Д. Епос

 

1. До певної міри можна означити теми старого епосу, 12, а почасти і 13 ст., якого сучасними нам нащадками вважають північні «старини» (І. Ж.). До цього епосу майже не маємо паралелей у літописах. Київ уже в 12 ст., відокремившись від інших князівств, помалу занепадає, в основному з причин господарських: Європа відкриває нові шляхи зносин з орієнтом та Царгородом. Наслідком цього підупаду є брак епічних київських тем з цього часу. Про Київ на півночі майже забувають; так, Новгородський літопис навіть не згадує зруйнування Києва татарами. Тематика епосу 12 — 13 ст. утворилася, з одного боку, під впливом розквіту західної України, а з іншого — татарської навали.

2. Галицько-Волинського походження є «старина» про Дюка Степановича. Зміст її — приїзд з Індії, з Галича (іноді «Галича-Волинця») до Києва богатиря, характеристика якого, власне, складається лише з опису його багатств — спочатку ним самим, потім, коли виникають сумніви, чи не перебільшує він, «описувачами», яких до Галича надсилає князь Володимир. Описувачі змушені відмовитися описувати багатство Дюкове, бо для витрат на цю працю треба було б продати на папір Київ, а на пера та чорнило — Чернігів. У Києві Дюк іноді виступає конкурентом іншого богатиря того ж типу, Чурила. То вони мають перескочити конем через Дніпро, то протягом певного часу щоденно міняти вбрання. Виграє Дюк. Вже саме ім’я «Дюк» змушує думати про західне походження героя. Описи Дюкового багатства запозичені з повісті про Індійське царство (Екскурс І. Г. б. 8). Найімовірніше, що ця повість прийшла до Галичини за Ярослава Осмомисла. Про пишність життя галицького князя та бояр довідуємося дещо з літопису. Ім’я «Дюк» (візант. «дюкас») та по-батькові «Степанович» (улюблене угорське ім’я — Стефан) можуть бути угорського походження, так само, як і чудовий кінь Дюка (пор. оповідання про угорських коней у Києві 1150 р.). Цікаво, що деякі подробиці вбрання Дюка чи Чурила — запозичені не з перекладу, а з латинського ориґіналу повісті про Індійське царство. Це теж потверджує думку, що місцем походження епосу була Галичина.

Безумовно, існували перекази про «Чурила» в Галичині: ім’я його там збереглося навіть у піснях. Згадують про нього в 16 — 17 ст. Рей з Наґловіц та С. Кльонович. Чурило — такий же кавалер, як Дюк, лише менше має благородного характеру, він — «баламут». Прізвище «Чурилів» або «Джурилів» належало до прізвищ західно-українського боярства, від цього прізвища походить назва міста Чурилова (пізніше — Джурина) на Поділлі. В сучасних «старинах» про Чурила типу новел Чурило з’являється із своєю дружиною при дворі Володимира. Володимир робить його «чашником», але, задивившися на його красу, княгиня порізала собі руку. Любовна історія з жінкою боярина Бермяти обійшлася йому життям. Про його конкуренцію з Дюком ми вже згадували вище. Одна подільська пісня про Чурила знає його як провідника «дівочого війська». Сучасні старини про Чурила, здається, пізніше (в Москві?) дуже поперероблювані. Які саме теми знав про нього старий епос, сказати важко, певним є лише те, що це був тип Дон Жуана.

3. Героїчну боротьбу — змієборство, малює третій твір галицько-волинського епосу — пісня про Михайла Потока. Що епос цей походить, може, теж з Галичини, показує галицька пісня про дівчину, яка «дивиться одним оком на Джурилу, другим на Потока». Ім’я «Поток» поза тим невідоме на слов’янському сході. Старина про Потока, мабуть, залежна від житія болгарського святого — змієборця Михайла з Потуки. Історія Потока порівняно складна. Він одружується, але жінка його невдовзі вмирає. Михайло наказує поховати себе разом із жінкою. Коли в склепі з’являється змій, Михайло змушує його принести «живої води», з допомогою якої він оживлює свою жінку. Це — казкові мотиви. Можливо, що подібне оповідання ходило в Болгарії і про св. Михайла з Потуки. Про західне походження старини свідчать згадки про Поділля, про Литву. Привід до постання епічного твору могло дати перенесення мощів св. Михайла в Трнов 1206 р. З Болгарії переказ міг легко прийти до Галичини, бо галицьке князівство було на долішньому Дунаї, близько до Болгарії, і між ними розвивались культурні зносини.

