Е. Віршування

 

1. Початок українського віршування — 16 ст. Ясно, що і до тих часів існувала в нас якась народна пісня, хоч перший запис української народної пісні маємо лише з другої половини 16 ст. (1571 p. в граматиці Яна Благослава). Але її формальний характер досі не з’ясовано. Пізніша пісня перебуває значною мірою під впливом мистецьких віршів 17 — 18 ст. Найстаріші «вірші» в Біблії Скорини взагалі важко назвати віршами; в них немає ані певної кількості складів у рядку (наприклад: 8, 12, 9, 7, 8, 8, 7, 9, 9, 11), ані певного чергування рими, та й сама «рима» — лише дуже загальне співзвуччя (єдина:: блудна, славі:: похвалі, веселію:: наученію і т. д.). Зв’язок з польським та чеським віршем — сумнівний, зв’язки з ритмікою церковного співу — недосліджені.

2. Острозька школа виступає з віршами нового типу. Вірші (Г. Смотрицького) з’являються в Біблії 1581 р. Головна їх властивість: римування двох сусідніх рядків, почасти — строфічна будова. Але рими лише «приблизні» (оружіе:: божіє, обоюду:: побіду, лести:: спасти і т. д.), кількість складів у рядку змінюється (напр., 13, 21, 15, 12...). Того ж року вийшов також в Острозі спеціальний віршований друк, «Хронологія» Андрія Римші; тут майже правильний 13-складовий розмір з цезурою по 7-му складі:

 

«Жидове сухо прошли / Чирвоное море,

кормил Бог їх на пущи, / не било їм горе».

 

У найближчий час (до 1605 р.) в різних віршах на «клейноти» (герби) тощо бачимо хитання між цими обома типами — рівноскладових та нерівності адових віршів. Краще витриманий розмір у львівських виданнях кілька років пізніше (віршоване привітання митрополитові Мих. Рогозі «Просфоніма» 1591 р.).

Походження українських віршів іншого, «модернішого» типу, що наближається до польського вірша, й досі не ясне. Бо, здається, ще до середини 16 ст. належав збірник 50-ти перекладених, мабуть, з німецької мови релігійних пісень з протестантським забарвленям. Мова цього збірника хитається між українською та білоруською (за римами «Ђ» — іноді «е», іноді «і»). Бодянський видав з 50 пісень усього шість, а тепер збірник цей, здається, загинув. Вірші іноді мають рівну кількість складів у рядку та добрі рими. Так, пісня про втілення Христа має строфи такого типу:

 

«Престол он свой оставил,

погибших чтоб избавил.

Ровно Богу боготыръ

свыше приселился в мир...»

 

Але поруч із цим:

 

«Свят в яслех возсияет, (7 складів)

свет нощию облистает, (8)

тма погибнет, (4)

вЂра является» (6)

 

І рими, як бачимо, не витримано. Але іноді і невитриманий розмір не псує враження пісенного характеру:

 

«Хвалити начинаем, (7)

Бога прославляєм (6)

за дары, что ми брали, (7)

от руки его достали» (8)

 

Далі розмір витриманий:

 

«Он душу благодатно

и плоть нам дал пріятно,

ту вЂрно сохранити

Он сам изволит бдети»

(мабуть «бдЂти», в значенні «вважати, слідкувати»).

 

Чимсь несподіваним є довгі (48 віршів, загалом — понад 1000 рядків!) та різноманітні, спрямовані проти протестантів («аріян»), вірші, писані, мабуть, десь близько 1590 р., в яких добре витримано розмір і риму, наприклад:

 

«О, Христе преблагий, милостив буди!

силою твоєю блюди твоя люди...

Розбійнику за віру рая отверзаєш,

блудниць і митарей з гріхов очищаєш.

Тому всі вірниї величіє дайте,

славу і похвалу весело співайте».

 

Ці вірші свідчать про те, що певне наслідування польської метрики було не таке важке та приводило до досить добрих результатів. Можемо припускати, що ці вірші були не єдині. Та покищо інших такої якості не знаємо. Розвиток українського віршування належить уже цілком 17-му ст. (див. розділ V).

3. Лаврентій Зизаній у своїй граматиці 1596 р. подав і теорію вірша, але абсолютно неможливу та непридатну для українського віршування, бо ця теорія збудована на розрізненні довгих та коротких голосних (довгі є ніби: и, Ђ, «от», я; короткі: е, о, у; можуть бути і довгими і короткими: а, і, «юс», «іжиця»!). Але сам автор цієї дивної теорії не дотримувався її в своїх власних віршах.

