III. Література 14 — 15 віків

 

 

1. 14 — 15 вв. принесли в Україну чимало політичної новизни. Більша частина українських земель увійшла до складу Литовсько-Руської та Польської Держави. Ця зміна породила певні підстави для культурного зниження. Не стало блискучих князівських дворів; Україна збідніла та на деякий час утратила навіть митрополита, що переніс свою столицю до Москви. Але культурна традиція залишилася стара, і лише помалу почали приходити нові повіви з Візантії, а пізніше — і з Заходу. Від літератури цих часів збереглося небагато, почасти з зовнішніх причин: напади татар, події 17 ст., а мабуть, головне — байдужість пізніших часів, для яких стара література втратила актуальність. Спричинилися до загибелі старої літератури і хуткий розвиток друку в 16 — 17 вв. та перехід чималої частини природних для тих часів літературних меценатів — шляхти, до католицького та польського таборів. Загинули на Україні тоді почасти твори старої доби, що залишилися в списках лише на півночі*.

 

 

* Той факт, що твори літератури 11 — 13 ст. збереглися почасти лише на півночі, часто вживався як «доказ», що ця стара література є «російська» (в сенсі «великоросійська»). З такого погляду можна було б доводити що й чимала частина староболгарських творів, що теж збереглася лише у росіян, є твори «російської» літератури, або треба б було визнати «українськими» ті пам’ятки російської літератури, що збереглися лише на Україні (напр. Тверський літопис).

 

 

І «відродження» літературне 16 — 17 вв. пішло почасти з старого кореня.

Стилістичного оновлення 14 — 15 вв. не принесли. Проте праця літераторів цього часу стилістично «невиразна», тратить те яскраве обличчя, яке мали старокнязівські часи. З нових ідеологічних течій, як побачимо, жодна не змогла досягнути широкого впливу. Є чимало шукань, які не приводять до сталих результатів.

2. Частиною літературної діяльності є праця над утриманням старої традиції. Ця праця без широких перспектив сходить почасти на копіювання та редагування старих пам’яток. Складають молитовники з ужитком молитов місцевого походження (напр., Кирила Турівського), доповнюють Паремійник, різні збірники проповідей. Перероблюють іноді виклад, а іноді й мову, наближаючи її до народної, як, напр., у «Мінеї» 1489 р., що збереглася в білоруському відписі з українського тексту. Разом з тим спрощують стилістику та композицію (та сама «Мінея», нова редакція «Скитського Патерика»). Деякі твори доповнено новим, почасти ідеологічно новим матеріалом, напр., Києво-Печерський Патерик. Переписуються обсяжні пам’ятки: Літопис, Патерик, хронографи, а також богослужбова література.

3. 15 вік приносить деякі нові риси: розвивається плинніше, легше письмо, з’являються нові орнаментальні прикраси, посилюється вплив південнослов’янських елементів у правописі.

Далеко важливіший приплив нових пам’яток релігійної літератури. Приходять з слов’янського півдня раніше невідомі твори, т. зв. «Аеропагітики», твори Василія Великого, Ісака Сирина (Сирійця), Авви Дорофея, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Григорія Палами, Кавасіли, Максима Ісповідника, деякі нові обробки («Ліствиця»), учительні євангелії (текст з поясненнями), нові житія. Можливо, деякі з цих творів були відомі й давніше, але приплив нової літератури безсумнівний.

Великою мірою ця нова література є виявом того болгарського літературного руху, який зв’язаний з ім’ям патріарха Євфимія Тирнівського (патріарх після 1372 р.), який запровадив новий правопис; він дбав про точність перекладу, яку розумів як дослівну близькість до ориґіналу; вимагав перевірки старих перекладів та зумів створити школу перекладачів, «справщиків» та переписувачів, які трималися його вказівок. Хоч Євфимій хотів спиратись на «найтоншу та найприємнішу мову руську» (церковнослов’янську, з східнослов’янським забарвленням), твори його школи визначаються, зрозуміло, чималим ухилом від цієї вже досить місцево забарвленої мови української літератури пізньокнязівської доби. До того ж його правопис був для східних слов’ян чужий, його принципи літерального перекладу робили мову важкою та малозрозумілою. Великий вплив його реформи на Сході можна з’ясувати значною мірою занепадом місцевої літературної творчості.

4. Вплив тирнівської школи поширив на Україні митрополит Кипріян (у Києві вже близько 1373 р.), перекладацьку та переписувальну діяльність якого досі мало досліджено. А головну роль відіграв його родич Григорій Цамблак, що на заклик Кипріяна вибрався через Україну до Білорусі та Москви, можливо, в 1407 — 10 рр. перебував на Україні або в Литві, у 1415 р. став православним митрополитом у Польщі та Литві, але «втік від престолу архиєрейського» на Волинь у 1419 — 20 р., бо репутація його захиталася: йому закидали католицькі симпатії.