4. Можливо, що з галицько-волинського епічного скарбу вийшла й старина про Дуная. Про Дуная старина оповідає, як він (1) висватав для князя Володимира дочку «ляховинського» короля, (2) зустрів у полі дівчину-богатиря та одружився з нею, (3) з суперництва в стрільбі з лука забив жінку, а тоді й себе: з їх тіл витекли річки Дунай та Дніпро (Ніпра і т. п.). Перший мотив може бути якось зв’язаний з воєводою Володимира Васильковича, про якого літопис каже, що в рр. 1280-х Дунай-воєвода їздив послом до мазовецького князя Конрада. Цього одного мотиву, може, все ж не досить для того, щоб з певністю зв’язати Дуная — героя старини з історичною особою. Ще менше є підстав вважати різних Романів, згадуваних у «старинах», за Романа Галицького. Але зміст «старий» про Романа може бути з’ясований з казкових мотивів.

5. Безумовно зв’язані з татарською навалою сюжети деяких старин. У старих сюжетах татари заступили місце старіших ворогів Руси. Татари, мабуть, були з самого початку в старинах про Калина-царя, про Василя Ігнатовича (або П’яницю); нарешті, про так зв. «Камське побоїще».

Зміст цих старин — остаточна загибель богатирів на Камі, або напад на Київ царя Калина, що його перемагає Ілля, або царя Батиги, якого перемагає Василь Ігнатович. Щасливий кінець в обох випадках, розуміється, додано лише пізніше. Пісня про Василя Ігнатовича починається плачем Богородиці над майбутньою загибеллю Києва. Поетичне оформлення цього плачу, розмова Богородиці з турами, — загадкові. В старині про Камське побоїще та про Калина-царя татари з’являються по два рази, що відповідає історичній дійсності (битва при Калці 1224 р., Батий 1237 — 41 р.); назви «Камське побоїще» та «Калин» походять від «Калкської» або «Калецської» битви (ріка «Калка» маловідома); Батий дав походження Батизі; загибель богатирів відповідає загибелі численних князів при Калці, в північно-східніх літописах згадується про загибель Альоші Поповича та інших богатирів. Але важко сказати, чи перші епічні пісні на цю тему постали в Києві, чи постали вони десь в іншому місці, лише пізніше їх пов’язали з Києвом.

6. Зате немає сумніву, що і в Києві, і в Галичині були епічні твори, які взагалі не перейшли у північні старини, а дали основу прозовим переказам на Україні. Тут також можна встановити саму тему старого епічного оповідання, але — не його деталі. Однією з таких тем є оповідання про Дем’яна Куденевича, відоме нам із пізнього Московського т. зв. Никонового літопису під р. 1180. Епос цей — Переяславський (коло Переяслава є село Куднів). За літописом Дем’ян обороняє Переяслав спочатку від князя Гліба Новгород-Сіверського. Характерною епічною рисою тут є те, що Дем’ян побиває військо Гліба вдвох із своїм слугою Тарасом. Потім з’являються половці, проти яких Дем’ян виступає сам навіть без зброї. Інші епічні перекази оповідають про історичну особу — Романа Галицького, про якого маємо згадки в українській та польській літописній традиції: ніби половецьке «лякання» дітей Романом, відбите в прислів’ях: Роман, що оре «Литвою», «не їстимеш меду, не винищивши бджіл»; є згадки Длуґоша про польські пісні про Романа. В пізніших записах зберігся переказ про посольство папи римського та Лешка польського до Романа. Роман відмовився від переговорів з обома, зокрема — відповідь папі поетично-епічна: витягнувши меч, Роман питає: «Чи є такий Петрів меч у папи?» Дальшим епічним оповіданням, що дійшло до нас лише в формі українських прозових леґенд, є оповідання про Михайлика. Дуже відмінні в деталях, вони пов’язані з загибеллю Києва: Михайлик, богатир-малоліток, відходить з Києва, захопивши з собою на списі Золоті Ворота. Оповідання про богатиря-хлопчика Михайла або Івана та його батька Данила Ловчанина існує серед старин; але в досить пізніх формах. У кожному разі маємо в пізніх писаних та усних переказах натяки на старий Київський та Галицький епос.

Під р. 1151 в літописі знаходимо згадку про дві могили, що тоді звалися «Перепетові», а тепер мають назви — Переп’ят та Переп’ятиха. Леґенда оповідає про те, як князь Переп’ят відійшов з дому з військом, як княгиня за кілька років почала його шукати, але, зустрівши, не пізнала та забила; а потім забила й себе.

