Радянсько-німецький альянс і возз’єднання українських земель у складі Радянського Союзу3. Наростання загрози фашистської агресії. Стан обороноздатності СРСР. Література:
Терміни та поняття: 1. “Пакт Ріббентропа-Молотова” договір про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23.08.1939р. 2. Радянізація – насильницьке насаджування у Західній Україні норм економічного, суспільно-політичного, культурного життя, характерних для тоталітарного Радянського Союзу. 3. Фашизм – крайня, антидемократична, радикально-екстремістська політична течія, в основі якої лежить синтез концепції нації як вищої та одвічної реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості, різновид тоталітаризму. Персоналії: Іоахім Фон Ріббентроп – міністр закордонних справ Німеччини (1938-1945 рр.) В’ячеслав Молотов – народний комісар закордонних справ СРСР (1939-1949рр. та 1953-1957рр.). Дати: 23 серпня 1939 р. – підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про розмежування сфер інтересів у Східній Європі. 1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни. 17 вересня 1939 р. – вторгнення СРСР на польську територію, початок радянізації Західної України. 1939р., вересень – підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордон. 28-30 червня 1940 р. – загарбання СРСР території Бессарабії та північної Буковини. Показати на карті: - територію УРСР до 1939 р.; - територію Закарпаття, що належала Угорщині; - територію, що 1939 р. перейшла до УРСР від Польщі (Східна Галичина, Західні Полісся та Волинь, частина Закерзоння), та області, утворені на цій території (Львівська, Волинська, Рівненська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Хмельницька); - території, що 1940 р. перейшли до УРСР від Румунії (Північна Буковина, Північна Бессарабія (Хотинщина), Південна Бессарабія (Придунайські землі) та області, утворені на цій території (Чернівецька, Аккерманська – пізніше перейменована в Ізмаїльську); - територію УРСР станом на 1941 р. Згідно з Сталінською економічною концепцією під час “соціалістичного будівництва” перевагу було дано індустріалізації, насамперед, великій, видобувній та паливній галузям. З огляду на пріоритетну роль воєнного фактору у сталінській зовнішній політиці інтенсивно розвивалося також машинобудування і хімічна промисловість. Продуктивні можливості економіки України були великі і неухильно зростали, посідаючи найбільшу питому вагу серед інших республік (крім РРСФР). В 1940 році продукція всієї промисловості України зросла в 7, 3 рази порівняно з 1913 р., а крупної – майже у 10 разів. За розвитком великої промисловості республіка посідала друге місце в СРСР після Росії. В Україні було збудовано 25 доменних печей, з них 4 найпотужніші і на той час найбільші в світі. Було введено мартенівські печі та потужні прокатні стани. Освоєно багато нових марок сталі. У загальносоюзному видобутку коксуючих та енергетичних вуглів частка України становила 75 %. На кінець 30-х на початку 40-х рр. остаточно виявилось призначення щойно збудованої “матеріально-технічної бази соціалізму” як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу. Причому українська промислова база являла собою її наріжний камінь. Новозбудовані підприємства кольорової металургії, такі, як Костянтинівський цинковий завод, Дніпропетровський алюмінієвий комбінат, ртутний комбінат у Донбасі та інші, мали вирішальне значення у виробництві сучасного озброєння. Витвір сталінських партапаратників – “соціалістичне змагання” у кінці 30-х рр. хибувало на заформалізованість, псевдо патріотизм, вело до виснажливої, низькооплачуваної праці, реально не підкріпленої широко рекламованими “соціальними перевагами”. Жахливі наслідки терору продовжували справляти свій згубний вплив на суспільство, зокрема економіку. Практично на будь-якому підприємстві (великому) відчувалося гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. На Макіївському металургійному заводі, наприклад, залишилося лише двоє дипломованих інженерів і 31 технік. Обстановка в промисловості нагадувала міноване поле. Адміністративно-репресивні методи керівництва економікою, нескінченні підхльостування ставали на кінець 30-х рр. перешкодою у нормальному функціонуванні потужної промисловості. На 1941 р. асигнування на оборону становили 43, 4 % держбюджету. Приріст продукції оборонної промисловості за 1939 – І пол. 1941 р. втроє перевищив загальний приріст продукції в країні. Українська економіка досягла, зрештою, найвищого рівня свого розвитку. На кінець 1940 р. Україна видобувала 50, 5 % загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64, 7% - чавуну, 48, 8 – сталі, 67, 6 – залізної руди, 25, 7 % - електроенергії, 20 % виробництва товарного хліба, 73 % - цукру, 20% - м’яса та ін. Суспільно-політичне і культурне життя українського народу цього періоду характеризувалось подальшим утвердженням сталінської тиранічної диктатури, проникненням в уми й душі мільйонів людей тоталітарної ідеології й моралі. Впровадження т.