В. Повістярство

 

1. Світське ориґінальне повістярство в староруській літературі або не розвинулося, або втрачене. Проте маємо в складі літопису*,

 

 

* Ймовірно, що деякі оповідання з літопису існували як окремі твори, але важко це твердити з певністю. Лише оповідання про кн. Василька має всі ознаки самостійного твору, автор якого говорить від свого імені.

 

 

а почасти й окремо, кілька творів, які репрезентують для нас повістярство, переважно духовне. Твори цього типу відтворюють події, стилістично хитаючись між «протокольним» та патетичним і стилістично витонченим оповіданням. Типовим для духовного оповідання є те, що воно несе в собі певну «мораль», що оповідач робить на його основі певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільшого подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію. До творів цього типу належать у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з своїм початком і кінцем та часто із своєю «мораллю». До цієї групи можна зарахувати цілком самостійний твір, т. зв. «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (віднайдення мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будівництво та освячення церков («Десятинної» в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського монастиря тощо. Деякі з цих оповідань увійшли до літопису або до інших творів — (Печерського Патерика, Прологу).

2. Двоє оповідань про забиття Бориса та Гліба — оповідання в літописі та так зв. «Сказаниє» — не є «житіями», не належать до цього ґатунку старої літератури, тому Нестір уважав за потрібне обробити цей самий матеріал у «житійному» стилі (див. далі І. Г.). Початок оповідання про Бориса та Гліба в літописі встановити важко. В кожному разі події після смерті Володимира (1015) викладено індивідуальним літературним стилем. Ще ширше та літературно виразніше «Сказаниє». Обидва твори або мають спільне джерело, або автор «Сказання» поширив та обробив оповідання з літопису (те що автор «Сказання» — якийсь чернець Яків, — зовсім непевно). Звичайної житійної рамки — викладу про попереднє життя святих, як це є в Нестора — обидва твори не мають. Після розповіді про смерть Володимира подається історія забиття Бориса за наказом брата Святополка, а потім історія забиття Гліба. Обидва твори закінчуються похвалами святим.

«Сказаниє» автор починає сентенцією з св. Письма — «Рід правих благословиться» (Пс. З, 3), — ніби натякаючи на те, що прославляючи святих князів, він прославляє тим самим увесь князівський рід. Розповівши про смерть Володимира, автор передає через думки Бориса стилізований «плач» у дусі народних голосінь:

 

«Горе мені, світе очей моїх,

сяйво і зоре лиця мого,

підпоро юності моєї,

науко нерозуму мого!

Горе мені, отче і господине мій!

До кого звернусь?

на кого подивлюсь?

Де здобуду таке добре виховання

та науку твого розуму?

Горе мені, горе мені!»

 

Вже почуваючи загрозу від Святополка, Борис заспокоює себе текстами з св. Письма про покору та любов і міркує про те, що все в цьому світі гине:

 

«Все проходить і гірше павутини...

Що придбали брати мого батька та батько мій?

Де їх життя і слава цього світу,

і пурпури, і шовки,

срібло і золото,

вина і меди,

добрі страви та бистрі коні,

і красні та великі будинки,

і численні маєтки,

і дані, і пошани незчисленні,

і пишання своїми боярами?

Все це для них — ніби його ніколи й не було,

все заникло разом з ними...»

 

Борис, почуваючи загрозу, хитається між «плачем» над собою, над своєю молодістю та побожними думками, що коли його заб’ють, він буде «мучеником Господеві своєму». Сцена змінюється: Святополк висилає послів до Бориса з привітанням, а разом і убивців. Сцена знову змінюється: Борис стоїть над Альтою, дружина його залишила, довідавшися, що він не хоче боротися проти Святополка. Вбивці, що оточили його намет, чують, як Борис співає перед сходом сонця псалми з Заутрені. З псалмів вибрані такі місця, які цілком підходять до ситуації святого: «Господи! Як багато моїх ворогів! Як багато тих, хто повстав проти мене!» і т. п. Борис чує тупотіння (або шепіт) коло свого намету, священик та слуга Борисів бачать блиск зброї та чують брязкіт мечів. Вбивці вдираються до намету і кидаються на Бориса. Вже поранений Борис перед смертю молиться за себе і за ворогів, викликаючи у невеличкого почту, що з ним залишився, думки, які теж стилізовані під голосіння. Сцена знову змінюється: Святополк міркує, що повинен вчинити ще інші убивства, бо інакше брати, з’єднавшися,

 

...виженуть мене,

і буду далеко від престолу батька мого,

і туга за моєю землею гризтиме мене,

і ганьба ганителів впаде на мене,

і моє князівство візьме хтось інший,

і запустіють двори мої...

