В. Релігійна література

 

а. Правовірна

 

1. Святе Письмо призначене було не лише для богослужби, але й для читання. Безумовно, — принаймні серед духовних, що з них походила і велика частина старих письменників, — були читачі та знавці богослужбових книг. Але вже спеціально для читання призначена була релігійна література «житійна» та «проповідницька».

2. «Житія» — це дуже старий ґатунок християнської літератури. «Житія» були в перекладі в збірках та як окремі твори. Велику збірку «житій» (до якої додавано ще й «повчання»-проповіді) «Четьї-Мінеї» перекладено ще в Болгарії (хоч, може, і не всі 12 томів на всі місяці року). «Житія» почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику ґалерею типів «християнських героїв». Гарно написані та цікаво викладені, вони не стоять нижче від світського роману. Не дарма ж пізніша література мала так багато літературних обробок саме житій. Поруч з історично обґрунтованими біографіями святих, знайдемо серед мінейних житій деякі оповідання леґендарного характеру, що використовують мандрівні сюжети світової літератури: напр., споріднену з «Фаустом» леґенду в житії Філарета Милостивого, казкове оповідання про чортів, що служать святому за його наказами в житії Канона, тощо. Цей різноманітний матеріал читався і для повчання, і як цікава лектура.

Короткі житія подає натомість — у цілому теж дуже великий, на два томи — збірник «Пролог» (власне «Синаксар» або «Менологіон»): це — збірка менших житій на кожен день року з додатками повчальних оповідань. Цей збірник перекладено або вже в Києві, або в Царгороді для Києва та з участю київського перекладача, і вже від нас «Пролог» перейняли південні слов’яни. Переклад зроблено, мабуть, на початку 12 ст. «Пролог» не залишився без змін: його поширювано та перероблювано; вже в 13 ст. він був у три рази більшим за грецький ориґінал. Додано, зокрема, численні повчальні оповідання з різних житій та з «патериків», про які ще буде мова. «Пролог» має різноманітний гарний матеріал: численні афоризми, «сентенції», маленькі історії повчального змісту (наприклад, про жебрака, що його молитва угодніша Богові, ніж молитви єпископа; про те, як Христос у постаті жебрака відвідав ігумена; про простого чабана, що був святіший за аскетів у пустелі, тощо), або й казкового, фантастичного характеру. До найцікавіших з літературного погляду збірок належать «Патерики», відомі з найдавніших часів (з них почасти запозичив свої оповідання «Пролог»): це — збірки не стільки цілих житій, скільки оповідань про окремі приклади побожності, аскези, доброчину. «Патерики» об’єднували оповідання з певної країни. До найстаріших творів такого типу у нас належить «Патерик синайський» (Паладія з 4 ст., «Лавсіяк»); «Патерик скитський» (Мосха, з 7 ст.) розповсюджений, переважно, у переробленому вигляді; «Лимонар», або «Духовна лука»; «Патерик римський» (Папи Григорія з 7 ст., див. Д. 4). Пізніше поприходили й інші збірки такого характеру. «Патерики» згадує вже Нестор у житії Феодосія. За їх зразком постав «Києво-Печерський Патерик». У «Патериках» є оповідання про окремі епізоди з життя святих або й просто побожних людей майже завжди з релігійно-моральним висновком: оповідання пре те, як полоненого в Персії ангел звільнив з в’язниці в ті дні, коли за нього правлено панахиди, що їх замовляли його родичі, вважаючи його мертвим; про старця Герасима, що з ним заприятелював лев у пустелі, де Герасим спасався; про великого аскета, який у пустелі вже не знав, чи існує ще світ, та якого годувала чародійна скатерка; поруч із цим — гарні оповідання в формі коротких розмов з дотепними афоризмами і т. д.

