Д. Театр

 

1. Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. З Шекспіром та великими іспанськими та французькими драматургами це був другий світовий розквіт театру після Греції. Але не лише визначні майстри сценічної літератури мали за часів бароко великий успіх. Бароко з його любов’ю до всього мальовничого та декоративного, до пафосу та напруження, кохалося в розкішних театральних виставах та декламації акторів, хоч би п’єси і були не дуже високої якості.

На Україні театр з’явився в ці часи під впливом польського та латинського театру. На Заході при початках театру стояли певні середньовічні народні та церковні традиції. На Україні церковних традицій напевне, а народних — майже напевне, не було. Отже, український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою — з театру єзуїтських шкіл, що досягнув чималої мистецької височини; але не треба забувати й про можливі впливи театру протестантського, бо й протестанти мали шкільний театр та писали численні п’єси (згадаємо лише шкільні ігри Коменського).

Драма та початки комедії належать до найтиповіших ґатунків української барокової літератури. В цій галузі автори працювали за чужими зразками, але працювали самостійно. Мало того — український бароковий театр мав чималий вплив поза межами України: в Москві та на Балканах.

2. Уже Вишенський «нападає» на якісь «комедії», але, можливо, він думає при цьому лише про театральний стиль проповіді. Перші спроби українського театру могли бути латинськії та польські, та до того призначені для вузьких рамок шкільної вистави. Але незабаром театр переріс межі школи та тісного кола учнів, учителів та батьків. Перші друки маємо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Беринди з 1616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове, лише декламація, власне, без дії. Другий друк «Христос пасхон» 1630 р. подає вже зародкову п’єсу, з дійовими біблійними особами, що хоча й декламують, але декламація їх уже досить суб’єктивно забарвлена (головне, зворушливий «лямент Матки Збавителевої»; тема, що її розробляв на Україні вже Кирило Турівський). Додано до цієї пасійної зародкової п’єси ще нетеатральний діалог на Воскресіння Христове. Але справжньою п’єсою є вже «Розмишлянне о муці Христа» Й. Вовковича, видрукувана 1631 р. Хоча дія проходить за сценою та про неї розповідають «вісники», але на сцені перебувають «побожні душі», що жваво реагують на оповідання вісників; побожні душі навіть почасти схарактеризовані індивідуально, як от «малий отрок»:

 

«А я, малий отрок єсмь, не могу мовити,

не могу — уви мні! — уст моїх отворити...»

 

Є тут знову «плач Пречистої Панни» зі зворушливими «ляментами»:

 

«Уви! тяжкая скорбь мя обточила,

Отхлань скрутних смутків поглотила,

Обійшло мене глубокоє море,

Гіркоє горе.

.....................

Юж моя радість, юж преч уступуєть,

Лютая туга люте обиймуєть,

Моя юж реч, юж утіха одходить,

В землю заходить (і т. д.).»

 

 

Менш театрального в доданих і до цього друку віршах на Воскресіння. Маємо діалогічні вірші на Різдво і в «Перлі многоцінному» К. Тр. Ставровецького та різні дальші цілі та уривкові тексти діалогів.

9. Українська драма знала кілька основних типів. Перегляньмо її за цими типами.

Улюблені були вистави різдвяні. Збереглася до нашого часу м. ін. різдвяна драма св. Дмитра Туптала. П’єсу починають та закінчують символічні сцени, якийсь «пролог», де виступають «Натура людська», «Омильна надія», «Любов», «Фортуна», «Смерть», «Земля», «Небо» «Вражда», «Циклопи». Подібна ж символічна сцена й закінчує драму. Це ніби «містерія», що розкриває сенс головної дії. А головна дія подає перебіг різдвяних подій з погляду спочатку «пастирів», потім «звіздочотів» — «царів», нарешті Ірода та його двору, після німої сцени «убієнія отрочат» глядачі бачили та чули «плач Рахілі»; закінчувала драму смерть Ірода та його пекельні муки.