 

Він посилає гінців по Гліба. Гліб з невеликою дружиною їде до Києва, від Смоленська пливучи човном. По дорозі він дістає вістку від Ярослава, що вмер Володимир та що забито Бориса. Гліб «плаче» за батьком і братом (знову в стилі народних голосінь). Коли човни Гліба і Святополкових посланців зустрілися на Дніпрі, вбивці поскакали в човен Гліба з мечами в руках, — «в усіх повипадали весла з рук, і всі завмерли від жаху». Гліб, ще майже дитина віком, починає зворушливо просити вбивців помилувати його:

 

«Помилуйте мою молодість, браття та панове мої!

Ви будете моїми панами, а я вашим невільником.

Не пожинайте мене, ще недозрілого життям!

Не пожинайте колоса ще нестиглого, але повного молока беззлобності!

Не ріжте лози, що ще нестигла, але має плід!

 

Прохання не впливають на вбивць, так само й зворушлива молитва за родичів, у тому числі і за «брата та ворога» Святополка. Жахливість сцени посилюється тим, що Гліба заколює його кухар Торчин ножем, «як незлостиве ягня». Лише коротко оповідає «Сказаниє» про перемогу Ярослава над Святополком, про напівбожевільну втечу Святополка, «за яким ніхто не женеться», та про його смерть десь у пустелі між Польщею та Чехією... Твір закінчується витриманою в богослужбовому стилі похвалою святим.

Літопис зберіг оповідання в коротшій формі. Воно починається просто з того, що Борис дістає звістку про смерть батька, а після оповідання про забиття обох князів (значно коротші ліричні місця, немає міркувань Святополка) йде значно піднесеніша «похвала». Про долю Святополка розповідається ширше та вже в межах літописного оповідання.

Обидва твори літературно викінчені. В ліричних монологах, ритмізованих, стилізованих здебільшого під голосіння («плачі») або молитви (вдало вибрані тексти з Заутрені, що підходять до становища Бориса), вжито форми народних голосінь, в усьому творі розсипані тексти з св. Письма, використані традиційні мотиви характеристики зрадливості та скороминулості світу і т. д., добре відтворені переживання та думки, що їх могли мати Борис, Гліб, Святополк. Кожну особу схарактеризовано індивідуально: дитинність Гліба, його любов до старшого брата, відданість Святополка «благам цього світу» тощо; ці характеристики вплетені в хід дії. Цікаве вживання алітерацій, зокрема, численних у початковій частині літописного варіанту. Автор використав старішу перекладну літературу; дещо він навіть згадує, напр., життя Никити, В’ячеслава Чеського, Дмитра Солунського, леґенду про Юліана Відступника, але особливої близькості до цих творів помітити не можна. Така близькість належить до традицій «житій». Величезний успіх «Сказання» в пізніші століття, мабуть, найрозповсюдженішого твору старокиївської літератури — цілком заслужений. Пізніше його перекладено і білоруською, і українською мовами (починаючи з «Четьї» 1489 р.).

