Катастрофічна криза загострилася у зв'язку з пос ухою 1921 р. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із грудня 1921 по травень 1922 р. більше ніж у три рази — із 1, 2 млн до 3, 8 млн осіб, а по всіх губерніях — до 5, 6 млн, що становило 25% населення України.
Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії — перелом в кращий бік, в Україні — навпаки. Г. Петровський наводив приклад херсонських жахів продажу людського м'яса, вимирання робітників важкої індустрії в Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі. На 1 квітня 1922 р. нараховувалося 3 млн голодуючих, із яких лише 15% отримували допомогу — одну восьму фунта хліба. В іншому листі Г. Петровського на адресу голови ВЦВК М. Калініна в травні 1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п'яти губерніях України — Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській — більше 3, 7 млн голодуючих. «Маючи своє Поволжя, — наголошує Г. Пет-ровський, — Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано усього 232 вагони».
Взимку 1922—1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причиною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр., було інтенсивне вивезення хліба за межі республіки. Так, хлібний дефіцит степових губерній України в 1921/1922 господарському році становив майже 85 млн пудів. Водночас до Росії було вивезено 27 млн пудів зерна. У 1922—1923 р. цей дефіцит скоротився до 20 млн пудів, причому він перекривався хлібними лишками у врожайних губерніях. Однак хлібні ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. З України в цей час було вивезено майже 18 млн пудів зерна (2, 5 млн пудів до Росії — до січня 1923 р. і більше 15 млн пішло на експорт).
Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 pp., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, передусім — Москву і Петроград, а друга — вивозом українського зерна за кордон.
Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і противників радянської влади. Це збагнув центральний московський уряд і вперше в 1921—1923 pp. запровадив в Україні терор голодом.
УСРР в системі «договірної федерації». Створення СРСР
Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом її вони вважали централізоване об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності Росії.Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. В.радянських республіках, що утворилися на теренах Російської імперії, склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. РКП(б) повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централістська побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе місце РСФРР. Очолюваний Леніним Раднарком РСФРР із самого початку перебрав на себе функції загальноросійської державної влади.
Контроль Москви над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: РКП(б) (партійна еліта і низові функціонери), складовою частиною якої була КП(б)У (партійні функціонери від столиці до села), і командна еліта та командири Червоної армії всіх рангів, яким підкорялася солдатська маса. В роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби більшовиків за радянську владу. Так, військовий і господарський союз між РСФРР і УСРР було укладено 8 грудня 1920 р. За цим союзом республіки об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх представників. Однак щодо цього питання повної одностайності не було. Вже в лютому-березні 1921 р. на Всеукраїнському з'їзді рад проти договору висловилися ука-пісти (Українська комуністична партія — УКП) та українські ліві есери. Один із керівників УКП М. Авдієико виступив з вимогою повного відокремлення України від Росії. Але з'їзд більшістю голосів ратифікував договір.
Подібні угоди було укладено РСФРР із іншими радянськими республіками. Така система отримала назву «договірної федерації». Отже, радянська федерація сформувалася ще задовго до грудня 1922 р.
У таких умовах український радянський уряд зберігав певну самостійність. Коли в 1922 р. Сталін як генсек ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей висунув проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» і запропонував їх входження до РСФРР на правах автономії, то це викликало опір з боку національних урядів. Так, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г. Петровського, політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. ухвалило резолюцію про збереження незалежності УСРР і здійснення відносин між радянськими республіками на основі раніше досягнутих угод, тобто на основі «договірної федерації».
У дискусію втрутився і Ленін. Він виходив з того, що Росія має визнавати себе рівноправною з УСРР та іншими радянськими республіками. Розуміючи, що відкрите поглинання Росією інших республік зведе нанівець підтримку більшовиків з боку національних меншин колишньої імперії і матиме негативний резонанс серед народів колоніальних країн, він у статті «До питання про національності, або про " автономізацію'1» піддав критиці сталінську ідею як неправильну і несвоєчасну. Водночас Ленін не виключав можливості згодом повернутися до цієї проблеми. Іншими словами, спочатку укріпити зверхність Росії, а вже потім затягнути петлю союзу на шиї радянських республік. Фактично Ленін визнавав «автономізацію», розуміючи, що в перспективі виникне союз із суворою централізацією і все-охопним підпорядкуванням радянських республік центру.
