Ґ. Іван Вишенський

 

1. Поруч полемістів, що не дуже вміло компонують свої оборони та напади, зосереджуючись здебільшого на другорядних питаннях та лише іноді підносячись до принципової постановки питань конфлікту між православ’ям та католицтвом, виступає письменник, що до певної міри споріднений з полемістами своїм стилем, порушує ті ж питання, про які пишуть полемісти, але відрізняється від усіх своїх сучасників, як небо від землі. Відрізняється переважно тим, що він є письменником з Божого покликання. Це — Іван Вишенський, один із найвидатніших українських письменників усіх часів, єдиний з письменників тих часів, що його не забуто, — його популярність у нові часи значною мірою підніс Франко своєю поемою.

2. Вишенський має натхнення справжнього пророка, і тому, хоча він і часто залишається в межах питань другорядних, суперечки про ці другорядні питання він уміє поєднати в певну цілість та овіяти духом такого біблійного пафосу, який змушував читача зрозуміти або відчути, що йдеться справді не про дрібниці, а про останні питання роду людського. Але Вишенський не лише стилістично підноситься над своїми сучасниками-полемістами; не рідко він, залишаючи без уваги конкретні дрібниці полеміки (бо про них, мовляв, уже писали інші), висуває такі принципові, основоположні питання, які цілком виводять його «полеміку» з рамок його часу та його країни. Так, напр., він ставить питання про християнський ідеал церкви, — справжня церква не панівна, як католицька, а переслідувана, терпляча, як старохристиянська. Така основоположна постановка питань надзвичайно освіжає та оживляє «полеміку»: дивним чином історики літератури вбачали в таких місцях «ухил» Вишенського від «головних питань» релігійних суперечок.

Вишенський своїм стилем нагадує сучасних йому полемістів, хоча й безмежно перевищує їх літературним умінням (все одно, чи походить це «вміння» з натхнення чи з якоїсь літературної традиції). Головна його спільна риса з сучасниками — риторизм, не в якомусь неґативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки «вдягає» в форму промови, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань. Але коли ми в острозьких чи львівських полемістів могли припускати вплив риторичної латинської школи, стиль Вишенського занадто вже не «ціцероніанський» та його погляди на латинську культуру занадто неґативні, щоб шукати джерел його літературної техніки в античній риториці. Пафос у нього «біблійний», але стилістично він не дуже нагадує старозавітних пророків. Найпевніше він дечого навчався з святоотецької проповіді, може, найбільше від Златоустого, але й тут схожість не занадто велика.

Від своїх сучасників Вишенський одрізняється найсуттєвішим: він, хоча й залежний від свого часу та внутрішньо зв’язаний з ним (твердження про «малу освіченість» Вишенського безпідставні), але і ренесанс, і реформація для нього — лише з’явища підупаду, розкладу, антихристового «соблазну». Те, чого він бажає, є поворотом до візантійської традиції, до старовини. Коли Вишенський і належить до українського «ренесансу», то він у ньому є Саванаролою, що не зупинився б, мабуть, перед знищенням усіх «надбань» нової культури. Свій позитивний ідеал він не висловив докладно, не розвинув. Мабуть, ми знайшли б тут не лише справжню старовину, а й досить нової пізньої візантійської містики (гезихастів), що знайшла собі притулок якраз на Афоні, де прожив більшу частину свого життя та відкіля звертався до своїх сучасників і земляків Вишенський. Не випадково з творів Вишенського видрукувано за його життя лише один, та й той такий, що тільки писаний Вишенським, але в ньому він виступає як представник афонських ченців, «Афонітів».

