Нові стильові напрями в українській культурі

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався ґрунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки – література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. В Українському Відродженні слід виділити 3 періоди: І – від початку століття до Української національно-демократичної революції (1917); ІІ – під час доби визвольних змагань (1917-1920); ІІІ – від періоду НЕПу, українізації аж до так званого «розстріляного відродження» (30-і роки XX ст.).

У перший період, особливо з другого десятиріччя XX ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української культури, яка, спираючись па фундамент класичних надбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської,
М. Вороного, В. Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму – символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму. Поруч з названими, вже досвідченими письменниками дістають визнання молоді – М. Яцків, Г. Чупринка,
М. Філянський, Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина та ін.

Яскраві особистості європейського рівня постають у цей час в українському мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967). Вихованка віденської художньої школи, вона прекрасно володіла технікою олійного живопису, гравюри та офорту.

Яскравий імпресіонізм характерний для творчої манери Івана Труша (1869-1941), картини якого здебільшого присвячені природі та людям Закарпаття. До золотого фонду українського мистецтва увійшли роботи Олекси Новаківського (1872-1935) – у стилях сецесії, імпресіонізму та експресії. Центровою постаттю в мистецтві початку XX ст. є Олександр Мурашко (1875-1919). Глибоко засвоївши традицію реалізму («Похорон Кошового», 1900), художник у подальшому скористався всіма досягненнями сучасних європейських художніх шкіл. Виставки О.Мурашка з успіхом проходили в Парижі, Мюнхені, Петербурзі. У 1919 р. був обраний ректором Української академії мистецтв, однак трагічно загинув від рук надісланого вбивці.

Почесне місце в історії українського мистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські. Федір Кричевський (1879-1947) свій великий талант художника-монументаліста втілив у створення народних образів. Картини «Наречсна» (1910), «Три віки» (1913) стали символами вроди та духовної краси української жінки. Василь Кричевський плідно працював як архітектор (будинок Полтавського земства, 1903), театральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань («Ілюстрована історія України», 1913).

Одним із найталановитіших графіків Європи XX ст. є Георгій Нарбут (1886-1920). Оформлені ним ілюстровані видання (книжки для дітей, мистецькі альбоми, поетичні збірки) є музейними раритетами. Він створив унікальну ілюстровану українську абетку, ілюстрації до «Енеїди» Котляревського, його графічні ескізи втілені у першій українській гривні. Нарбут – творець українського національного стилю у графіці. Був також ректором Української академії мистецтв у 1918 р.

У перше десятиліття XX ст. Україна стала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 р. в Києві та Одесі і лише потім у Петербурзі та Москві. Саме в Україні пройшли ранні роки і сформувалися художні смаки метрів російського авангардизму К. Малевича,
В. Татліна, братів Бурлюків. Термін «український авангард» введено до наукового обігу лише в 90-х роках.

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887-1964) – всесвітньо відомого скульптора-кубіста. Найвизначнішими постатями українського авангарду цього часу були також Олександр Богомазов (1880-1930), що започаткував в Україні мистецьку течію кубофутуризму, Василь Єрмилов (1894-1967), Олександра Екстер (1882-1949).

Піднесення охоплює сферу українського музичного та театрального мистецтва. У 1904 р. М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу; з 1907 р. в Києві почав діяти перший стаціонарний український театр
М. Садовського; в 1915 р. організовується Товариство українських акторів, діють численні театри і трупи як в Наддніпрянській Україні так і в Галичині.

«Поворотом до Європи» оголошує головний напрям своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937), творець «Молодого театру» (1916 р.). Першою значною режисерською роботою Курбаса стала вистава «Цар Едіп» (1918), дія якої пронизана потужним трагедійним напруженням та динамікою; постановка «Гайдамаків»(1920) за Т. Шевченком, де вперше в українському театрі була зреалізована авангардистська сценографія, вводилась пантоміма, партії хору.

Могутнім поштовхом до розквіту національної свідомості і культури стали демократичні та революційні процеси 1905-1907 pp. Скасування заборони на українське друкування, свободу слова і політичної діяльності спричинило створення великої кількості газет і часописів, в яких друкували матеріали з питань культури, літературні і публіцистичні твори, доносили до широкого українського загалу творчість еліти нації. Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо тижневика «Украинский вестник», що видавали з 1906 р. українські депутати Думи. Серед працівників тижневика були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Могилянський, О. Русов та ін. У 1912-1917 pp. у Москві виходив місячник «Украинская жизнь» за редакцією О. Саліковського та С. Петлюри, участь у якому брали М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Сумцов, В. Липинський, Ф. Корш та ін.

Зразки зрілого національного стилю в музиці, що поєднував класику і сучасність, демонстрували молоді композитори М. Леонтович, К. Стеценко,
Я. Степовий, О. Кошиць. Отже вже напередодні Української національно-демократичної революції (1917-1920) відбувався бурхливий процес розвитку української культури, що можна назвати її раннім Відродженням.

Діяльність українських урядів Української Центральної Ради (УЦР), гетьманату П. Скоропадського та Директорії, в складі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найвагоміший внесок у розвиток української культури в добу лихоліття.