Однак на той час для республік ленінські пропозиції про рівноправну федерацію були більш сприйнятливі, ніж план Сталіна. VII Всеукраїнський з'їзд рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу РСР. Щоправда, депутатів-ук-раїнців на цьому з'їзді було менше половини — 362 із 782 осіб.
ЗО грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей договір проголошував, що незалежні радянські республіки (а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень органам центральної влади.
До компетенції союзного уряду належали:
—торгівля;
—військово-морські та іноземні справи;
—залізничний транспорт;
—поштово-телеграфний зв'язок.
Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці та робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати.
До сфери діяльності республіканських урядів було віднесено:
—внутрішні справи;
—освіту;
—юстицію;
— землеробство;
— соціальне забезпечення.
Централізація основних наркоматів викликала протест з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого початку проявилися негативні наслідки Союзу для України. Вже на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) X. Раковсь-кий заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90% їхніх прав, передавши національним республікам. Позиція Раковського не означала відстоювання національних прав України. Він виступив проти апаратних методів керівництва і цим викликав невдоволення Сталіна, який звинуватив його в підміні федерації конфедерацією. У липні 1923 р. Раковського було відкликано з України і відправлено повноважним представником СРСР до Великобританії.
Прийняття конституцій СРСР і УРСР.
Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на II з'їзді рад СРСР (січень 1924 p.). Цей з'їзд прийняв Конституцію Радянського Союзу. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція закріпила право кожної республіки на вихід із Союзу, встановлювала, що територія республік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній РКП(б), а легальна опозиція була ліквідована, отже, суверенні права залишалися фіктивними.
Серед істориків існують полярні оцінки актів 1922— 1924 pp., в тому числі й союзної Конституції. Радянські історики завжди наголошували, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам усіх народів, у тому числі й народу України. Чимало істориків за кордоном і тепер в Україні вважають цей акт трагедією українського народу. Окремі історики дотримуються ще іншої думки. Так, професор Йорк-ського університету в Торонто (Канада) Орест Субтельний, визначаючи негативні наслідки об'єднання для України, все ж таки підкреслює, що Україна нарешті мала чітко окреслені кордони, власний адміністративний центр, державний апарат. Він робить висновок, що українці нарешті отримали територіально-адміністративні межі, які відображали їхню національну самобутність, чого вони не мали з часів Гетьманщини XVIII ст.
У травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР завершується прийняттям IX Всеукраїнським з'їздом рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавчо закріпила вступ радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулося, республіка остаточно втратила незалежність. Вже наприкінці літа 1925 р. голова РНК УСРР В. Чубар надіслав Сталіну листа, в якому, спираючись на численні факти, вказував на стрімке посилення «надцентралізаторських тенденцій» і фактичне ігнорування центральними органами республіканського апарату управління.
Яскравим прикладом імперської політики центру є Постанова ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». Згідно з нею до УСРР була приєднана територія, на якій проживало 278 081 осіб, тоді як від України було відторгнено територію з населенням 478 909 осіб. Поза межами республіки залишилася значна кількість українців. Тому згадана постанова не вирішила питання про справедливе територіальне розмежування, в основі якого лежали б етнографічний принцип та економічна доцільність. Це змушувало українців звертатися до ВУЦВК і ЦВК Союзу з проханням повернути їх в Україну. З доповідною запискою з цього питання до ЦК ВКП(б) у травні 1927 р. звернувся ЦК КП(б)У. Спираючись на дані перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що «до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн, яке розташоване компактними масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї».
Отже, створення СРСР і входження до нього України, прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обмежений суверенітет України, який згодом трансформувався в процес фактичного перетворення України та звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.
