Становище релігійного і духовного життя за часів Князівства Литовського та Речі Посполитої

У всіх своїх виявах середньовічна культура була культурою насамперед релігійною – і це зумовило виняткове місце церкви і духовенства в культурному житті.

У XIII – XIV ст. усі руські землі покриваються мережею церков. Ще більше їх, попри менш сприятливі зовнішні умови, стає в XIV – XV ст. Ті, хто поширював нову віру, як правило, мусили бути письменними та вміти читати богослужбові книги. Виконання церковних відправ з пам’яті допускалося на перших порах, але не могло тривати довго.

Оскільки у великих містах, зокрема княжих столицях, було кілька церков, тут формувалися кола книжників, носіїв нової християнської освіченості. Інтелектуальними центрами дуже швидко стали й монастирі на чолі з Києво-Печерським.

Усі церковні відправи включали поминання імператора Візантії, і це свідчило про переконаність у єдності світового християнства під його егідою.

Однак спроби константинопольських патріархів вирішувати питання внутрішнього життя Київської митрополії були епізодичними, а конфлікти, спричинені такими спробами, як правило, завершувалися компромісами. Самостійному вирішенню Київською митрополією своїх справ сприяло політичне ослаблення Візантії, суперечки в Константинопольській церкві з питань догматики, досить часте протистояння імператорів і патріархів.

Після захоплення і пограбування Константинополя латинськими хрестоносцями 1204 р. імператор і константинопольський патріарх знайшли притулок в Нікеї. Митрополити-греки, які прибували з Нікеї до Києва, сприяли поширенню на Русі настроїв, ворожих щодо латинства.

Одним з наближених князя Данила Романовича був печатник Кирило. Більшість дослідників припускають, що саме він став київським митрополитом 1251 р. Данило послав його до Нікеї на висвячення з наміром мати у своїх володіннях митрополита. Проте, отримавши сан, Кирило аж до смерті 1281 р. перебував у Києві або в Північно-Східній Русі. Важливим його досягненням було здобуття в Золотій Орді підтвердження на майнові та інші права православного духовенства, а також згоди на відкриття єпископії у Сараї – столиці Орди.

Після того як митрополит – грек Максим остаточно переніс свою резиденцію на північ, Галицько-Волинське князівство стало добиватися окремої митрополії в Галичі. Імператор Андроник і патріарх Афанасій дали згоду на заснування Галицької митрополії та настановили першим митрополитом Нифонта. Після його смерті 1305 р. король Юрій Львович послав до Константинополя для висвячення свого кандидата, ігумена – іконописця Петра з монастиря над річкою Ратою. Саме того року помер митрополит Максим, і патріарх Афанасій висвятив на його місце не кандидата, запропонованого тверським князем, а Петра Ратенського. Не дивно, що Петра не прийняли в Твері, і він став шукати захисту й притулку у головного супротивника тверських князів, лояльного щодо Орди московського князя Івана Калити. Після смерті Петра у Москві він був проголошений святим, а написане невдовзі житіє волинянина Петра відіграло неабияку роль в обґрунтуванні претензій Москви щодо гегемонії над Твер’ю та іншими північно-східними князівствами.

1347 р. Галицька митрополія була скасована візантійським імператором. Відновлена 1371 р. на прохання польського короля Казимира, вона проіснувала до 1401 р. Київським митрополитом з резиденцією у Москві в 1328 – 1353 рр. одночасно був грек Феогност, однак з 1352 р. був окремий київський митрополит Феодорит, а 1353 р. патріарх константинопольський висвятив двох митрополитів – для Москви Олексія (1353 – 1378), для Великого князівства Литовського – Романа (1353 – 1362). Митрополит всієї Русі Кипріян ряд років (1378-1380, 1383 – 1340) жив у Києві. 1414 р. собор єпископів українських і білоруських єпархій (Чернігівської, Володимирської, Луцької, Холмської, Перемишльської, Туровської, Полоцької, Смоленської) обрав болгарина Григорія Цамблака київським митрополитом для земель, підпорядкованих Литві й Польщі. Коли константинопольський патріарх відмовився його висвятити, він був висвячений в 1415 р. єпископами на новому соборі в Новогрудку. Григорій Цамблак займав митрополичу кафедру до 1420 р. В 1431 – 1435 рр. митрополитом для Великого князівства Литовського був Герасим, з 1437 р. під владою митрополита-грека Ісидора литовськобілоруські та російські єпархії знову об’єдналися, однак після підписання Ісидором акта Флорентійської унії 1439 р. православної і католицької церков він втратив кафедру в Москві, а собор російських єпископів настановив митрополитом Іону без патріаршого благословення. Ісидор же, втікши з російської в’язниці, поїхав до Новогрудка, тоді до Києва, а врешті оселився в Римі.