Ось зразки оповідань одного з патериків: пустельника зустрічає диявол та й каже йому: «Що ти робиш, те роблю і я: ти постиш, я взагалі нічого не їм; ти мало спиш, я взагалі не сплю, але я не можу зробити тобі ніякого зла, бо ти перевищуєш мене покорою (смирениєм)». Один пустельник, якого кличуть на збори ченців, де має обговорюватися грішне життя якогось ченця, приходить на збори з дірявим кошиком, повним піску, що сиплеться на землю; на запитання, що це означає, він відповів: «Так і гріхи мої падають позаду мене, та я їх не бачу, а сюди приходжу, щоб судити гріхи іншого». Один пустельник приходить у гостину до єпископа, і той частує його обідом з м’яса; пустельник каже, що він від народження не їв м’яса. На це єпископ відповів: «А я ніколи ввечері не лягаю спати, якщо мав якусь людину, що з нею був би в сварці». Пустельник побачив, що життя єпископа ліпше за його власне «лісницьке життя». Останнє оповідання є прикладом того, що патерики часто доброчинність ставлять понад аскетизм. Для читача старої України оповідання патериків мали чимале виховне значення...

Водночас розповсюджені були окремі великі житійні твори, що в них дуже широко описувалося життя якогось окремого святого. До життєпису часто долучалося щось подібне до богословських трактатів на повчальні теми (напр., опис кінця світу тощо). До важливих житій, що їх перекладено ще за старої доби, належали, напр., житіє Антонія Великого, великого аскета, що його аскетичні чини були зразками для пізніших аскетів; житіє Сави «Освященного» — теж аскета, але іншого типу, ідеологія якого вплинула помітно на початки Печерського монастиря (див. І. Г. 4); житіє популярного святого Миколи Чудотворця; житіє Андрія Юродивого, з широким описом його видінь про кінець світу; житіє великого проповідника Іоана Златоуста; житіє св. Олексія, що мало, може, найширший вплив в історії української літератури; нарешті, чеські «Житія» (св. Вацлава, Людмили) тощо. Житійна література служила не лише релігійному повчанню, але мала також величезний вплив на весь літературний розвиток.

3. Не менше значення мала й література проповідницька. Вона, може, ще ширша, ніж житійна. Чимала частина її прийшла з Болгарії, але дещо перекладалося в Києві. Ця література ще не до кінця досліджена. Окремі твори збереглися почасти лише в пізніших відписах, та часто їх помилково приписувано різним авторам. Проповіді — «слова», «повчення» — призначено для читання. Твори проповідницької літератури утворюють собою цілу систему богословія — переважно морального, а великою мірою і християнської віронауки та навіть християнської філософії. Найбільше перекладено проповіді таких авторів: Іоана Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова (один рукопис з 11 ст.), Федора Студита, Кирила Олександрійського та інші. Іноді проповіді єдналися (ще і в Візантійській літературі) в збірники під різними назвами: «Златоуст», «Маргарит», «Ізмарагд», «Златая цепь» (до двох останніх долучались пізніше ориґінальні проповіді староруських проповідників), «Златая матиця». Можна здогадуватися, що існували ще інші збірники, від яких збереглися тільки назви: «Бисер», «Жемчуг», «Глубина». Проповідницька література мала значну суто літературну вартість — серед її представників були найвидатніші майстри риторичного вміння Візантії. Прозорий хід думок, гарні риторичні формули, поетичні образи були зразками, вартими наслідування.

Щоб схарактеризувати стиль проповідей, наведу уривки з «Златоструя» (Київський рукопис 12 ст.): Іоан Златоуст порівнює «душу лагідної людини» з природою — «ніби зверху гори, де віє чистий вітерець, світить проміння, чисті джерела і різні ароматні та гарні квіти, і красні сади. І голос (її) так само солодкий для тих, хто його слухає, ніби тут сидять на вершках дубів співочі птахи, солов’ї і ластівки та синиці, що об’єднали свої голоси в єдиний звук, або ніби вітер легко віє зі сходу, рухає трепетливе листя та шумить по гаях, та верх тієї гори вкритий квітами — пурпуровими, червоними, білими... і вітрець тягне і схиляє їх, як хвилі. Той, хто стоїть тут, не може ані вдовольнитися цими пахощами, ані надивитися на красу квітів, і... гадає, що перебуває не на землі, а на небі. І ніби з гори тече... потічок і, вдаряючися об каміння, солодко бринить... Коли бачите таку картину, то розумієте, яка приємна є терпелива та лагідна людина». Подібно мальовничо описано і душу «гнівливого», що його Златоуст порівнює з бурхливим та неспокійним містом.