Значення Кипріяна, мабуть, більше в запровадженні нових літературних творів болгарського походження та в перекладацькій праці. А Григорій, за часи свого перебування на Україні, написав кілька творів значної літературної вартості: похвальні слова Євфимієві, Кипріянові та св. Димитрієві, п’ять проповідей, сповідання віри та дві промови для Констанцького собору; і його давніші твори, ймовірно, стали відомі на Україні. Стилістично та композиційно вони нагадують твори Кирила Турівського. Тут і символіка: язик Кипріяна — джерело; коли воно після його смерті всохло, повисихало й листя дерев — його духовного стада. Кипріян — «соловейко церковний»; біблійні порівняння (плач над Кипріяном — плач Вавілонський), і патетичні заклики, і голосіння (знову плач Богородиці!), а іноді описи природи, напр., дощ після посухи:

 

«РазрЂшися бездождие,

Наскоро отверзошася хляби небесныя.

Подвигошася вЂтри, облаки носяще, яко мЂхы исполнь воды

и упоиша иссохшую землю.

Быстро сотвориша и прозраченъ съгустившійся воздухъ.

Потекоша нагло иссохшіи потоци и источници».

 

Мова сповнена ритмічних фігур та повторень. Ось як уночі турбується багатій:

 

«Вночі жере його турбота —

як за малу ціну багато придбає,

з цього двоповерхові та триповерхові будинки поставить.

як добро між дітьми різділить,

як сам маєтки та села впорядкує,

як виноград насаджає;

як череди та стада умножить,

як корабель приготує,

як накуповане (на нього) наложить,

як у далеке плавання піде...»,

 

а іноді (вже в цит. уривку, почасти знищені перекладом) й рими:

 

«Оружія оплъчаются,

мечеве обнажаются,

слугы подвизаются...»

 

Мета проповідей Григорія, як і в Кирила, не лише повчання, а й психологічний (настроєвий) вплив на слухачів чи читачів. Але літературна творчість Григорія пов’язана з Україною лише територіально.

5. Тирнівська школа не створила самоцінних ідеологічних вартостей. Проте вона перейняла від грецької аскетики нову містичну теорію, яку на межі 13 — 14 вв. утворили аскети на «святій горі» Афоні, так зв. «гезіхазм» (або «ісіхазм»). Ця теорія, відновлюючи старі думки, вчить про містичне переповнення душі божественним «світлом»; Аскетика є шлях до цього найвищого містичного досягнення; аскетичний шлях — не стільки в традиційному «вбиванні тіла», скільки в «умному діланні» при нерухомості, мовчанні та постійному повторюванні «молитви Ісусової», концентруванні всіх думок на божественному. Григорій Синайський (Синаїт) та Григорій Палама — головні представники цього напряму в перекладній літературі.

Залишилися й дрібні рештки української праці цього напряму: це, напр., короткий опис афонського життя, писаний печерським архимандритом Досифеєм (14 — 15 вв.), збережений касянівською обробкою Патерика (1462). На Афоні працює близько 1431 р. переписувач Афанасій Русин тощо. Видатних літературних прихильників гезіхазму (як на півночі Ніл Сорський) на Україні не було. Лише на межі 16 — 17 вв. пізню традицію гезіхазму перейняв Іван Вишенський (див. IV. Ґ. 8).

6. В пізнішій народній леґенді про утворення світу зустрінемо відгуки болгарської дуалістичної єресі богомильства. Впливи його легко могли дійти на Україну разом з іншими пізніми болгарськими впливами, бо богомильство якраз у 14 ст. виявило в Болгарії помітну активність. Леґенди на українському ґрунті розповідають про утворення світу разом Богом і сатаною та про те, що гріх починається з сексуального співжиття перших людей. Це теми суто богомильські. Але чи було коли на Україні богомильство як серйозна та літературно активна течія, сказати не можемо.

7. Цікавіші впливи західних духовних течій. Правда, знаємо про них небагато. Можливо, що першою «єретицькою» течією західного походження було «стриґольництво», відоме нам з Новгорода та Пскова, але його сліди на Україні малі та неясні. І північні «стриґольники» — явище неясне.

Пізніша більшість західних впливів для нас неясна, бо про них знаємо лише випадково і до того ж часто з пізніх часів.