Отже, чергувалися періоди, коли київська митрополія була одною, з періодами існування двох митрополій – однієї з резиденцією митрополитів у Новогрудку та Києві, другої – з резиденцією в Москві.

Врешті, 1458 р. папа і патріарх-уніат Григорій Маммас призначили митрополитом для Києва Григорія, ігумена константинопольського Дмитріївського монастиря. Його визнав митрополитом сейм Великого князівства Литовського, а 1469 р. – константинопольський патріарх Діонісій. Отримання благословення константинопольського патріарха означало повернення Григорія до православ’я. Тим самим 1469 роком датують початок автокефалії Київської митрополії – духовного осередку Українсько-Білоруської православної церкви. Однак вже з 1458 р. православ’я Росії і православ’я українсько-білоруських земель розвивалося окремо, набуваючи специфічних національних рис. Якщо православна церква Великого князівства Литовського спершу мала канонічні зв’язки з обома центрами Вселенського християнства, то це не означало розриву з візантійською традицією: встановлення митрополії папою відбувалося в умовах, коли значна частина грецьких ієрархів вважала реальною цілком рівноправну унію церков.

Якщо митрополитами досить часто були греки, то серед єпископату і парафіяльного духовенства іноземців не було. Це полегшувало процес взаємного пристосування і злиття загальнохристиянських і специфічно православних вірувань та обрядів із залишками давніх, часто дохристиянських за походженням, вірувань і культів. У такий спосіб утверджувалася народна релігійність у специфічних для України формах.

Попри нерегламентованість юридичними актами, православна церква впродовж XIII – І половини XIV ст. залишалась державною у всіх руських князівствах. Всі інші релігії, у тому числі нехристиянські, не зазнавали при цьому жодних обмежень. Але, коли домініканці, які 1222 р. прибули до Києва, спробували навертати православних, це викликало незадоволення і призвело до вигнання місіонерів.

Ситуація кардинально змінилася з кінця XIV ст. В українських і білоруських землях Великого князівства Литовського, де православні становили переважну більшість населення, рядом державних актів католикам почали надавати значні привілеї (норми Городелського привілею про закріплення вищих посад за католиками), імовірно, на практиці не виконувалися або не виконувалися суворо, проте це свідчило про нерівноправність православ’я і католицизму.

Значно гіршим, ніж у Великому князівстві Литовському, було становище православних Галичини, особливо міського населення. У деяких містах їх взагалі не допускали до самоврядних посад, а там, де православні становили значну частину населення, їхнє представництво у магістраті було непропорційно малим. Щодо шляхти становище пом’якшувалося після надання привілеїв про рівність прав усіх шляхтичів незалежно від релігійної приналежності.

Найважчим було становище православ’я на Закарпатті, де воно залишилося вірою суспільних низів – майже виключно селян. Тут, як і у всьому Угорському королівстві, політичними правами користувалися лише католики. Про угорського короля Людовика Анжуйського наближений до нього францисканець Бартоломей з Оверні писав, що цей володар вирішив повністю викорінити схизму у своєму королівстві і навернути слов’ян та румунів на католицьку віру подібно до Карла Великого і Стефана І (угорського), які приводили своїх підданих до хрещення «не так словами, як мечем». Для Трансільванії Людовик прийняв рішення, що великі землевласники мають або стати католиками, або втратити майно і титули. Ймовірно, що подібну політику Людовик та його наступники здійснювали і на Закарпатті. Успіхи покатоличення виявилися досить скромними: на думку Антоніо Бонфіні (XV ст.), король міг пишатись тим, що внаслідок його політики стала католицькою третина населення.