І тут (як і в розділі І. Ж) також можна говорити про існування творів епічного характеру із згаданими темами вже 12 — 13 ст., але яка була їх форма — встановити неможливо. Навіть «Слово о полку Ігоревім» 12 ст., не може нам нічого сказати про форму інших епічних творів, бо типовість «Слова» не цілком певна.

 

Е. «Слово о полку Ігоревім»

 

1. «Слово о полку Ігоревім» — єдина пам’ятка нашої старої літератури, відома найширшим колам читачів. Її популярність випливає з цілого комплексу помилкових відомостей про літературний характер та значення цієї пам’ятки. Перша загалом розповсюджена помилка, що «Слово» має якесь виняткове становище серед пам’яток старої літератури, які нібито змістом та стилем усі від «Слова» відрізняються. Насправді «Слово» щільно пов’язане з сучасною йому та попередньою літературою. Друга помилка, — що «Слово» є типовим зразком усної, втраченої епічної літератури. Тим часом на підставі «Слова» можна висловити лише непевні гадки про форму старого епосу. Оригінальність «Слова» — переважно в його надзвичайній поетичній висоті, але саме ця поетична якість «Слова» не дозволяє робити будь-які висновки про інші втрачені твори, які, можливо, такої висоти не досягали, і навіть не могли наближатися до «Слова» поетичною формою.

«Слово» з’явилося в науковому та поетичному обігу наприкінці 18 в., коли його знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів «світського» типу (м. ін., був у ньому вміщений і роман про Дігеніса). На щастя, «Слово» переписано та видруковано. «На щастя», бо збірник цей згорів під час московської пожежі 1812 р. Порівняно пізній список, у якому знайдено «Слово» (не старіше 16 ст.), та ще не дуже добре вміння видавців читати старі тексти, привели до того, що багато місць у «Слові» залишилися неясними. Незважаючи на те, що рукопис утрачено, сумнівів у тому, що пам’ятка не підроблена, ставало з часом усе менше і численні паралелі до незрозумілих для перших видавців місць, і мова «Слова», що відповідає всім сучасним науковим уявленням про староруську мову (але зовсім не відповідала знанням та уявленням про цю мову перших видавців кінця 18 — початку 19-го ст.), і відтворений у «Слові» історичний матеріал, і цитати з «Слова» в старій літературі, і наслідування його (Московська «Задонщина» 14 — 15 ст.) — все це потверджує, що «Слово» — це ориґінальна пам’ятка 12 ст. Сумніви в ориґінальності «Слова», висловлені в останні часи, не витримують критики.

2. За змістом у «Слові» йдеться про невдалий похід князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після першої перемоги військо князів не витримало численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого потім утік за допомогою одного половця. Через рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом із донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події не вичерпує змісту «Слова». Після опису Ігоревої поразки автор вставив «Золоте слово» київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та «плач» Ігоревої дружини Ярославни. Та й сама оповідь щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору загалом дуже складний.

Композиція твору як цілого має певні особливості. Після короткого заспіву, де автор висловлює своє бажання «співати» згідно з дійсністю, а не в стилі Бояновому, починається оповідь про похід та його нещасливий кінець. Друга частина переносить нас у «золотоверхий» терем князя Святослава в Києві, оповідає про його сумний сон та не менш сумну звістку про Ігореву поразку та вкладає в уста Святослава «Золоте слово» до князів, яких він закликає до спільного виступу проти половців. Кінець «Золотого слова» (навмисне?) неясний; замість Святослава починає говорити сам автор та поринає в згадки про минуле. Третя частина — «плач» Ярославни. Остання частина описує втечу Ігоря з половецького полону. Кілька останніх рядків — кінцівка — «слава» князям та воякам.

Якщо більші частини твору добре відмежовані одна від одної, то не можна цього сказати про будову окремих частин. Лише «плач» Ярославни розпадається на чотири «строфи», з яких три останні починаються тими самими словами: «Ярославна рано плаче». Але будова 1, 4 і зокрема 2-ої частини почасти дуже заплутана. Автор ніби навмисне затемнює будову твору, — про сонячне затемнення він згадує двічі, на дуже важливі моменти лише натякає: напр., Овлур (за літописом Лавор), половець, що допоміг Ігореві втекти з полону, з’являється в творі без усякої «підготови»; неясно, де говорить автор сам, а де дійові особи; що саме після «Золотого слова» Святослава починає говорити автор, можна здогадуватися лише з звернення до князів «господине», яке було можливим тільки в устах підлеглого; тогочасна дійсність сплітається з згадками про минуле. В різних місцях — літературні зауваги: характеристика Боянового стилю, цитати з Бояна, спроба писати в його стилі, наслідуючи чи пародіюючи його. У автора, який так прозоро скомпонував «плач Ярославни», можемо вважати цю скомплікованість композиції за навмисну.

