Ґ. Драматична література

1. І драматичні твори українського класицизму належать здебільшого до нетипового ґатунку — це «комічні опери» в тодішньому розумінні цього слова, тобто легкі комедії з окремими співами. Вони тяжіють до традиції інтермедій та інтерлюдій барокової драми та до «комічної опери» західної, а почасти російської, з її найбільше знаною представницею «Мельник — колдун, обманщик и сват» А. Аблесімова (1748 — 1783, «Мельника» виставлено вперше 1779 р.). Але за часів бароко комічні сценки були лише заповненням пауз у поважних драматичних виставах, російські «опери» з’явилися побіч серйозних трагедій та комедій, а українська драматична література і в сфері драми виявила ту ж основну рису українського класицизму, що й інші ґатунки: «непевна нація» мала лише «неповну літературу». В кожному разі, і драматична література сприяла національному пробудженню тією самою своєю стороною, що й інші ґатунки: народною мовою.

2. Першими ластівками були, здається, обидві п’єси Котляревського: «оперета» «Наталка Полтавка» та «водевіль» «Москаль-чарівник» (виставлено обидві 1819 р.). Це п’єси мініатюрної форми. Зміст їх традиційний — Наталка вірно кохає бідного парубка Петра, який мандрує на чужині, в цей час до неї Виборний сватає Возного, мати вмовляє Наталку погодитися вийти заміж за Возного, але повертається Петро, і Возний навіть сам допомагає з’єднанню щасливих закоханих. «Москаль-чарівник» — обробка легкого анекдоту за зразком французького водевіля: до Тетяни, коли відсутній її чоловік-чумак, вчащає канцелярист Финтик; якраз коли Тетяна з Финтиком збираються вечеряти, повертається чоловік Тетяни, Михайло Чупрун; Москальпостоялець, що підслухав розмову Тетяни з Финтиком, видає себе за чарівника, з допомогою «чар» знаходить страви та «чорта» — Финтика, якого й виганяє з хати.

Треба сказати, що Котляревський, зокрема в «Наталці Полтавці», виявив чималий драматургічний хист, подавши дуже ясний розвій дії, надзвичайно живий діалог, певні моменти з драматичним напруженням, поскільки це можливо було в легкій п’єсі. Мовно, а почасти й психологічно, дійові особи схарактеризовані добре, хоч Котляревський і не багато вигадав сам, а йшов за традицією, — крім літературної неукраїнської, й за традицією інтермедій та вертепу. Окремі ролі дуже «вдячні» для виконавців. Але поруч із цим є й ситуації та сцени примітивно-карикатурні і сентиментально-літературні. Селяни тут це не селяни, а для салонової вистави причепурені «пейзани», як цього й вимагала класична поетика. Театральні властивості п’єс та їх історична вартість і досі утримують їх у театральному репертуарі.