3. Другий цікавий приклад духовного оповідання — оповідання про перших печерських ченців. Воно вставлене в літопис (р. 1074), а згодом у Печерський Патерик. Пізніше його часто розкладали на четверо окремих оповідань про чотирьох ченців. Це зовсім не відповідає духові оповідання. Зміст його простий. Почавши з того, що Феодосій зібрав «таких ченців, що сяють на Русі, як світила», та схарактеризувавши їх коротко, як духовну спілку, члени якої сповнені любові та готовості допомагати один одному, автор зупиняється на кількох із них. Це — Дем’ян, що лікував дітей та дорослих, помолившися над ними та помастивши їх олією; Єремія, що мав «від Бога дар» передбачати майбутнє та думки людей; Матвій, що мав видіння, які відкривали йому внутрішнє життя людей (напр., він бачив чорта в образі ляха, що ходив під час служби по церкві та кидав на ченців квіти; до кого квіти прилипали, той виходив з церкви і не повертався; він бачив купу чортів, які на його запитання відповіли, що вони прийшли за Михайлом Тольбековичем (пізніше виявилося, що цей Михайло — чернець — згодом утік з монастиря). Докладно розповідає автор про Ісакія. Це ніби центр усього оповідання. Ісакій, «у світі» багатий купець з Торопця, вирішив піти до монастиря, роздав маєток бідним та монастирям і прийшов до Антонія Печерського, який і дав йому ім’я Ісакій та «вдягнув на нього чернече вбрання». Ісакій почав важке, суворе життя — він одягнувся у волосяницю, а на неї вдягнув сиру козлячу шкіру, що зсохлася на ньому, замкнувся в маленькій печері та сім років спасався в «затворі», дістаючи лише одну проскуру через день, яку приносив йому Антоній, та трохи води. Одного разу вночі засяяло в печері світло, і перед Ісакієм з’явилися два юнаки з словами: «Ми ангели, а за нами йде Христос, поклонися йому». Ісакій поклонився постаті, яку він уважав за Христа, і опинився так у владі чортів, бо все це була лише чортівська омана, якої він не розпізнав. Печера наповнилася чортами, що цілу ніч забавлялися Ісакієм, змушуючи його танцювати під музику... Вранці Антоній не почув на своє привітання до Ісакія ніякої відповіді і, відкривши печеру, знайшов його напівмертвого. Три роки лежав Ісакій майже нерухомо, але згодом знову навчився ходити, їсти... Тепер він уже не затворився в печері, а ходив у монастирі, працював за кухаря та «творив юродство»* в монастирі та поза ним, дістаючи за свої «юродства» лайки, а то й побої... Коротко оповідає автор про те, як Ісакій переносив страшний холод узимі, як він босими ногами погасив вогонь у печі, як він узяв голими руками ворона. Тепер він знову оселився в своїй старій печері, чорти робили спробу спокусити або «перелякати»** його, але нічого не могли з ним зробити і мусіли визнати: «Ти нас переміг, Ісакію!» Коротко розповідається про смерть Ісакія. Все оповідання закінчується похвалою Печерським ченцям.

 

 

* «Юродство» — певна форма аскези: навмисна чудернацька поведінка людини, яку за це інші висміюють чи зневажають; але такий юродивий може мати чималий вплив на оточення, напр., говорячи одверто про те, про що «розумні» не говорять, тощо.

** «Лякання» чортів має на меті порушити рівновагу людини, відтягнути її увагу від побожних роздумувань.

 

 

Коли ми уважніше придивимося до оповідання, то побачимо, що воно не є простим сполученням чотирьох окремих оповідань. Все оповідання є цілковита єдність, бо в ньому втілено кілька провідних думок. Основна ідея — думка про «дари Духа», бо саме про такі дари, як лікування, читання думок, пророцтва, дар бачити духовний світ — іде мова в коротеньких оповіданнях про Дем’яна, Єремію та Матвія. А в оповіданні про Ісакія йдеться про один з найважливіших дарів Духа — «розрізнення духів», здібність пізнати, «яким духом є те, що нам з’являється. Про «розрізнення духів» ідеться в багатьох оповіданнях із старих патериків. Ісакій, очевидно, не мав цього «дару Духа», коли міг прийняти чортів за Христа та ангелів. Що чорт може перекидатися «ангелом світла», про це читаємо в св. Письмі (2 Kop. 11, 13) та в апокрифах («Визнання Єви»); говориться про це і в «Пам’яті та похвалі кн. Володимирові» (див. І. Г. 6). З оповідання про Ісакія видно, що «розрізнення духів» не можна досягнути навіть найсуворішою аскезою. Щодо трьох інших ченців, то лише про аскезу Дем’яна говориться кількома словами. Дари Духа не можна дістати, так би мовити, «примусом». І суворий аскет Ісакій був духовно ще не зрілий для цього. Пізніше він скаже чортам: «Ви перемогли мене в образі Христовім, коли я ще був недостойний такого видіння». А це приводить нас до дальшої теми цього оповідання — до протесту проти надмірної аскези, бо Феодосій був, власне, противником крайніх форм аскетичного життя. Отже, оповідання про перших ченців є виявом певної духовної традиції Печерського монастиря.

Це тенденційне оповідання написане простою мовою, не помітимо тут ані ритміки, ані вишуканих фігур, немає навіть текстів з св. Письма. Але окремі мотиви дуже часто нагадують оповідання старих — тоді вже відомих у Києві — патериків та житій.

4. Ще простіші оповідання більш світського характеру про «волхвів» та про князя Василька. Оповідання про волхвів (занесене в літопис під р. 1071) є поєднанням трьох окремих оповідань з однією тематикою, яка зовсім не зв’язана з тим самим роком. Волхви, що вихваляються своїм всезнанням та пророкують майбутнє, не передбачають своєї особистої загибелі. Про першого волхва в Києві розповідається лише в кількох словах — вій пророкував, що за п’ять років «Дніпро потече назад та країни позмінюють свої місця», але однієї ночі сам зник.