зв. “культурної революції” означало по суті, втягнення найширших мас населення в орбіту комуністичної ідеології в її сталінському варіанті. Коштів на це не шкодувалося. В 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тис. шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, а кількість молоді, яка навчалась, збільшилось в тричі порівняно з 1913 р. Особлива увага приділяється Академії наук, тематика якої була максимально наближена до народногосподарських потреб. В ній працювали такі видатні вчені, як О. Богомолець., М. Боголюбов., І. Курчатов., М.Кирилов., М.Лаврентьєв., Е. Патон та ін. Завдяки їм були зроблені вагомі досягнення в розщепленні атомного ядра, отриманні рідких газів, винаході автоматичного дугового електрозварювання тощо. З’явилось, також багато нових літературних, образотворчих, музичних творів, театральних вистав, кінофільмів. Переважна більшість з них були позначені талантом, щирою вірою у нові ідеали, але з домінуванням політичного підґрунтя. В обстановці неймовірного нагнітання культу особи Сталіна, штучного роздмухування класової боротьби, невтомного вишукування “ворогів народу”, силового утвердження “соціалістичного реалізу” весь досить вагомий культурницький потенціал використовувався не за призначенням і був цілковито підпорядкований завданням агітаторської роботи комуністичної партії. Причини, характер та періодизація ІІ світової війни. Людські та матеріальні втрати України у війні. Питання про причини ІІ світової війни залишається в історичній літературі досить дискусійним та неоднозначним. Але більшість науковців сходяться на таких: 1. Фашистські і мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції та США. 2. Загострення суперечностей між великими державами в результаті глибокої економічної кризи. З якої кожна держава виходила своїм шляхом. 3. До розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія і Франція. З іншого боку, це – безпосередня підтримка Німеччини керівництвом СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа–Молотова (серпень 1939 р.) Характер війни: загарбницький для країн “Антикомінтернівського пакту”, а для країн антигітлерівської коаліції та народів світу вона мала справедливий визвольний характер. ІІ світова війна поділяється на такі періоди: І п. – 1.09.1939р. - 22.06.1941р. ІІ п. – 22.06.1941р. - 19.11.1942р. ІІІ п. – 19.11.1942р. - 06.06.1944р. ІV п. – 06.06.1944р. - 08.05.1945р. V п. – 8.05.1945р. - 02.09.1945р. У ІІ світовій війні була задіяна 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі, її жертвами стало до 70 млн. чол. Загальна кількість втрат українців (цивільних і військових) становила 7 млн. чол. (16, 7% втрат відносно всього населення України). Повністю або частково знищено 714 міст та 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилося 10 млн. чоловік, було знищено 16 150 промислових підприємств. Матеріальні втрати України становили майже 1, 2 трл. крб. Українське питання у міжнародній політиці напередодні ІІ світової війни. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні ІІ світової війни стала Німеччина. Українські землі знаходилися у складі чотирьох держав – СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які мали різний соціально – політичний устрій. Це було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило Українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі. У березні – травні 1933 р. під час таємних нарад Розенберг у Локарно і Лондоні з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтував план поділу Росії шляхом відриву від “Рад України”. В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціонального використання цієї родючої території” (голова німецької делегації Гугенберг). 1936 р. українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. Гітлер виступаючи на з’їзді нацистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”. Українське питання активно застосовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936р. Геринг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що … ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”. Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряд Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29 - 30.09.1938 р.), що поклало початок руйнації Чехословацької держави. У кінці 30-х рр. обстановка в Європі характеризувалася наявністю двох протилежних полюсів. На заході це була нацистська Німеччина, що очолила так званий антикомінтернівський пакт, до якого входили ще й Японія та Італія. На сході – СРСР. Суперечності, що розділяли Німеччину і СРСР, були, здавалося, нездоланними. Але лідерами “першої в світі країни перемігшого соціалізму” і “третього рейху” – Сталін і Гітлер багата в чому були схожими: соціальним походженням, освітою, точніше самоосвітою, ненавистю до демократії, безмежною жорстокістю, єзуїтською підступністю. Обидва – і “вождь” і “фюрер” своїми діями тримали Європу буквально у трепеті і душевному сум’ятті. Та все ж Німеччина і СРСР, Гітлер і Сталін – антиподи, так само, як несумісні їхні політичні цілі та ідеологічні доктрини. Кожний вважав один одного “ворогом №1”. Але, сталося неймовірне, 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, який доповнювався таємними протоколами, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна. 17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”. 21 вересня капітулював польський гарнізон м. Львова. 22 вересня о 14.00 год. частині 2-го кавалерійського корпусу Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської компанії відбувся парад радянських та німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон, який став державною таємницею. Він також, створив умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, споконвічних українських територій. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу. Одним з найсерйозніших випробувань для населення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. На 1 червня 1941 року на селі було вже 2, 6 тисяч колгоспів із 143 селянських господарств. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси університету та політехнічного інституту Львова, українці становили 50 %, тобто їхня кількість зросла в 4 рази. Повсюдно запроваджувалася українська мова, а також український репертуар в театрах. Збільшилась кількість українських шкіл (до 6, 5 тис.) з одночасним скороченням польських. Прерогативою радянської влади було збільшення заробітної плати працівникам освіти та охорони здоров’я. Преса і видавництва переводились на українську мову, пропагувався український фольклор. Це була своєрідна українська культурна революція у західноукраїнському регіоні, здійснена за лічені тижні. На експропрійованих підприємствах владу брали так звані робітничі комітети, запроваджуючи контроль за виробництвом, 8 – год. (замість 13-14 год.) робочий день, повертаючи на підприємства усіх безробітних. Запроваджено безплатне медичне обслуговування й освіту, безплатні дитячі садки й ясла для трудящих. Але все це було “показухою” і фальшивою українізацією. Більшовики утверджуючи українські радянські цінності, нещадно руйнували й без того слабкі культурницькі осередки й громадські центри, місцеві традиції українців, з якими змушені були рахуватися навіть польські колонізатори. Ліквідовано НТШ, а ряд його активних діячів репресували. На базі НТШ засновано філіал Академії наук УРСР, провідне становище у ньому фактично посіли надіслані з Києва “надійні кадри”. Та це ще були квіточки. Ягідки почалися, тоді коли у краї під час проведення “соціалістичних перетворень в обстановці загострення класових суперечностей” почалися масові репресії проти “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 по осінь 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовані до Сибіру без суду і слідства, близько 10 % населення. Всього вислано 312 тис. сімей, або 1173 тис. чоловік. Договір 28 вересня 1939 року між СРСР і Німеччиною установив кордон вздовж Сяну і Бугу. На західних землях колишньої польської держави німці створили Генеральну Губернію, до складу якої ввійшли Лемківщина, Посяння, Холмщина й Підляшшя (близько 16.000 км.2 з 1.2 млн. чол.). Центром українського життя став Краків, осідок генерала-губернатора Ганса Франка. Для координації праці новоутворених місцевих громадських комітетів у листопаді 1939 р. з ініціативи ОУН створено центр у Кракові під назвою Українського Національного Об’єднання (УНО), яке остаточно оформлено 13-15 квітня 1940 р. У червні 1940 року оформлено Український Центральний Комітет (УЦК), як центр місцевих українських допомогових комітетів (УДК). Єдиною політичною формою, що продовжувала свою діяльність, була ОУН очолювана Романом Сушко. Німці не визнавали ОУН. Великий вплив на українське політичне життя мав розкол в ОУН, який стався у лютому 1940 року. В результаті чого утворилося дві фракції ОУН. Перша керована А. Мельником становила її помірковане крило і не виключала можливості співпраці з Німеччиною у боротьбі за українську державність, друга, революційна, керована С.