Мета:
З, ясувати причини Лютневої революції в Росії та її наслідки для України; розглянути основні етапи української революції та їх особливості, розкривати зміст причини прийняття І, ІІ, ІІІ Універсалів УЦР та їх історичне значення. З, ясувати причини українсько-російського конфлікту та його наслідки для України; розглянути основні події, пов, язані з підписанням мирного договору у Брест- Литовську, проаналізувати його зміст і наслідки для України, аналізувати політику УЦР в останній період її діяльності, розглянути відносини ЦР з німецько- австрійською адміністрацією, аналізувати причини падіння УЦР, та її історичне значення;
Розвивати навички аналізу історичних фактів, вміння виділяти головне, сприяти формуванню національної свідомості студентів, їх історичній пам, яті, пошани до державотворчих традицій в Україні.
Лютнева революція і становище України після повалення самодержавства.
Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії була зумовлена зростаючою внутріполітичною і соціально-економічною кризою, пов'язаною з Першою світовою війною й незавершеністю процесу передвоєнного реформування Російської імперії.
Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя — Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочалися демократичні перетворення. Всі політичні партії та громадські організації стали діяти легально.
Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-буржуазних партій і один соціаліст — міністр юстиції О. Ке-ренський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. Він зволікав з проведенням нагальних соціально-економічних реформ, а для заспокоєння народних мас давав щедрі обіцянки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювалися «громадські комітети», призначались замість губернаторів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось обирання виконавчих губернських комітетів.
Другою владою виступали створювані на місцях Ради робітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, засновниками яких були загальноросійські партії соціал-демократів та есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі в Донбасі — 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есери і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимчасовий уряд. Ради почали на місцях боротися з продовольчими труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годин-ного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.
Створення Української Центральної Ради
Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конкуруючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери Товариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно було реорганізовано в Українську партію соціалістів-феде-ралістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських партій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, наукових осередків, православного духовенства. Центральна Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».
Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Голова), В. Винниченко, С Єфремов, С Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістичних республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національно-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на демократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.
Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М. Грушевський писав, що «...українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».
Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києве. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У1914 р. був заарештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П, Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — а еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У1929 р. обраний академіком АН СРСР. У1931 p. арештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія УкраЇни-Руси» у 11 томах і 12 книгах (1898—1936), Нарис історії українського народу (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.
Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціо-нерів та Українська партія соціалістів-федералістів.
Одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О. Лотоцький) і Москві (голова О. Селіковський). Вони координували свої дії з Центральною Радою. З ініціативи петроградської У HP її виконком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на державні посади в Україні українців, про повернення із заслання А. Шептицького — митрополита греко-католицької церкви та ін.
Для об'єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних політичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішення визначали основні принципи державотворення: широка національно-територіальна автономія України в складі демократичної федеративної Російської республіки; повне забезпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні; організація з ініціативи Української Центральної Ради Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...». На конгресі прихильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців» і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як зазначив В. Винниченко, конгрес «був першим кроком відродження нації по шляху державності». Новий склад Центральної Ради як народно-представницького органу України (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради знову обрано М. Грушевського, а його заступниками — В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано виконавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.
Роботою Українського з'їзду закінчився перший етап Української революції і почався другий — етап наростання революційного руху в Україні. Після з'їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс авторитет УЦР як верховного органу, центру українського визвольного руху.
Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з'їздах.
І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8 травня 1917 р.) проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення 1-ї національної військової частини — полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, делегат якого був обраний до президії з'їзду. З'їзд визнав Центральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націоналізації армії на національно-територіальному принципі» і заклик щодо негайного укладення демократичного миру ♦ без анексій та контрибуцій на основі самовизначення народів». Ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержувала з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд обрав Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав проводити українізацію армії. До його складу увійшли В. Винниченко, М. Міхновський, С. Петлюра (голова) та ін.
Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, політичний, військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУПз1900р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В1912—1917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У 1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію У HP. Після відступу військ У HP з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920 р. очолює війська У HP, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 р. був
убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.
За участю цього комітету й українських фронтових військових рад на фронті у серпні 1917 р. було створено вже 27 українізованих дивізій.
Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. Він ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки.
Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення національного конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні набирав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекватна російській Українська демократична революція, за своїм змістом національна та соціально-економічна.
Перший і Другий Універсали Центральної Ради
Наприкінці травня 1917 р. Центральна Рада направила до Петрограда офіційну делегацію на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду відповідні вимоги. Але він відмовився вирішувати питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів. Цю мотивацію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім фракції більшовиків.
Тому 10 червня 1917 р. на засіданні комітету Центральної Ради було ухвалено Перший Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення, того ж дня його оприлюднено на II Всеукраїнському військовому з'їзді. У ньому Центральна Рада проголошувала автономію України. «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, — говорилося в Універсалі, — хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям»1. Практичне втілення суверенітету покладалося на Всенародні Українські Збори (Сейм), вибори до яких планувалося провести після виборів до Всеросійських Установчих Зборів. В Універсалі, зазначав М. Грушевський, всі люди доброї волі знайшли «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуванням життя краю, до закладання підстав його автономного життя».
Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжували, стали історичною віхою в рвзвитку Української революції, початком відродження державного життя в Україні.
Визначальним кроком до реальної автономії було формування органу виконавчої влади. 15 червня 1917 р. Центральна Рада сформувала з представників УСДРП, УПСР і УПСФ крайовий уряд — Генеральний секретаріат, до складу якого увійшли: В. Винниченко — голова уряду і секретар внутрішніх справ, Б. Мартос — секретар земельних справ, С. Петлюра— військових справ, В. Садовський — судових справ, І. Стешенко — освіти, X. Барановський — фінансів, С. Єфремов — міжнародних відносин, М. Стасюк — харчових справ, П. Христюк — генеральний писар. Створення Генерального секретаріату знаменувало початок розмежування владних функцій. УЦР, до якої у серпні 1917 р. входило 792 депутати, зосереджувалась на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції.
Тимчасовий уряд 16 червня категорично відхилив вимогу про автономію України. Негативно відреагували на Універсал ліберальні та соціалістичні російські партії, а також значна частина населення Києва. Кадетська газета «Речь» погрозливо заявила, що прийняттям подібних документів українці ведуть «погані жарти з Росією», що вчинок українців є «прямим злочином проти закону». Тільки більшовики з тактичних міркувань підтримали право українського народу визначати свою історичну долю. Для пошуку виходу із становища Тимчасовий уряд направив свою делегацію до Києва. Тут 28—ЗО червня між представниками Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі відбулися переговори і досягнуто деяких угод. Так, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладались до скликання Всеросійських Установчих зборів. Як згодом зазначав В. Винниченко, в Центральній Раді «свідомо од-кладали надалі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва»1.
Досягнуті домовленості на цих переговорах були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікованому 3 липня 1917 р. У ньому Рада зазначала, що вона «з задоволенням приймає заклик правительства до єдності...» і оскільки «доля всіх народів Росії тісно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих Зборів». Тобто Центральна Рада зобов'язалася не порушувати питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів.
Цей політичний компроміс Центральної Ради з Тимчасовим урядом з урахуванням соціально-економічної ситуації поділяли не всі.
На І Всеукраїнському робітничому з'їзді 11—14 липня 1917 р. рішення Центральної Ради зазнало гострої критики. З'їзд рішуче висловився за негайне впровадження широкої автономії України.
Ідею демократичної федерації підтримав і перший в історії з'їзд представників народів колишньої Російської імперії, який відбувся в Києві на початку вересня 1917 р. з ініціативи Центральної Ради. З'їзд прийняв резолюції демократичним підходом до вирішення питань міжнаціональних відносин: колишня «тюрма народів» повинна стати федеративною демократичною республікою, з рівноправністю мов (за російською мовою закріплювався статус загально-федеративної) тощо. Після прийняття II Універсалу Центральна Рада поповнювалась представниками неукраїнських організацій, а до Малої Ради увійшло 18 таких представників, що свідчило про перетворення УЦР з національного на крайовий орган влади.Липневі події 1917 р. змінили політичну обстановку в Росії — завершився період двовладдя. Вся влада була захоплена Тимчасовим урядом. Генеральний секретаріат у своїй телеграмі від 6 липня запевнив Тимчасовий уряд у своїй підтримці його дій проти спроб більшовиків захопити владу.