Індивідуально схарактеризовано хіба тільки Ірода, але деякі особи добре характеризовані мовою та змістом розмов як «типи»: так «сенатори» Ірода, «пастирі», з народне забарвленою мовою та темами діалогу. Поруч із драматичними монологами (Ірода в пеклі, Рахилі) маємо живі розмови (пастирів. Ірода з «сенаторами»). Сцени переривають спів та навіть танці (при дворі Ірода). Іродові в одному з його монологів відповідає «луна». Виставлена мала бути п’єса з різними театральними ефектами (див. §9).

Інші 5 відомих нам (почасти з уривків або лише програм) різдвяних драм збудовані в цілому за тією самою схемою, лише з значними варіаціями в розподілі матеріалу: іноді майже зникає власне різдвяна частина або зникають «пастирі», варіює зміст прологу та епілогу і т. д.

4. Інакше збудовані великодні драми. Лише в двох з них (відомо таких драм з 12) грають помітнішу роль реальні події, страждання та воскресіння Христа, в деяких лише виносять на сцену знаряддя мук Христових. Здебільшого — це містерії, де подаються окремі сцени з усієї святої історії, що мають за тему гріхопадіння та викуплення людини; поруч із цими сценами стоять розмови символічних постатей, серед яких зустрічаємо християнські та іноді античні елементи в фантастичних поєднаннях: «Натура людська», «Милость предвічная», «Гнів Божий», «Милосердя», чесноти та гріхи, поруч із цим — Еріннії або Нерон... Хоч частина змісту має суто повчальний характер, не бракує живих сцен, де виступають якісь сучасні постаті (вісім «гуляк»), живі і майже біблійні сцени (фараон та Мойсей, апостол Петро та жиди), нарешті картини, в яких на сцені сам Люципер (характерний «герой» барокової літератури). І в цих містеріях хід дії переривають співи («канти») та улюблені драматичні монологи, «плачі» (Богоматері, Петра, що відрікся від Христа, «Природи людської» тощо).

Осторонь стоїть просто збудоване «Слово о збуренню пекла» з Галичини. Дія відбувається в пеклі, та про події на землі (розп’яття та смерть Христова) розповідають Люциперові «вісники», поки не з’являється Христос та не руйнує пекла. Народна мова, вірш, що скидається на вірш народних дум (див. вище V, В, 1), та дотепність живих розмов нагадують народні сцени («пастирів») у різдвяних драмах.

5. Окрему групу утворюють драми про святих. Збереглися драми про патріарха Йосипа, про св. Олексія, про св. Катерину, про «Успіння Богородиці» св. Дмитра Туптала. Вони трохи відмінні: перші три — власне драматичні зображення подій, остання близька до типу містерій. Драма про Йосипа дуже живо, але уникаючи «неморальних» сцен, зображує історію з жінкою Пентефрія; драма про Катерину в деяких моментах сповнена напруги, але написана дуже сполонізованою мовою. Драма про Олексія належить до найліпших українських барокових драм. Вона подає всю цікаву історію Олексія, що втік з дому перед власним одруженням; повернувшися додому, жив роками як чужинець, у батьків та відкрився їм лише в годину смерті. Драма має справді драматичний розвиток дії. Мова різноманітна, та в широких народних сценах (селяни, служники) близька до народної. Оригінальні (прозаїчні) «плачі» батька, матері та нареченої Олексія; дія починається короткою розмовою ангелів та закінчується апофеозом Олексія, що «тішиться на небеси посреди ангел».