Полемісти на Україні та їх меценати зовсім не ставили перед собою тих максимальних завдань, про які мріяв Вишенський: вони хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, Вишенський мріяв напевне про перемогу справжнього Православного християнства над усіма іншими «сектами й вірами» (радикальну настанову маємо теж у пізній «Пересторозі» та в чужинця Бронського), українські православні утворили певний синтез західної та східної культури (Острозька школа) та з кожним роком усе більше черпали з скарбниці західної культури, але Вишенський не приймав нічого, то приходило з Заходу; на Україні прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного та суспільного устрою; Вишенський, виходячи з ідеалів старохристиянського аскетизму, розвинув таку радикальну неґативну критику політичного та соціального ладу, що її позитивною протилежністю могла стати лише програма «царства Божія на землі». Ніхто з сучасників не міг мріяти про перетворення Речі Посполитої на царство Боже, і, якби у Вишенського знайшлися реальні та активні прибічники, він став би для своїх українських сучасників людиною небезпечною. Прибічників Вишенський не знайшов тому, що ніякої конкретної програми не розвинув; сучасники (помилково) вважали його за свого спільника; тому твори його читано, переписувано (але не друковано), та тому дійшли вони і до нас.

3. До найхарактерніших стилістично писань Вишенського (яких нам відомо 19, поруч із згаданим листом «Афонітів») належить один із його раніших творів «Писаним до всіх у Лядській землі», в ньому Вишенський справді звертається не лише до православних: «Тобі в землі, зовемой Польськой, мешкаючому люду усякого возраста, стану і преложенства, народу Руському, Литовському і Лядському в розділених сектах і вірах розмаїтих сей глас в слух да достиже. Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите в нейже в жизнь сію рожденієм проїзведені есте і нині обитаєтє, на вас перед Господом Богом плачеть, стогнеть і вопієть, просячи створителя, яко да пошлеть серп смертний..., которий би вас вигубити і іскоренити... міг» (мотив, що його зустрічаємо вже в Серапіона Володимирського). «Де нині в Лядській землі віра? Де надіжда? Де любов? Де правда і справедливість суда? Де покора? Де євангельскиє заповіді? Де апостольськая проповідь? Де святих закони?..». «Да прокляті будуть владики, архимандрити і ігумени, которіє монастири позапустівали і фольварки себі з міст святих начинили і сами тілько з слуговинами і приятельми ся в них тілесне і скотськи переховивають. На містах святих лежачи, гроші збирають. З тих доходів... дівкам своїм вино готують. Сини одівають. Жени украшають. Слуги умножають. Барви справують. Приятелі обогачують. Карити зиждуть. Візники ситиї і єдинообразниї спрягають. Роскош свою поганськи ісполняють». «Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрість, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидініє». «Покайтеся убо. Бога ради, покайтеся, донеліже покаянію время імате!.. Готовіте діла, готовіте чистоє житіє, готовіте богоугодженіє!» Це, щоправда, може найбільш «риторичний» зразок стилю Вишенського. Але в цілому він залишається цьому стилеві вірним усе життя, бо пише він і далі здебільшого писання-промови. Головні з них: «Порада», лист «до утекших єпископів» (1597 — 98), «Краткословний отвіт Феодула», «Зачапка», «Обличеніе діавола миродержца», «Терміна о лжі», нарешті (десь близько 1614р.) «Позорище мисленноє».

У творах своїх Вишенський порушує не лише актуальні питання релігійної боротьби («утекіш єпископи»), твори його підносяться над часом, говорячи, як у цитованих уривках, про актуальні тоді, але актуальні і завжди питання.

4. Церковна програма Вишенського в усіх його творах проста — утриматися старого: «До церкви на правило соборнеє ходіте і во всім по уставу церковному — ні прилагающе од своєго умисла що, ні отімлюще..., ні роздирающє мнінієм творіте». Крім того, виступає Вишенський навіть за утримання перестарілого: «Євангелія і Апостола в церкви на литургії простим язиком не виворочайте». Хоча він і погоджується на проповідь народною мовою («для вирозуміння людського попросту товкуйте і викладайте»), але всі книги треба, на його думку, «словенським язиком друкувати (слов’янський язик він ставить вище і грецького, і латинського). Та взагалі: «Чи не ліпше тебі ізучити Часословець, Псалтир, Апостол і Євангеліє... і бити простим богоугодником і жизнь вічную получити, нежели постигнути Аристотеля і Платона і філософом мудрим ся в жизні сей звати, і в геєну отіти? Розсуди!» Для нього просто зайве роздумувати над питанням унії, яку він відкидає вже тому, то вона — щось нове (граючи словами «унія» та «юная»).

