Г. Віршова поезія
1. До найулюбленіших ґатунків лірики класицизму належала ода. Українською мовою після Котляревського написано їх кілька, але здебільшого літературними дилетантами, що ще від 1812 та навіть 1855 р. зверталися до цієї форми, щоб висловити свої патріотично-російські почуття. Але дивним чином і в оді травестія грає найбільшу роль. Уже ода Котляревського до «малоросійського генералгубернатора» князя Куракіна, хоч і має на меті справді потішити свого адресата, та між іншим щиро висловлює і гуманні погляди автора на завдання високого урядовцям: «не жаліє живота для нас свого», «ярмо ти тягнеш, не гнучись, як добрий віл», — але тон «оди» цілком травестійний: античність українізована — Орфей — «неборак» та «козак», грає на «кобзурі» і т. д., не бракує народних виразів та вульґаризмів — «писарі» «товчуться» в канцелярії, «треба всякую папіру підвести якраз до шниру», «ніколи борщу сьорбнути», «скільки взяв людей ти з грязі і... аж у князі їх у п е р», а головне Котляревський стає в позу «простої» людини, яка не розуміє того, що робиться в «вищому світі» та навіть у губернській канцелярії, і говорить про все, як про якісь дива. Твір, до речі, слабко оброблено: є кілька помилок у римах тощо. 2. Поруч із майстром травестійної поеми стоїть в українській літературі майстер травестійної оди Петро ГулакАртемовський (1790 — 1865). Те, що він був невдалим професором без наукових праць та заслуг, але з психологією та амбіцією російського урядовця, з політичною ідеологією російського монархіста не змінює того факту, що він був дуже талановитим поетом з технічним умінням, вищим за вміння Котляревського. Гулак-Артемовський почав літературну працю ще студентом з переробки комічної поеми «Налой» Буало майже церковнослов’янською мовою; за чим ішли переклади барокових та класичних поетів (Ж. Б. Руссо. Мілтон, Расін) російською «високою мовою» класичного стилю. 1817 р. він почав писати по-українськи вірші, і написав за все своє життя небагато, але формально добре викінчених віршів. Найбільш вдалі «Пісні Гараська» — це травестійні переспіви од Горація. Переспіви ці переводять завжди основну думку оди в площину вульґарного стилю та вульґарної мови. Ступінь вульґаризації різний. Улюблена мова Гулака-Артемовського — мова п’яниць та жартівників, але не бракує й серйознішої, ліричної мови. Ось що робить Гулак-Артемовський із оди Горація, де той радить Делієві ховати душевний спокій, бо і життя для насолоди, і всі інші форми життя закінчить невблаганна смерть:
«Пархоме, в щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба, людей питай, свій розум май; як не мудруй, а вмерти треба...»
І які типи людського життя змальовує травестія:
«Чи коротаєш вік в журбі, чи то за поставцем горілки в шинку нарізують тобі цимбали, кобзи і сопілки, чи п’яний під тином хропеш, чи до господи лізеш рачки і жінку макогоном б’єш, чи сам товчешся на кулачки...»
Поруч й цим, правда, є й серйозніше:
«Ори і засівай лани, коси широкі перелоги, і грошики за баштани лупи — та все ж одкинеш ноги...»
В цій мові, в якій навіть умерти означає «одкинути ноги» або «з’їсти дулю», смерть зветься «скажена», музика не грає, а «нарізує», «ласощі», про які може думати герой вірша, це «паслін, цибуля», найвищий ранґ у земному житті — «соцький», заняття людини, правда, й «орати, засівати» та «косити» «данії й перелоги», але нормальні — перебування «на печі», сидіння «за поставцем горілки» і всі ті, що перелічені вище в наведених цитатах. Що ГулакАртемовський міг писати і в іншому стилі, показує хоча б переспів другої оди Горація, яка звернена замість до Хлої — «До Любки». Витриманий класичний лаконізм Горація замінено широкою сентиментальною та цілком зукраїнізованою мовою:
«На що ти, Любочко, козацьке серце сушиш! Чого, як кізонька, маненька та в бору, Що — чи то ніжкою сухенький лист зворушить, чи вітерець шепне, чи жовна де кору на липі додовба, чи ящірка зелена зашелестить в кущі, вона мов тороплена дрижить, жахається, за матір’ю втіка... .................................. Ой час вже дівчині дівоцьку думку мать: не вік же ягоді при гілці червоніти, не вік при матері і дівці дівувать; ой час теляточко від матки відлучити».
