Українська революція 1917 – 1920 ррПлан. 1. Україна після лютневої революції. Виникнення органів влади. 2. Діяльність Центральної Ради (весна 1917-лютий 1918рр.) 3. Брестський мир і Україна. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського. 4. Національно-визвольний рух в Західній Україні. Утворення ЗУНР. 5. Директорія та її політика. Акт злуки. 6. Боротьба українського народу проти денікінщини. Встановлення радянської влади. 7. Радянсько-польська війна. Розгром Врангеля. Література:
Терміни та поняття. Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах передбачених загальнодержавним законом (Конституцією). Революція – докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового, докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового. Універсал – урочисте звернення ЦР до населення, що виконувало функції основних тимчасових документів конституційного характеру. УНР – форма відродженої української державності на початку 20 століття, що існувало з 7.11.1917р. до 19.12.1919р.(з перервою з квітня по грудень 1918р.) Українська Держава – офіційна назва України, державний устрій якої мав форму спадкового гетьманату (спадкової монархії) “Воєнний комунізм” – система заходів, запроваджених більшовиками у 1918-1920рр. спрямованих на впровадження прямого керування економікою з боку держави. ЗУНР – форма держави в Західній Україні, що існувала з листопада 1918р. ЗУНР перестала існувати юридично 22.01.1919р. після Злуки (об’єднання) з УНР, фактично – з початку листопада 1919 р. Директорія УНР – тимчасовий орган влади, метою якого було відновлення УНР, виконував функції законодавчого та виконавчого органу УНР у грудні 1918 – грудні 1919 року. Персоналії. Михайло Грушевський – історик, лідер Товариства українських поступовців (ТУП) голова Української Центральної Ради виступив за надання Східній Україні автономних прав у складі Росії, яка повинна була стати демократичною федеративною республікою. Микола Міхновський – юрист, лідер Української народної партії (УНП) виступав за утворення самостійної української республіки, яка б об’єднала у своєму складі всі українські землі (соборність). Володимир Винниченко – письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), автор трьох універсалів ЦР, голова першого українського уряду – Генерального секретаріату, голова Директорії УНР. Павло Скоропадський – гетьман Української Держави у квітні – грудні 1918 р., колишній генерал-лейтенант російської армії, нащадок давнього гетьманського роду. Юхим Медвєдєв – перший голова українського радянського законодавчого органу влади (ЦВК). Микола Скрипник – перший офіційний голова радянського уряду (Народного Секретаріату). Християн Раковський – голова українського радянського уряду (РНК) у 1919-1923 рр. Євген Петрушевич – юрист, голова УНРади та Президент ЗУНР. Симон Петлюра – голова Директорії УНР у лютому-грудні 1919р., Головний Отаман війська УНР, перший Президент УНР у вигнанні (в екзилі). Дати: 3-4 березня 1917р. – утворення Української Центральної Ради (УЦР), початок Української національно-демократичної революції. 1917-1921рр. – Українська національно-демократична революція. 10 червня 1917р. – прийняття І Універсалу УЦР, проголошення автономії України. 15 червня 1917р. – утворення Генерального секретаріату, першого українського уряду. 3 липня 1917р. – ІІ Універсал УЦР. Липень 1917р. – збройний виступ полуботківців. Серпень 1917р. – Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України. 7(20) листопада 1917р. – прийняття ІІІ Універсалу ЦР, проголошення УНР. Листопад 1917-грудень 1919р. – період існування УНР. 3 грудня 1917р. – Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР. 12 грудня 1917р. – Проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському з’їзді Рад в Харкові. 5 грудня 1917р. – Початок наступу радянських військ на Київ. 9(22) січня 1918р. – ІV Універсал ЦР. 26 січня 1918р. – Підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками. Вступ до Києва радянських військ на чолі з Муравйовим. 18 лютого 1918р. – Початок наступу німецьких військ на територію України. 29 квітня 1918 р. – Проголошення ЦР Конституції УНР. Проголошення на Всеукраїнському хліборобському з’їзді П.Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту. 1 листопада 1918р. – Проголошення ЗУНР. 13 листопада 1918р. – утворення Директорії. 14 грудня 1918р. – вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П.Скоропадським влади. 22 січня 1919р. – Акт злуки УНР з ЗУНР. 6 січня 1919р. – проголошення УСРР декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України. Липень 1919р. – окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна. 3 грудня 1919р. – затверджено резолюцію ЦК РКП(б) “Про радянську владу на Україні” VІІІ Всеросійська конференція РКП(б). 11 грудня 1919р. – Створено ВУРК на чолі з Г.Петровським. 16 грудня 1919р. – Вступ збройних формувань Червоної армії до Києва. 24 квітня 1920р. – Підписання Варшавського договору між УНР та Польщею. 25 квітня 1920р. – Початок радянсько-польської війни. 6 травня 1920р. – Вступ польсько-українських військ до Києва. 26 травня 1920р. – Початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ. 12 жовтня 1920р. – Підписання угоди про перемир’я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею з іншого. 1920р, листопад – Остаточний розгром армії Врангеля у Криму. Ліквідація Південного фронту. 18 березня 1921р. – Підписання Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР. Лютнева революція звела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Політичним суперником була Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська Рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і повсякденних питань в армії. На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові і міські комісари, а також виборні об’єднані комітети громадських організацій. Поряд з ними повсюди виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії. В Україні на звістку про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух 3-4(17) березня 1917р. за ініціативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію – Центральну раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою ЦР було обрано М.Грушевського. ЦР стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалось згуртування всіх українців різних ідейних переконань. 19-21.04.1917р. відбувся Український Національний конгрес, який поповнив ЦР. Було створено Виконавчий комітет ради (згодом – Мала Рада) на чолі з М.Грушевським, заступники – С.Єфремов та В.Винниченко, який став своєрідним урядом на Україні. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії (на цьому стояла більшість). Процес національного відродження охопив також армію. Перший український полк був сформований на початку 1917р., а вже на жовтень були створені десятки українських частин (бл.3 млн. чоловік). Ініціатором українського військового руху був М.Міхновський. 18.05. та 10.06.1917р. проходили І і ІІ українські військові з’їзди, які посилили процес творення українських військових частин і виявились могутньою підтримкою політичній діяльності ЦР. 10(23) червня 1917р. ЦР видала свій І Універсал, який фактично проголошував самочинне втілення в життя автономії України – “однині самі будемо творити наше життя”. Було створено уряд – Генеральний секретаріат 15(29) червня на чолі з Винниченком. Після переговорів з урядовою делегацією Росії і шаленої кампанії тиску ЦР фактично відступила від свого наміру негайно здійснити автономію, про що сповістила у своєму ІІ Універсалі (3(16) липня 1917р.). Тимчасовий уряд визнавав юрисдикцію Генерального секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губернії. Це було початком зневіри народних мас у ЦР, від якої чекали більш рішучих кроків у здійсненні автономії і інших питань. Основними політичними партіями, які діяли на Україні між лютим і жовтнем 1917 р. були: УСДРП – лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; УПСР – лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; УРДП, з червня – УПСФ – лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; УПСС – П. Макаренко, М. Андрієвський, І. Луценко – ставила завдання утворення незалежної Української республіки; УПХД, що стояла на позиції українського монархізму. На Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили: 1. Сили Тимчасового уряду. 2. Центральна рада. 3. Радикальні елементи Рад на чолі з більшовиками. Важливою підтримкою національно-визвольної боротьби було утворення вільного козацтва на Україні. На осінь 1917р. нараховувалось 60 тис. козаків. 4-5 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. Полуботка. Згідно з домовленостями ЦР вводила до складу Ради і Генерального Секретаріату 30% представників національних меншин, а 16.06.1917р. приймає “Статут вищого управління України”. Фактично це була основа конституції. Тимчасовий уряд не затвердив цього документу, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України. 1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду. 2. ЦР позбавлявся законодавчих прав. 3. До ЦР входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин. 4. Українська територія звужувалась до 5 губерній(Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). ЦР прийняла резолюцію, яка не ухвалювала, але й не відкидала “Інструкцію”, а “брала її до відома”. 25.10 (7 листопада) 1917 р. більшовики повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу Рад на всій території колишньої Російської імперії. В ході тривалих боїв у Києві (27-29 жовтня 1917р.) урядові війська під натиском більшовиків і окремих українізованих частин були змушені залишити Київ. ЦР не допустила переходу влади до рук більшовиків і через деякий час оголосила себе верховною владою на Україні. У своєму ІІІ Універсалі 7 листопада 1917р. ЦР заявила про: утворення УНР, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совісті, слова, друку, зборів профспілок, встановлювались межі Української Республіки, які крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювались також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери ЦР не наважились на проголошення самостійності України. ІІІ Універсал залишив її федеративний зв’язок з Росією. Федеративний зв’язок України з Росією, який був проголошений ІІІ Універсалом не давав ясності, з якою Росією – більшовицькою, якої ЦР не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів багатьох поколінь федералістсько-автономістичної концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя на Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну і економічно розвинену країну. Формально ЦР визнали вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалась. Однак на місцях фактично не було повновладдя ЦР. У противагу її органам на владу претендували як Ради, так і органи місцевого самоуправління, обрані влітку 1917 р., на основі прямого, таємного і загального виборчого права. В цих умовах більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти ЦР, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченням в буржуазності і зрештою захопити владу в свої руки. Наприкінці 1917р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів (листопад 1917р.) в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії – майже 75%. Однак, більшовицькі організації на Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції. Цьому сприяла нерішучість ЦР: – у справі аграрної політики; – питанні укладання миру; – у військовому питанні. Спроба ЦР ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликало незадоволення значної частини селянства України. Водночас більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без всяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів на Україні, всупереч закликам Генерального секретаріату берегти національне багатство, розпочалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, худоби, підпали лісів, садів тощо. Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і вертались додому ділити землю. Швидко розкладались українські частини, чому сприяла недолуга воєнна політика ЦР. Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального секретаріату, який боявся постійної армії як “буржуазної інституції”. Драматична доля спіткала 1-й Український корпус П.Скоропадського, який в листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П.Скоропадському Київ було врятовано від більшовиків. Однак, Генеральний секретаріат фактично довів до відставки Скоропадського і розкладу цього зразкового корпусу. Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві (4 грудня 1917 р.), який був скликаний з метою ліквідації ЦР, його більшовицькі учасники (127 осіб) переїхали до Харкова і разом з делегатами І з’їзду Рад Донецько-Криворізького регіону провели І Всеукраїнський з’їзд Рад (11-12 грудня 1917р). З’Їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював всі акти і розпорядження ЦР, яка звинувачувалась в антинародній буржуазній політиці і націоналізмі. Було утворено уряд – “Народний секретаріат”, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації ЦР. Незважаючи на те, що на харківському з’їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад (з понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією. Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР, який надійшов до Києва 3 грудня. У цьому документі, з одного боку визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги до ЦР: 1. відмовитись від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту); 2. не пропускати через Україну козаче формування з фронту на Дон; 3. пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; 4. припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, в разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував ЦР “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 р. ЦР перебувала у стані війни з Раднаркомом Росії. Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів ЦР, призвели до її воєнної і політичної катастрофи. Вирішальні події розпочалися 25 грудня коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореними темпами, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкрився шлях на Київ. На початку 1918р. ЦР втрачає позицію за позицією – в середині січня радянську владу було встановлено у Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Нерішучість та непослідовність ЦР призвела до того, що у вирішальний момент 16.01.1918р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула у нерівному бою. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного “Арсеналу”. І хоча це повстання було придушено (4.02), втримати Київ все ж не вдалося. Переважаючі сили загонів червоноармійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. ЦР евакуювалась до Житомира, а невдовзі – до Сарн. В умовах, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму на Україні було укладання миру з Центральними державами і отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладання миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ ЦР провела ряд заходів, в тому числі радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV Універсалом самостійність і незалежність України. В Брест-Литовську українська делегація (голова В. Голубович) 26 січня 1918р. підписала мир між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов’язались здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками і надання їй мільярдної позики. Оцінюючи результати Брест-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко зазначав: “Умовами угоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти”. Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918р., тобто саме того дня, коли війська М.Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації. Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18.02.1918р. розпочали широкомасштабний наступ. До них приєднались також українські загони. Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики змушені були на початку березня залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для ЦР це була “піррова перемога”. 2 березня 1918р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно тяжким. Він не мав реальної сили (за німецькими даними військо УНР нараховувало всього 2 тис. чоловік) щоб протидіяти німцям, які часто поводили себе як окупанти, втручались в управління, самовільно заарештовували, судили і розстрілювали громадян України. Посилилась суперечність між різними політичними групами у ЦР, значною мірою спричинені її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині і Поділля зверталися безпосередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало відновлення приватної власності на землю. Однак ЦР й надалі прагнула проводити “соціалістичний” курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З другого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті економічні зобов’язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. ЦР зависає у повітрі, втрачаючи рештки соціальної опори у всіх верствах населення України. В такій ситуації на авансцену політичного життя України, дедалі активніше виходили консервативні політичні сили. Серед них – Українська народна громада, партія Українських хліборобів-демократів, Союз земельних власників. Ці сили прагнули припинення, “соціалістичних експериментів” ЦР, відновлення усіх прав приватної власності, в тому числі на землю, і утворення міцної державної влади, яка спиралась би на історичну українську традицію. Забезпечивши собі підтримку німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський Конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних земельних власників. 29.04.1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П.Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили всі державні установи. ЦР була розігнана німецьким загоном. Скасовувались всі закони ЦР, замість УНР проголошувалась Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав гетьману повноту законодавчої і виконавчої влади, поновлював право приватної власності і оголошував про вибори до Українського сейму. Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, які не погоджуючись з її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр – Український Національно-державний союз (травень 1918р.). Незважаючи на протидію як українських соціалістів, так і багатьох російських політичних організацій і партій, які вбачали в Українській Державі лише плацдарм для відбудови “єдиної неділимої Росії” гетьманський уряд здійснив ряд важливих державотворчих кроків. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Було встановлено дипломатичні відносини на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основному українським цукром та іншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкрито 2 українських університети, засновано Українську Академію наук, Національну Галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську Національну бібліотеку та ін. Розпочалося будівництво постійної армії, створенню якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалось поновлення організації козацтва як окремого стану, що мало створити соціальну опору для української держави та її армії. Україні були переданні судна Чорноморського флоту, захоплені німцями. Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілий ряд внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставились у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безоплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитись гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі Україна сповнилася селянськими повстанськими загонами, як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або більшовизованими. В адміністративному апараті в зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовицьких організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського незалежного союзу до організації загального повстання проти Української Держави. Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але він ще й не відповідав проголошеному П.Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовила таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроба повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. 13 листопада на таємному засіданні УНС в Білій Церкві розглядалося питання про збройний виступ проти П.Скоропадського. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з не більшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибували до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила – формування Січових стрільців і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18.11.1918р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Основними причинами падіння гетьманату були: – залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; – відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; – реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; – посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; – вузька соціальна база; – підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; – наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції. Через півтора місяця Директорія змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки; нескінченних переїздів (Вінниця – Проскурів – Рівне – Станіслав – Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. Наприкінці 1920р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон. Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу? Перед новою владою стояли складні проблеми організації, зміцнення української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу з-за Дністра. В цих умовах відбувся Трудовий конгрес (23-28.01.1919р.) який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт об’єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22.01.1919р. Щодо організації влади в середовищі українських політичних партій існували суперечності. Частина виступала за радянську платформу, союз з більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), частина (С. Петлюра) – за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були вирішені наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому самому рівні, як і рік тому, за ЦР. Армія УНР яка складалась з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис. чол. швидко розкладалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли прорадянські тенденції лідерів Директорії, їх невміння і небажання створити дисципліновану постійну українську армію. Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919р. були змушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено Радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919р. ІІІ Всеукраїнській з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР як “незалежної і суверенної держави”. Однак, ця “державність” була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії на Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишалися у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою Радянської влади в цілому. Весною – влітку 1919р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними в червні-липні 1919р. було 328 повстань на Україні. Найбільшими з них були повстання Григор’єва і Зеленого, виступ Махно. Наявність значного “внутрішнього” протибільшовицького фронту дало можливість Директорії зміцнити свої позиції. У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка стала регулярною, розпочала наступ. Отже, приходу до влади Директорії сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР. 4, Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали факторами, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Західноукраїнські землі до закінчення І світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду (УНР), цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше (13.11.1918р.) дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення Польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. українські військові з’єднання 1, 5 тис. вояків на чолі із сотником Вітовським, що були в складі Австро-Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня – інші міста Галичини. Керівниками нової влади були Євген Петрушевич (президент Української Національної Ради) та Кость Левицький (голова Державного секретаріату) – діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули до демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць. Йдучи назустріч загальнонародному прагненню до возз’єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919р. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західної області УНР (ЗОУНР) і одержала повну автономію. Як і УНР, ЗУНР формувалась в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула захопити західноукраїнські землі. 21 листопада після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА), командир генерал М.Омелянович-Павленко. Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівними, ЗУНР опинилася у міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи її озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (7-28.06.1919р.) 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступити 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча де з’єдналися з частинами армії УНР. 16-18.07.1919р. УГА форсувала р. Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток. 1919р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави – УНР. З 6 січня 1919р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими політиками, одержала нову назву – УСРР. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова стає постійним, його очолює за рекомендацією В. Леніна Х. Раковський і називається уряд вже РНК. Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919р. коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу “диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначав здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстоких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється “воєнно-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації з метою мобілізації та централізації сил радянських республік для відстоювання радянської влади. У 1919-1921 рр. більшовики спробували реалізувати і на Україні програмні положення своєї партійної програми із заміни ринкової економіки комуністичним виробництвом. Політика “воєнного комунізму” включала: – проведення повної націоналізації всіх підприємств; – заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
|