Дуже добра мова; цього разу таких карикатурно-простацьких елементів, як в «Енеїді» та оді, майже зовсім немає. Та найсильніший бік обох п’єс, зокрема знову «Наталки» — пісенні номери (20 в «Наталці», 12 в «Москалеві»). Вони різноманітні — російські й українські, типові оперні чи водевільні номери, «куплети», арії, дуети та ансамблі, але поруч із цим і сентиментальні романси, та навіть наслідування народних пісень. Хоч ці останні іноді і випадають назовні досить штучно, напр., поділені на ненародні строфи, але в них Котляревський вжив тієї методи, яка була відома вже й віршописцям бароко — монтаж штучної пісні з окремих уривків, запозичених з народних. Найліпші з них і стали пізніше народними піснями. Зокрема, цікаво, що Котляревський, дотримуючися в російських номерах російського тонічного вірша, українські пісні пише розміром, який дуже відхиляється від тонічних норм; він приймає ритмічну норму української пісні. Такі пісні, як «Віють вітри», «Дід рудий», «Чого ж вода каламутна», «Ой, під вишнею» і т. д. мають окремі прикраси ненародні: традиційні в штучній пісні тієї доби сентенції: «Бідність і багатство єсть Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля», «де згода в сімействі, там мир і тишина»; сентиментальну меланхолійність: «згорну я рученьки, згорну я біленькі, та й неживий стану», «а я марно часи трачу, один в світі тільки плачу» (взагалі «плачеться» в піснях Котляревського безперестанно); романсові звороти: «спіши, милий!»; російський патріотизм: «... цар білий, дуже смілий» і т. д.; але поруч із цим і типові прикраси народного пісенного стилю, — епітети: вітри «буйні», милий — «чорнобривий», річка — «невеличка», поле — «чисте», рученьки — «біленькі» і т. д., паристі сурядні словосполуки: «сріблом-золотом», «вином-медом»; повторення: «віють вітри, віють буйні», «гомін, гомін по діброві»; паралелізми: «Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила? Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?», «Віють вітри... О, як болить моє серце...», «Туман поле покриває... мати сина проганяє»; окремі пісенні рядки, як: «ой був, та нема, та поїхав до млина», «на полі, на пісочку, без роси на сонці...». Котляревський переймає й слов’янські вірші, які нагадують вертепні: «Ой, горе мні грішнику сущу», ніби барокову «пісню світову» — «Ой доля людськая — доля єсть сліпая», що її приписувано св. Дмитрові Тупталові, починає іншу пісню з Сковородинського рядка «Всякому городу нрав і права», але продовження не Сковородинське, та ледве чи й народне «лірницьке». Отже, і драматичні твори Котляревського є такими самими збірками українського матеріалу, як його «Енеїда». Але враження від них значно менш народне, ніж від «Енеїди»: ґатунок «Енеїди» вимагав певної «нелітературності», ґатунок «комічної опери» з народного життя вимагав «салоновості», і Котляревському вдалося подати п’єси з селянського життя для салону та «пісні», що, незважаючи на рясні народні елементи в них, — усе ж «псевдонародні». Цю характеристику ми не повинні вважати за закид батькові нової української літератури: стиль його творів зумовлений стилем його часу, поетикою класицизму.

3. І п’єси Котляревського не позбавлені певного ідеологічного забарвлення, зокрема «Наталка Полтавка». Це забарвлення — типовий для Котляревського просвітницький гуманізм. Чеснота та добро перемагають усі перешкоди, хоч перешкоди тут і не такі великі. Герої Котляревського м’якосердні та чутливі, як він сам. І поскільки вони близькі до дійсності, хоча б своєю мовою (досить порівняти з нею неприродну та ненародну мову російських «комічних опер»), п’єси Котляревського мали національне значення, пробуджуючи любов до українського народу, до якого сам автор ставиться в п’єсах з певною ніжністю, щоправда, до українського «пейзана», а не до справжнього селянина; ця ідеалізація характерна і для пізніших епох українського життя, недарма ж в 20 віці Винниченко міг ще написати свою комедію-памфлет «Молода кров».

4. Батько Миколи Гоголя, Василь Гоголь-Яновський (помер 1825 р.) написав дві п’єси, з яких одна «Роман та Параска» або «Простак» збереглася, а друга — «Собака-вівця» — відома з переказу та цитат. Виставлено п’єси між 1822 — 25 рр., але написано їх, може, й раніше. «Собака-вівця» — переробка народного анекдота про те, як москаль обдурює селянина, запевняючи його, що шкапа (у Гоголя — вівця) «не шкапа, а москаль» (у Гоголя — собака). Сюжет «Романа та Параски» — трохи ускладнений варіант «Москаля-чарівника»; але Гоголь не вдався до форми французького водевіля, яким користувався Котляревський. П’єса Гоголя в деяких сценах значно карикатурніша, аніж «Москаль-чарівник», зате вона відходить уже від ґатунку оперети з його неприродністю (немає численних співів) та наближається до справжньої народної комедії. Оригінальніше в Гоголя — «макаронізм» його творів, — у них знаходимо (про «Собаку-вівцю» можемо так припускати за її дійовими особами) змішування різних мов — української, російської та церковно-слов’янської, якою говорить дяк, що в Гоголя відповідає Финтикові Котляревського: це зміщування мов, до речі, одна з найбільших прикрас стилю Гоголя-сина в його раніших російських оповіданнях. Театрально та літературно «Роман та Параска» не гірша від п’єс Котляревського.