Деякі дослідники висловлювали думку, що неясність композиції постала через невміння переписувачів, які переплутали окремі речення або сторінки старішого рукопису. Але спроби перестановок частин виявляються непотрібними. Напр., затемнення сонця, що відбулося вже під час походу, у «Слові» поставлене перед походом. Це може бути зв’язане з традицією героїчного епосу, в якому похмурий тон часто бринить із самого початку («Іліада», «Нібелунґи»); до того ж цей зловісний знак не зупинив князя перед походом, що підкреслює його рішучість та сміливість. Так само недоречними видаються інші пропоновані перестановки.

3. Складності композиції «Слова» відповідає й надзвичайна складність його стилістичних засобів. Воно сповнене витончених поетичних фігур; майже немає слова, яке б не мало якогось «додаткового» значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може, найхарактернішою рисою стилю є складний символізм «слова». Поруч з оповіддю про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише в символах. Так навіть про поразку говориться лише: «Впали прапори Ігореві. Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося». Бояри оповідають Святославові про весь похід: «Два соколи злетіли з батьківського золотого престолу пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом Дону. Вже обом соколам крильця пообрізувано шаблями поганих, а самих закули в залізні кайдани. Потемніло третього дня, обидва сонця примеркли, обидва кармазинові стовпи згасли. На річці Каялі тьма закрила світло. Уже взяла гору лиха слава над доброю, вже вдарило лихо на волю, вже кинувся Див на землю». Тут усе символи: кров — «криваве вино», битва = «учта», князі = «сонця» або «кармазинові стовпи», поразка = затемнення. Тут не порівняння, а символічне зображення, в якому речі зовсім не названо їх власними іменами. Такі місця проходять через «Слово» довгим шерегом від початку аж до кінця.

Вживання символів нагадує почасти техніку скандінавської поезії (kenningar — див. «Доісторична доба», В. 4). Напр., «молоді місяці» = молоді князі, «сідло кощеєве» (рабське) = полон, і т. д.

Звичайних порівнянь порівняно небагато. Дійсність майже цілком зникає під серпанком символіки. Князь Всеслав «скаче лютим звірем» або «вовком» (тут авторові допомагає подвійне значення орудного відмінка — «ніби вовк» та «як справжній вовк») або Ігор «скочив горностаєм у комиш, білим гоголем на воду...», «з коня скочив босим (або сірим) вовком... і полетів соколом під туманами...» Битва, зображена і як «учта», і як «посів» чи «жнива»: «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла на Руську землю»; «Немиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були кістьми руських синів»; «на Немизі, як снопи, стелять голови, молотять ціпами харалужними (сталевими), на току життя кладуть, відвіюють душу від тіла».

Іншим способом символічного зображення є введення в твір «знаків» — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього; таким є сон Святослава, в якому автор оперує розповсюдженими зловісними сонвидами — «чорною ковдрою» (чорна барва — зла ознака), «синім вином, з горем мішаним» (мутне вино — зла ознака), «перлами» (передознака сліз), криком гайворонів, санями (символ смерті — див. «Доісторична доба». В. 2 та 1. Д. 4); у сні князя з «золотоверхого терему» падає додолу вершок даху (ознака смерті). Таким віщуванням є і сонячне затемнення. Та взагалі вся природа, вся дійсність реаґує на життя героїв «Слова»: «Наступного дня дуже рано кривава заграва сповіщає про сонце. Чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них тремтять сині блискавки... Земля стогне, ріки мутно течуть, порохом поля припали»; або: «Не на добре з дерева листя опало», «никне трава від жалоби...» (див. вище).

Численні образи «Слова» завжди є символами, де б ми їх не зустріли. Наприклад, птиці, про яких часто згадує співець, що, мабуть, був мешканцем лісостепової смуги, з її повними крилатих тварин гаями та річками, означають: «соловей» — Боян, співець або радісний вісник ранку, зловісні «чорні гайворони» — передвісники нещастя, символ «поганих половців»; героїчні соколи та кречети — символи «хоробрих русичів», завжди готових до бою — «птиць бити»; орел — велична птиця, символ поетичного натхнення або вісник перемоги, що кличе звірів «на кості половецькі»... Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, і туман, і вечірня та ранішня заграва...

Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів «Слова»; своєрідність «Слова» саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад — дійсність та поетичний знак цієї дійсності, образотворче слово — однаково могутньо промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить. Ця вага форми посилюється багатством інших поетичних засобів «Слова». Поруч із символікою стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність, тим самим загострюючи його погляд на реальність. Князь Святослав, переможець у боротьбі з половцями, — це не людина, а космічна стихійна сила; він «наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Коб’яка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав, і впав Коб’як у місті Києві, в гридниці Святославовій». Або Ярослав Осмомисл Галицький: «Високо сидиш на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві тля; затворив Дунаєві ворота, вергаєш тягарі за хмари, суди наряджаєш до Дунаю» і т. д. Рюрик та Давид Ростиславич «у золотих шоломах по крові плавали». Куряни Всеволода «під трубами повиті, під шоломами виплекані, кінцем списа кормлені, шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них натягнені, сагайдаки отворені, шаблі нагострені, самі скачуть, як сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князеві слави». Або князь Всеволод Суздальський (наводжу це місце в перекладі — в стилі дум — Панаса Мирного):

 

Ой великий князю, Всеволоде!

добрий розум май —

з далекого краю прилітай,

золотий батьківський престол обороняй!

Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,

а шоломами великий Дон розлити.

Якби то ти був цього часу, брате, —

можна б було невільника по ногаті купувати,

челядника по різані продавати,

зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу самострілами пускати...

 

4. Ту саму функцію заміни дійсності поетичним образом виконують і «міфологічні» образи «Слова». В «Слові» вже за християнської немолодої доби дивним чином зустрічаємо поганських богів. До загальних законів епосу належить ужиток міфологічних прикрас: античні боги дожили в епосі до часу класицизму, побожні християни замінювали іноді поганську міфологію християнською, а романтики, з певною нехіттю до античності, повигадували, як не було добрих джерел (напр., у слов’ян), власні національні міфології. Немає сумніву, що «поганські» боги «Слова» є саме такими прикрасами. Співець Боян — «Велесів онук», у чварах князівських гинуло «майно Дажбожого онука», вітри — «Стрибожі онуки». До старішої доби веде нас оповідь про князя полоцького Всеслава (з 11 ст. можливо, переказане за Бояном), якого зображено як чарівника-вовкулаку: «Князь Всеслав людей судив, князям міста наряджав, а сам вночі вовком бігав, з Києва добігав до півнів до Тмуторокані, великому Хорсові вовком шлях перебігав». Всеслав і в літописі наділений рисами чарівника. Хорс — це, мабуть, сонце.

Поруч з «богами» є й інші постаті — «Діва Обида», що «встала в силах Дажбожого онука, вступила дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крилами по синьому морю коло Дону, плетучи прогнала (сполохнула) рясні часи». Коли Ігор з військом заїхав до степу, «ніч стогнала йому грозою, птиці прокинулись, свист звірячий зчинився, збився Див, кличе з верху дерева, велить послухати землі незнайомій...» Після поразки Ігоря — «уже кинувся Див на землю».

Найбільш загадковим є «Троян» — зустрінемо «тропу Троянову» (Троянів шлях), землю Троянову (руську? чи «лукомор’я» коло Тмуторокані?), «сьомий вік Троянів» (коли жив кн. Всеслав, що вмер 1101 р.) та минулі «віки Троянові». Нічого певного про цього Трояна сказати досі не можемо. Легша справа з поганськими богами, їх згадувано і в творах християнських авторів, на Заході, у Візантії і в нас, напр. ще в старих «Четьях Мінеях» (т. зв. «Супрасльському рукописі»), в «Книзі премудрості Соломонової» у Амартола, Малали і т. д. Іноді про них говориться як про «демонів», а часто — поганських богів оголошували просто старими князями, винахідниками, навіть розбійниками, що їх марновірне людство почало пізніше вважати за «богів». Таке пояснення (т. зв. «евгемеризм») найліпше надавалося для боротьби з рештками поганства, міф про «богів» ставав леґендою про старовинних людей. І в «Слові» згадано Велеса, мабуть, як першого поета-співця, що його «онуком» є Боян, Дажбога — як якогось старовинного князя, що його «онуками» є сучасні князі; і Хорс, про якого романтична міфологія чомусь була певна, що він бог сонця (в старішій літературі він згадується без ближчої характеристики), мабуть, так само зробився легендарною, але вже не міфологічною фігурою. Лише з Стрибогом справа складніша, бо батько вітрів — постать певно міфологічна. Але чи уявляли його ще «богом», чи вже такою самою фантастичною постаттю, як «Діву Обиду» (ворожнечу). Дива? Всі вони — гарні поетичні образи, що безумовно виросли з якихось давніших постатей «нижчої міфології». «Міфологія» «Слова» — лише гарна поетична прикраса, що належить до того самого поетичного серпанку, яким автор так уміло оповиває все минуле й сучасне.

