Особливості та тенденції виникнення НС природного та техногенного характеру 4 страница

 

14.2.5. Елемент та структура.

Поняття системи. Ідея системності формувалася поступово. Ваговитий внесок у її розвиток внесла німецька идеали­стическая філософія. Згідно Канту – наука – не агрегат, а система, в якій ціле, – чіткий взаємозв'язок відповідних знань – важливіше за частини. Але у вивченні природи і суспільства до середини XIX ст переважали ідеї механіцизму і элементаризма. Процес пізнання цілого мислився як просте підсумовування знань про частини. Єдиною дорогою дослідження вважалася дорога від частини до цілого. Перш за все, це відносилося до природознавства, до класичної механіки, потім поширилося і на по­знание суспільства. Питання про можливість іншої спрямованості думці просто не виникало. У науці ідеї системності заявили про себе в середині XIX ст при дослідженні таких складних, динамічних, таких, що розвиваються об'єктів, як людське суспільство і біологічний світ. Поступово стала наростати свідомість того, що практично в будь-якій сфері людської діяльності люди мають справу не з окремими, ізольованими об'єктами, а з їх складними, взаємозв'язаними комплексами. Утвержде­ніє системних вистав зробило звичним хід досліджень від цілого до частини. Філософсько-методологічні прин­ципы дослідження складних об'єктів, що розвиваються, сформульовані в XX в.: тектология А. А. Богданова, загальна теорія систем Л. Берталанфі – 50-і роки, системотехніка – 60-і р. і так далі На філософському рівні осмислюються основні поняття системного дослідження: система, елемент, структура.

Система – впорядкована безліч взаємозв'язаних елементів, що володіють певною структурою і організацією.

Елемент – нерозкладний далі (у даній системі і при даному розгляді) компонент (одиниця аналізу) складних предметів, явищ, процесів. Сьогодні в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, пов'язані з іншими об'єктами в складний комплекс.

Структура – відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того або іншого складного цілого. Структура от­ражает впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його стійкість, стабільність, качествен­ную визначеність. Структурні зв'язки різного роду «пронизують» всі процеси, що відбуваються в системних об'єктах. Об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємозв'язані і взаємодіючі частини або елементи. Ці частини, як правило, володіють власною структурою і можуть бути представлені як підсистеми вихідної, великої системи. На певному етапі розчленовування можуть бути виділені елементи, подальше розчленовування яких означатиме вихід за рамки дослідження даної системи.

Між підсистемами даної системи можуть бути різні стосунки, зв'язки і взаємодії. Схожі, однотип­ные, стійкі стосунки і взаємодії складають структуру. Оскільки усередині однієї і тієї ж системи, особливо великої і складної, може бути безліч різних зв'язків і стосунків, то в ній можна виділити цілий ряд структур. Та­кие системи називають багатоструктурними, багаторівневими.

 

14.2.6. Принцип системності.

Як системний можна розглядати будь-який об'єкт. Але не до всіх об'єктів доцільно застосовувати принци­пы і методи системного підходу. Системний підхід потрібний там, де системні «ефекти» виражені досить интен­сивно. Системний об'єкт володіє цілісною, стійкою структурою. Для нього характерна поява нових властивостей, возни­кающих в результаті взаємодії елементів в рамках цілого. Для розуміння системного підходу необхідно також вклю­чить поняття: зв'язок, цілісність, функція, ієрархія, середовище. Актуальними проблеми системного підходу сталі в XX ст з появ­лением особливо складних технічних систем: телефонний зв'язок, радіолокація, радіонавігація і так далі і тому подібне Так системний под­ход придбав найважливіше методологічне значення і викликав розвиток системних досліджень.

Основні принципи системного дослідження: 1) принцип цілісності, який розкривається через поняття зв'язку, особливо системообразующей зв'язки. Різні типи стійких зв'язків утворюють структуру системи, тобто забезпечують її упоря­доченность.

Характер впорядкованості, її спрямованість характеризують організацію системи.

 

14.2.7. Принцип детермінізму.

Згідно цьому принципу, реальні природні, суспільні, психічні явища і процеси детерміновані, тобто виникають, розвиваються і знищуються закономірно, в результаті дії певних причин, обумовлені ними. Прі­знаніє причинності і закономірності явищ лежить в основі матеріалістичного розуміння і наукового пізнання світу.

Практичний досвід, спостереження, наукові дослідження показували, що у багатьох випадках удається встановити источ­ник змін, що відбуваються в світі, – явище, що викликає за собою інше явище. Перше з них назвали причиною, друге – слідством. Причини викликають не будь-які, а визначені, відповідні ним следствия.