4. Поруч із популярними творами стоять суто богословські теоретичні твори. Маємо в перекладах і твори аскетичні («Ліствиця» Іоана «Ліствичника») і «Богословіє» Іоана Дамаскина, що, крім суто богословських питань, обговорюють і філософські та навіть мовні (граматичні) питання. Маємо і «Вчительні Євангелії» — виклад християнської віронауки в пристосуванні до Євангелії (м. ін. Костянтина пресвитера, болгарського письменника 10 ст.). Такі твори часом писано в формі запитань та відповідей (іноді запитання мають характер загадок), напр., «Питання» Атанасія (вже в рукописі 11 ст.).

 

б. Апокрифи

 

1. Поруч із величезним впливом християнської літератури на мову та стиль варто поставити не менш значні впливи на сюжети, теми, мотиви літератури «апокрифічної».

«Апокрифи» — це такі твори про події та особи священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до «канону» св. Письма. В св. Письмі багато подій освітлено лише загально, багато осіб згадано лише побіжно. Цілком природно, що у християн, а ще давніше в жидів, ці події та особи викликали інтерес, а довкола них зібрався леґендарний матеріал, почасти перейнятий від інших народів («мандрівні сюжети»), почасти вигаданий. Такі леґенди рано зафіксовані писемно; щоб надати їм авторитету, їх часто приписувано патріархам та пророкам, апостолам та отцям церкви тощо. Деякі твори набули величезного розповсюдження; зокрема, ними користалися «єретики», а деякі з них навіть поставали в єретицьких колах. У кожному разі, поруч з апокрифами, які не суперечать християнській науці, є й такі, які висловлюють погляди, що їх ніяк не можна погодити з церковною наукою, а деякі навіть мають блюзнірський характер. Розуміється, церква рано почала ставитися вороже до апокрифічної літератури, поділивши її твори на такі, читання яких дозволене, та на «заборонені». Списки («індекси») заборонених творів складалися не раз. У Києві зустрічаємо перекладені згадки про апокрифічну літературу вже в «Ізборнику Святослава» 1073 р.

2. До найстарішого шару апокрифів належить частина апокрифів «старозавітних», що постали ще на жидівському ґрунті та «доповнюють» Старий Завіт. Почасти це старожидівські казки. Ця група апокрифів ще збільшилася на християнському ґрунті, бо було бажання встановити тісніший зв’язок між подіями та особами старозавітними та новозавітними. До типових тем старозавітних апокрифів належить оповідання про творення світу, про Адама та Єву, їх життя в раю та після вигнання з раю, про Ноя і потоп, про життя Мойсея, про Авраама, про Давида та Соломона, про таких осіб, що їх Біблія згадує лише побіжно (Лямех, Мелхесидек). За зразком пророцьких книг Біблії теж створено апокрифічні твори («Заповіти 12 патріархів»); в інших оповідається про небесний світ та про кінець світу («есхатологія»).

Не менш широко розвинулася література апокрифів, «новозавітних» на християнському ґрунті. Ці апокрифи оповідають про дитинство Христа, про життя Богородиці, про суд над Христом, про мандрівки та долю окремих апостолів, доповнюють і Апокаліпсис. Апокрифи можуть багато розповісти про «Прю Христа з дияволом», про сходження Христа перед воскресенням до пекла (саме уявлення про сходження Христа до пекла не суперечить церковній науці). Зв’язує Старий Завіт із Новим, напр. оповідання про «хресне дерево».

Нарешті, й літературу «житій», оповідань про життя святих, доповнювано «апокрифічними житіями», теж не раз відкиданими церквою. До таких оповідань належать житія з казковими епізодами, фантастичними чудесами, неймовірними муками; в інших апокрифічних житіях подані пророцтва про останні часи світу.