Бандерою, була готова боротися з будь-якою політичною силою, що заперечувала українську державність. Після захоплення Західної Волині та Галичини більшовики організували тут 22 жовтня 1939 року вибори до Установчих Народних Зборів Західної України. За офіційними даними, 84% виборців голосували за наперед визначений список кандидатів, які 27 жовтня 1939 року ухвалили включити Західну Україну до УРСР. Це рішення затвердили Верховні Ради СРСР (01.11.1939 р.) і УРСР (14.11.1939 р.). Встановлено новий адміністративний поділ: утворено 6 областей (Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську). Отже, наприкінці 30-х на початку 40-х років. було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто, їх входження до складу СРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики Сталінського режиму, об’єднання більшості українських, територій у межах однієї держави було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання. Після Мюнхенської змови (29-30.09.1938 р.) яка поклала початок руйнації Чехословацької держави, чехословацький уряд змушений був піти на поступки у питанні словацької та української автономії. У вечері 10.10.1938 р. радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11.10. уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. Прем’єр-міністром став А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С Фенцик, А.Волошин, Ю. Ревай та І. П’єщак. У цей період в Німеччині активно вивчається питання про створення “Великої України”. 26.10.1938 року за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув з посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Його замінив доктор теології А. Вольшин, прибічник німецької орієнтації. 15 березня 1939 року. став президентом Карпатської України. Після того, як 02.10.1938 року за рішенням німецько-італьйського арбітражу було віддано частину території Карпатській Україні (1856 км2 з населенням 180 тис. чоловік, два міста Ужгород та Мукачів) Угорщині, столицею Карпатської України стало м. Хуст. Незважаючи на існування таких атрибутів влади, як армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер “Нежиттєздатною”, бо вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі. Отже, через низку обставин “українське питання” напередодні ІІ світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. В тому, чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на “українській карті ”. Наростання загрози нацистської агресії. Стан обороноздатності СРСР. 18 грудня 1940 р. генеральним штабом збройних сил Німеччини було остаточно завершено особливе завдання фюрера, розроблено так звану директиву №21 (план “Барбаросса”). Це був план віроломного нападу на Радянський Союз та його розгрому шляхом “блискавичної війни”. Україна, як одна із найбагатших частин СРСР була предметом особливого інтересу для німців. Давню мету королів і кайзерів про Україну як “німецьку Індію”, тобто багату колонію, “фюрер” підкріпив антибільшовизмом і расистською ідеологією. В інструктивному додатку до плану “Барбаросса” гранично відверто говорилося щодо характеру війни: “Війна проти Росії – один з найважливіших етапів боротьби за існування німецького народу. Це... оборона проти європейського більшовизму. Мета цієї війни – розгром сьогоднішньої Росії, тому вона повинна вестися з небувалою жорстокістю”. Термін нападу умовно призначався на травень 1941 року. Компанія мала тривати від кількох тижнів до кількох місяців і завершитися виходом німецьких військ на лінію “два А” – Архангельськ – Астрахань... Чому на початковому періоді війни (1941-1942 роки) радянський народ і його армія терпіли невдачі незважаючи на те, що в міжвоєнний період, а це не менше 20 років, народ готувався до можливої війни, всіляко посилював обороноздатність, спираючись на великі потужності воєнно-економічного потенціалу, створеного в роки “побудови соціалізму”? Причини невдач СРСР у 1941-1942 роках. Незважаючи на наявність новітніх моделей зброї, промисловість