6. Маємо й кілька драм типу «мораліте». Це тип алегоричних п’єс, але алегоризм не повинен у них зовсім закривати реальний зміст: у них можуть виступати реальні постаті, як «типи» чи репрезентанти певних типів: «багатій та Лазар», «блудний син» — звичайні постаті таких п’єс. На Україні їх відомо кілька. «Ужасная ізміна» — обробка сюжету про багатія та Лазаря; «Трагедокомедія» вчителя Сковороди Варлаама Лащевського про нагороду за добрі діла; йому ж належала інша «Трагедокомедія», присвячена боротьба церкви з дияволом, уривки якої заховав нам Сковорода; «Воскресіння мертвих» Гр. Кониського; до цього ж типу належать «Спір душі з тілом» (різні обробки; є також пізніша Некрашевича). «Ужасная ізміна» починається прологами з алегоричними постатями дійових осіб. З їх участю твориться дія — доля «пиролюбця», якому нагадує про непевність його земного щастя то «лямент» Іова, що з’являється йому уві сні, то бідак Лазар. І пиролюбець, і Лазар умирають. Лише епізодом є тут суперечка між тілом та душею пиролюбця. «Суд Божий» посилає його на муки, якими й закінчується драма. Епілогом є «плач Православної церкви» над долею пиролюбця.

Цей тип драми може наближатися до різних інших. «Ужасная ізміна» є непоганий приклад мораліте з живою драматичною дією. Інші драми цього типу наближаються іноді до містерій, іноді до діалогів.

7. Не бракувало в українській літературі й цілком світських драм: це драми історичні. Три з них — з української історії, одна — з римської, одна — з сербської. Під назвою «Фотій» Г. Щербацький 1749 р. обробив тему боротьби православних з католиками (українці та поляки). М. Козачинський у «Благоутробіі Марка Аврелія» сполучив історичну драму з панегіриком цариці Єлисаветі. Він саме за часу перебування в Сербії 1733 р. написав драму про «Уроша п’ятого», останнього сербського царя; це драма типу хроніки, що подає важливі моменти сербської історії з 12 — 18 ст. (відома лише в пізнішій сербській переробці). Найцікавіші найстаріші драми з української історії: «Володимир» Феофана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора.

«Володимир» — драма про Володимира Великого, з яким, як його — політичного, очевидно — нащадка та спадкоємця, Прокопович порівнює гетьмана Мазепу. Починається драма з занепокоєння жерців Жеривола, Куроїда та Піяра, які дістали вістку з пекла, що Володимир збирається христити Київ. Жеривіл за допомогою злих духів хоче оволодіти Володимиром, отруївши його духом розпусти (літописний мотив). Володимир вислуховує грецького «філософа», який розповідає йому зміст християнської віри, та його суперечку з Жериволом; радиться з синами Борисом та Глібом і в довгому монолозі, після хитань, вирішує прийняти християнство. Ідолів знищують. На сцену виходить ап. Андрій і зачитує епілог, у якому Прокопович поєднав пророцтва про дальшу долю Києва (перших святих, татарську навалу тощо) та панегірики гетьманові Мазепі, тодішньому митрополитові Ясинському та Київській Академії. Дія драми не дуже жива, сила її — в добрих монологах та дотепному сатиричному зображенні жерців, у яких глядачі могли пізнати і сучасні їм типи православного духовенства.

Якщо п’єсу «Володимир» присвячено першому визначному епізодові в історії України, «Милость Божія» присвячена другому видатному моментові — Хмельниччині. Драма починається ляментом Хмельницького над долею України:

 

«Егей, слави нашея упадок послідній!

Чого, в світі живучи, дожив козак бідний!

Докозакувалися і ми під ляхами;

Чого нам не ділають ляхи із жидами!

Честь і славу нашу нівощо обращають,

козацькоє потребить ім’я помишляють...»

 

 

Гетьман вирішує почати боротьбу проти поляків:

 

«Крайній ли погибелі єще виглядати будем?.......

... Татари, турки і німці бували

не страшні — і ляхи ли ужасні нам стали?

Когда шабля при нас єсть, не зовсім пропала

многоіменитая оная похвала

наша..........

Не отобрали єще ляхи нам остатка:

жив Бог, і не умерла Козацькая Матка».