Поширеним є оповідання про волхвів на півночі у фінів. Це оповідання записане, напевне, зі слів дружинника Яна Вишатича, який подав літописцеві чимало й іншого матеріалу. Два волхви в Ростовському краї запевняли людність під час голоду, що жінки чарами «заховують страви» та, прорізуючи тіло за плечима цих жінок, нібито звідти витягали хліб або рибу; «винних» жінок вони забивали, а їх майно забирали собі... Ян, що збирав тоді податки, затримав волхвів та віддав їх на помсту родичам забитих жінок, що й повісили їх на дубі: «Так обидва загинули через бісівську науку; знавши про загибель інших, своєї не передбачали...» Далі йшло цікаве оповідання про поганський світогляд фінів («чуді»), а всю цю серію закінчує мініатюрне оповідання про народне поганське повстання в Новгороді (мабуть, близько 1070 р.), де волхв повів за собою все населення; лише дружина залишилася з князем Глібом та єпископом. Тоді князь, узявши топірець під плащ, підійшов до волхва і запитав його, чи той усе знає. «Розуміється, все» — «А що буде сьогодні?» — «Зроблю великі чудеса». Тоді князь ударив волхва топірцем, той упав мертвим, а народ розійшовся. Оповідання прикрашене тільки короткими згадками про чародіїв з св. Письма. Справжні переживання Яна та оповідання про віру «чуді» (фінів) стоять тут поруч з мандрівним анекдотом, що застосовано його до характеристики князя Гліба та київського волхва. Отже, маємо маленький збірничок різноманітного матеріалу, поєднаного спільністю основної теми.

5. Так же просто розказана життєва історія кн. Василька (літопис під 1097 р.). Але навіть простий виклад подій самовидцем, Василем (мабуть, духовником Теребовлянського князя Василька*), через драматичність самих подій та здібність автора до широкого викладу, набув надзвичайної пластичності.

 

 

* Дехто вважав автора за «дружинника», але для цього немає ніяких підстав.

 

 

Після короткого літописного викладу про Любецький сейм князів, які там «цілували хрест» і клялись не починати війни один проти одного, починається оповідання про Василька такими словами: «І прийшов Святополк (Київський) з Давидом (Володимирським) до Києва, і всі люди були раді; лише диявол журився з цієї любові». Цією красною антитезою в оповідання вводиться тема про чвари між князями як чин диявола. «І ввійшов сатана в серце деяким людям, і вони почали говорити Давидові Ігоревічеві такими словами...» В формі діалогу оповідається про міркування, яке привело Давида та, після певних сумнівів, і Святополка до рішення усунути Василька як небезпечного суперника з політичного життя. Знову, здебільшого у формі розмов, оповідається про те, як Святополк закликав до себе на іменини Василька, то якраз приїхав до Видубецького монастиря, як Василько відмовився, а Святополк запросив його до себе в гостину: «Як не бажаєш чекати моїх іменин, то приходь сьогодні, привітаєш мене і посидимо всі разом з Давидом». Василько, незважаючи на те, що його застерігали, поїхав у гостину, міркуючи: «Як це хочуть мене захопити? Ми ж тоді цілували хрест із словами: хто повстане проти іншого, проти того буде і хрест». Під час гостини Святополк виходить з покою, а Василько говорить до Давида. Але Давид «не мовить і не слухає, маючи жах та зраду в серці». Нарешті виходить з покою і Давид. Василька заарештовують і заковують у кайдани. Автор стисло переказує перебіг нарад Святополка з боярами, вагання Святополка, якого Давидові все ж удалося вмовити. Вночі вивезено Василька до Звеногородки. Жахлива сцена осліплення Василька описана дуже детально. Василько побачив, що гострять ніж, і зрозумів, що хочуть його осліпити. До покою, де був ув’язнений Василько, увійшло два чоловіки, розіслали килим, але Василько боронився так, що вони не могли кинути його на килим; тоді ввійшли інші, побороли його і поклали на нього дошку; але й так не могли його втримати і тоді зняли з печі другу дошку, якою притиснули його так сильно, що груди його затріщали. Тоді підійшов Святополків вівчар з ножем, але не попав Василькові в око і перерізав йому лице; «потім ударив його в око і вийняв око, потім — в друге і вийняв друге», Василько лежав, «як мертвий». «І взяли його, поклали на килим, як мертвого, і повезли до Володимира... і, переїхавши Здвиженський міст, стали з ним на торговищі, і зняли з нього сорочку і дали випрати попаді; попадя, виправши сорочку, вдягнула її на нього (Василька) в той час як обідали, і почала плакати попадя, бо він був, як мертвий. І почув він плач і мовив: «Де я?» Вона ж відповіла: «В місті Здвижені». Він попрохав води, і напився, і отямився, і пригадав усе, і помацав сорочку і мовив: «Чому ви зняли її з мене? Нехай би я в тій кривавій сорочці смерть прийняв і став перед Богом!..» Після розповіді про обурення інших князів та про початок їх походу проти Святополка та Давида, розповіді, що, можливо, вставлена сюди вже літописцем, своє оповідання автор повісті про Василька продовжує так: «І як я тут був, у Володимирі, однієї ночі прислав по мене князь Давид. І я прийшов до нього, і дружина сиділа коло нього, і він посадив мене та мовив до мене: я чув, що Василько... сказав:... нехай би Давид мене послухав, то я надіслав би когось із своїх людей до (князя) Володимира (Мономаха), щоб він повернувся (тобто відмовився від виправи проти Святополка та Давида). Отже, — посилаю тебе, Василю, до Василька... і скажи йому: коли ти хочеш послати свого мужа та Володимир повернеться, то дам тобі яке хочеш місто: Всеволож або Шеполь або Перемишль!..» З посольства до Володимира нічого не вийшло, але автор передає свою розмову з Васильком, де Василько висловив думку, що йому трапилося це нещастя через його гордість, бо він мав занадто великі плани, щоправда, не проти інших князів, але проти ляхів та половців: «Або набуду собі слави, або голову покладу за Руську землю». Дальше оповідання про війну Володимира з Давидом, про звільнення Василька і про остаточну перемогу над Святополком, що покликав на допомогу угрів, здається, ведеться вже літописцем, а не Василем, — автором оповідання про Василька.