4. Одночасно з цими спробами віршування постає новий ґатунок народної пісні: «думи». Цей новий козацький епос цілком витіснив староукраїнський епос, рештки якого залишилися тільки в прозаїчних переказах або в формі вірша, але мовно змінені на російській території. «Думи» зібрані та записані вперше в 19 ст., але почасти при цьому перероблені або зфальшовані. «Думи» і досі багато в чому загадкові. Вони розпадаються на дві групи: з «анонімними» героями та з героями, що названі іменами. З різних ЗО пісень, що нам відомі, можемо датувати лише деякі, користаючись тими самими методами, якими датуємо твори старого епосу. Але навіть «думи» з героями відомих осіб, кілька творять непереможні труднощі датуванню, бо стосуються подій, які могли відбуватися не один раз. Така є відома дума про Марусю Богуславку, що, «потурчившись, побусурменившись» у турецькому полоні, все ж на Великдень звільняє «козаків, бідних невольників» з неволі. Велика дума про Самійла Кішку, про його перемогу у Козлові (є різні варіанти): Кішка — особа історична, він відомий між р. 1575 — 1602, але дещо в думі нагадує друковане оповідання про втечу московських полонених 1643 р., отже, й тут при датуванні у дослідників постають сумніви. Дума про Івана КоновченкаУдовиченка має дуже загальний, хоча й чудово переказаний сюжет про загибель героя в боях з татарами. Можливо, що герой — це опоетизований Хвилоненко, сучасник Гуні та Остряниці, можливо, що це кошовий Удовиченко з 70-их років 17-го ст. Так само сумнівні й інші датування. «Анонімні» «думи» (напр., утеча трьох братів з Азова, невільницький плач, смерть трьох братів під Самарою, дума про бурю на Чорному морі тощо) не дають ніяких підстав для датування або ті підстави занадто непевні (в думі про бурю зустрічаємо, до речі, ім’я «Олексія Поповича», що, може, потрапило сюди ще з рештків старого епосу). Лише (теж неісторичний) Ґанджа Андибер, здається, вказує на походження думи про нього вже з пізніших часів соціальної боротьби в межах козацтва. В 16 віці ще були в литовсько-руській культурній сфері відомі старі «богатирі» Володимирського циклу: це теж подає певну основу для датування нового епосу, що цілком замінив собою старий. Можемо вважати, що початки «дум» припадають на 16 ст.

5. Думи — надзвичайно своєрідний епос, епос без великого центрального героя, епос з тяжінням до анонімності. Вміння психологічної характеристики в ньому перевищує і старий український і сербський епос: досить згадати індивідуальну характеристику трьох братів, що втекли з Азова, настрої невільників у неволі, Марусю Богуславку і т. д. Надзвичайне враження справляють і мальовничі картини степового краєвиду або Чорного моря, картини, створені дуже скупими засобами.

6. Зовнішня форма «дум» теж ориґінальна: вірш складається з рядків неоднакової довжини, що, на відміну від подібної форми штучних віршів, добре ритмізовані; можна з ним порівняти деякі спроби віршів 17 ст. (див. у розділі V про Кир. Транквіліона Ставровецького). Поетика дум має деякі риси подібності до сербського епосу, але неясні шляхи можливого впливу; може бути, що тут маємо суттєву схожість творів того самого ґатунку. Подібні думи і до голосінь; це, здається, загальна риса епосу (пор. російський епос з російськими голосіннями). Дума, як і пісня загалом, залюбки вживає паралелізм та антитези. Але є й риси специфічні для дум: це часте вживання подвійних синонімічних виразів: долом-долиною, куми-побратими, плаче-ридає, біжить-підбігає, квилить-проквиляє, кляне-проклинає, граєвиграває і т. д. Улюблені епітети: буйний вітер, бистрий кінь, ясний сокіл, сива зозуля, сірий вовк. Герої здебільшого утримують свої епітети протягом усього оповідання: «дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка». Вживання церковнослов’янських форм та складних (характерних для церковнослов’янської мови) слів приводило декого з дослідників до думки про «книжне» походження дум; але, мабуть, народна мова 16 та 17 сторіч ще мала деякі церковнослов’янські запозичення, що позникали лише згодом.