Певні «єретицькі» впливи залишила європейська течія 13 — 14 ст., так зване «покаянництво» або «флаґелянство». Вибухи настрою каяття з процесіями та самобичуванням захопили широкі кола Західної Європи, зокрема 1261 та 1349 р., коли вони докотилися й до Чехії, Польщі та Угорщини. Рух завмер цілком лише на початку 15 ст. Є дві пам’ятки, зв’язані з українським «покаяництвом»: 1. «Лист Небеский» («Епістолія о недЂлЂ), ориґінал якого далеко старший (6 ст.), але став популярним після рухів 1261 р. Змістом листа, що ніби впав з неба та писаний самими Богом, є заклик до каяття, з різними варіантами, більш духовними вимогами або вимогами лише шанувати неділю, середу і п’ятницю та досить вдало сформульованими, на зразок пророцьких, загрозами страшних кар за гріхи. 2. «Сон Богородиці» — сон про нові муки Христові. Христос обіцяє спасіння тому, хто буде носити з собою, читати та слухати його листа (знову про почитання неділі і т. д.). Обидва твори скопіював бароковий літописець Яким Єрлич з рукописів кінця 15 ст. Але вони відомі і в інших рукописах, переказах та позначилися й на пісенній творчості.

Впливи чеського гуситства зовсім не залишили безпосередніх літературних решток. Тим часом впливи гуситства на Україні відомі з польських джерел. Здається, що саме гуситські впливи позначилися на загадковій течії, якій пізніші часи дали назву «зажидовілих». Нам краще відома історія «єресі» лише з Новгорода та Москви. Але до Новгорода її приніс, між іншим, ніби якийсь жид з оточення князя Михайла Олельковича, що 1470 р. прийшов у Новгородське князівство з Києва. Ймовірно, більшу роль у розповсюдженні єресі відіграли шляхтичі з оточення князя. До Москви єресь дісталася, можливо, від угорських та волоських гуситів. Те, що знаємо про єретиків від їх ворогів, відповідає науці гуситів: головна вимога гуситів — причастя тіла та крові Христової для світських — у православних країнах була неактуальна, бо тут причастя завжди було таке. Зате зустрінемо тут інші пункти гуситської програми — відкидання культу ікон святих, мощів, молитов за померлих. Критикують сучасний стан церкви, нападають на священиків, що беруть платню за треби (пор. боротьбу гуситів проти «святокупецтва» — симонії), твердять, що «молитися можна всюди», а не лише в церкві. Головною тезою «зажидовілих» була вимога вільного викладання Святого Письма та висока оцінка Старого Завіту. Згадуються й твердження, які ми знаємо лише від радикальних представників гуситства — відкидання вчення про св. Трійцю, молитов святим та Божій Матері, сумнів у божественності Христа. Це все теми пропаґанди «зажидовілих», яка, мабуть, мала і писемну форму, але твори якої до нас не дійшли.

Напевне відомо про «зажидовілих», що вони перекладали з старо-єврейської мови книги Старого Завіту, почасти ті, яких не було в перекладах православних (перекладали П’ятикнижжя, книги Іова, Руфі, Даниїла, Есфірі, псалтир, Пісню пісень, «книги Соломонові»). При цих перекладах єретикам доводилося користуватися допомогою жидів. Головна частина літератури «зажидовілих», яка дійшла до нас, пов’язана з литовським періодом української історії. Це, щоправда, не красне письменство, а твори наукові. Це — філософічні твори: «Логіка» Мойсея Маймоніда (1135 — 1204), що вживалася як підручник і на Заході за часів ренесансу, далі — підручник філософії «Поривання філософів» арабського вченого Аль-Ґазалі (1059-1111); астрономічні (чи астрологічні) праці, з яких найвідоміша «Шестокрил» — астрономічні таблиці руху місяця, «Таємниця таємниць» (рукопис, здається, білоруський), відомий і на Заході псевдо-Арістотелів твір арабського походження (10 — 11 ст.) з різними пізнішими доповненнями до ориґіналу. Зміст останнього трактату — поради Арістотеля Олександрові Великому, між іншим — про управління державою та взагалі про чинність монарха. Якість цього перекладу дуже висока: він писаний ясною мовою, легко побудованими реченнями. Є ще 2 — 3 твори, що їх можна вважати перекладами «єретиків».

Література «зажидовілих» походить з жидівських ориґіналів, але є плодом інтересу місцевих читачів до жидівської вченості та ніяких елементів жидівської релігії в собі не має. Цікава вона для історії літератури найбільше мовою: маємо тут ранню (з 15 ст.) спробу слов’янської філософічної та математичної термінології, — поширення літературної мови на нову сферу. Термінологія там не погана, гіршою є непрозора будова речень деяких перекладів. Ось приклади термінології «зажидовілих»:

 

держитель — суб’єкт

прилог — твердження

осуд — суд

умисел — мета, ціль

всячний — загальний

одержаний — предикат

уєм — заперечення

привод — причина

обрітениє — існування

частини — частковий

 

Не менш цікаві спроби утворити математичну термінологію, для якої було в старослов’янській мові ще менше матеріалу. Ця наукова література «зажидовілих» показує, що, народжена від чеського гуситства, єресь розвинулася в цілком новому напрямі, можливо, не без впливу ренесансу, який мав інтерес до тих самих тем та почасти й до тих самих творів. А теологія «зажидовілих» ще й досі загадкова.

Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить і складений для приватного вжитку збірник «Приточник» (1483 р.) з багатьма відлуннями західно-європейської релігійної леґенди.

8. Але все це — як і трохи пізніша переробка західних повістей (про них див. розділи IV — V) — лише переймання чужого досвіду. Та й власна літературна праця 15-го віку не є праця ориґінальна. Це — обробка та доповнення старих текстів. Ми вже згадували про «Мінею» та «Печерський Патерик». До останнього додано статті на підставі літопису (віднайдення мощів св. Феодосія) та інших джерел (про постриження кн. Миколи-Святоші, про смерть Полікарпа і т. д.), як згадувано, також і гезіхастських.

Інші нові праці — літописи, так звані «Західно-руські». Вони фактично виходять уже за межі літератури, бо автори подають великою мірою сухий фактичний матеріал. Лише окремі епізоди викладено живо та мальовничо. Іноді треба припустити, що описи окремих епізодів поставали як окремі твори і є в літописах вставками. Літописи всі невеликі обсягом. Окремі списки ніби того самого твору дуже відмінні між собою. Мова хитається від традиційної, забарвленої церковно-слов’янськими елементами мови старих літописців до майже чистої тодішньої канцелярської мови з домішками народної. Звернемо тут увагу лише на важливіше.

«Літопис Великого князівства Литовського» поєднує старіші північні літописи, а для історії Литви та для пізніших часів (14 в.) ориґінальні джерела, м. ін. «Похвалу» кн. Вітовтові. Автор частини літопису (після 1382 р.) був киянином. «Короткий київський літопис», що його писано зовсім не в Києві, є компіляцією новгородських джерел; лише на кінці (1480 — 1500) подано в ньому відомості про події на Україні та додано звістку про перемогу кн. Острозького 1515 р. над московським військом під Оршею та похвальне слово князеві. Літопис писаний почасти живо. Про події оповідається в формі розмов (стара традиція українського літописання). З приводу оповідання про забиття татарами архиєпископа Макарія Чорта автор удається в релігійні міркування. В літопис вставлено (при оповіданні про напад татар на Волинь) молитву. Похвала князеві Острозькому — найбільш літературно оброблена частина літопису: в ній є відгуки стилістики «Слова о полку Ігоревім» (мабуть, через посередництво «Задонщини»); маємо натяки на стару Біблію та стару літературу (Острозький порівнюється з царем Пором з «Олександрії»). Пізніший «Литовський літопис» (до 1507 р. рукопис кінця 16 ст.) писаний з погляду аристократичних кіл Великого князівства Литовського. В ньому є окремі відгуки старого Літописного стилю.

9. Зовсім дрібними є інші твори, до того ж — з не суто літературним призначенням. Це — послання митр. Мисаїла (1470 р.) до римського папи, багатослівне, патетичне, але не без гарних місць (рівноправність східного та західного християнства, образ доброго пастиря — папи та злих — місцевих латинських духовних). Послання до папи від православного собору 1490 р. стисліше, але писане таким же самим піднесеним стилем; пастирське послання митр. Йосифа Солтана, в якому гарно розвинуто тему кари за «преумноження гріхів» (пор. проповіді Серапіона).

10. Мала обсягом та часто випадкова змістом літературна продукція 15 ст. Усе літературно цінне в ній якось нав’язується до стилістичної традиції старих часів. Відгуки нових течій, православних (гезихасти) або єретицьких — незначні та літературно мало цікаві. Ширшу літературну діяльність розвинули «зажидовілі», але те, що від неї збереглося, перебуває на окраї літератури (твори не красного, а наукового письменства) та на окраї духовних інтересів самих єретиків. Від інших течій (богомильство, покаянництво) збереглися лише відгуки або й не залишилося нічого (від сутого гуситства). Очевидно, інтерес до нових течій не був сталим, а тоді, в часи звуження літературної творчості, не знайшов літературного вияву, або, радше, літературні прояви позникали разом з зникненням духовних течій; релігійна література «зажидовілих» просто винищена.

Так, кінець 13, 14 та 15 ст. є для нас майже паузою в літературному розвитку. Такі паузи бували в духовному, культурному, літературному житті України. Вони викликають у нас сум за «пропащим часом» у житті нашого народу, але, оглядаючися на ті часи розквіту, пишного буяння, що завжди приходили після таких духовних пауз, дивимось на майбутнє з надією.

IV. Ренесанс та реформація*