Хоч католиків на українських землях не було багато, вже 1375 р. папа створив католицьку архієпископію – митрополію в Галичині і підпорядковані їй єпископії в Перемишлі (фактично почала діяти з 1377 р.), Холмі (діяла з 1419 р.), Володимирі. Згодом було створено єпископії в Кам’янці, Луцьку, Києві, а з 1414 р. центром митрополії став Львів. Поширенням католицизму займались також домініканські та францисканські монастирі, засновані у найбільших міських центрах Галичини й Поділля.

Активно розвивалося церковне життя вірмен-монофізитів. Вірменські громади Криму підпорядковувались єпископії в Кафі (заснованій не пізніше 1316 р.), вірмени Галичини й Поділля – львівській єпископії (розгорнула свою діяльність з середини XIV ст.; кафедральний собор збудовано в 1356 – 1363 рр.). Спроба вірменських василіян-уніатів запровадити унію серед вірменської монофізитської спільноти не вдалася. Вірменські єпископи були духовною владою для вірменської меншини, католицькі – для католиків, якими спершу були німецькі колоністи – міщани, пізніше – переважно польські шляхтичі й міщани. Однак великі земельні маєтки, зв’язки католицьких єпископів із світськими можновладцями, входження їх до королівської ради і сенату – все це давало їм великі, непропорційні до кількості віруючих, впливи на адміністрацію українських земель.

Духовним владикою переважної більшості населення краю залишався київський митрополит. У часи політичного роздроблення митрополія сприяла зв’язкам між землями і князівствами, збереженню культурної спадщини давнього Києва. Турбота про долю цієї спадщини стала ще важливішою, коли українські землі було розділено між державами, володарі яких належали до інших релігій та культурно-освітніх традицій.

Монастирі. Митрополія і єпископії були основними ланками організаційної структури церкви, однак осередками християнської духовності стали в першу чергу монастирі.

На формування засад монастирського життя на Русі величезний вплив справили монастирі Греції (особливо Афону, де засновник Києво-Печерського монастиря Антоній прийняв монаший постриг).

Унікальне місце поміж монастирями Русі належало саме Києво-Печерському, що згодом отримав статус лаври. Печерський монастир був найбільшим, серед його ченців були найвизначніші релігійні письменники, подвижники, уславлені побожним життям і визнані пізніше святими. На підставі Києво-Печерського Патерика часто роблять висновки про чернече життя взагалі. Однак численні малі монастирі, зокрема приватні фундації князів, бояр або міщан, мали свої специфічні особливості.

До Києво-Печерського монастиря вступали люди різних станів, в тому числі князівського і боярського походження. Тут практикувався і постриг у велику схиму в передчутті смерті. Спільні праця, молитва і трапеза були обов’язковими ознаками монастирського життя, однак повної спільності майна, як того вимагав, наприклад, студитський статут, запровадити не вдалося. Монахи не тільки працювали, щоб утримувати себе, а й виготовляли речі на продаж: шили взуття, копіювали книги, малювали ікони. У допомозі бідним і лікуванні хворих монахи служили прикладом для інших, але головним для себе вважали не служіння суспільству, а побожність, дотримання молитовного статуту.

Печерських монахів часто запрошували на визначні церковні посади. Так, ще на початку XIII ст. Симон став настоятелем Богородичного монастиря і єпископом у Владимирі, Пахомій – ігуменом Святопетровського монастиря в Ростові.

Особливо сприяло популярності монастиря створення в 20-х рр. XIII ст. першої редакції Патерика – збірки житій печерських отців (першу редакцію було завершено 1406 р. з ініціативи єпископа тверського Акакія).

Після Батиєвої навали лавра продовжувала діяти, і лише черговий удар, завданий 1416 р. військом хана Едігея, перетворив монастирські будівлі на руїни. До відбудови монастиря і Успенського собору багато зусиль доклав князь Семен Олелькович (1454 – 1470). 1482 р. монастир був знову зруйнований і пограбований військом кримського хана Менглі-Гірея. Нове запустіння тривало аж до відбудовних праць, здійснених завдяки допомозі князів Острозьких.

