Ж. Епос

 

1. На жаль, велика частина старої літератури втрачена для нас цілком. До втрат належить старий епос. Все ж можливо, хоч і лише дуже загально, уявити собі, які саме твори входили в склад цього заниклого ґатунку старої літератури. Певні висновки можемо зробити щодо змісту — сюжетів та тем старого епосу. Значно важче сказати щось певне про його стиль, мову, мистецькі особливості авторів.

Джерелом для встановлення тематики старого епосу є, з одного боку, літописи. В них занесено чимало переказів, що пов’язані з старим епосом. До того ж, цінні записи подають пізні північно-східні, російські літописи (16 ст.), напр., т. зв. «Ніконовський». Та найважливішим джерелом є руські так зв. «билини» (назва, що вигадана в 19 ст.; народ зве їх — «старини»). Це епічні пісні, які були відкриті наукою в 19 ст. на російській півночі, але які дожили й до наших днів майже на всій території, зайнятій росіянами. «Старини» — це пісні про «богатирів», великою мірою пов’язані з Києвом та князем «Володимиром Красним Сонечком». Ще з 17 — 18 ст. дійшло кілька записів «старин», але в прозових переробках. Дещо з східно-слов’янського епосу перейшло навіть до епосу західно-європейського.

2. Постає питання, відкіля до старин потрапили згадки про стару Україну. Тепер старин немає ні на Україні, ні в Білорусі. Але маємо докази, що теми їх старі, та що в країні свого постання, на Україні, вони зникли лише в 16 — 17 ст., витіснені новим типом епосу, «думами».

Давність епосу доводить збереження в ньому багатьох старовинних подробиць: імен, географічних назв, локальних (степовий пейзаж) та побутових деталей. Отже, треба припустити, ці подробиці, як це спостерігаємо в різних народів, зберегла народна пам’ять, і мусимо шукати історичного підкладу до тих подій, що їх описують старини. Найбільша заслуга в відкритті цього історичного підкладу належить Всеволодові Міллерові та його школі, а український матеріал найґрунтовніше обробив М. Грушевський. Встановивши історичний підклад старин, можемо хоча б приблизно датувати їх постання, бо часто йде мова про події або такі життєві подробиці, які не могли довго утриматися в народній пам’яті. Але форма епосу, звичайно, затерта пізнішими нашаруваннями і змінами.

Потверджують існування старого епосу на Україні старі згадки про «співців». Їх чимало, хоча вони й уривчасті і не завжди переконливі. «Слово о полку Ігоревім» згадує «пЂснотворця» Бояна, подаючи навіть імена князів, яких він оспівував. Галицько-Волинський літопис згадує «словутного співця» Митусу. Там також згадано, що при повороті переможної виправи проти ятвягів кн. Данила та Василька «пЂснь славну пояху има» (співали обом славильну пісню). Про такі пісні на Україні згадує і Длуґош. До того ж існував епос і в сусідів та народів, культурно зв’язаних з Києвом: у візантійців (тема одного з таких епічних творів — пригоди Діґеніса, див. Екскурс І. б.), у скандінавів (два їхні співці, «скальди» побували при дворі Ярослава). В епічних переказах зустрічаємо згадки про Київ та Східню Європу взагалі — у половців, що про їх епос є згадки в Галицько-Волинському літописі (співець Ор, оповідання про «євшан-зілля»), у рештків ґотів у Криму (згадані ці пісні в «Слові о полку Ігоревім»). Є сліди існування епосу і в старій духовній літературі.

Згадки в перекладних творах, розуміється, непереконливі, але Кирило Турівський (12 ст.) протиставляє «літописців» «піснетворцям» (поетам, співцям), що «прислухаються до воєн та битв царів між собою, щоб словами прикрасити те, що почують, та прославити тих, хто сміливо служив (храбровавшая) своєму цареві..., та їх виславляючи, вінчають похвалами». Якщо це навіть наслідування грецького взірця, то треба пам’ятати, що Кирило випускав із своїх взірців речі, чужі його слухачам! Самі слова «храбровати», «храбръ» вживалися власне про «богатирів» — епічних героїв (так у Нестора в житії Феодосія).

