Особливості та тенденції виникнення НС природного та техногенного характеру 3 страница

 

Раціональне пізнання і його форми.

Чуттєве пізнання є першим і необхідним ступенем пізнання, але воно не дає можливості зрозуміти внутрішню сутність предметів, явищ, розкрити закономірності, ними керівники. Цю задачу людина вирішує підіймаючись на наступний ступінь пізнання – раціональне, вищим видом якого є абстрактне мислення.

Латинське слово «абстрактний» означає відвернутий. Людина відволікається від конкретного чуттєвого багатоманіття окремих властивостей, предметів і звертає свою увагу на пошук схожих, істотних, необхідних сторін, які складають їх загальну основу.

Процес узагальнення складає зміст мислення, яке протікає в трьох основних формах: поняття, думка, умовивід.

Поняття – це така форма мислення, в якій відображаються самі загальні, істотні і необхідні властивості, ознаки реальних речей, явищ. Яке б мислення ні узяли – найпростіше, буденне або найскладніше наукове – воно завжди здійснюється за допомогою понять. Поняття можуть відрізнятися тільки рівнем, глибиною узагальнення (абстрагування). Вони служать основою розумового процесу. Завдяки наявності в них загального відвернутого від індивідуальних властивостей конкретних предметів, люди здатні адекватно розшифровувати і передавати один одному знання про світ.

Але в процесі пізнання людина не обмежується констатацією загального, йому важливо встановити зв'язки, відносини між предметами, явищами зовнішнього світу. Досягається це за допомогою судження.

Судження – це форма виразу думки, в якій за допомогою зв'язку понять встановлюється наявність або відсутність якої-небудь ознаки.

Наприклад судження «атом є матеріальна частинка» зв'язує конкретний одиничний вид матерії з матерією як загальним поняттям. Можливість встановлювати правильні думки витікає з реального зв'язку і відносин, властивих об'єктивному світу. Якщо в понятті ці відносини знаходяться в прихованому вигляді, то в судженні вони розкриваються, виявляються.

Мислити – це, перш за все, виказувати судження. Але судження не дає достатньо точного і глибокого знання про світ, воно як би «врівноважує нерівне». Задачу отримання більш глибокого і конкретного знання ми вирішуємо, звертаючись до умовиводів. З їх допомогою встановлюється зв'язок між судженнями, виникає нове, отримане логічним шляхом, знання. Приклад: «Золото є метал. Метали суть провідники електрики. Отже, золото є провідник електрики».

Умовиводи відносяться до опосередкованого знання, з їх допомогою людина в думках «проникає» в такі галузі дійсності, які не дані безпосередньому спостереженню. Тому умовиводи є найбільш активним засобом наукового пізнання.

Перехід від одного етапу пізнання до іншого здійснюється як якісний стрибок, який розв’язує протиріччя між чуттєвим і раціональним знанням, а потім між пізнанням і практикою.

 

13.3. Проблема істини.

 

Істина і помилка є основними протилежними характеристиками відношення пізнавального образу, людських знань до об'єкту.

Істинним є образ, відповідний, адекватний об’єкту, який відображається. Образ не відповідний своєму об'єкту, характеризується як помилка. Ми знаємо, що будь-який об'єкт многоякісний, невичерпний в своїх властивостях, зв'язках і відносинах. Будь-яке ж знання про нього завжди містить кінцеву кількість інформації. Тут ми можемо сформулювати основну проблему теорії істини: якомога встановити відповідність конеч­ного за своїм змістом знання нескінченному об'єкту? Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевіряємость практикою.

 

13.3.1. Об'єктивна істина.

 

Істина є продуктом діяльності людини і людства, але це не виключає того, що мета діяльно­сті – досягнення такого знання, зміст якого не залежить від людини і людства. Без об'єктивного змісту знання не представлятиме ніякого значення для практики, воно здатне їй допомогти в оволодінні що знаходиться зовні людини об'єктивною реальністю.