5. Мова «Слова» милозвучна, автор з будь-якого сполучення слів видобуває музичні, звукові ефекти. Ці ефекти — алітерації та різні інші співзвуччя.

Алітерації сполучають невеликі групи слів у певну співзвучну цілість: «с е в Ђтри С трибожи в нуци», «по роси по ля п рикрываютъ», «уже бо С ула не течети с ребреними с труями», «та п реди п Ђснь п ояше», «к нязи с ами на с ебе к рамолу к оваху», «с е ли с творите моей с ребреней с ЂдинЂ», «ст оять ст язи», «т ъщими т улы поганыхъ т лъковинъ», «рища въ тр опу Тр ояню», «вЂтр е вЂтр ило», «м олодая м Ђсяца», і т. д. Іноді маємо більші комплекси, через які проходить алітерація та інші співзвуччя: «Камо Туръ по скочяше своимъ златымь шеломомъ посвъчивая, тамо лежать по ганыя головы По ловецкыя, по скепаны саблями...»; або: «Съ заранія въ пя токъ по то пт аша по ганыя пл ъки По ловецкыя и рассушясь стрЂлами по по лю, по мчаша красныя дЂвкы По ловєцкыя, а с ними злато й па волокы...» тощо.

Так само співзвуччя проходять іноді через коротший відтинок тексту — «оба е св Ђ Св ятъ с ла в личя!» «т угою имъ т ули за т че», «Олегъ и Св ятъ сл авъ тьмою с я по в олоко ст а», «Св ятъ сл а в ъ и зр они зл ато сл ово сл е з ами с мЂшено», («с» та «з» в поєднанні з «л» та «в») «л етять ст р Ђ л ы ка л єныя, г р им л ють саб л и о ше л омы, т р ещать копіа ха р а л ужныя» («р» та «л»), «єдинъ, же изрони ж емчю ж ну душу и з ъ храбра тЂла чресъ з лато о ж ереліе» («ж» та «з»). На «л» збудовано «плач Ярославни». Іноді цілі речення збудовані на тій самій голосівці: «В п ол Ђ Ол г о в о х о р о бр о е гнЂзд о... не был о о н о о бидЂ, п о р о жден о...», «рЂка Ст у гна, х у д у струю имЂя, пожърши ч у жи р у чьи и стр у гы простре на к у сту, у ношу княз ю Ростислав у затвори на ДнЂпрь» («у» та «ю»). Такі співзвуччя не випадкові; майже немає місця, де ми не знаходили б алітерацій та інших звукових оздоблень тексту.

Трапляються часті повторення тих самих складів або дуже подібних складів у тому самому слові або в двох сусідніх: «Всевол одъ, од инъ», «е св Ђ Свя тъславличя», «за зе млю», «темно бо бЂ», «о ба ба гряная стлъ па по гасоста», «сь ни ма мо лодая», «на крова ти ти со※, «не мис л ію ти пре л е тЂти», «обЂ сися си нъ мьглЂ», «ст ра ни ради, гради весели», «мы чючи», «лелЂ ючи» і т. д. Іноді здається, що сам вибір слів зумовлений співзвуччям: «по лоз ію полз оша», «розшибе славу Яро славу», або — «горя чюю свою лучю... жаждею имь луци съпряже», «по уноши князи Ростиславі: Уныша цвЂты» (в іншому місці в тій самій формулі було «ничить трава»), «на лоно... на болони», «Стугна... й древо ся тугою къ земли прЂклонило». Зустрічаємо і типові для сучасної народної поезії повторення кореня слова: «труби трубять» (2 рази), «свЂтъ свЪтлый», «мосты мостити», «ни мыслію смыслити», «ни думою сдумати», «пЂвше пЂснь», «пЂснь пояше».

Рідко і лише випадково знаходимо тут співзвуччя того типу, що запанував у пізнішій поезії — рими, напр.:

 

«Всеславъ князь людемъ» судяше,

княземъ грады рядяше...

тогда по русской земли | p

рЂтко ратаєвЂ кикахуть, | р-р

нъ часто врани граяхуть, | г

трупіа себЂ дЂляче | с

а галици свою рЂчь говоряхуть | г-с-р-г

которыи дотечаше,

та преди пЂснь пояше:

старому Ярославу,

храброму Мстиславу

ту ся копіемъ приламати,

ту ся саблямъ потручяти...»