Монастирі засновувалися, як правило, в містах або поблизу міст. Але місцем для монастиря могла обиратися й далеке від міських осередків місце, пов’язане з житієм святого (на р. Альті, на місці загибелі князя Бориса).

Найбільшим в Україні осередком монастирського життя був Київ: Печерськийі, Михайлівський («Золотоверхий»), Софійський, Видубицький, Кирилівський, Флора і Лавра, Межигірський святого Спаса, Гнилецький Пречистенський монастирі. Другим за значенням центром чернечого життя був Чернігів. На особливу згадку заслуговують монастирі Переяслава. З монастирів Волині найбільшим і найавторитетнішим був Жидичинський, на Поділлі – Бакотський печерний монастир.

Тогочасне чернече життя України виявлялось у різних формах: пустельницькій (еремітській), спільній (кіновіатській), комбінованій (співіснування «общежительного» монастиря з одним або декількома скитами), нерідко при міській чи сільській церкві жили одиндва ченці. Скити засновувались на відлюдді, часто в скельних печерах (Бакота, Василів, Розгірче) та спеціально збудованих вежах, як у Столп’ї та Угровську біля Холма. Іноді вони існували і в оточенні малих монастирів. Так, скити Симеона Столпника згадані 1367 р. поблизу Риботич біля монастирів Святої Трійці та Святого Онуфрія, і на Стрийщині 1371 р. разом з монастирями Дирина та Григорів.

Визначальну роль у релігійному та культурному житті відігравали кіновіальні монастирі – обителі спільного життя, зі значною кількістю монахів, мурованими храмами, доступними для відвідування світськими особами, мощами святих, чудотворними іконами. Ними опікувалися князівські родини, часто з правлячої еліти. Вони ж здебільшого були пов’язані з митрополією (Печерська лавра) та єпископіями (Зимненський – володимирського владики, Жидичин – луцького, Ліщинський – пінського, Угровськ та згодом Городище на Бугові – холмського та белзького, «Спас в горах» – перемишльського, Лаврівський – самбірського). На терені Галицької митрополії, позбавленої в цей період своєї ієрархії, активно діяв Унівський монастир, на Закарпатті – Грушівський.

Головним центром спілкування між православними народами Сходу і Балкан залишався Києво-Печерський монастир. Водночас з XIII ст. у зв’язках з Константинополем, Афоном, південними слов’янами дедалі більше зростає роль монастирів Галичини, оскільки на південному заході цього краю відбувався безпосередній контакт з болгарськими, сербськими, волоськими осередками, з впливовими монастирями Молдавського князівства (Нямц, Бистриця, Молдовиця, Бісерканя), заснованими високоосвіченими болгарськими емігрантами на зламі XIV та XV ст.

Не виключено, що після падіння Тирновського царства 1393 р. окремі болгарські книжники переселились і в монастирі Підгір’я (Перемишльська єпископія, Унев). Через монастирські кола поширювалися впливи релігійної та освітньої діяльності видатних болгарських православних діячів, зокрема київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.

Ініціаторами заснування монастирів виступають церковні чинники. У той же час ктиторські (вотчинні, родинні) монастирі засновувалися князями та шляхтою, часто на честь святих – покровителів родів. Настоятелі монастирів бували сповідниками родин, опікувалися родинними храмами. Вони перебували в залежності від засновників монастирів, бо, згідно з правом патронату, подібні церковні осередки фактично належали феодалам. Тому з другої половини XIV ст. відомі дарування і продажі монастирів поряд із іншими маєтностями. Власниками нерідко ставали й католики. 1392 р. поляк Спитко з Мельштина поміняв свому дякові монастир Святого Михаїла у Созані на село Ярилівці. 1387 р. Бенедикт Угрин (очевидно, після безпотомної смерті попереднього власника чи внаслідок репресії за його антипольські дії) отримав Черніїв монастир на Жидачівщині. Львівський Святоюріївський монастир, резиденція архімандрита, у XIV ст. став власністю львівського вірменина.