Концепції істини суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму протилежні один одному. Суб'єктивний ідеа­лізм зміст істини виводить з суб'єкта, а об'єктивний ідеалізм затверджує, що істина, як така, існує зовні всякого суб'єкта. Діалектико матеріалістична філософія вважає, що істина може бути тільки об'єктивною, і в той же час її об'єктивність є результатом суб'єктивної діяльності людини, і чим більш об’єктивна істина, тим більшими суб'єктивними зусиллями вона досягається. Одне стає можливим тільки завдяки іншому.

 

13.3.2. Істина як процес.

 

Форму виразу об'єктивної істини, залежну від конкретних історичних умов, яка характеризує ступень її точності, строгості і повноти та яка досягнута на даному рівні пізнання, називають відносною істиною. Весь розвиток людського пізнання, у тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, більш повне і точне пізнання об'єктивної істини.

Абсолютно повне, точне, всебічне, вичерпне знання про яке-небудь явище називають абсолютною істиною. Часто питають, чи можна досягти і сформулювати абсолютну істину? Агностики на це питання відповідають негативно. В доказ вони посилаються на те, що в процесі пізнання ми маємо справу лише з відносними істина­ми. Кожна з них, затверджують вони, виявляється з часом не цілком точною і повною. Отже, повне, вичерпане знання недосяжне. І чим складніше те або інше явище, тим важче досягти абсолютної істини, тобто повного, вичерпного знання про нього.

Та все ж абсолютна істина існує, її треба розуміти як ту межу, ту мету, якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина - це сходинка, крок, що наближає нас до цієї мети.

Таким чином, відносна і абсолютна істини – це лише різні рівні, або форми, об'єктивної істини. Наше знання завжди відносно, оскільки залежить від рівня розвитку суспільства, техніки, стану науки і т.д. Чим вище рі­вень нашого пізнання тим повніше ми наближаємося до абсолютної істини. Цей постійний процес переходу від одних відносних форм об'єктивної істини до інших є прояв діалектики в процесі пізнання. Отже кожна відносна істина містить в собі частку абсолютної. І навпаки: абсолютна істина - це межа нескінченної послідовності істин відносних.

 

13.3.3. Проблема істини.

 

Істина, як і все інше, в чистому вигляді існує тільки в абстракції, а кожний дійсний процес руху пізнання означає рух від неістинного до істинного, і він не вільний від моментів ілюзорності, помилок. Будь яка теорія містить елементи, неістинність яких виявляється послідуючим ходом розвитку науки. Але не тільки в цілому об'єктивно-істинне знання містить в собі моменти помилок. На певному етапі розвитку пізнання з’ясовується, що деякі положення науки були помилками. Наприклад, положення хімії XVIII ст. про неподільність атома було для свого часу науковим твердженням, здобутим дуже важким і тривалим шляхом. Проте в кінці XIX ст. воно перетворилося в оману яке гальмувало прогрес в пізнанні будови речовини, і було потрібно ще багато зусиль, щоб подолати цю помилку. Буває і навпаки: в нових умовах помилка знаходить свою істинну сторону і стає частиною істини. Але може виникнути питання: якщо в русі реального процесу пізнання протилежність істини і помилки? Насправді, якщо в істинному виявляється момент помилки, а в помилці - істинна сто­рона, то як їх розрізнити?

Навряд чи можна встановити, скільки моментів істинного міститься в теорії, яка приймається наукою за істину. Її істинні моменти можуть бути знайдений тільки подальшим ходом розвитку пізнання.

Залишається тільки один шлях – виявити якісну відмінність між істиною і помилкою. І це можливо, якщо розглядати істину як процес, а не стан. Істина і помилка відрізняються один від одного по тенденції, напряму результатом руху пізнання. В істині процес руху мислення йде по шляху об'єктивно-вірного відображення дійсності. Цей процес включає і відхилення від істини, але на цих неістинних моментах він не зупиняється, а йде далі вони долаються в ході руху самого пізнання.

 

Помилка – протилежний істині процес руху мислення, що йде по дорозі спотвореного, збоченого відображення дійсності; в цьому процесі істинні моменти виступають як випадкові, не витікаючи з об'єктивної спрямованості самого процесу.

Історія людської думки повна трагічних моментів боротьби істини і помилки, які як два протилежні процеси неприйнятні.

 

13.4. Форми і методи наукового пізнання.

 

13.4.1. Загальнонаукові методи пізнання.