Для нас найважливіше, що перекази про «богатирів» дожили на Україні до 16 — 18 ст. «Четья» 1489 р. зі своєю напівнародною мовою (див. III) ще згадує «богатирів» (храбрів). На початку 15 ст. білорус Скорина зве біблійного Самсона «богатирем». Польський письменник Сарніцький згадує в «Описі Польщі» (1585) похованих у київських печерах богатирів (bohatiros), його земляк, хроніст Марцін Бєльський, повторює ту саму звістку. Пізніше пише про це поляк Йоган Гербіній, який у своєму латинському описі «Підземного Києва» (1675) згадує, що він читав про це в книзі «Flos Polonicus» (Нюрнберг, 1666). Такі звістки ходили і в росіян (16 ст.). Головне — згадують і імена «богатирів» ті самі, що їх зустрічаємо в сучасних старинах! Польський письменник М. Рей згадує київського «баламута Чурилу» («Zvierzyniec» 1562), того самого Чурилу згадує і Кльонович («Worek Judaszó w» II, 1600). 1574 p. киянин Кміта Чорнобильський у листі до білоруса Воловича, міркуючи про жалюгідний стан Польщі, пише: «Настане час, коли буде треба Ілії Муравленина і Соловія Будимировича». 1594 р. відвідав Київ австрійський посол Еріх Лясота, в св. Софії він бачив могилу «Ілії Муравлина», якого звуть «богатирем (bogater) та про якого розповідають багато казок; тут поховано і «його товариша». В Печерській лаврі Лясота бачив мощі «велетня та богатиря» Чоботка (Czobotko). Кальнофійський (1638) згадує, що Чоботком звуть св. Іллю, похованого в печерах, про якого оповідають як про велетня. Мощі Іллі бачив і московський священик Лук’янов 1701 р. Існували і образки Іллі (штихи, виготовлені для видання Патерика 1650р.). Є й інші згадки такого типу.

Здається, традиції старого епосу загубилися тільки в 17 віці, витіснені новим епосом, т. зв. «думами» (див. IV).

3. Неясно, чи був старий епос спочатку епосом придворним, князівським («співці» про яких маємо згадки, всі були співцями князів) чи народним. Аналогії західні, а почасти й східні, промовляють за те, що епос мав постати як поезія вищої верстви і лише з часом «підупасти», спуститися до легковажної поезії «скоморохів» а далі й до народних кіл, де його зустрінемо вже в 16 — 17 ст. Тепер знаходимо рештки епосу лише серед селянства. Здебільшого носії старин — рибалки, сільські ремісники, навіть жебраки.

За змістом рештки епосу можна поділити на цикли. Розгляньмо їх за порядком.

4. Рештки дохристиянського епосу нечисленні та не цілком ясні. Серед героїв зустрічаємо Вольгу або Волха Всеславича. Старини розповідають про 1) його чудесне народження без батька; 2) про його науку чародійництва — перекидатися різними тваринами; 3) про його мисливське вміння; 4) про чарівне завоювання ним з його дружиною Індійського царства; 5) про зустріч його з селянином-богатирем Микулою. Саме ім’я Вольга нагадує двох героїв старої київської історії — Олега та Ольгу. Олег, за літописом — «Вищий», отже, чарівник, міг дати основу для тем 2, 4, може, для 1-ої (пригадаємо, що Олег нібито взяв Царгород, поставивши свої кораблі на колеса). Тема 3 швидше пов’язана з ім’ям Ольги, про мисливство якої є літописні згадки (11 ст.) Тема 5, напевне, пізня, хоч є в ній старі риси (князь сам їздить збирати податки — «дань»), країна в ній зображена — північна. Новітні спроби бачити в Вользі Всеславичеві кн. полоцького Всеслава, чаклуна і вовкулаку, мене не переконують.

5. Володимир, київський князь, образ якого зутрічаємо в більшості старин, іменується часом як Володимир Великий. Цей князь у старинах — особа пасивна: у нього лише «пирують» богатирі. Та про гостини Володимира згадує і літопис Нестора, і Іларіон, і пізні літописи, і навіть німецький літописець Тітмар Мерзебурзький.