Але знову «українізація» є якимось збоченням мови, що має неприродно солодкий тон («кізонька», «маненька», «сухенький» і т. д.). Так у Гулака-Артемовського завжди. Але цікаво, що при цьому, замінюючи віршові розміри Горація звичайним російським розміром вірша, він якось уміє заховати загальну інтонацію, так що, напр., п’яницька лірика «До Пархома» звучить справді патетично, — в цьому розходженні загального тону та змісту — один із секретів комічного враження травестій ГулакаАртемовського. Але поруч із цим — травестії цілком «низького» стилю, «п’яницькі»:
«Ох! ох! ох! ох! Зубів щось з двох і ніг не долічуся! Живіт на сміх, — з ковальський міх. Здається ж, і не дмуся!.. Одна нога щось шкутильга, друга зовсім заклякла. Така нудьга, така туга, що чорт зна, де і діться!»
3. Гулак-Артемовський писав не лише гумористичні травестії. До серйозних його творів належать байки (усього — сім). Байки — один зулюблених ґатунків класицизму. Вони могли писатись легшою та «низькою» мовою. Сюжети їх дуже часто традиційні, переходять від одного байкаря до іншого. Гулак-Артемовський узяв сюжети своїх байок з польських байок І. Красіцького. Він значно поширив деякі з них (напр., «Пан та собака» — з 4 рядків Красіцького Гулак-Артемовський робить 183), переповнивши різними подробицями та балаканиною, для якої основою він часто бере різні народні вирази, що підходили до його теми. Іноді наслідує він народну словесність (перелік нісенітниць у довгій байці «Солопій та Хівря»). Мова лише іноді вульґарна. Багато не таких частих у «народній мові зменшень: слізоньки, рибка, ротеня, хвостик, різочки, узенький, кашка і т. д. В байках звичайно до самого оповідання приєднувалася «мораль», коротке повчання, яке у Гулака-Артемовського завжди — конкретний образ; він не вміє сформулювати моральну думку в загальному реченні або не знаходить для цього в народній мові слів:
«Ой, правду дядина небога говорила: Що тільки на світі великим рибкам жить, А нам малим в кулак трубить!»
Або: «Що Бог послав, чи то багато, чи то трошки, — В кушир залізши, їла мовчки...»
Улюбленою була велика байка «Пан та собака», в якій убачали сатиру на кріпацтво, і в якій справді є гіркі слова про селянську долю. Ось коротенька «приказка» «Цікавий та мовчун»:
«Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав: Від чого голосний так дзвін той на дзвінниці?» «Від того, то (коли не втнеш сеї дурниці) в середині, як ти, порожній він», — сказав.
Незакінчене послання (теж класичний ґатунок) до Квітки «Справжня добрість» теж не знаходить серйозних слів для моральних питань, про які в ньому говориться. Серйозні, хоч трохи важкуваті, переспіви псалмів показують, що Гулак-Артемовський міг би, якби хотів, говорити й іншою мовою, і утворити високий класичний український стиль:
«Куди від духа я твого і де сховаюсь? Де від лиця твого втечу я і притаюсь? Чи в небо полину, то й Ти ж на небеси, чи в пекло зсунуся, то й в пеклі Ти єси. Позичу крила я у ранньої зірниці, і край моря полечу, де й не літали птиці — і там поспієш Ти рукою захопить, другою в глибині мене морській спинить...»