Йдеться про широку програму розвитку національної освіти і науки. У березні 1917 р. в Києві було відкрито Українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка та
2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію, започатковано Українську педагогічну академію, було вжито заходів для переведення шкіл на українську мову навчання. У різних містах України створено понад 80 українських гімназій.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київський народний український університет, а 22 жовтня 1918 р. – Державний український університет у Кам’янці-Подільському. У листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що розпочала свою діяльність у лютому 1919 р. Академію очолив В. Вернадський, у 3 її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному), працювали видатні вчені: історик
Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х рр. він був завідувачем кафедри інженерно-економічного факультету Інституту харчової промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки О. Фомін та В. Липський, філолог А. Кримський, археолог і етнограф
М. Біляшівський, літературознавець С Єфремов та ін. У серпні 1918 р. було створено Національну бібліотеку Української держави, на початку листопада – Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний архів тощо.

Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. – 104. Газети виходили не тільки в губернських, а й у багатьох повітових центрах. Усього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. – 212.

Інтелігенція була головним рушієм національно-культурного Ренесансу. Але в роки революції позначилася тріщина розлому української духовної еліти, що стала однією з головних причин загибелі українського Відродження. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Частина старої демократичної інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном:
О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський,
В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та ін. Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури.

На початку 20-х років почалася політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією.

Є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Однак українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження.

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників «Плуг», активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко. Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та ін., об’єднання «Молодняк», куди входили письменники-комсомольці.

Одним з найвидатніших літературних об’єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об’єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшли
М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич,
О. Досвітній, Г. Епік та ін.

Течію авангардизму в українській літературі 20-х рр. найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком: поети О. Слісаренко,
М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів у журналі «Нова генерація»: «Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)».

Особливе місце в українській літературі відродження належить об’єднанню неокласиків, які спочатку об’єднувались навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше – навколо «Слова». На чолі неокласиків, стояв Микола Зеров (1890 – 1937(41)). Входили М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт (Ю. Клен). Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французькому символізму і парнасу. Це був вияв боротьби проти українського папфутуризму та іншого «лівого мистецтва».

Така позиція на той час вже йшла у розріз із «лінією партії», тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. 1934 р. під час процесів проти української інтелігенції М. Зерова було звільнено з роботи, а в 1935 р. заарештовано і відправлено до ГУЛАГу, де він і загинув.

Новаторські пошуки в галузі театральної драматургії продовжив у 20-х роках Лесь Курбас (1887-1937). Створений у 1922 р. театр «Березіль» був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Театр згуртував і підніс до вершин світового рівня майстерність акторів А. Бучми,
И. Гірняка, Н. Ужвій, М. Крушельницького, О. Добровольської, І. Мар’яненко та ін.

Велику увагу театр приділяв драматургії М. Куліша. П’єси «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1928-1930), «Патетична соната» (1929) були безпрецедентним явищем у культурі радянського часу, бо в них з особливою гостротою визначалось головне протиріччя епохи, конфлікт між одвічними законами людської моралі і практикою жорстокого тоталітаризму. Герої
М. Куліша втрачали свою душу, спотворювалися і гинули під тиском революційного фанатизму.

Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури 20-х років. Художник М. Бойчук (1882-1937), поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і візантійського іконопису, живопису Ренесансу та народного мистецтва, здійснив спробу створити національний художньо-монументальний стиль. Разом із своїми послідовниками братом Тимофієм, В. Седляром, О. Павленко, М. Рокицьким, М. Юнак та іншими, яких пізніше стали називати бойчукістами, майстер створив значні монументально-декоративні розписи ряду громадських споруд в Одесі та Харкові, очолив майстерню монументального мистецтва в Київському художньому інституті.

Радикальніший напрям творчості, що перегукувався з пошуками західних експресіоністів, кубістів та конструктивістів обрали В. Пальмов, В. Меллер,
В. Єрмилов, А. Петрицький. А. Петприцький (1895-1964) створив унікальну галерею із 150 портретів своїх сучасників – української еліти 20-30 років. Лише у 90-х роках вперше вийшли друком художні альбоми «Український авангард 1910-1930», «Портрети сучасників А. Петрицького».

Головним стильовим напрямом в архітектурі України 20 – середини 30-х років був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності. Кращі споруди цього стилю – будівля Київського залізничного вокзалу (1927-1933, архітектор А. Вербицький), комплекс адміністративних та громадських споруд під назвою Держпром у Харкові (1925-1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928-1932, архітектор О. Дмитрієв), будівля Дніпрельстану (1927-32, архітектор В. Веснін та ін.), Київська кінофабрика (1926-1929, архітектор В. Риков).

Із середини 20-х рр. українська тематика почала визначати розвиток кінематографу, який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Головні підвалини розвитку українського кіно визначили режисери О. Курбас, Олександр Довженко (1894-1956) «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932).

У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. Її центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу якої увійшла більшість учених Української академії доби визвольних змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наукові інститути. Після повернення з еміграції в 1924 р. академіка
М. Грушевського наукова робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, було створено науково-дослідну кафедру історії України. Вчений продовжив роботу над фундаментальними працями «Історія України-Руси» та «Історія української літератури». Завдяки невтомній праці науковців, українська наука отримала світове визнання, стала невід’ємною складовою всієї національної культури.