Він не кличе, власне, до боротьби, хоч і радить: «Не приймуйте» священиків, що висвячені проти «правил святих отець». Рим для нього — Вавілон; король, оскільки він підтримує унію, — Навуходоносор. Він сподівається порятунку від індивідуального дотримування старих «правил». Якщо ці правила — «маленькі правильця», то нехай «православниє у маленьких правилець при правді дома сидять; нехай дома у маленьких правилець істини шанують, нехай дома маленькими плавильцями ся спасають, которими... запевне спасуться. A вы юж там з великими Скаржиними яко хочете так собі поступуйте». Це філософія не боротьби, а лише пасивного опору.

5. Виступаючи за старовину, за Апостол і Євангелію та проти «Аристотеля й Платона», за церковно-слов’янські книги та проти «виворочення» їх «простим язиком», того самого Вишенський вимагає і від школи: граматику («грецькую іли словенськую») він ще визнає, але далі — «во місто лживоє діялектики» — «часословець», замість логіки та риторики — «богоугодно-молебний псалтир», замість філософії — октоїх («осьмогласник»), навіть і «євангельськую і апостольськую проповідь» треба вчити з тлумаченням «простим, а не хитрим». «Філософія — не поганського учителя Аристотеля, а православних Петра і Павла». В пізніші роки він навіть опрацьовує план друку «соборника», хрестоматії виключно слів Христових, апостольських та святоотчеських, план, що його почасти здійснить через 150 років П. Величковський (див, розділ V). Не дивно, що Вишенський, як видно з його листів, потрапивши на Україну в р. 1605/6, був прикро вражений тим «західницьким» культурним рухом, що почався там у цей час. А в одному з своїх останніх творів він (з конкретного приводу) просто закидає сучасникам ухил до латинських взірців. Щоправда, в цей час (перед 1621 р.) збирались закликати Вишенського на Україну, але навряд чи він був би заспокоєний культурним станом рідного краю, якби його тоді побачив.

6. Теми духовної культури не такі часті у Вишенського, як теми культури зовнішньої, життєвої — побутової. Відома та величезна зміна, яку викликав у побуті Польщі ренесанс. Ця зміна перекинулася й на українське шляхетство, захопила почасти і українське духовенство. Підупад українського духовенства перед унією відомий, але дуже можливо, що полемічно він перебільшений та його перенесено з окремих випадків на все духовенство (відомо, то в Німеччині підупад католицького духовенства за часів Лютера та реформації вже великою мірою був би справою минулого, що не перешкодило йому грати в літературі реформації величезну роль). У кожному разі Вишенський лише в листі до «утеклих єпископів» нападає на справжні провини окремих осіб. В інших листах він малює картину життя духовенства в цілому; вона, може, й була правильна в окремих випадках, але окремі випадки не грають для Вишенського ролі: його картина — загальна. Як бачимо з деяких творів, його так само обурює й побут світських людей. Бо його ідеал — поза межами можливості; це заґальний монастир для всього людства. Необ’єктивна, гіперболічна картина, що її малює Вишенський, з погляду літературного надзвичайно цікава: це перша спроба побутових картин в українській літературі, але ці картини писані широко та барвисто. Ось приклад, Вишенський обороняє ченця, що не вміє вести світських розмов, бо він не розуміється на «тих многих мисах, півмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келишках, і винах, мускателях, малмазіях, аляконтах, ревулах, медах і пивах розмаїтих», він «в статутах, конституціях, праїзах, практиках, сварах... помисла о животі вічнім підняти і вмістити не можеть... В сміхах, руганаях, прожномовах, многомовствах, кунштах, блазенствах, шидерствах, помисла о животі вічнім видіти ніколи ся не сподобить...». Розуміється, це природно, коли Вишенський обвинувачує єпископів: «Лупите і з гумна стоги і обороги волочите. Самі з своїми луговинами прокормлюєте оних труд і пот кривавий, лежачи і сидячи, сміючись і граючи пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво троякое превиборноє варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте. Ви їх пота мішки повні — грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах... А тіє бідниці шелюга, за що соли купити, не мають». «Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм». У численних подібних місцях хотіли бачити «соціальний протест» — насправді це християнсько-аскетичний протест, та протест не проти «гніту», а проти всього сучасного суспільства й культури. Вишенський лише зрідка згадує духовну культуру, але вона для нього однакова з «малмазіями» та «півмисками»; він однаково і проти «конституцій», і проти «комедій», і проти колядок та щедрівок! Це все, разом з логікою, риторикою, Платоном та Арістотелем, є поза межами аскетичної чернечої культури.