Але високого стилю Гулак-Артемовський не утворив, і в цього представника українського класицизму література українська є лише доповненням до якоїсь іншої, доповненням з кількох випадкових та здебільшого вульґарних мовою ґатунків. Для невисокого рівня літературно-теоретичного думання Гулака-Артемовського характерно, що він не зустрів нової покласичної літератури з яким-небудь опором, як це робили класики всюди. Він «переклав» твори нового, некласичного типу, балади «Пан Твардовський» Міцкевича та «Рибалку» Ґете. Але й ці переклади вийшли травестіями. З серйозної балади Ґете він зробив ось що:
«Вода шумить!., вода гуля!.. На березі рибалка молоденький на поплавець глядить і промовля: ловіться, рибоньки, великі і маленькі...
Що рибка смик, то серце тьох!.. ................................ Аж — гульк! З води дівчинонька пливе, і косу зчісує і брівками моргає...
Вона й морга, вона й кива: Коли б ти знав, як рибалкам, у морі жить із рибками гарненько, ти б сам пірнув на дно к линам і парубоцькеє оддав би нам серденько. .................................. Вона ж морга, вона й співа... Гульк... приснули на синім морі скалки!.. Рибалка xлюп!.. за ним шубовсть вона!.. І більш ніде не бачили рибалки...»
Тут і форми, що тепер сприймаються як діалектні (ґуля, морга, співа...), і такі численні короткі дієслівні форми, що їх вживання справляє враження пародії: смик, тьох, гульк (два рази), хлюп, шубовсть, а головне — ті зменшення, якими Гулак-Артемовський так часто користується, ніби щоб надати вигляду народності мові: молоденький, поплавець, рибоньки, серденько, коханнячко, дівчинонька, брівками, любенький, гарненько, сонечко, червоненький, веселенькі, зіроньки, ніженьки, кісточки, глибшенько... — це в 40 рядках! Якби ми не знали переспівів псалмів Гулака-Артемовського, можна було б думати, що він узагалі вважає українську мову за непридатну для серйозних думок. Ще гірший «переспів» романтичної трагічно-похмурої елегії Лермонтова «Печально я гляжу на наше поколенье». В той час, як автор елегії сумує над творчою непродуктивністю сучасної ґенерації, «переспів» дає такі травестійні рядки:
«З похмілля нудяться, їдять за горобця, Об Семені дрижать, об Петрі зранку мліють; а схопить трясця... ґвалт! кличте панотця!..»
І коли Лермонтов жалкує, що його сучасники не залишать нащадкам доброї духової спадщини, Гулак-Артемовський травестує:
«Ніхто по їх душі та й не лизне горілки. І років через сто на цвинтар прийде внук, де грішні кості їх в одну копицю сперли, поверне череп їх, та в лоб ногою стук! та й скаже: «як жили, так дурнями і вмерли!»