Незважаючи на це, Тимчасовий уряд відмовився навіть від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді. Так, прем'єр-міністр О. Керенський затвердив замість «Статуту вищого управління України», складеного УЦР, «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка обмежувала права України:
—Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;
—Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;
—до складу Генерального секретаріату входило не 14, а 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин;
—територія України обмежувалась не 9, а лише 5 губерніями — Київською, Волинською, Полтавською, Подільською та Чернігівською без північних повітів.
9 серпня Центральна Рада, кваліфікуючи Інструкцію як прояв імперіалістичних тенденцій щодо України, все ж визнала її як тимчасову.
Проте Тимчасовий уряд не дотримувався і цієї Інструкції. Коли восени 1917 р. Центральна Рада вирішила скликати Українські Установчі Збори, між урядом О. Ке-ренського і УЦР почався новий конфлікт.
Між тим країну охоплювала криза, про що свідчили прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні та національні конфлікти, активізація антивоєнних настроїв народу, безсилля державної влади та анархія на місцях, більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів тощо.
Соціально-економічні та політичні процеси, які розгорталися в країні, сприяли більшовицьким революційним силам. їх активна пропаганда і агітація, які закликали експропріювати експропріаторів, дали результати. 25 жовтня 1917 р. у Петрограді збройне повстання ліквідувало владу Тимчасового уряду. В ніч з 25 на 26 жовтня II Всеросійський з'їзд Рад, у роботі якого взяло участь 129 делегатів від 69 промислових міст і групи повітових центрів України, проголосив перехід влади до рад, прийняв декрети про мир, землю, сформував перший радянський уряд, скасував смертну кару.
Відродження державності. Утворення УНР.
Після перемоги збройного повстання у Петрограді УЦР ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не тільки до Рад робітничих і солдатських депутатів. Вона, призначивши вибори до Українських Установчих Зборів, направила офіційні запрошення «обласним» урядам (Білорусі, Кубані, Дону, Сибіру) вступити у переговори з приводу конституювання державного федеративного утворення. Рада Народних Комісарів визнавалася керівниками України лише урядом центральних районів Росії, а не загальноросійським органом.
В Україні переважна більшість населення підтримувала Центральну Раду та українські національні партії, серед яких не було єдності щодо оцінки політичної ситуації. В той же час у робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав. У деяких містах України боротьба за владу рад вилилася у збройні сутички.
Особливо гостро проходила боротьба за владу в Києві. Тут Центральна Рада вже 25 жовтня створила з представників революційної демократії та більшовиків «Крайовий комітет для охорони революції на Україні», якому підпорядковувалися всі органи влади. Але 28 жовтня цей Комітет саморозпустився, і контроль над ситуацією в місті було втрачено.
Коли Штаб КВО відмовився від співробітництва з крайовим комітетом і отримав підтримку з фронту (козачої дивізії та Чехословацького корпусу), він перейшов до активних дій, передусім проти більшовиків, які готували повстання. 28 жовтня частини штабу КВО заарештували утворений напередодні військовий революційний комітет. Тоді відновлений більшовицький ревком (В. Затонський, А. Іванов, О. Горвіц та ін.) 29 жовтня організував збройне повстання проти Тимчасового уряду, який уособлював штаб КВО.
Основні події розгорнулись на Печерську, де були зосереджені головні сили повстанців — більшовицькі збройні формування та робітничі дружини, а також український полк ім. Б.Хмельницького (чим здивував Центральну Раду) — усього майже 6, 6 тис. У розпорядженні штабу КВО було до 10 тис. юнкерів, курсантів, прапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону. Центральна Рада маневрувала.
Українська національно-демократична революція.