В старинах зустрічаємо й ім’я родича Володимира (Добрині), відомого з літописів. В старинах він: 1) побиває змія; 2) звільняє від змія небогу Володимира Забаву Путятичну. Крім того, згадується, що Добриня: 3) купається в річці Почайні; 4) здобуває жінку Володимирові; 5) здобуває Володимирові воду. Теми 1, 3 та 5, безумовно, зв’язані з тим, що Добриня брав активну участь в охрещенні новгородців разом з Путятою (тема 2). Купання — символ охрещення, теж добування води; змій — символ поганства (пор. «святих-змієборців»). У річці Почайні (тема 3) охрещено киян. Тема 4 має паралелі в казках та пізніх літописах. Добриня-сват належить ніби до індоєвропейської традиції переказів (Нібелунґи).

Один переказ Володимирового циклу зберігся в літописі та в сучасних казках: це — казка про «кожум’яку», що поборов ворожого велетня; переказ — аналогічний до розповсюджених у різних народів (напр., Давид та Голіаф).

Літописний переказ, можливо, міщанський: княжа дружина нічого не могла вдіяти велетневі! В літописному оповіданні багато алітерацій.

6. В інших випадках Володимир старин — радше Мономах, що лише в пізній традиції злився з «Володимиром Красним Сонечком». Популярний сюжет цього циклу: боротьба Альоші (Олександра) Поповича з Тугарином Змієвичем, 1) якого Альоша переміг, 2) Тугарин, заприятелювавши з жінкою Володимира Опраксією, проводив час на княжому дворі. Тугарин — це, безумовно, половецький хан — Тугор-Хан, з донькою якого одружився кн. Святополк Київський. Тугор-Хан почав 1096 р. війну проти руських князів, але Володимир Мономах розбив його військо. Тугор-Хан наклав головою та поховали його в Києві. Є пізніші звістки (здається, леґендарні) про рязанського «богатиря» 13 ст., Альошу Поповича. Отже, в цій старині злито кілька історичних подій та осіб.

Добре збережений сюжет у старині про Гліба Володевича, що звільняє під Корсунем кораблі, затримані княгинею Маринкою Кайдалівною. Це — відгук перемоги над корсунянами ще молодого Володимира разом з новгородським князем Глібом (1077 р.). «Маринка» — це Марина Мнішек, жінка царя Дмитра «Самозванця», що увійшла в старину, мабуть, у 17 ст.

Історичний сюжет має й старина про Ставра Годиновича, заарештованого кн. Володимиром та звільненого власною жінкою, що приїхала до Києва в чоловічому вбранні. Про арешт Мономахом новгородського посла Ставра оповідає літопис 1118 р.; до цієї події і приєднався казковий сюжет.

Інші сюжети, зв’язані з Мономахом, маловартісні: це — старина про Козарина (ім’я історичне, 1106 р.), що звільнив полонянку, та про те, як кінь чернігівського купця Івана перегнав найліпшого коня Володимира (про славетних коней Мономаха ще в 16 — 17 ст. розповідали мандрівникові Петреєві в Москві. Сам Володимир у спогадах характеризує себе, як любителя коней). В обох старинах ставлення до Володимира трохи іронічне: можливо, що вони не київського походження (перша, може, новгородська, друга — чернігівська).

7. Здається, що старини про найпопулярнішого героя, «Іллю Муромця», — чернігівського походження. Іллю згадує навіть західноєвропейський епос (німецька поема «Ортнід» та норвезька саґа про Тідрека). Ледве чи він з «Мурому» провінційного північно-східного міста. В старих згадках, зокрема, чужинецьких, він — Муровлин, Муровець Муравиць, у Кміти (див. вище 2) — Муравленин. Це радше, як і інші географічні назви в старинах про Іллю, в’яжеться з Чернігівщиною — міста «Моравська» або «Моровійська» (менш імовірний зв’язок з заполярним Мурманськом). Перший чин Іллі: 1) звільнення Чернігова від татар, що в старинах замінили інших степовиків; 2) він перемагає Солов’я-Розбійника, що сидить на 12 дубах; 3) привозить його до Києва, де забиває або, за старішими переказами, пускає на волю; 4) визволяє Київ від «Ідолища Поганого». Мотиви 1 та 2 зв’язані з Чернігівщиною (є там і село «Дев’ять Дубів»). 3-ій мотив нагадує літописні оповідання про розбійника Могуту за часів Володимира Великого. 4-ий важко зв’язати з певною історичною подією. Пізніше до Іллі прив’язалося кілька казкових мотивів, м. ін. прастарий — про двобій з сином (див. «Доісторична доба» Г. 3).

