та зосереджено палив люльку.

 

— Тяжко мені, попе, — сказав гірко, — перебираю міру зла у цьому світі, бо увідомляю свою причетність до великої місії: змінити несправедливий порядок речей на цій землі, народ числом великий, рідний мені, український і християнський, що його хто рутенами, хто черкасами, а хто просто бидлом називає, хочу на щабель світового гонору допомогти вознести. Вартий слави давнього князівства Руського, що простягалось від Карпат до Кавказу, від Чорного моря до Білого. Та ти знаєш, сам вчений!

 

— Знаю, пане осавуле у чорному, — бовкнув я, збагнувши, що ляпнув дурницю тоді, коли вже було пізно.

 

— Так, я в чорному, — знову скипів осавул, — бо для того, аби щось змінити на цій землі, треба комусь бути в чорному, не всім же в одних кармазинах…

 

— Оверку, — гукнув осавул до козака в чорному, — дай мені зеленого тютюну. Гірко мені!

 

Козак витягнув з-за пазухи кисет із зеленої шкіри і відсипав осавулу жменю якоїсь трав’яної січки. Осавул витрусив тютюн зі своєї люльки і запалив цю зеленувату січку. Полинув аромат, я не скажу, що мені незнайомий…

 

— Хочеш, попе?

 

— А чому ж ні.

 

… Того вечора ми повісили ще шістьох мародерів — двох татарів, двох волохів і двох козаків Полтавського полку.

 

— Скажи мені, Андрію, — так звали осавула козаків у чорному, з яким ми покурили на брудершафт, — тобі не шкода було тих запорожців? Ну, я розумію, поляк, волох, татарин, козак городовий… але — запорожці. Це ж — лицарі! Це наша українська еліта! Це, зрештою, — найбільша мілітарна потуга України. Це — надія і запорука нашої незалежности!

 

— Погоджуюсь з тобою, Візі, — відповів осавул, — але водночас це розбійницьке гніздо, яке притягає до себе найбільших зарізяк з усіх країв та тих, хто має чого уникати зустрічі з правосуддям… Тому мусимо возвеличувати Січ у піснях та думах, але вішати запорожців, коли вони за своєю молодечою хвацькістю забувають про закон.

 

— Але ж запорожці, запорожці… — не вгавав я.

 

— Запорожці різні бувають! — відрізав осавул.

 

… Я їхав верхи Україною XVІІ ст., по праву руку шумів Дніпро, по ліву — хилились трави безмежного степу, а сонце котилось на захід. Сонце було червоне, як кармазин миргородського полковника. Небо було синє, як верхня смуга прапора, який визнають через триста з гаком років, а про нижню смугу того прапора нагадувало жовте обличчя повішальника, якого я недавно сам повісив за мародерство на полі після битви під Конотопом. Зрізав ґудзики з козацьких кунтушів та московських кафтанів покійний. Він був винен, той козак Полтавського полку, але його обличчя, жовте, з блакитним виваленим язиком та синіми мертвими очима, вже не покидало мене. Ні у сні, ні наяву. Добре, будемо тепер жити разом.