 

 

Аполлон і музи пророкують погибель полякам. Хмельницький виголошує перед козаками довгу промову; йому відповідає кошовий:

 

«Відаєм, яка всім нам Україна мати!

Хто ж не похощеть номощі подати

погибающій матці, бив би той твердійщий

над камень, над льва бив би таковий лютійщий!

Ми всі, як прежде били, без всякой одмови,

так і найпаче тепер служити готові,

будемо себе і матку нашу боронити,

аще нам і умерти, будем ляхів бити!»

 

Україна прохає допомоги у Бога. Далі звучить апофеоз Хмельницького після повернення з війни: його вітають діти, козаки; він відповідає довгою промовою. П’єса закінчується подякою України Богові та панегіричними згадками про Петра II та гетьмана Данила Апостола; нарешті — похвальний хор Хмельницькому.

Як бачимо, українська драма з різноманітністю своїх типів здатна була задовольнити різнорідні інтереси та смаки. Навіть — і потребу в комедії.

8. Комедія з’являється на Україні спочатку в рамках барокових драм. Поруч з піднесеними мотивами зустрічаємо в них окремі місця «легкого» або гумористичного характеру. Так, учень міркує:

 

«Дай же, Христе воскресший, щоб росла кропива!

Отто то будеть моя година щаслива!

Окрий же, Пане можний, і ліси листками,

щоби ми в них гуляли собі з телятками,

бо вже ся мині школа барзо ізбридила,

а як у турмі темній мене посадила.

А коли б то кропива, то б ся я і сховав

і, хоч би м’я шукав дяк, в кропиві б я не дбав...»

 

Окремі сцени в різних типах драм ніби спеціально призначені для вміщення гумористичного елементу. Поруч з ідилічними «пастирями» Дмитра Туптала зустрічаємо й цілком гумористичних: гріхопадіння «пастирі» описують в одному уривку різдвяної драми так:

 

«...Не розжовав Божего слова дошнира,

да втокмив весь розум в молодиці,

І вкусив тоєй, що не велів Бог, кислиці...

..........................................

Ет-ето як напоганить іногді кішка в страву,

то аж пасокою вмиється, як товчуть пикою об лаву...

Да от наробив халепи, що за одну кислицю

запер всім людям до рая границю».

 

 

Гумористичних нот набувають іноді й цілком серйозні сцени та постаті, як от — Люципер у «Слові о збуренні пекла»;

 

«Люцифep (до слуг мовить і корогов собі велить дати):

................Пильно стережіте

І в руках своїх оружіє міцно держіте!

А як до вас прийдуть, грізно одповідайте

І плечима двері міцно підпирайте!

І єсли би ся ламав, анголів забивайте!

Нехай он тут не ідеть! Нікому не фольґуйте.

Бо нічого тут.

По нему не буть.

Коли он Божій син, нехай собі в небі си́ дить,

А воювати ся з нами і пеклом нехай не їдеть.

Коли он божій син,

Я не знаю, з яких ідеть сюда причин.

Не маєть он до нас жадної справи!

І не можу розуміти, що то за «цар слави».

 

Суто «комедійний» характер мають «інтермедії», невеликі сценки, що їх грали поміж актами драми. Зустрічаємо українські інтермедії в деяких польських драмах, як от у драмі Я. Ґаватовича з 1619 р. («Продав кота в мішку» та «Найліпший сон» — пізніше відомі як народні анекдоти). До окремих принад інтерлюдій належала велемовність: в них з’являються українці, білоруси, поляки, цигани і т. д. Може, найцікавіші інтермедії з різдвяної та великодньої драми М. Довгалевського. Вони не лише анекдоти, а, як це буває в комедії, спрямовані проти певних явищ чи осіб: проти астрологів, проти поляків, яким автор закидає політичну зарозумілість та соціальний гніт, москалів, «пиворізів»; автор висміює і селян. Ситуації для комедії класичні: помилки, непорозуміння, крадіж, обдурення, сварки та бійки тощо. Мова їх близька до народної, почасти навіть вульґарна. Маємо інтермедії і в драмі Кониського.