3. Поширення апокрифічної літератури, незважаючи на церковні заборони, було в усьому світі величезне. Апокрифічна література на візантійському Сході та на латинському Заході майже така ж. Натяки на апокрифічну літературу знаходимо вже в Новому Завіті (напр., Послання Юди, де згадуються пророцтва Єноха, невідомі з Старого Завіту). Апокрифічна література вплинула на такі твори, як західні перекази про чарівника Мерліна, на «містерії», на Данте, за нових часів на великі епоси з священної історії: в Англії — Мілтона, в Німеччині — Кльопштока, на «Марію» Шевченка, на «Marienlieder» P.-M. Рільке. На Україні 17 — 18 ст. старий матеріал апокрифічної літератури ще доповнювано новими перекладами або переказами західного походження. Значна кількість сюжетів та мотивів з апокрифів перейшла до народної словесності, переважно до казки; але утворилося багато творів духовно-апокрифічного змісту: до них належить велика частина т. зв. духовних віршів та «народних леґенд». Не менший вплив мала апокрифічна література на образотворче мистецтво: на іконах, починаючи з давніх часів, є численні живописні деталі, що ґрунтуються на апокрифічних творах.

4. Нелегко встановити, які апокрифи були вже відомі в Київській літературі. Найкращим показником є існування старих рукописів, і такі дуже старі рукописи існують: з 11 ст. маємо «Діяння Павла та Текли», з 12 ст. — «Хождениє Богородиці по муках», з 13 ст. — «Слово Афродитіана» тощо. Добре свідчать про існування апокрифів і цитати або згадки про них у старій літературі: поруч з такими творами, як «Палеї», що збудовані значною мірою з матеріалу апокрифічних творів, знайдемо натяки на апокрифи і в літописах (кілька апокрифічних мотивів є в проповіді, що її грецький «філософ» виголошує перед кн. Володимиром Великим), згадка про апокрифічне життя Микити є в «Сказанні» про забиття кн. Бориса та Гліба. Численні апокрифічні мотиви маємо в описі Палестини Даниїла-Паломника; натякає на апокрифи Кирило Турівський, навіть у світському «Слові о полку Ігоревім» є відгуки апокрифів («не від добра дерева поскидали листя», що нагадує: апокриф «Визнання Єви»). Старовинного походження мають бути і апокрифи, зв’язані з розповсюдженою в Болгарії єрессю т. зв. «богомилів» (10 — 11 ст.). За давніших часів мусила прийти до східних слов’ян і «Євангелія Никодима» від західних слов’ян (див. далі). Вказівки старого мистецтва сумнівні, бо образотворче мистецтво могло просто переймати окремі подробиці з візантійських зразків; знання відповідних літературних творів не завжди було для цього потрібне.

5. До Київської старої літератури вже належали, здається, такі апокрифічні твори: з старозавітних апокрифів — оповідання про Адама; «Визнання Єви»; богомильські оповідання, що приписують певну роль в утворенні світу дияволові, який з самого початку зіпсував частину твору Божого; про спокуси диявола та «рукописання», якими Адам себе відписав дияволові; про «хресне дерево», де розповідається, що череп Адама лежав під деревом, з якого був зроблений хрест Христові, — череп Адамів, таким чином, потрапив на Голгофу, отже кров Спасителя текла на нього, «змиваючи гріхи» (типово наївне оповідання, збудоване на образному виразі св. Письма «змити гріхи»), книга «Єноха» про видіння Єноха на небі та про його нащадків аж до Ноя; оповідання про Лямеха, який нібито забив Каїна; заповіти 12 патріархів, синів Іакова, — моральні повчання (ще старожидівські), сполучені з пророцтвами про Христа, що їх додано християнами; історія Авраама (зокрема, цікава його боротьба проти поганства); життя Мойсея; апокаліпсис Баруха; апокаліпсис Ісайї.