Причинні зв'язки можуть бути прямими або опосередкованими. Чим глибше люди пізнавали світ, тим складніше станови­лись їх уявлення про зв'язки між причинами і наслідками. До складного типа зв'язку відноситься взаємодія, де при­чина і слідство взаємно впливають один на одного, виконують практично одночасно роль і причини, і слідства. Зв'язки взаємодії широко використовуються в кібернетиці (принцип «зворотного зв'язку»), в системах регулювання технологічних процесів. Соціальна система може бути життєздатною лише тоді, коли реагує на результати власної деятель­ности.

У міру розвитку причинного аналізу стали розрізняти причини головні і другорядні, прямі і непрямі. Крім того, слід при аналізі враховувати умови, приводи, а в соціальному житті інтереси, мотиви, цілі, ідеали, вольові чинники.

Умови – це внутрішні зв'язки предмету і зовнішні чинники, що представляють середовище, в якому можливий розвиток причинних явищ і зв'язків.

Приводи – це явища, які самі по собі не викликають того або іншого з даних следствий, але срабатыва­ют як «пусковий механізм», поштовх, імпульс, що розв'язує дію всього причинного комплексу. Власне причини, умови, приводи, стимул-реакції створюють причинну підставу.

Альтернативою детермінізму є індетермінізм, який заперечує або причинність взагалі або її загальний характер. З позицій індетермінізму виступали Д. Юм, І. Кант, Э. Мах, Б. Рассел і ін. Так, наприклад, Д. Юм вважав, що при­чинность є звичка зв'язувати свої відчуття певним чином.

 

14.3. Закон.

14.3.1. Поняття закону.

 

Певні необхідні зв'язки або стосунки називаються законами. Закон є те, що неминуче виявляється за відповідних умов. Наприклад, закон вартості, що виражає обумовленість ціни товару общественно-необходи­мым кількістю праці, витраченої на виробництво товару, діє скрізь, де є товарне виробництво. Закон є необхідний зв'язок, але не всі необхідні зв'язки є законами. Наприклад, одиничні (індивідуальні) необхідні зв'язки не є законами. Закон є загальний необхідний зв'язок. В той же час закон є стійкий зв'язок. Отже, закон є необхідний, загальний, стійкий зв'язок між явищами або їх сторонами.

У системі об'єктивного ідеалізму закон трактується як вираження світового розуму, втіленого в природі і обще­стве. З точки зору суб'єктивного ідеалізму закон привноситься суб'єктом, що пізнає, в реальний світ: розум дає закони природі. Діалектичний матеріалізм виходить з того, що закони носять об'єктивний характер, виражаючи реальні стосунки речей.

Закони можуть бути частными, що діють в обмеженої області і окремими конкретними науками, що вивчаються (наприклад, закон природного відбору); загальними – що вивчаються рядом областей знання (наприклад, циркуляції інформації) і загальними, універсальними – закони діалектики.

 

14.3.2. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

 

Розглядаючи становлення і розвиток об'єктивного світу, ми неминуче стикаємося з питаннями: який механізм розвитку, які причини, джерела розвитку? Які тенденції розвитку?

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін характеризує внутрішній «механізм» руху і розвитку речей, показує, з чого починаються їх зміни і чим вони закінчуються. Інакше кажучи, цей закон розкриває характер процесу розвитку, дороги і форми переходу від старого до нового. Вміст закону взаємного переходу количествен­ных і якісних змін розкривається через аналіз його основних категорій: «якість», «кількість», «міра».

Якість. Світ багатообразний і з'являється перед людиною як безліч предметів, явищ, процесів, наділених: різними властивостями. Властивість є така сторона предмету, яка обумовлює його відмінність або спільність з іншими предметами і виявляється в його відношенні до них. Предмети – це не механічний набір або проста сума властивостей, але їх взаємозв'язок, єдність. Стійка сукупність властивостей предмету виражається у філософії поняттям якість. Ставити во­прос про якість слід не взагалі, але в певному відношенні. Об'єкт має стільки якостей, в скількох стосунках він може знаходитися. Якість – така визначеність предмету, яка характеризує його як даний предмет, що володіє сукупністю властивих йому властивостей.

«Визначеність як ізольована сама по собі, як суща визначеність, є якість – щось досконале просте, безпосереднє». При втраті якісної визначеності предмет перестає бути самим собою, набуває нових рис.

