Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті
УСРР на початку 20-х років радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією — РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.
На початку 20-х років після невдалої спроби розпалити світову пролетарську революцію і спаду революційної активності у капіталістичному світі лідери більшовиків виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що означав всебічну підтримку комуністичного та національно-визвольного рухів у світі, й концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладом, що означала нормалізацію міждержавних відносин із країнами капіталістичного світу. Виходячи із таких перспектив, поступово провідним ставав прагматичний курс, ключовим завданням якого було дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав, врегулювання відносин із прикордонними державами, іншими словами, — вихід із дипломатичної ізоляції.
Починаючи з 20-х років, українська дипломатія розпочала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.
Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Эд-ним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладення договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, — особливий український відділ у справах військовополонених. Відділ мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями.
Отже, німецький уряд фактично визнав право України на самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня 1922 p., представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини.
Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст його відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР здобувала дипломатичне визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій половині 20-х років частка зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.
На початку 20-х років напруженими залишалися відносини УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час роботи конференції глав європейських держав у Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких торгово-економічних зв'язків.
Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих відносин із Польщею. Необхідно було передусім на договірній основі визначити державні кордони. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по р. Збруч і р. Горинь.
Українській стороні нормалізація відносин з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду УНР у вигнанні, що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Сфера діяльності цього уряду була широкою: від дипломатичних акцій до організації збройних походів на територію УСРР. Так, навіть після укладення Ризької угоди С Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти України. У квітні 1921 р. X. Раковський звернувся до польського уряду з нотою протесту проти порушень ним зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалося на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань С. Петлюри. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Після деякої перерви навесні 1923 р. настало нове загострення польсько-українських відносин. Воно було спричинене рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.
Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Зокрема, українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам.
Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна була суб'єктом міжнародного права. З огляду на це деякі керівники України наполягали на тому, що республіка має право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу. Про надання таких прав УСРР йшлося, зокрема, в доповідній записці Е. Квірінга до політ-бюро ЦК КП(б)У «Про дипломатичні представництва УСРР», копію якої було направлено в ЦК РКП(б). Квірінг пропонував визначитися з формами представництва, аргументуючи це тим, що Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце і не може відмовитися від власних посольств у них. Пропонувалося відкрити українське посольство у Варшаві, самостійні консульства у Львові, Тернополі, Станіславі, представництва в інших країнах, до яких входили етнічні українські землі або в яких зосереджувалась українська еміграція — Чехо-Словаччині, Румунії, Австрії. Однак не заперечувалося, щоб інтереси республіки в інших країнах представляли російські посольства. Водночас пропонувалось, щоб в російських посольствах працювали представники НКЗС УСРР у ранзі радників та секретарів.
Проте у Москві питання дипломатичних зв'язків України з іншими державами залишалось невирішеним. Передусім це зумовлено тим, що Москва подвоїла свої зусилля, щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики московського центру. На практиці це виявлялося, наприклад, в забороні УСРР відкрити в Італії власне представництво. Тривалий час керівництво Росії не виконувало домовленості про створення дипломатичних місій України в Туреччині, що передбачалося договором про дружбу і співробітництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство.
У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР через обструкцію російських посольств щодо представників України. Такі дії відбувались в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». Керівництво наркомату зобов'язувалось розпочати переговори із відповідним наркоматом Росії про об'єднання. Пропонувалося за московським наркоматом залишити лише директивні функції. Москва відхилила цю пропозицію. Натомість на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей 9—12 червня 1922 р. Сталін звинуватив X. Раковського і М. Скрипника в тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть розбудови конфедерації держав.
Особливості політичної та економічної ситуації
Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1920 pp. побудувати відповідно до вимог своєї програми безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його передусім у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка кількісно перевищувала збройні сили усіх європейських країн разом узятих. З її допомогою вона перемогла у війні. Однак перемога не принесла заспокоєння. Взимку 1920—1921 pp., коли радянській владі вже протистояли не регулярні війська, а повстанці, її становище було надто важким. В Україні постійно спалахували селянські повстання, незважаючи на те, що тут Л. Троцький тримав більш як мільйонну армію.
Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуацію. Після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона торгівлі викликали особливе несприйняття, тому продроз-кладка виконувалась з ізеличезними труднощами. Вилучити хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подібних акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомогу їм було сформовано 8S загонів червоноармійців — майже 5, 5 тис. осіб. Результат виявився несподіваним. Здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин ще більше ускладнило ситуацію. Селяни вдавалися до збройного опору. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.
Радянська комуністична історіографія наявність кризи початку 20-х років визнавала, але причини її пов'язувала переважно з господарською розрухою, зумовленою семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. Але насправді початок паралічу виробництва, що розвивався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати механізм ринкових відносин. Нестача хліба спричинила різке скорочення видобутку корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля зумовила припинення роботи залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполовину порівняно з довоєнним періодом. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.