 

Для того, щоб пізнати предмет, його необхідно спочатку розчленувати (в або практично думках) на складові частини, а потім, вивчивши їх, знов об'єднати і скласти достатньо глибоке знання про нього. Ця мета досягається за допомогою аналізу і синтезу.

Аналіз – це розчленовування цілісного предмету на складові частини (сторони, ознаки, властивості) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез – це з'єднання виділених частин (сторін, ознак, властивостей) предмету в єдине ціле.

Аналіз і синтез – найпростіші й разом з тим універсальні прийоми пізнання, що лежать у фундаменті людського мислення.

Абстрагування є відволікання від ряду властивостей і відносин предмету в процесі його вивчення і одночасно виділення що цікавлять дослідника властивостей і відносин. В процесі абстрагування якоїсь властивості або відношення ряду об’єктів створюється основа для їх об'єднання в єдиний клас. Так виникає загальна ознака ряду об'єктів.

Узагальнення – це такий прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості і ознаки об'єктів. В процесі узагальнення здійснюється перехід від приватного до загального, від загального до загального.

В процесі наукового дослідження, спираючись на відоме, можна робити висновки про невідоме. Причому, можна при цьому йти або від окремих фактів до загального висновку або від загальних понять до приватних явищ. Такі форми логічного визначення називаються індукція і дедукція.

Індукція – є побудова висновку на основі приватних посилок (від приватного до загального).

Дедукція – є побудова приватного на основі загального принципу (від загального до приватного).

Вивчаючи властивості і відношення предмету, ми можемо виявити, що вони співпадають з багатьма властивостями і відносинами інших предметів. На цій підставі можна припустити, що і інші властивості і відносини можуть співпасти. Подібний хід мислення­ складає основу аналогії.

Аналогія – це такий прийом пізнання, при якому на основі схожості об'єктів в одних ознаках укладають і про схожість в інших ознаках.

Аналогія, як форма мислення, лежить в основі моделювання. Моделювання – це вивчення об'єкту (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), що заміщає оригінал з певних сторін, що цікавлять пізнання. Моделі вживані в пізнанні, розділяють на матеріальні і ідеальні. Матеріальні моделі є природні об'єкти, ідеальні – фіксуються в певній знаковій системі.

 

13.4.2. Наукові методи емпіричного дослідження.

 

Найважливіший метод емпіричного дослідження – спостереження. Спостереження є цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності, в ході якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості, відносинах предметів, що вивчаються. Наукове спостереження – це особливий вид діяльності, що включає самого спостерігача, об'єкт спостереження і засоби спостереження. Спостереження завжди цілеспрямовано. Цілеспрямованість визначається попередніми ідеями, гіпотезами. Мета ідеї – поставити задачу дослідження.

Спостереження завжди пов'язано з описом. В емпіричному описі фіксується засобами природної або штучної мови зведення про предмет, дані спостереження. Наукове дослідження так чи інакше пов'язано з вимірюванням що перетворює природознавство на точну науку. Вимірювання припускає в своїй основі порівняння об’єктів по яких-небудь схожих властивостях і сторонах. Порівняння використовується не тільки у зв'язку з вимірюванням. У ряді наук – біології, мовознавстві – достатньо широко застосовуються порівняльні методи.

Спостереження і порівняння можуть проводиться як самостійно, так і у зв'язку з експериментом. В експерименті спостерігач активно втручається в процес, що вивчається, щоб отримати про нього необхідні знання. В експерименті створюються спеціально контрольовані умови, що дозволяє при необхідності відтворювати їх. Слід пам’ятати, що питання природі задає дослідник, а відповіді дає сама природа.

 

13.4.3. Наукові методи теоретичного дослідження.

 

Сучасна наука все більше проникає в структуру об'єктивних явищ, широко використовуючи при цьому такий прийом теорети­чного мислення, як формалізація. Формалізація є побудова абстрактно-математичної моделі, що розкриває єство процесів, що вивчаються.

Результатом такого розумового процесу стає узагальнена знакова модель об'єкту. Формалізація широко застосовується в математиці, логіці, сучасній лінгвістиці. Розвинуту теорію можна побудувати, використовуючи аксіоматичний метод. Вперше цей метод був використаний в геометрії Евкліда. Метод припускає, що спочатку задається набір початкових положень, які не вимагають доказів. Ці положення на­зиваються аксіомами (постулатами). Потім з них за певними правилами будуватися система вивідних пропозицій.