7. Найбільш загально, найбільш принципово, висловлює Вишенський свої погляди на «світ» в «Обличенню диявола миродержца», діалогу диявола з «голяком і странником», що репрезентує Вишенського самого. Ця якась паралель до «Лабіринту світу» Коменського; лише Вишенський не змальовує читачеві всі сфери світського життя, а обмежується тим, що переносить читача в ситуацію Христа при спокусі його дияволом. З промови диявола виявляється, що він необмежений пан над усіма сферами світу. «Дам милости нинішнего віка, славу, роскіш і богатство... Єсли хочеш бити преложоним (духовним),... от мене іщи і мні угоди, а Бога занедбай,... а я скоро тобі дам. Єсли хочеш бискупом бити, пад поклони ми ся... Єсли хочеш папежем бити, — пад поклони ми ся, я тобі дам... Єсли хочеш війським, підкоморим іли судією бити, пад поклони ми ся, я тобі дам... Єсли хочеш гетманом іли канцлером бити..., буди досконалий угодник мій, я тобі дам. Єсли хочеш королем бити, обіщайся мні на офіру в геєну вічную, я тобі і королевство дам... Єсли хочеш хитрцем, майстром, ремесником рукодільним бути і других вимислом превозийти, чим би єси і од сусід прославився і грошики собрати міг, пад поклони ми ся, я тебе упремудрю, научу, наставлю і в досконалість твоєго прагнення мисль твою приведу. Єсли хочеш похоти тілесної насититися і господарем дому, древа і землі шмата назватися, пад поклонимися, я твою волю ісполню, я тобі жену приведу, хату дам, землю дарую... только поїщи, попрагни і мні ся поклони, вся сия аз тобі дам». «Странник» відповідає дияволові в імені всіх людей: «...Што за пожиток з того даровання, коли од тебе, диявола, за гордість з небесе на діл зверженого, тоє достоїнство прийму, а не од небесного Бога?... Што ж за пожиток з тоє власти пастирської, коли я раб, невільник і вязень вічний гріхові єсмь, за которий в геєну вічную отиду?...Што ж ми за пожиток з тоє малої роскоши, коли я вовіки в огні печися і смажитися буду?...Што ж ми за пожиток з того своєго мирського титулу, коли я царства небесного титул погублю? Што ж ми за пожиток з того... кролевства, канцлерства альбо воєводства, коли я синовство божіє страчу, безсмертний титул?...Што ж ми за пожиток з слави і чести сусідскої, коли я в лику... добре Богу угодивших славитися не буду? Што ж ми за пожиток з многих фольварків і оздоб домку, коли я красних дворів горного Ієрусалима не узрю... Што ж ми за пожиток з тоє жени, коли я Христа, жениха (в) своєї ложниці сердечній пришедшего успокоїтися і спочинути, видіти не могу?... Што ж за пожиток з тоє малої землиці і ґрунтику, коли сторичної заплати реченної Христом в царстві небеснім за оставленіє сих не прийму і живота вічного наслідником і дідичем бити не могу? Прето да знаєш, дияволе, як я од тебе жони, дому, землі дочасної не прагну, тобі поклонитися не хочу. Господу Богу... поклонюся і тому єдиному послужу».

Бути «странником», «пельґримом» (слово, що його часто вживає Вишенський) — це єдине можливе ставлення християнина до світу. Вишенський хотів би сказати про себе те саме, що сказав Сковорода: «Світ мене ловив, але не спіймав». Бо світ за Вишенським не лише «в грісі лежить», але перебуває в повній, неподільній владі диявола. Цей невеликий діалог найяскравіше виявляє ставлення Вишенського до «світу» та всякої світської культури взагалі.