Усамостійнюється елемент інтермедій у різних гумористичних діалогах (як от «плач» ченців-п’яниць), які, одначе, не призначалися для театральних вистав, а лише для читання. Але інтермедії безумовно вилинули на ляльковий український театр, так званий «вертеп», що дожив до наших часів. У пізніший період — уже поза межами бароко — наслідував інтермедії Некрашевич (див. розділ VI); сліди впливу інтермедій або залежного від них «вертепу» помітимо в гумористичному українському оповіданні 19 віку та в «українській школі» в російській літературі (Гоголь та ін.).

9. Технічне вміння авторів барокової драми неоднакове. Не забудьмо, що велика кількість драм втрачена, деякі вже за наших часів, те, що до нас дійшло, є почасти випадкове.

В кожному разі помітимо певний розвиток від простої декламації осіб, що виступають на сцені одна поруч з іншою, до справжніх діалогів, розмов з репліками та рухом думки. Зовні це виявляється вже в тому, що репліки робляться коротшими та навіть не заповнюють цілого рядка.

Ось приклади:

 

«Безуміє:

Како ся вам мнить, друзі?

 

Гріхи:

Достойна єсть смерти!

 

Воїни:

Достойна абіє од рук наших умерти!

 

 

Або:

 

Мир:

Хто ви єсте; одкуду притекосте сімо?

 

Воля:

Аз — воля.

 

Розум:

Аз же — розум, да тебе узримо.

 

 

Або:

 

Діоктит:

Що то, о тунеядці?

 

Жебрак І:

Несем Гипомена

Мертва.

 

Діоктит:

Знать, з п’янства умре?

 

Жебрак II:

Всего уязвленна

Обрітохом.

 

Діоктит:

Несіте ж і в гної загребіте!»

 

 

І це ще почасти розмови алеґоричних постатей (з «Мудрости предвічної»). Цілком живі розмови «пастирів», селян, Ірода з його сенаторами, жерців («Володимир») і т. д. Найліпше вдаються діалоги, коли в них виявляється улюблена в бароко «антитетика», противенство думок або осіб.

Не мале вміння зустрічаємо ів монологах. Справжній драматичний монолог маємо там, де дійова особа говорить з собою або «поправляє себе» — добрі приклади цього — монологи Хмельницького або Володимира, що вагається між поганством та християнством. Мова монологів буває теж жива, розмовна (див. вище приклади численних переносів у промовах з «Милости Божої»). Поширений тип монологів — «ляменти» або «плачі». Ось уривки з плачу ап. Петра:

 

«О люте мні о горе! де днесь обращуся?

І камо пійду і к кому грішний пригорнуся?

Заблудих од пути днесь істинна во віки,

Понеже отвєргохся творця і владики.

.................................

О гори! покрийте мя, да внутр вас пребуду;

Страх днесь нєукротимій обійметь мя всюду.

О падьте на мя, молнії, каменниї стіни;

Древеса мя бігають, аз не імам сіни;

Воздух мя обличаєть. Ізлійтеся ріки!

Да пійду. Нісмь достоїн жити з чоловіки

Отвєргохся — єго же твердь, воздух и море

Трепещуть кінця землі, о горе мні, горе!...»

 

 

Поруч з драматичними монологами маємо монологи-промови, як от промова Хмельницького («Милость Божія»), збудована на протиставленні залізо — золото:

 

«Желізо добре важте, і над злато.

Злато бо потемнієть без кого, як блато.

Что злато і что срібро ляхам пользовало,

коликіє ж богатства желізо побрало?

З срібних полумис отці наші не їдали:

і з золотих пугарів они не пивали,

о желізі старались, желізо любили,

і велику тім собі славу породили.