Су­купність початкових аксіом і виведених на їх основі пропозицій складає аксіоматично побудовану теорію. Розвинуте теоретичне знання будуватися не «знизу» за рахунок індуктивних узагальнень наукових фактів, а розгортаються як би «зверху» по відношенню до емпіричних даних. Особливість цього методу полягає в тому, що спочатку створюється гіпотети­чна конструкція, яка дедуктивне розгортається, утворюючи системи гіпотез, потім ця система піддається досвідченій перевірці, в ході якої вона уточнюється і конкретизується. Це і складає сутність методу гіпотетико-дедуктивного розгортання теорії. До наукових методів теоретичного дослідження відносяться також метод сходження від абстрактного до конкретного, логічний і історичний методи.

Основні поняття: пізнання, віддзеркалення, інформація, сенсуалізм, раціоналізм, істина, помилка.

 

Питання і вправи.

1 рівень.

1. Що таке пізнання?

2. Що таке відображення?

3. Назвіть форми відображення.

4. Визначте поняття «інформація».

5. Дайте визначення поняттям: відчуття, сприйняття, уявлення.

6. Визначте категорії: поняття, думка, висновок.

7. Що таке істина? Об'єктивна істина? Абсолютна істина?

8. Що таке помилка? Чим відрізняються поняття брехня і помилка?

9. Чим відрізняється заблудження від помилки?

2 рівень.

1. Агностик заперечує об'єктивну істину. Чи означає це, що він не визнає науки?

2. Чим пояснити, що не тільки у минулому, але і тепер багато філософів стоять на позиціях агностицизму?

3. Як змінюється гносеологічна позиція, якщо ми відчуття розглядатимемо не як образи, а як символи речей зовнішнього світу?

4. Чи перевіряються на практиці істини математики?

5. Чи можна оцінювати теорії з погляду зручності?

3 рівень.

1. Виправить наступний вислів: тільки успіх може відрізнити пізнання від помилки.

2. Чи можна вважати, що природні науки весь свій зміст отримали із зовнішнього світу, що вони по своєму виникненню цілком об'єктивні?

3. Які факти в ході історичного розвитку знання примусили ввести поняття відносної істини?

4. Істина конкретна. Чи означає це, що абстракції не потрібні?

5. Чи може пізнання розвиватися (хоча б до деякої міри) без звернення до досвіду, залишаючись в рамках здобутих ідей? Якщо може, то чому і як?

6. Чи можна погодитися з визнанням як чинники розвитку науки прагнення до економії мислення, до простоти, до логічної завершеності теорії, відчуття математичної краси, гармонії?

 

Література:

 

1. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч. 2. Гл. 12.

2. Воловик В. И. Введение в философию. Запорожье. 2000. С. 86 – 101.

3. Радугин А. А. Философия. М., 2001. С. 177 – 188.

4. Спиркин А. Г. Философия. М., 2001. С. 378 – 438.

5. Філософія. Навчальний посібник. Київ – Львів, 2001. С. 328 – 351.

6. Философия. Ростов н/Д: “Феникс”, 2001. С. 375 – 424, 472 – 483.

 

Тема 14. Діалектіка.

14.1. Загальна характеристика діалектики.

14.2. Поняття категорії.

14.3. Законі.

 

14.1. Загальна характеристика діалектики.

 

14.1.1. Антічні філософи про діалектику.

Поняття «діалектика» означало в грецької мові мистецтво вести бесіду, діалог. У історії філософії сенс поняття змінився та розвинувся.

У давньої Греції високо цінувалось вміння доказувати, убіждати, обосновувати свою правоту в судних мовах, при обсудженні державних справ та т.і. Найбільш відомим майстром діалогу був Сократ. Він розробив ряд загальних прийомів розвитку мислі в процесі полеміки, запропонувавши для знаходження істини сталкувати та погоджувати різні іноді протилежні судження, переходити від приватних суджень до загальних і таке інше.