 

Алітерація звичайно розвивається в тих мовах, де немає рими, і навпаки. Лише в останнє століття штучно сполучилися ці обидві форми співзвуччя.

Зате мова «Слова» сильно ритмізована. Автор досягає цього почасти паралелізмом із повторенням слів або звуків, почасти без повторень — через паралелізм у будові речень:

 

«... что ми шумить

что ми звенить?

уже снесеся хула на хвалу,

уже тресну нужда на волю,

уже връжеся Дивъ на землю.

ни мыслию смыслити,

ни думою сдумати,

ни очима съглядати...

заступивъ королеви путь,

затворивъ Дунаю ворота...»

 

Або без повторень слів:

 

«...наступи на землю Половецкую,

притопта хлъми и яругы,

взмути ръкы й озера,

иссуши потоки и болота...

тогда врани не граахуть,

галици помлъкоша,

сороки не троскоташа,

по лозію ползоша толко,

дятлове тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть,

соловій веселими пЂсньми свЂть повідають...»

 

 

Лише нечисленні місця ритмізовані в кількох реченнях:

 

«...а мои ти Куряне

свъдоми къмети:

подъ трубами повити,

подъ шеломы възлелЂяни,

конецъ копія въскръмлени,

пути имъ вЂдоми,

яруги имь знаеми,

луци у нихъ напряжени,

тули отворени,

сабли изъострени...»

 

Вже той факт, що ми познаходили ритм лише в окремих місцях «Слова», показує, що навряд чи можна говорити про «Слово» як про «вірші». Справді, усі спроби знайти в «Слові» хоча б рештки якоїсь віршової ритміки не вдалися. Але важко сумніватися в тому, що автор вважав свій твір «піснею»: однак це могла бути пісня типу речитативу з музичним супроводом.

6. Щодо мови, то вона відрізняється від загального характеру мови наших старих пам’яток, навіть від мови літописів, помітним послабленням церковнослов’янських елементів. Але почасти різниця мови «Слова» та інших пам’яток залежить просто від того, що «Слово» порушує теми — краєвиди, згадки про тваринне життя степу тощо, — яких майже не торкаються інші пам’ятки. Тому мова «Слова» вражає нас надзвичайним багатством виразів. Достатньо переглянути в «Слові» всі словесні перлини, розсипані при згадках про звуки: голоси людей, тварин, звуки природи. Автор сам і Боян — «співають», «поють славу Святославу» чужоземці в Києві, згадано і співи готських дівчат у Криму, і співи на Дунаї («в’ються голоси через море до Києва»); згадує автор про «плачі» — «жен руських» (Ярославни, матері князя Ростислава); про військові «кличі» — Половці, «діти бісові кликом поля перегородили», полки Ярослава Чернігівського «кликом полки перемагають»; мабуть, військовим покликом є і «слава», що «дзвенить» перед походом; поранені «рикають, яко тури», коло міста Римова «кричать під шаблями половецькими». Звичайно, автор, зокрема, згадує про грюкіт та гамір битви — «сурми сурмлять», «тріщать списи», «дзвонять мечі об шоломи», або після поразки — «смутними голосами сурми сурмлять Городенські», «прапори мовлять» (мабуть, граючи на вітрі), «ржуть коні» в поході, вози «кричать опівночі, як сполохані лебеді» («кричать телЂги полунощы, рци, лебеди розпужени»); чує автор (здалека), як «дзвонять руським золотом» ґотські дівчата «на березі синього моря»; іноді доносяться до нього й звуки мирного життя, — він згадує про гукання орачів («ратае†кихакуть») та про «дзвін святої Софії» до заутрені.

Але так само сповнене голосами і життя степу: зустрічаємо тут численних птиць — солов’ї «щекочуть», гайворони «грають» (граяхуть), сороки «трескочуть» (встроскоташа), галки «говорять» (свою рЂчь говоряхуть), зозуля «кичеть», орли «клекочуть» (клЂктомъ на кости звЂри зовуть), дятли «текочуть» (тектомЂ путь къ рЂцЂ кажуть), лисиці «брешуть», вовки «въсрожать» (може, «ворожать»? — від «ворог»). До окремих голосів тварин приєднується голос усієї природи — «ніч стогне грозою» та збуджує птиць; земля гуде («тутнеть») або «стугонить», на руські полки насуваються хмари з громом та блискавками...