Пізніше народна великоросійська традиція зробила Іллю старим селянином, козаком тощо.

8. З інших героїв старого епосу цікавий ще Соловей Будимирович — співець з-за моря, що приїздить до Києва, будує тут палац, який зацікавив племінницю Володимира, Забаву (див. вище 5), яка приходить до нього. Кінець у різних варіантах різний: Соловей одружується з Забавою, іноді після довгої відсутності, повертаючися до Києва в той момент, коли її вже віддають за когось іншого. В цій старині, що має дуже гарні записані варіанти, хотіли бачити відгуки сватання до доньки Ярослава Мудрого, Єлисавети, Гаральда Сміливого, якому європейська леґенда приписує гарний вірш (Соловей теж «співець») про його невдале сватання. З Єлисаветою він усе ж одружився. Отже, сюжет старини відповідає до певної міри історичному факту. Певні риси старин цікаві; опис корабля Солов’я нагадує скандінавські кораблі; Соловей — купець — це рефлекс весільної символіки. Окремі географічні імена — балтійські, тощо. Але ототоження Солов’я з Гаральдом усе ж гіпотетичне.

Деякі сюжети окремих місцевих саґ зберіг літопис або сучасні нам перекази. З літописних цікаве оповідання про двобій тмутороканського князя Мстислава 1022 р. з кавказьким велетнем Редедею (мандрівний сюжет). Літописний текст цікавий численними алітераціями. Інше оповідання літопису, що теж має старовинний характер і через це дозволяє припускати, що воно записане на підставі епічних творів (пісень?), це оповідання про війну Ярослава з Святополком (1016 — 1019 рр.). Приклади алітерацій і тут — численні. Воєвода Ярослава глузує з Болеслава Польського, союзника Святополка:

 

то це тобі проб’ємо тріскою | т-т-т

чрево твоє товсте... | т-т

військо — пішли проти себе і покрили поле | п-п-п-п

 

Святополк втік:

 

і як він біг, напав на нього біс... | б-б

гнаний Божим гнівом, | г-г

прибіг у пустелю | п-п

 

Епічні елементи зустрінемо аж до кінця 11 віку (І. Є. 3.) в оповіданнях літопису (напр., про війну Ярослава з Мстиславом, 1024, війну 1097 р. тощо).

9. Спеціальний інтерес має згадка в «Слові о полку Ігоревім» про співця часів Ярослава, Бояна. Автор «Слова» згадує навіть теми його творів. Почасти вони нам відомі: Боян співав про двобій Мстислава з Редедею, про Ярослава (див. вище 8), про «красного Романа Святославича», про якого в літописі лише коротка згадка. Автор «Слова», характеризуючи натхнення Бояна, порівнює його з соловейком, з орлом, з вовком, говорить про те, що його струни бриніли самі собою, наводить Боянову приповідку — «Важко тобі, голово, без пліч; зле тобі, тіло, без голови» — про старого Святослава, що залишав Україну для далеких виправ. У літописі тому про нього читаємо: «Чужої землі шукав, а своєю нехтував». Нарешті — речення в стилі Боянових співів:

Не буря соколів занесла через поля широкі, стада галок біжать до Дону великого...

 

Коні ржуть за Сулою,

дзвенить слава в Києві,

сурми сурмлять у Новгороді...

 

В цих реченнях бачимо деякі риси поетики Бояна: він уживав паралелізми, до того — неґативні («не буря... занесла...»), уживав метафори (українці — соколи, галки — степовики), епітети («поля широкі»), алітерації («труби трублять»), ритмізував мову, користуючися синтаксичним паралелізмом речень (другий уривок). Можна було б ще більше сказати про стиль Бояна, якби мати певність, що ще один уривок «Слова» про кн. Всеслава, сучасника Боянового, цитує слова Бояна або наслідує його.