Платон, який узагальнив опит Сократа, представивши діалектику як метод аналізу та синтезу зрозуміти, як рух мислі від багатообразних конкретних знань до загальних зрозуміти – ідей. З точки зору Платона, душа всезнаюча. Будучи безсмертною та часто народжуючись та відтворюючись, душа все бачила – як тут, так і в замогильному світі, так що немає речі, якої вона б не знала. Але, щоб витягнути з душі знання, яку поховано в ній та забито, необхідно побудити її до роздуму. У тій же година, згідно Платону, відображення або мисль, які не затронуті протиріччям, не можуть побудити душу до роздуму. Зробіті це, визвати душу до роздуму може лише таке відображення або така мисль, яка несе в собі протиріччя. Містецтво побуджати до роздуму і дослідження за допомогою вказівки на протиріччя, що полягають в звичайних поспішно складених думках і різних речах, і є, згідно Платону, мистецтво «діалектики».

Мистецтво діалогу Платон називав майевтикой (повивальне мистецтво), оскільки вважав, що діалог допомагає народженню ис­тины, того, що був відсутній на початку суперечки і з'явилося в результаті.

 

14.1.2. Гегель про діалектику.

З часом стало ясно, що вести діалог можна не лише в живій суперечці, але і з людьми, які жили задовго до нас або знаходячись далеко. Можливий діалог епох, культур. Так був зроблений вивід про те, що творче мислення диалогично по суті.

У якнайповнішому вигляді діалектика була розроблена Гегелем. Гегель створив струнку теоретичну систему. Посто­янноє рух, зміну філософ знаходив в природі. В той же час він стверджував, що справжній розвиток виявляється в духовній культурі. Духовні процеси суспільного життя Гегель вважав найбільш важливими, такими, що визначають все інше. Гегель виявив зрозумілий апарат діалектики. Причому поняття в гегелівській філософії з'явилися як гнучкі, здатні вы­разить рухливі зв'язки, переходи, розвиток світу. Взаємозв'язок категорій дозволив Гегелю сформулювати сукупність закономірностей, що відображають універсальні зв'язки світу і пізнання, а також принципи, вміст яких як би «прони­зывает» теорію, визначає її дорога.

 

14.1.3. Діалектіка Маркса.

Діалектика Гегеля зазнала певні зміни в ученні Маркса. Маркс застосував діалектикові Гегеля до аналізу суспільства, його економічних стосунків з позицій матеріалізму. Результатом цієї роботи став «Капітал». Для свого вре­мени це була унікальна робота. Підсумком з'явилося формування матеріалістичної діалектики.

 

14.1.4. Діалектика – найбагатше, всестороннє і глибоке вчення про загальний, універсальний зв'язок і розвиток.

У цьому визначенні виражено два основні принципи діалектики: принцип загального універсального зв'язку предметів і процесів дійсності і принцип розвитку.

Принцип – основне, вихідне, наріжне положення якого-небудь учення, свідомо і послідовно використовуване в пізнанні і практиці.

Принципами діалектики є: 1) принцип загального і універсального зв'язку; 2) принцип розвитку; 3) принцип цілісності (не сводимость цілісності до простої суми частин); 4) принцип детермінізму (реальні, природні, суспільні і психічні явища і процеси виникають, розвиваються і знищуються закономірно, в результаті дії певних причин, обумовлені ними).

Принцип зв'язку – взаємообумовленість існування явищ, розділених в просторі і (або) в часі; одне з найважливіших наукових понять; з виявлення стійких, необхідних зв'язків починається людське пізнання.

Принцип розвитку – безповоротна, направлена, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів.

Лише одночасна наявність трьох необхідних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

1) оборотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

2) відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типа;

3) за відсутності на­правленности зміни не можуть накопичуватися, і тому процес позбавляється характерною для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії. В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту. Здібність до розвитку со­ставляет одна із загальних властивостей матерії і свідомості.

Об'єктивна діалектика – діалектика самого розвиваючого світу.

Суб'єктивна діалектика – це діалектичне мислення. Суб'єктивна діалектика вторинна по відношенню до объек­тивной діалектики і є її віддзеркаленням в мислячому мозку. Вона суб'єктивна формою, як система принципів, що розробляються людьми, законів і категорій. За змістом вона тотожна об'єктивній діалектиці.

