Д. Сатира

1. Немає сумніву, що невеликий сатиричний твір цієї доби є багато в чому симптомом нових часів. Про ці нові часи говорить і його форма: смілива гра різними значеннями тих самих слів, пародійна постать старосвітського «каштеляна Смоленського» мусить разом і репрезентувати ідеали старих часів, і — певним чином — полемізувати проти них, висуваючи перед очі всю їх дріб’язкову, провінціальну зарозумілість. Який не малий твір своїм обсягом, які не легковажні деякі з його дотепів, самий його ґатунок — вже свідчення про якийсь новий ступінь «літературності».

Єдина сатира, що дійшла до нас з 16 ст. — це невелика «промова» «каштеляна Смоленського Мелешка», що її нібито виголошено на сеймі 1589 року перед королем Жиґмонтом III. Що ця промова — пародія, це, дивним чином, не зразу помітили й дослідники («промову» видано спочатку як історичну пам’ятку). Зміст її досить простий: промовець, що «на гетакихъ зъЂздахъ няколи не бивалъ й зъ королемъ его милостію николи не засидалъ», говорить про все, що прийде йому на думку; але, головне; нападає на нові часи — від німців, що їх полюбили нові королі, до «курей гологузих», до «коней дриґантов», до годинника, що за його лагодження доводиться платити майже стільки, скільки коштував новий годинник, і т. д. Натомість вихваляє старе...

2. Літературна техніка «промови» немудра: по-білоруськи писати було авторові, мабуть, не важко (зразок ми навели вже: «гетакий», «гето», «гетого» і т. д., «няколи», «насмотрмуся», «моучкомъ» і т. д.). Не дуже журився автор і добором вульґаризмів: і щодо німців на королівській службі, і щодо власних земляків, які піддалися чужій моді, бажання Мелешка те саме — «да коли жъ бы я гетого чорта кулакомъ въ морду», «а коли бъ гетакого бЂса кулакомъ въ морду, забывъ бы другых мутыты»; німець або його жінка «дорогими пижмомъ (бізамом) воняетъ», так само й земляки, прихильники моди — «хоть наша костка, однако собачьимъ мясомъ обросла и воняетъ». Нарешті тут і мовні грашки, плутання чужих слів («португале или фортугале»). Зрідка є рими («королевали, что воєводами бывали»).

Щодо змісту, то дотепи «промови» побудовані на невідповідності змісту «сентенцій» до форми — промови на соймі: зміст нарікань Мелешка повсякденно-життєвий, форма — змушувала б сподіватися якихось політичних скарг. Політична скарга лише одна — «німці» на службі короля, все інше — тримання «слуг-ляхів», «коней-дриґантів», «гологузих курей», купівля годинника, «дорогі сукні», що носять пані, — все це особисті справи дворян. І пан Мелешко, що скаржиться і на коней, і на ляхів-конюхів, і на годинник, і на дорогі сукні, лише показує, що він сам, піддаючися впливові моди, усе це прийняв до свого побуту — і скаржиться, отже, власне, на самого себе.

Старовина, що її пан Мелешко вихваляє, має подвійний характер, — це, по-перше, «примітив»: «без ногавиць, як Бернардини, гуляли», носячи сорочки «до кісток»; поруч цього — старе життя було ситіше, аніж нове — «присмаків» не знали; але страви, що перелічує «пан каштелян» — не злі: гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою або часником, а «на препишниє достатки» — «каша рижовая з шафраном». І кумедне протиставлення «венгерського вина», що його, мовляв, давніше не було, тій «малмазії» (малвазії), яку «скромно піяли», — і мальвазія була не дешева!

Поруч цього — цілком карикатурна самовпевненість — починаючи від того враження, що пан каштелян, «як подомовому» вбереться, справляє на «малжонку свою», «що натішиться і насмотріть(ся) на меня не можеть», — аж до згадки про те, як «не тільки в Смоленску, але і в Мозиру», радились, «кого б мудрого до вас на тот з’їзд вибрати» — і вибрали пана Мелешка, що й пригадує королеві: «то тільки вашей милости припоминаю, щоб завсігди, скільки сенаторів і панів Литовських при короні його милости було, був би й я»...

3. Ця цікава дрібничка з якихось нам ближче незнайомих двірсько-літературних кіл показує зовсім іншого читача, аніж читачі усіх тих творів, що залишилися нам від попередньої епохи, — релігійно-повчальних. Сатира зачіпає і приватне життя старосвітського панства, — пан Мелешко кілька разів натякає на моральний підупад, на «любительну бредню» панських «біложонок»: і «німець» «з жонкою нашоптиваеть», і слуга-лях — «скоро з дому ти, то він мовком приласкається до жонки», або — «как жеребець ржеть коло дЂвокь, какь дрыганть, коло кобылъ; прийми жъ къ нему двохъ Литвиновъ на стражъ, бо и самъ дЂдко не упильнуетъ», нарешті, і моди порушують еротичну скромність... Ці нотки роблять у кожному випадку ймовірним, що сатира належить до приватної літератури, яка, мабуть, у ці часи почала знаходити свого читача серед панів, — традиція такої літератури із схожими мотивами дотримала аж до 19 ст.

Це до деякої міри — паралель до сатир західного ренесансу на середньовічну культуру; лише мова тут іде не про культуру духовну, як у славетних «Листах темних людей», а про середньовічний побут. «Промову Мелешка» переписувано ще й в 17 ст. (але відносити її створення до 17 ст. безпідставно).