Оповідання про Василька, що, як бачимо, не лишилося в своїй первісній формі, а ввійшло до літопису, показує нам, який літературний хист траплявся в 11 віці. У наведених уривках ми бачимо добру техніку викладу розмов, вміння коротко характеризувати психічний стан дійових осіб, їх міркування, переживання, вагання тощо. Це оповідання своєю літературною технікою показує готовність автора і для написання творів більшої художньої вартості.

6. До повістярського матеріалу належать і твори того ґатунку, який був улюблений на Україні і пізніше, аж до 17 — 18 ст. (пізніші твори цього типу належать, напр., Петрові Могилі, І. Ґалятовському та св. Дмитрові Тупталові — «Ростовському»); це — оповідання про чудеса святих. Маємо збірку таких оповідань про чудеса Бориса та Гліба, які часто додавалися до «Сказання» про їх забиття, але постали як самостійні записи про чудесні оздоровлення, про звільнення з в’язниці тощо, сполучені з історичними записами про перевезення святих мощів до Києва, про будівництво церков їх імені.

Пізніше постала збірка оповідань про чудеса св. Миколи Мірлікійськото. В цій збірці об’єднані переклади та чотири, здається, ориґінальні записи про чудеса з часу від половини 11 ст. до початку 12 ст. в Царгороді (2) та в Києві (2).

На цьому не обмежується повістярський матеріал з літератури старих часів. Маємо й інші рештки старих оповідань. Напр., історично важлива так зв. «Корсунська леґенда», що оповідає про охрещення Володимира в Корсуні (мабуть, всупереч реальності, бо є всі підстави думати, що Володимир охрещений у Києві або Василькові, ще перед виправою). Але це «грекофільське» оповідання дійшло до нас теж у складі літопису в дуже зміненому вигляді, з додатками з якогось епічного оповідання, так що пізнати його стару композицію нелегко.

Працю над виділенням з літопису решток старої літератури варто продовжувати.

7. Ми бачили в старій повістярській літературі цікаві приклади різних ґатунків. Повістярство старого Києва або цілком є, або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів — не лише сухі, короткі записи. Автори повістей уміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня художності досягнув анонімний автор «Сказання» про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, взятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють, зокрема, вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб. Виклад змісту здебільшого простий, мистецькі прикраси скупі; найбільша увага звертається на перебіг подій. Але свій виклад — і в цьому їх найбільше вміння — вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання, «затримуючи» оповідь, як напр., у повісті про Василька (сцена осліплення!). Оповідання, що ми їх знаємо, всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам виконати суто літературні завдання. Оповідання 11 віку належать до найкращих творів старої київської літератури.