 

14.1.5. Альтернатіві діалектики.

Альтернативами діалектики виступають метафізика і релятивізм. Метафізика є однобічність, абстрактність, абсолютність того або іншого моменту у складі цілого при розгляді різних проблем, явищ і процесів действи­тельности. Метафізика заперечує взаємозв'язок і взаємозалежність речей і предметів, внутрішнє джерело руху явле­ний дійсності, зводить процес руху лише до кількісних або лише якісних змінам.

Різновидом метафізики є догматизм. Він заперечує, перш за все, принцип розвитку. Головна ознака догма­тизма – відмова від визнання залежності істини від умов, місця і часу.

Софістика – це свідоме використання для обгрунтування і доказу тих або інших положень таких аргументів, які формою виглядають як правильні, а по суті є свідомо помилковими («Хто бреше, говорить те, чого немає. Але того, чого немає, не можна сказати. Отже, ніхто не може брехати»).

Еклектика – це з'єднання різних, частенько протилежних поглядів, ідей, принципів, теорій. Вона, на відміну від софістики, прикривається прагненням до використання принципу загального зв'язку, до багатобічного обхвату предмету. Еклектика формально поєднує різні ознаки предмету, не з'ясовувавши їх справжніх взаємозв'язків.

 

14.2. Категорії діалектики.

14.2.1. Поняття категорії.

Філософські категорії – це поняття, що відображають загальні, універсальні зв'язки предметів і процесів дійсності.

Для діалектики характерне формування парних категорій, що відображають «полярні» сторони цілісних явищ, процесів. До них відносяться категорії одиничне і загальне, причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність; єство і явище; вміст і форма; частина і ціле і ін.

Категорії формуються на певних рівнях історичного розвитку суспільства. У міру розвитку матеріальної і духовної культури мислення людини збагачується новими категоріями. Результати вивчення універсальних зв'язків фик­сируются і зберігаються в мові. Їх основу складають категорії, які виступають свого роду «каркасом» в мисленні раз­личных епох. Філософія робить ці схеми предметом спеціального вивчення. У категоріях діалектики тісно зв'язано объек­тивное знання і форму думки, в якій це знання існує.

 

14.2.2. Одінічне та загальне.

Одиничне – характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється від інших процесів. Загальне – об'єктивно існуюча схожість характеристик одиничних предметів. Пізнання світу з точки зору співвідношення «одиничне – об­щее» передбачає уміння порівнювати предмети, виявляти їх схожість і відмінність. Реальні предмети одиничні. Крім того, практично не буває абсолютно однакових предметів. Цього довго не могли зрозуміти. Так виникла суперечка «номіналізму» і «реалізму» – суперечка про природу универсалией (загальних понять). Номіналізм стверджував, що реально існують лише единич­ные предмети; загальне ж представлене лише в словах або поняттях. Реалізм – навпроти, стверджував, що поняття, єства, универсалии – тобто загальне – реальніше, ніж предмети. Суперечка ця існує до цих пір, зокрема, в математиці. Проте в цілому знайдено його принципове рішення.

Діалектика одиничного і загального виявляється в їх нерозривному зв'язку. Загальне не існує само по собі в «чистому» вигляді. Воно нерозривно пов'язане з одиничним, окремим, існує в нім і через нього. Одиничне ж входить в той або інший клас пред­метов, містить в собі ті або інші загальні риси. Окремий предмет – не просто «згусток» індивідуального, в нім завжди є і загальне. Загальне не є худа абстракція. Воно мислиться в нерозривному зв'язку з різноманіттям предметів.

Діалектика одиничного і загального відбивається в мові, яка володіє потужною здатністю узагальнення. Мовне вы­ражение індивідуальних, неповторних ситуацій, людського досвіду стирає риси індивідуальності, переводить їх в ста­тус загального. В той же час мова володіє механізмами індивідуалізації предметів. Для цього використовуються імена собствен­ные.

Методи узагальнення і індивідуалізації широко застосовуються в науці і практиці. Так, використання загальних законів, типових проектів, норм юридичної і господарської діяльності вимагає їх конкретизації, специфікації до конкретних умов, ситуаціям, людям. Найбільш яскравим проявом індивідуального є унікальне. Протилежністю ин­дивидуально-неповторимого є типове (стандартизація як граничний випадок типового).