8. Немає сумніву, що християнський ідеал Вишенського дуже високий. Це найліпше показує нам його ставлення до ближнього. І тут хотіли бачити «соціальний протест». Але Вишенський вимагає не якихось прав, «статутів» для нижчих класів, а християнського братерства всіх; «Добре! нехай будеть хлоп, кожемяка, сідельник і швець! Але вспомяніте, яко брат вам рівний у всім єсть... Для того, іж во єдино треіпостасноє божество і одним способом з вами ся крестив... І одною печатію Духа Святого на христіянство запечатай єсть». Вишенський, правда, хоче знищити різниці, але і встановити інші, нові: «подвігом і вірою дільною можеть бить кожемяка од вас ліпший і цнотливійший». «Далеко хлоп од шляхтича розність маєть. Хто ж єсть хлоп і невільник? Тілько той, котрій миру сему яко мужик, яко хлоп, яко найманець, як невільник служить». «Хто ж єсть шляхтич? Тот, которій з неволі мирськой к Богу вернеть і свише ся од Духа Святого породить».

Шлях до Бога Вишенський знає лише внутрішній, духовний; цей шлях містичний, шлях самоочищення та просвітлення, як його в традиції старої містики знову відкрили афонські «гезихасти»: містик «своє начіння душеносноє очистив... і тот сосуд душевний сльозами помив; постом, молитвою, скорбми, бідами, трудом і подвигом вижег, випік і виполеровав, і новоє чистоє насіння богословія посіяв.» Очищення веде до «освЂщенія ума, отъ которого ся й тЂло свЂтить, — за которимъ идетъ въ доспЂвшихъ неизреченная радость, утЂха, миръ, слава, ликованіе й торжество ровно co ангели». Ідеальний тип людини для Вишенського, без сумніву, тип оцих «доспівших», тобто містиків.

«Соціальна несправедливість» та «внішняя наука» — це обидві перешкоди, що стоять на шляху до внутрішнього удосконалення. Тому Вишенський бореться проти них. І є, в кожному разі, несправедливістю малювати його лише як соціального радикала та культурного реакціонера: і «радикалізм» і «реакційність» випливають з глибших та для Вишенського самого єдино важливих мотивів — з містичного аскетизму.

9. Подаючи цитати для характеристики світогляду Вишенського, ми тим самим подали матеріал і для характеристики його стилю. Це той самий риторичний стиль, що і стиль інших полемістів, його сучасників. Лише маємо в нього значно більшу пишність: він нагромаджує епітети, порівняння, запитання, заклики. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це нагромадження не вражає неприємно. Бо й іменники, і дієслова Вишенського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова дуже близька до «простої». Вже вказувано на те, що цей риторизм — традиція духовної літератури ренесансу. Крім українських сучасників, Вишенський близький польським письменникам: і Реєві, і Вуйкові, і Скарзі. Але деякі місця нагадують майже дослівно і писання чеського протестанта Гавла Жаланського; ще більше місць, стилістично споріднених з творами Коменського. Залишається лише питання, як міг Вишенський при його повній неґації до усього модерного, зокрема — світської науки, так перейнятися духом свого часу, так наблизитися до риторичного стилю ренесансу та реформації. Бо він сам говорить цілком ясно: «А латиню зо всім на всім оставимо... Ні їх науки... слушаймо! Ниже їх хитрости на наше... полерованіє учимся!.. Ми же будем пред очима їх по євангелію — прості, глупі, незлобливі! Досить нам спасти нас самих!»

Дух часу ніби переміг Вишенського — яко стиліста. Але він є для нас одним з найліпших прикладів того, що геніальний письменник може перерости свою сучасність, обмеженість стилю свого часу, свій власний обмежений світогляд. Бо пишністю свого стилю, ориґінальністю, сполученням переобтяженості з легкістю він наближається до найкращих взірців барокового стилю (див. розділ V).