Навіть у символічну тканину свого викладу автор «Слова» вплітає згадки про звуки — «Див» кличе з верху дерева, Діва-Обида плещеться в морі лебединими крилами, Карна «кличе» за полеглим Ігоревим військом, руська земля «стогне» від поразки. Від місця подій доноситься якийсь «дзвін», Ярослав чує, як вступає в золоте стремено в Тмуторокані невгомонний Олег «Гориславич»; спогади про минуле теж ніби дзвін, що доноситься з якоїсь невідомої країни: герої «Слова» «дзвонять в прадідівську славу», долітають (в’ються через море) до Києва голоси з Дунаю. Все бринить — навіть «списи співають» (копіа поють). І автор питає себе: «что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями?» — це поразка Ігорева!

Без сумніву, чимало алітерацій та асонансів «Слова» мають передати звукове враження від реальності: «труби трублять», коні тупотять і т. д. («с заранія въ п я т окъ п о т о пт аша п оганыя п лъки П оловецкыя» — співзвуччя «п» — «т» вже в римських поетів передавало тупіт коней).

Але буде помилкою думати, що автор «Слова» надає перевагу саме звуковим образам. Так само рясні в нього і різноманітні барви. Численні вони, зокрема, серед епітетів «Слова». Всі пейзажі «Слова» ніби проткані барвистими шовками. До найулюбленіших епітетів належить «золотий»: золоті в князів шоломи, стремена, престоли, сідла, стріли, терем «злотоверхий»; червоні — щити руського війська, як це було і в дійсності, прапори, бунчуки («чолка»), варіант «кривавий» надає зловісного відтінку оповіді; — криваві зорі провіщають нещастя; криваві рани, вино (вино = кров), трава; інші варіанти червоного — «багряний» (символ влади), полум’яний; чорні — гайворони, хмари, земля під копитами, ковдра уві сні Святослава, — все в зловісні образи; сині — море, блискавки, вино — теж зловісна ознака; срібні — лагідні береги Дінця (натомість береги Стугни, в якій утонув князь Ростислав — «темні») струмки, стареча сивизна великого князя Святослава, спис («стружие»); зелені — дерева; білий — прапор; сірий — вовк та орел (варіанти «сизий», «бусий»).

Барвами не обмежуються епітети «Слова». Ось дальші приклади: руські князі — «великі», «красні», «хоробрі»; кінь — «борзий» (бистрий); струни — «живі»; стріли — «калені» (загартовані); поле — «чисте», «широке», «велике»; сонце — «світле»; половці та їх хани — «погані»; звір — «лютий»; роса — «студена»; душа — «перлинна» і т. д. Таке рясне вживання епітетів нагадує мистецькі засоби народної поезії, тим більше, що окремі епітети зустрічаємо в народній поезії слов’янських народів до наших днів.

7. Навряд чи можемо сподіватися від військового епосу психологічної витонченості. Але в «Слові» знайдемо і ориґінальні спроби подати образи психічних настроїв та переживань. Не лише згадки про «радість» та «пісні» після перемоги, про «плачі» над померлими, про «стогін» та «сльози» належать до психологічних засобів автора «Слова», не лише зовнішні характеристики, що викликають живий образ людей з усією їх душевною суттю:

 

...скачуть, як сірі вовки в полі,

шукаючи собі чести, а князеві слави..., —

 

але він уміє змальовувати і боротьбу настроїв, думок, почувань. Ми вже зустрічалися з тим місцем, де автор «Слова» говорить про те, чому князя Ігоря не зупинив від походу навіть зловісний знак — затемнення сонця: «Запалила йому пристрасть дух* та туга скоштувати великого Дону».

 

 

* Старе «розум» краще перекладати словом «дух» (грецьке «нус»)

 

 

Після поразки Ігоря боярам Святослава «сум полонив дух». У сміливих «думка несе дух на діло». Всеволод у битві не зважає на рани, «забуває честь та життя, і місто Чернігів, і батьківський золотий престол, і своєї милої дружини, красної Глібівни, любов та ласку». Ярославна «шле» до Ігоря «сльози на море рано»... Вояки «сповнюються військового» (ратного) духа». Більше можна знайти місць, де настрої змальовані символами, як ті страшні Карна та Желя, що «смагу на людей метають з полум’яного рога...» Або: «Ваші серця в твердій сталі закуті і в відвазі загартовані». Достатньо і цих нечисленних місць, щоб бачити, що епічна пісня знала і психологічний малюнок.

8. До дуже цікавих рис «Слова» належить відоме нам з інших пам’яток уживання прис