Оних путем ідіте, оних подражайте,

слави іща, богатства ви за ничто майте.

Не той славен, которий много лічить стада,

но іже многих врагів своїх шлеть до ада:

сему єдино токмо желізо довлієть,

а злато іли срібро ничтоже умієть.

.................................

На послідок глаголю: сами не купуйте:

лука, стрілки, мушкета і шаблі пильнуйте!

Куплями бо обов’язан житейськими воїн,

імені сего восьма таков не достоїн.

І дітей своїх, скоро отправлять науки,

до сей же обучайте козацької штуки.

Тако творя, вражії потрете навіти: радость сію на многі удержите літи...*»

 

 

* Мова тут настільки близька до народної, що я, крім звичайної модернізації правопису (див. прим. на початку розділу IV), заміняю в відповідних місцях «о» та «е» на «і».

 

 

Це той стиль «розвиненої сентенції», що найбільш, може, відомий з Шекспірових драм. Улюбленим типом монологу є монолог «з луною», що, повторюючи останні слова дійової особи, ніби їй відповідає.

Не мале вміння показують деякі автори і в техніці оповідання про те, що робиться поза сценою: про це розповідають «вісники». Напр., у «Слові о збуренню пекла» прибігають до пекла «вісники» — чорти та доносять Люциперові, що робиться на землі: Христа засуджено, він помер, воскрес... Відповідно до цього змінюється настрій Люципера.

Незначна індивідуальна характеристика осіб (Ірод, окремі пастирі у Туптала, жерці у Прокоповича). Частіше характеристика «типова» — лише типом лицаря залишився навіть Хмельницький.

Поруч із звичайними елементами драми маємо в ній численні співи, «канти», формою близькі до урочистих ду, ховних віршів; лише їх строфічні схеми іноді куди складніші. Такою самою прикрасою є і прологи та епілоги, коли вони мають характер хвали, то нагадують «гербовні вірші» (бувають у драмі і дійсні «гербовні вірші»). Зустрічаємо і «емблематичні вірші» (нав’язані, напр., до знаряддя мук Христових) або епіграми (цілі «вінці», що читаються, коли на сцені з’являються знаряддя чи малюнки мук, розп’яття та смерті Христа).

Ми бачили вже, яка різноманітна мова драми, — це залежить почасти від смаку авторів та «школи», почасти від характеру окремих сцен.

Так само різноманітна була й сценічна постава драм. Це питання вже виходить поза межі літератури. Але неможливо оцінити барокові драми, не взявши до уваги всієї складної її вистави. Сцена складається з трьох поверхів: пекла, землі та неба, Хоча дія й відбувалася здебільшого на землі, але були сцени, що переводили дію до пекла (там мучився Ірод або «пиролюбець») або до неба (там тішився «убогий Лазар», там з’являлися ангели). Цей поділ давав можливість Іродові «впадати в пропасть» або ангелам чи іншим дійовим особам «возноситися на небо». Сценічні ефекти були численні: «небо, молнії, гром, град, дає», або «громи б’ють» — читаємо в ремарках. Крім співів, маємо навіть танці — при дворі Ірода, або такі ефекти, як Циклопи, що із співом кують на сцені (мабуть, «під землею», в нижньому поверсі), або «злоба», що «приходить на лютім Змії». Часті були процесії, — напр., ангелів, що несли знаряддя мук Христових або герби. Бували й німі сцени: як от — «зримоє» лише «убиєниє отрочат» у Вифлеємі тощо.

Ми вже згадували, яке значення мала драма для сучасників. Не треба забувати й того, що пізніша традиція українського Театру, мабуть, духовно зв’язана з розквітом барокової драми. Поза межами України вплив української драми був величезний у Москві та по всій Росії аж до далекого Сибіру. Російськ’а література 18 віку великою мірою залежить від української традиції, багато в чому від драми. Згадували ми вже і про вплив української драми на Балканах (див. § 7).