4. Треба визнати мовну майстерність творів Гулака-Артемовського: словник їх багатий, численні рідкісні слова, вжито не лише «норамальну» повсякденну мову, але й жарґон, мабуть, передусім, п’яницький, чумацький, семінарський і т. д., тобто особливо вульґарний. Фразеологія не менш багата, аніж у Котляревського. Гулак-Артемовський пишається окремими виразами, що він, мабуть, уважно збирав протягом усього життя. До того мові його аж ніяк не можна закинути навіть ті дрібні помилки щодо чистоти — русизми, полонізми, слов’янізми, які знайдемо в Котляревського: навіть у переспівах псалмів слов’янізми нечисленні, може, менш численні, ніж у Шевченка. Це спричинилося до того, що його твори високо цінували навіть романтики (Костомаров, Куліш), які були їм духом цілком чужі. Цікаво, що розмір наслідування народної пісні (теми з родинного життя автора) у Гулака-Артемовського — народний, а не той звичайний «тонічний» вірш, яким він, наслідуючи російські вірші, пише інде (пор. VII. Д. 5). 5. Не без впливу обох майстрів травестії писали інші автори. Квітка видрукував (1833) «Шпигачки або по-московському епіграми» (6). Білецький-Носенко написав численні, понад 300, байки — «Приказки», що вийшли друком лише 1871 р.; в інших своїх творах-перекладах він наслідує вже романтиків (див. VII, Є); Степан Рудиковський (1784 — 1851) лишив байки та казки, Степан Писаревський (вмер 1839 р.), м. і., пісні, Петро Писаревський — байки, К. Пузина (1790 — 1850) — оди, українську народолюбну оду «Малороссийский крестьянин» (і політично-радикальні оди — класична форма). Власне, поза межами літератури перебуває вульґарне віршоване оповідання про смерть п’яниці «Вакула Чмир», видруковане в українській граматиці Павловського (1818). Ніхто з цих авторів не підноситься понад середній рівень. Цікаво відзначити лише спроби наслідування народних пісень — найліпші у Котляревського та Квітки в їх п’єсах (див. Г), — вони завжди сентиментальні, ніжні та «салонові»; це теж норма наслідування пісень у класицистів, для яких народна пісня — лише літературна забавка; цілком змінилося це в романтиків. 6. Безформний «класицизм» із домішками ще барокової традиції панував довго в Західній Україні. Це, наприклад, панегіричні оди і твори «високого стилю», як, наприклад, «Домоболіє» О. Левицького, 1822 (переклад), або «ВоззрЂніе страшилища» (повінь в Пешті) С. Ф. Лисинецького, 1838р. Спроби перейти з церковнослов’янськоукраїнської традиції на російську, розуміється, не могли дати бажаних наслідків, хоч Левицький і вихваляє той «язик», яким він пише:
«Пускай вездЂ писать искусство совершенно, ты знаешь, что языкъ нашъ лучше несравненно, не собранъ изъ другихъ, он древний коренной, исполненъ всЂхъ красотъ, богатый самъ собой; въ немъ птичьихъ посвистовъ, протяжныхъ нЂтъ напЂвовъ, ни звуковъ немилыхъ, ни дикихъ уху ревовъ, какія слышатся въ чужихъ языкахъ намъ, затЂмъ, что нашь язык оть нихь свободенъ самъ...»
Ці, ще розмірно вдалі рядки, до речі, відгонять ніби навіть романтичними думками про музичність мови! На Підкарпатті переспівували російських класиків (Сумарокова). Але з невеликого матеріалу, який відомий, найцікавіші деякі вірші різнобічного Василя Довговича (1783 — 1849, видав 1832 р. 18 віршів). Він не лише пише цілком слов’янські оди, але й дає класицистичні пісні-грашки, з значною домішкою народної мови:
«Заспівай ми, зозуленько — ку! Кой ти співаш, мні легенько — ку, ку! По зелених дубровинах, ку! чути голос по зворинах, ку, ку!»
Або травестії, «п’яницькі пісні»:
«Дурень бем я журитися та й деколи не впитися, кой і тому час. Жури голів лем старають, сідинами прошибають, кой би ще не час. Най ся дурять старі діди, котрим брали уже сіди, — старі діди — скупінди! ....................... Мало щастя ту на світі — біда в зимі, біда в літі сиротам людем...»
Або:
«Люба моя голубице, горілчана корчажице! не дав бем тя і за сестру й за май милу посестру.
В тебе ротик гей кругличка, а йще які мудрі личка. Коби ти мя цюловала, най би собі жона спала...
О, коби мож зворожити, тебе на жону змінити, обесь родила дівчини, хоч чотири корчажини...»
Відомий автор церковнослов’янсько-української граматики (рік 1830), Мих. Лучкай, травестує Овідія. Традиція од тягнеться і до пізніших часів у Галичині та на Підкарпатті.
|