10. В Європі деяку участь у складанні епічних творів відіграло духовенство. Щодо староукраїнського епосу, то тут не виключена можливість, що, напр., епічні твори про Добриню (див. вище 5) мали давніше, більш релігійне забарвлення. Так звані «духовні вірші» сучасного фольклору мають у собі риси ритміки та стилю 17 ст. Проте, напр., «вірша» про св. Георгія (Юрія), що сполучає з традиційним матеріалом (змієборство) ще опис того, як св. Юрій винищує на Україні диких звірів, очищує шлях по Дніпру, визволяє з полону своїх сестер, що «обросли католицькою корою», — можливо, була складена на пошану кн. Ярослава, за хресним ім’ям — Юрія. Він культивував країну, відкрив шлях від Києва до Новгороду, об’єднавши під своїм правлінням обидва князівства, визволив з польського полону своїх сестер.

Рештки релігійного забарвлення помітимо і в деяких старинах (боротьба проти поганства тощо). На ці риси звернув увагу, головним чином, М. Грушевський.

11. Дуже небагато можемо сказати про форму старого епосу. Непевне навіть, чи був він віршований, хоч дехто (Н. Трубецкой) знаходить у їх ритміці сліди походження з 12 — 13 ст. «Слово о полку Ігоревім» єдиний твір, що дійшов до нас з 12 ст. і в писаному вигляді не має віршованої форми. В кожному разі, епічні твори «співали», як показують староукраїнські згадки та індоєвропейські паралелі. Який би не був цей «спів», він вимагав деякої ритмізації мови. Мова була, напевне, ближча до тодішньої розмовної мови, аніж мова писаних творів. Мова епосу часто буває архаїчна. Така й мова нині відомих старин, де зустрічаємо слова, що вже зникли, зокрема, в мові росіян; у цих старинах, наприклад, співають: «гридня» або «гридниця» (помешкання дружини, скандінавське слово), «іскопить» (слід копит), «полениця» (жінка-богатир), «стольний град» (столиця), «наполи» (напів), «дорог рибій зуб» (моржова кість, також в Іпатіївському літописі 1160 р.). Багато старих подробиць побуту: феодальне наділення землями та селами, збір податків самим князем («полюддя»), стара зброя (лук, стріли, спис тощо), ландшафт — степовий (могили, трава «ковила» якої немає на півночі) і т. д.

Можемо думати, що деякі стилістичні риси старин були вже в старому епосі; ці самі риси зустрічаємо і в епосі різних індоєвропейських племен, і в «Слові о полку Ігоревім» і в епічних частинах літопису. Це — рясне вживання епітетів, повторення речень та окремих слів (у старинах — рядків віршів, іноді 10 чи й більше разів), алітерація (в старинах не часта), численні порівняння, паралелізм образів (місяць-молодик на небі — народження Вольги; хмари — вороже військо), іноді неґативний паралелізм (це не хмара — це військо), улюблені перебільшення (гіперболи), численні постійні формули (природні в усній словесності, полегшують утримання величезних творів у пам’яті), напр., годування коня, сідлання коня, стрільба з лука, полювання, привітання, біг коня тощо. Проте в старинах не зустрічаємо деяких формул, відомих з «військових оповідань» літопису (напр., улюблене: «стріли — як дощ», початок битви — «ізломити копие» тощо), за небагатьма винятками, — напр., борючися, багатирі старин «бьют о землю» — кидають на землю ворога, як Мстислав Редедю. Певна кількість формул, напевне, позичена з казок («ранок мудріший за вечір» тощо). Зрідка зустрічаємо широку символіку: при народженні Вольги, великого мисливця, усі тварини ховаються якнайдалі; Вольга вже в колисці оточений зброєю (подібне в «Слові о полку Ігоревім» про «курян»). Найяскравіше свідчать про південне походження епосу ті формули, в яких описуються південні лісостепові або степові краєвиди: широкий степ, чисте поле, могили, описи мисливства, типово лісостепового, степова дичина, але бракує північного ведмедя. Але такі старовинні рештки — нечисленні. Усі інші стилістичні (наведені вище) риси знайдемо так само в інших ґатунках сучасної народної поезії, української і російської, та й в інших індоєвропейських племен. Отже, висновки, що їх можемо зробити про особливості староукраїнського епосу, дуже скупі.

Пізніші зміни багато чого затерли в старому епосі, і для дослідження його треба ще зробити багато, зокрема, простежити уважно сліди не лише епічних сюжетів, але й епічного стилю в літописах та інших творах старої літератури.