продовжувала масове виробництво озброєння застарілих зразків. А деякі найбільш вдалі зразки було взагалі безпідставно знято з виробництва (наприклад, протитанкову 45 мм. гармату, протитанкову рушницю, протитанкову гранату). Взагалі для оборонної промисловості останніх передвоєнних років характерною була загальмованість, некомпетентність в освоєнні найновіших зразків озброєння. У вищих ешелонах влади створилася ілюзія відсутності безпосередньої загрози війни, а відтак необхідність квапитись. Між тим чисельність армії швидко зростала. З 1939 року по 1941 рік було сформовано 125 дивізій. Хоча за кількісним показником Червоній армії не було рівних у світі, нових моделей танків було тільки 18 %, літаків 9 %. Відсутність кваліфікованого керівництва у Збройних Силах, за 17 місяців (з травня 1937 року) з армії було усунуто не менше як 44 тис. представників ком. складу (в 1939 – 1940 рр. 13 тис. звільнено). 1/3 цієї кількості репресованих припадає на Київський особливий військовий округ. Серед вищого командного складу репресовано кожні двоє з трьох. Обезголовлено 70 % полків і 80 % батальйонів. 1800 генералів потрапили до ГУЛАГУ. На початку 1941 року. лише 7 % ком. складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. Жахливий стан Червоної армії був, звичайно, відомий потенційному противнику. Гітлерівське командування глузливо називало Червону армію “глиняним колосом без голови”. У лютому 1941 року у лісових масивах східної частини Польщі, що дістав кодову назву “район Вінтер” почалася концентрація та підготовка “армії вторгнення”. Вона налічувала загалом 5, 5 млн. солдатів і офіцерів, 4, 3 тис. танків, 5 тис літаків, 47, 2 тис. гармат і мінометів. Це була найкраща армія того часу. Армію вторгнення було розподілено на три групи армій – “Північ”, “Центр” і “Південь”. Причому на напрямках головних ударів німецькі війська мали 6-8 разову перевагу перед радянськими. Першими відчули наближення розв’язки прикордонники, які взяли під охорону новий кордон. З червня 1940 року від численної резидентури закордонного відділу НКВС і головного розвід управління генштабу почали надходити тривожні повідомлення про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. Одним з перших подав такі розвіддані радянський розвідник – український художник М. Глущенко (агентур. псевдонім “Ярема”). 3 квітня 1941 року така інформація надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Причому у дев’яти випадках повідомлялися точні дані про напад Німеччини, кількість війська. Наркомат оборони і генштаб мали достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Всі дані про підготовку агресивної війни Німеччиною радянським керівництвом, при вирішальній ролі Й. Сталіна відкидалися як дезінформація. 17 червня 1941 року Гітлер віддав наказ про напад на СРСР. Рівно о 20.00 21 червня у частини вермахту і люфтваффе надійшли і були негайно розпечатані спеціальні контейнери з інструкціями та директивами. Увечері 21 червня до Сталіна в спішному порядку прибули нарком оборони С. Тимошенко і начальник генштабу Г. Жуков і посилаючись на новітні дані, зокрема відомості, отримані від перебіжчиків, стали наполягати на приведенні усіх прикордонних округів у повну бойову готовність. Але “вождь” залишався вірним собі навіть у цій обстановці, дав дозвіл на приведення військ у бойову готовність без … права відкривати вогонь по військах противника, якщо вони перейдуть кордон. Те, що трапилось через лічені години, захопило радянські війська зненацька. Але для Сталіна і його оточення напад Німеччини не був несподіванкою. Велика гра, на кін якої було поставлено долю СРСР для азартного гравця Сталіна, котрий повіривши у власну непогрішимість, замкнув на собі всю владу в країні, закінчилося програшем. А для народу, і без того вже ослабленого політично і духовно сталінським терором, спантеличеного незграбними його зовнішньополітичними маневруваннями, починалася найбільша в історії трагедія. Запитання для контролю знань: 1. Що таке пакт Молотова- Ріббенропа? Що передбачав таємний протокол до нього? 2. Доля яких українських земель вирішувалась радянсько-німецькими домовленостями? 3. Як були врегульовані відносини між Німеччиною та СРСР після захоплення Польщі? 4. Дайте оцінку договору від 28 вересня 1939 року. 5. У результаті яких подій західноукрахнські землі увійшли до складу УРСР? 6. Які негативні та позитивні сторони можна виділити у процесі входження земель до складу УРСР? 7. Що таке радянізація? Назвіть її основні складові.
|