Щоб врятувати монастирі від секуляризації, церковні кола вдаються до різних юридичних акцій. Зокрема, Перемишльська єпархія добивається 1405 р. підтвердження королем Владиславом Яґайлом, у присутності митрополита Кипріяна і литовсько-українських князів, прав власності владицтва. Під його юрисдикцією вдалося зберегти монастирі Калеників, Микулинці, Святого Спаса, Смільницю, Лаврівський, Святого Онуфрія. З цією ж метою впродовж XV – XVI ст. відповідно узаконювалися давні князівські грамоти українських князів і на інші маєтності церкви. Однак у XV ст. більшість малих родинних монастирів, заснованих дрібними феодалами, перестала існувати. Приналежні їм землі перейшли до світських володінь.

У монастирях, ймовірно, зупинялися на постій подорожні монахи, представники князівського двору та купці. Деякі дрібні монастирі розташовувалися на «соляних» стратегічних дорогах, на відстані денного переходу валки. Так, з Галича до угорського кордону наприкінці XIV – на початку XV ст. шлях вів повз монастирі Сокіл (Воздвиження Чесного Хреста) – Суботів (на острові), Монастирець – Крехів (Святої Параскевії) – Семенів, Дирина, Григоріїв (всі поблизу с. Лисовичі) при в’їзді в Карпати – через Розгірче (Святого Онуфрія) і Богородичний у Синевідську. Відгалуження цього шляху на Верецький перевал починалось у м. Солі, а далі вело через Дрогобич і Бориславів монастир на фортецю Тустань.

З середини XIII ст. через татарську агресію і прикордонний із степом характер краю повністю занепадає чернецтво на Південній Київщині. Натомість Галицько-Волинське князівство, завдяки вмілій дипломатії Данила Романовича, змогло в основному зберегти свій людський та інтелектуальний потенціал. Однак захоплення Галичини у 80-х рр. XIV ст. католицьким Польським королівством негативно вплинуло на правове та матеріальне становище православної церкви в регіоні. Трохи краще склалася ситуація на землях Східної Волині, Північної Київщини та Поділля, у складі Великого князівства Литовського. Представники нової правлячої еліти – українізовані литовські князі – активно підтримували церкву, виступали ктиторами монастирів на землях України, що перебували під польським пануванням (Унівський, Холмський, Городищенський).

Несприятливі умови для розвитку монастирів складалися також внаслідок того, що у XIII ст. з Афону поширювалася система ідіоритмії. За нею монахи могли не дотримуватися уставу і бути незалежними від настоятелів. Їм дозволялося «набувати собі власність і самим дбати про утримання себе та «духовної родини», що зазвичай складалася з двох-трьох послушників. Крім того, з початку XIV ст. запроваджується обов’язкове постриження овдовілих дияконів, що також спричиняє занепад аскетичного духу в монастирях. Давалася взнаки і відсутність централізованої структури та єдиного керівництва: монастирі, формально підпорядковуючись місцевим владикам, насправді були самостійними. Найвищим моральним авторитетом і надалі вважався архімандрит Києво-Печерського монастиря, хоча у XIV ст. достойники подібного рангу з’являються на Волині (у Жидичині) та Галичині (у Львові).

Один з найдавніших монастирських осередків України був розташований на околиці Володимира – поблизу сучасного села Зимного. Згаданий він принагідно 1073 р. як «Свята Гора». З числа тутешніх монахів походив ряд місцевих владик.

Найавторитетнішими осередками духовного життя Галицько-Волинського князівства часів Данила Романовича були монастирі, керовані Григорієм, який як особливо довірена людина короля 1264 р. очолив делегацію до Риму у справі унії церков. Титулувався він тоді в папській грамоті як «абат з Гори святого Данила» – очевидно, був ігуменом монастиря Даниїла Стовпника в Угровську поблизу столиці князівства – Холма.

Деякий час Григорій був адміністратором Білгородської єпископії, намісником митрополита в Києві. До цього періоду належать декілька його повчань – «О п’янстві», «К попам» (відомі як твори Григорія Філософа). У 50-х рр. він засновує свій монастир «в Полонині» на південних межах Галицького князівства, на терені пізнішої Шипинської землі.

Про монастирі як значні осередки малярства свідчить житіє Петра Ратенського. Припускають, що заснований ним монастир було зведено поблизу пізнішого села Двірці на Белзщині.