29 жовтня вона передала владу в Києві командувачу КВО. Збройне повстання через 3 дні закінчилося поразкою штабу КВО, який разом з комісаром Тимчасового уряду м. Києва прийняв умови миру, запропоновані узгоджувальною Комісією. Влада переходила до УЦР, а 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командувача КВО підполковника Павленка. З листопада на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Водночас більшовицька фракція Київської Ради наполягала на скликанні з'їзду рад для реорганізації УЦР в Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів. Але їх пропозицію було відхилено. В. Винниченко пізніше оцінював цю позицію як таку, яка принесла велику шкоду національній справі, відвернувши від неї зрусифікованих міських робітників.
На політичну ситуацію значно впливало протистояння УЦР і Радянського уряду Росії, який підтримувала більшість українських Рад робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада робила все, щоб не випустити політичної ініціативи. Вона вживала заходів для звільнення території України від військ неукраїнської національності, зайнялась демобілізацією і роззброєнням російських солдатів, відправляючи їх на батьківщину, та ін.
Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада анулювала Інструкцію Тимчасового уряду і 7 листопада 1917 р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР). В ньому наголошувалося: «...не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів». В Універсалі йшлося про те, що до УНР належать Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катери-нославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Цим документом визначалися головні принципи УНР: скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі «нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення», які передавалися без викупу селянам через земельні комітети; забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, права й можливості вживання місцевих мов; запровадження 8-годинного робочого дня; «національно-персональна автономія» для національних меншин; упорядкування судової системи тощо. Універсалом вибори до Українських Установчих Зборів призначились на 27 грудня 1917 р. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст., завершення важливого етапу розвитку Української революції.
На практиці Центральна Рада не виявляла послідовності та рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особливо соціально-економічних. Тому вона в листопаді—грудні 1917 р. почала втрачати частину своїх завоювань. Так, декларувавши ліквідацію поміщицького землеволодіння, Центральна Рада прийняла земельне законодавство, яке передбачало залишити землю у тих землевласників, які мали менше 50 десятин. Це викликало незадоволення серед малоземельних та безземельних селян, які вимагали поділити всю землю порівну, як передбачав російський «Декрет про землю». Селянські виступи проти великих землевласників уряд УНР наказував придушувати навіть силою зброї.
Проте більшість населення України все ж підтримувала УЦР. На грудневих виборах до Всеросійських Установчих зборів за українські партії голосувало понад 70% виборців, а за більшовиків — ледве 10%. Про довіру УЦР висловились III з'їзд УПСР, третя сесія Всеукраїнської Ради селянських депутатів та ін.
Таким чином, до прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію.
Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи в УЦР свого основного суперника в боротьбі за владу, розгорнули проти неї шалену пропагандистську кампанію, характеризуючи її як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори із «заколотником» генералом Каледіним. Рішення Генерального секретаріату від 23 листопада про об'єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт кваліфікувалося як дезорганізація фронту і т. ін. В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом, почала здійснювати арешти більшовиків, погроми рад, роззброєння червоногвардійських загонів і відправку їх ешелонами до Росії. Пояснювала вона це тим, що більшовицька партія тримала зв'язки з солдатами і готувалася до виступу проти неї.
Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум РНК РСФРР від 4 грудня 1917 р. Центральній Раді. В ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремитися від Росії чи вступити в договір з нею про федеративні чи інші взаємовідносини, а з іншого — грубо втручався у внутрішні справи УНР, характеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й контрреволюційні. Від Центральної Ради вимагалося припинити дезорганізацію фронту, роззброєння радянських полків і Червоної гвардії в Україні тощо.
Генеральний секретаріат з обуренням відхилив цей ультиматум. Було прийнято рішення припинити неконтрольований вивіз хліба на північ і ввести свою грошову систему. Після цього почалася не оголошена війна між РСФРР і УНР.
Поляризація класових сил в Україні. Ультиматум РНК РСФРР Центральній Раді.
У листопаді—грудні 1917 р. загострилася боротьба за владу в Україні. УЦР й Генеральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні закликали регіональні уряди (Кавказу, Казахстану, Сибіру, Дону, Кубані, Криму та ін.) створити однорідний федеральний соціалістичний уряд Росії. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 ухвалено об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один — Український. Однак не всі заходи виявилися ефективними, а намагання створити федеральний уряд залишилося тільки наміром.