 

14.2.3. Частіна та ціле.

Важливе місце у філософському світобаченні відвіку займали питання «пристрою» всесвіту. З чого все полягає і на що перетворюються речі при їх руйнуванні? Чи утворюють багаточисельні і багатообразні предмети нитки єдності? Що відрізняє хаотичне скупчення предметів від впорядкованих їх совокупностей? Ці питання виникли ще в древніх філософських ученнях і перетворилися на вічних. Багато століть назад склалося переконання, що зрозуміти той або інший предмет – означає взнати, з чого він складається. На філософській мові пристрій світу довгий час розумівся через поняття «Просте – складне», «частина – ціле». Під «частинами» розуміли такі «предмети», які в своїй сукупності утворюють нові, складніші предмети. Ціле ж розглядалося як результат поєднання частин того або іншого предмету. Проте допитливий розум помічав, що ціле по якихось причинах є щось більше, ніж його частини, разом узяті. Труднощі вирішення загадковості цілого (наприклад, живий організм) незрідка підштовхували до містичних пояснень (элементаризм і холизм). Поступово у філософії і науці склалася думка, що властивості цілого несводимы до набору властивостей і частин, його складових. Вияві­лось, що таємниця цілісності, її несводимости до простої суми частин полягає в зв'язку, об'єднуючому предмети в слож­ные комплекси, у взаємовпливі частин. Цілісність є узагальнена характеристика об'єктів; єдність частин в многооб­разии їх взаємозв'язків. Принцип цілісності отримав серйозний розвиток в системному підході до самих різних об'єктів. Збагачення категорій «частина – ціле» поняттям зв'язку відкрило дорогу до поступового формування нових категорій: елемент, структура, система.

Поняття зв'язку перш за все дало імпульс до уточнення і розвитку уявлень про способи упорядочен­ности різних об'єктів.

 

14.2.4. Форма та зміст.

Уявлення про впорядкованість буття складалися ще в древніх філософських ученнях (вчення про гармонію – Піфагор, ідеї світового порядку – стоїки). Їх можна вважати першими спробами системного мислення. Поняттям, з помо­щью якого на античному світі осмислювалася впорядкованість світу, служило також, окрім частини і цілого, поняття форми. Воно узагальнено виражало способи існування різних видів буття (їх будова, втілення, перетворення). Форма, починаючи з Арістотеля, розумілася як організуючий чинник буття. Оформлена протиставлялася безформному і зв'язувалася з організованістю, стійкістю, спільністю, впорядкованістю. Арістотель, услід за Платоном, розуміє форму як активну силу; ця сила організовує матерію – по аналогії з ситуаціями людської творчості. По думці Арі­стотеля, буття стає доступним раціональному пізнанню в тій мірі і постільки, поскільки воно організоване, оформ­лено.

Гегель пов'язував з поняттям форми визначеність предмету, з яких би складових вона не складалася. Він обос­новал нерозривний діалектичний зв'язок форми і вмісту.

Під вмістом розуміють сукупність різних елементів і їх взаємодій, що визначають основного типа, характер того або іншого предмету, явища, процесу. Форма – принцип впорядкованості, спосіб існування того або ино­го вміст. Для виробництва – це організація праці, для художнього твору – його композиція і так далі Содер­жаніє і форма – поняття діалектичні. Вони виражають різні, але нерозривно зв'язані аспекти одного і того ж предме­та: вміст оформлений, а форма змістовна, – пояснив Гегель. Форма консервативніша, ніж вміст. В процесі розвитку форми застарівають, стають гальмівним чинником. У формі предмети «тверднуть», аби потім знову «рас­плавиться». Існує цілий ряд наук, що спеціально вивчають різні форми: геоморфология, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика і ін. Просторові форми об'єктів спеціально вивчаються в геометрії, кристалло­графии. У науці успішно застосовується метод формалізації знання. Він є перекладом змістовних фрагмен­тов знання на штучний символічний або формульный мова. Цей метод вельми ефективний в строгих, точних науках.