5. Радше кроком назад є «українська опера» «Сватання на Гончарівці» Квітки з примітивним сюжетом — сватання багатія-дурня та щасливим кінцем, що його приводить знову москаль, який обдурює українців — цього разу для щастя героїв. Співи (понад 20 складені за тими самими типами, що і в «Наталці Полтавці», лише зі значно меншою участю народних елементів (напр., монтаж з народних пісень «Чи се ж тая криниченька» або «Обмітайте двори»), але здебільшого співи вульґарно пародійні («Харцизяка мене бив», «На курочці пір’ячко рябоє»). Особи зовсім не схарактеризовані. Цих хиб не може викупити ані гарна, хоч і занадто проста, мова, ані окремі влучні місця, напр. дотепна п’яницька тематика.

Зовсім слабкий водевіль Квітки «Бой-жінка», співи якого частково запозичені в Котляревського. Лише почасти уписані українською мовою інші п’єси; це добре свідчить про ту обмежену функцію, яку й на думку Квітки українська мова могла виконувати в літературі: нібито для зображення освічених людей, панів та навіть дрібних урядовців, вона вже не надається! До двомовних українсько-російських п’єс Квітки належать популярні «Шельменко — волосний писар» та «Шельменко-денщик»; вони ліпше збудовані, так само, як і дві інші п’єси російською мовою, з життя українського шляхетства. Але Квітці не вдається і тут піднестися над загалом примітивним комедійним жанром.

Хоч, можливо, навіть Гоголь позичив сюжет свого «Ревізора» з комедії Квітки «Приезжий из столицы», та хоча «Шельменко-денщик» протримався на сцені аж до 20 ст., літературна і навіть театральна вартість цих п’єс невелика, «Сватання» залишилося в репертуарі, здається, лише через можливість використання на сцені співів і танців.

Квітка переробив для сцени і своє оповідання «Щира любов» (див. далі Д. 2). Це перша українська серйозна драма. На жаль, ця переробка погіршила оповідання, до речі, воно одне з слабших у нього: занадто «психологічний» сюжет оповідання — героїня дівчина-міщанка відмовляється від власного щастя — одруження з любим чоловіком, щоб не зіпсувати йому кар’єри, — не дав Квітці змоги зробити хід дії живим, рухливим; з серйозними сценами поєднані вульґарнопародійні, напр., історія невдалого сватання до героїні урядника-п’яниці; серйозність часто переходить у мелодраму. Тому п’єса, надрукована пізніше, на сцені не прищепилася.

6. Стиль «Наталки Полтавки», комедії-оперети, утримався в українській літературі дуже довго. До нього належать і деякі п’єси пізнішого часу, в яких можна помітити вже певні впливи романтичних мотивів та романтичного ставлення до народної поезії. Але через це вони не стають романтичними та не відходять далеко від перестарілого класичного жанру «комічної опери». З таких п’єс треба згадати «Чорноморський побут на Кубані» Кухаренка (1836) — перенесену на Кубань «Наталку Полтавку»; «Чари» Кирила Тополі (1837) — з тематикою пісні «Ой, не ходи, Грицю», отже, трагічний сюжет, але ледве чи маємо підставу порівнювати його з мотивами романтичних балад; тут ужито вже справжні народні пісні для співочих номерів; «Купала на Йвана» Степана Писаревського (1838, видрукувана 1840); анонімну оперету «Любка, або сватання в селі Рихмах» (30-ті рр.), що теж невдало наслідує «Наталку». Літературно твори ці епігонські, хоч, вульґаризуючи почасти жарти, і присилюють етнографізм та почасти заводять до комедії трагічні ситуації. П’єси цього типу з’являлися на українській сцені ще й десятки років пізніше.