Одна з резиденцій холмсько-белзького владики, ймовірно, була в монастирі у Городищі (близько 20 км на південний схід від Белза). Тут існувала унікальна за цінністю бібліотека, у зібранні якої зберігся шедевр рукописання XII – XIII ст. – Христинопільський Апостол.

Функцію центрального монастиря Перемишльської єпархії та резиденції владики виконував Спаський монастир (кінець XIII ст.). Важливим культовим осередком Підгір’я виступає і Лаврівський монастир поблизу Старого Самбора, початки якого сягають XII ст. Відомий він був мощами св. Онуфрія. За переказами, тут помер, постригшись (можливо, під іменем Лавра), князь Лев. Серед фундаторів монастиря – Василій, нащадок князя Любарта.

У Львові діяло 2 монастирі. Святоонуфріївський наприкінці XIII ст. заснував на честь свого патрона князь Лев. 1463 р. йому зробив велике пожертвування львів’янин Степан Дропан і передав під духовну юрисдикцію Унівського монастиря та київського митрополита. 1589 р. перейшов під опіку Ставропігійського братства.

Заснування другого львівського монастиря – Святоюрського – відносять до 90-х рр. XIII ст. і приписують князеві Юрію Львовичу.

Натомість легенда, зафіксована наприкінці XVI ст., пов’язує його виникнення з князем Левом, який на одному з міських пагорбів знищив «страшного дракона... Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, вимурувати церкву на честь св. Юра (оскільки той також вбив подібного змія)». Із вигасанням правлячої династії Галицько-Волинського князівства монастир переходить до нових власників. 1430 р. разом з двома приписаними селами він належав волинським шляхтичам Калениковичам, від яких перейшов згодом у володіння львівської вірменської родини.

Головним монастирем на терені Галицької єпархії стає Успенський монастир у с. Уневі (20 км на південний схід від Львова), заснований наприкінці XIII ст., а від початку XV ст. був під опікою князів з роду Гедиміновичів. У 1431 – 1449 рр. його майнові інтереси відстоював пінський князь Михайло Костянтинович. Після нього опікунство над монастирем, правдоподібно, взяв на себе український шляхетський рід Лагодовських.

Провідну роль серед релігійних осередків українського Закарпаття відігравали в цей період монастирі в Грушеві та Мукачеві. Перший з них, Святомихайлівський, отримав 1391 р. право ставропігії, тобто незалежність від місцевої церковної ієрархії. До середини XVI ст. під його юрисдикцією перебували всі православні монастирі та парафіяльні храми Мараморощини. Монастир св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві виник на початку другого десятиліття XV ст. Його фундатором вважається Федір Коріятович, подільський князь, який прибув на Закарпаття у 90-х рр. XIV ст. Святомиколаївському монастирю підпорядковувалося православне населення середнього Закарпаття. Із організацією близько 1491 р. Мукачівської єпископії він стає резиденцією владики.

Загалом же культурне життя в українських монастирях з кінця XII ст. поступово занепадає, воно обмежується обслуговуванням парафіяльних церков, переписуванням книг в окремих з них, навчанням дітей, малюванням ікон.

Авторитетові монастирів сприяли відпусти, особливо при тих монастирях, в церквах яких були чудотворні ікони. З нагоди відпустів прочани – шляхтичі, міщани, селяни, козаки записували свої імена й імена своїх родичів до монастирських пом’яників. Сім’ї, за які монахи зобов’язувалися навічно молитися в заупокійних богослужіннях, як правило, відчували духовну спорідненість з відповідним монастирем.

Духовний авторитет православних монастирів був особливо важливим у зв’язку з активізацією католицьких місіонерів, зокрема домініканців та францисканців. Зокрема, домініканські монастирі засновано наприкінці XIII ст. у Львові, у третій чверті XIV ст. у Белзі, Кам’янці, Ланцуті, Луцьку, Перемишлі, Смотричі, Сереті (Буковина).

Отже, православне чернецтво, попри всі труднощі і власні недоліки, було якнайтісніше пов’язане з основною масою українського населення – як з селянами та міськими низами, так і з елітарними верствами.