6. До новозавітних апокрифів, відомих у східно-слов’янському світі, належать «Євангелія Іакова», — твір про події з життя Богородиці, про її дитинство, благовіщення, народження Христа, про долю Іоана Христителя (його мати, св. Єлисавета, ховається з ним від убивць, посланих Іродом, у горах), про смерть його батька Захари тощо; «Євангелія Хоми» — оповідання про дитинство Христа, головний зміст яких — фантастичні чудеса (оживлення птахів, які ліпить хлопчик Христос, тощо); Христос тут настільки нехристиянська казкова та жорстока постать, що апокриф не мав значного розповсюдження (найстаріші тексти богомильські 14 ст.). Важлива «Євангелія Никодима» та з нею об’єднані: «Лист Пілата до імператора Тіберія», «Смерть Пілата», історія Йосипа Ариматейського, — всі оповідають детальніше, ніж Євангелія, про страсті та смерть Христа, зокрема про його «нисходження в пекло»; уривки з «Євангелії Никодима» читано навіть у церквах на страсному тижні; було два його переклади — чесько-моравського (з латини) та болгарського походження; з «Євангелією Никодима» зв’язані апокрифічні проповіді Євсевія Олександрійського та Єпіфанія Кипрського. Є апокрифічні історії про проповіді апостолів в усьому світі, про їх чудеса, їх смерть. Є богомильські леґенди про Христа, «як його в попи ставили», «як він плугом орав» тощо. Розповсюджене «Оповідання Афродитіяна про чудо в перській землі», де в час народження Христа поганські ідоли в Персії пророкують про нього, та «Хождениє Богородиці по муках» — опис пекла та різних мук у ньому, — подібне — «Одкровення апостола Павла».

7. Улюблені були і апокрифічні житія: Георгія, Никити, Федора Тирона і т. д. Деякі з них, без сумніву, вплинули на оповідання світські (Михайло Поток) та духовні (Юрій, Федір Тирон) про змієборців. Інші апокрифи про святих оповідають про всесвіт та кінець світу, напр., «Питання Іоана Богослова на Фаворській горі», «Розмови трьох святителів», «Одкровенія Мефодія Патарського» (чи «Олімпійського») — дуже улюблене, «Житіє Василія Нового», «Житіє Нифонта». Деякі з цих оповідань у нас зовсім не вважалися за заборонені апокрифи.

Є й дрібніші апокрифічні тексти, напр. апокрифічні молитви, з апокрифічними подробицями, а іноді з забобонними елементами.

До цих груп дійсних апокрифів на слов’янському ґрунті іноді приєднували ще твори забобонного характеру — більшість згаданих апокрифів є «книги отреченні», забобонні твори є «книги богоотметні і ненавидимі». Це переважно різні «підручники» для ворожби. Ворожити про майбутнє можна було з грому, з льоту птиць, з блискавиці; розуміється, вгадувати майбутнє пробували і по снах. Ця література зв’язана з апокрифами тільки тим, що вона теж була заборонена церквою. Більшість її, здається, прийшла порівняно пізніше і в основному до Москви. Літературне значення її невелике.

8. Сюжети апокрифів мали далеко більше значення, ніж їх форма. Мова та стиль апокрифів довільно змінювалися при переписуванні, оскільки не були під охороною церкви. До того ж вони й скомпоновані загалом примітивно та перекладені були не з такою увагою і мовним мистецтвом, як церковні тексти. Але сюжети їх здебільшого цікаві, часто казкові, і тому легко надавалися до обробки вже в «світському» дусі, як казка чи переказ... Деякі, одначе, мали певне значення і як твори релігійні: напр., зворушливе оповідання про муки в пеклі та про милість Богородиці навіть до грішників; інші добре популяризували християнську науку, напр., наївне оповідання про «дерево хресне» або такий видатніший літературний твір, як «Никодимова Євангелія»; інші також малювали сентиментальні та ідилічні картини з життя Богоматері та Христа («Євангелія Іакова» та ін.). В кожному випадку вплив апокрифів належить не лише історії марновірства, але й історії справжньої побожності.