Кількість. Разом з якістю предмети і явища дійсності володіють і кількісною характеристикою. Кількість – характеристика явищ, предметів, процесів по мірі розвитку або інтенсивності властивих ним властивостей, виразима у величинах і числах. Колі­чество – це кордон якості даної речі, за межами якої існують інші якості, що мають свої кордони. Як кордон якості даної речі кількість невіддільно від якості. Якість завжди є кількість певної якості, а якість є якість певної кількості.

Міра. Органічна єдність якості і кількості, межа, в рамках якої предмети і явища залишаються самими собою, не змінюючи своєї якості, називається мірою. У цій єдності якості і кількості провідне місце належить каче­ству як стороні стійкішій, що зберігається в речах і явищах дійсності. Міра – це таке співвідношення каче­ства і кількості, при якій кількісні зміни не наводять до якісних. Наведемо приклад, який свого часу наводив ще Гегель. Для рідкого стану води при нормальному тиску її мірою є температура від 0 до + 100°С. Кількісна зміна температури в цих межах не наводить до зміни її якісного стану. Та варто вийти за ці рамки в ту або іншу сторону, як вода міняє свій якісний стан. У одному випадку вона переходить в твердий стан (лід), в іншому – в рідке (пара). Порушення міри означає якісну зміну предметів і явищ.

Новий якісний стан речі передбачає і нові кількісні градації, нову міру, порушення якої, у свою чергу, наводить до іншого якісного стану. Кількісні зміни речі переходять в кількісні зміни. У цьому полягає єство закону взаємного переходу якісних і кількісних змін.

Стрибок. Процес розвитку здійснюється в двох основних формах: у вигляді кількісних і у вигляді якісних из­менений речі. Він є єдність безперервності (кількісні зміни) і переривчастої (якісні зміни). Пере­рив безперервності є стрибок, тобто перехід від старої якості до нової. Стрибок є загальна форма переходу від однієї якості до іншого. По характеру скачки бувають різними, що визначається природою об'єкту.

Виділимо два основні види стрибків: 1) скачки, в ході яких відносно швидко і різко відбувається перетворення однієї якості на інше; 2) скачки, які поступово наводять до нової якості (наприклад, трансформація древнерусско­го мови в сучасний російський, український, білоруський мови).

 

14.3.3. Закон єдності і боротьби протилежностей.

 

Розвиток здійснюється шляхом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Але що є при­чиной, джерелом розвитку? На це питання відповідає закон єдності і боротьби протилежностей. Кожна річ є внут­ренне суперечлива єдність. Наприклад, північний і південний полюс в магніта, асиміляція і дисиміляція в живих орга­низмах і так далі Єдність взаємовиключних і взаимопредполагающих один одного сторін, властивостей і тенденцій в речах і явле­ниях називається протилежністю. Взаємне виключення, взаємне заперечення сторін, що передбачають один одного, властивостей, тенденцій називається протиріччям. Взаємодія, зіткнення протилежностей, в процесі яких про­исходит їх взаємне заперечення, називається розвитком протиріччя або боротьбою протилежностей. Ця боротьба виступає джерелом, причиною руху, розвитку речей і явищ дійсності. Рівні розвитку протиріччя розкриваються через категорії «тотожність» і «відмінність», «протилежність».

Тотожність. Відношення речі до самої собі називається тотожністю. Тотожність є рівність, подібність, збіг сторін, властивостей речей і явищ. Унаслідок взаємодії даної речі з іншими в ній постійно виникають зміни, а тому абсолютної тотожності властивостей і сторін даної речі бути не може. Тотожність завжди містить в собі відмінність.

Відмінність – це таке відношення до самої собі і до інших речей, в якому виражається відмінність, неоднаковість, несовпаде­ние сторін в речах і явищах дійсності. Відмінність в тотожності виступає спочатку як неістотне. Колічест­венниє зміни речі наводять до якісного стрибка – ці зміни починають зачіпати єство речі і несущест­венное відмінність перетворюється на істотне або в протилежність.

Протилежність є один з двох моментів конкретної єдності, що «борються», які є сторонами протиріччя.

Протиріччя є взаємодія протилежних, взаємовиключних сторін і тенденцій предметів і явищ, які в той же час знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху і разви­тия об'єктивного світу і пізнання. Виражаючи єство закону єдності і боротьби протилежностей, категорія противоре­чия займає центральне місце в діалектиці. Протиріччя в прихованому вигляді міститься в тотожності, воно загострюється на ста­дии відмінності і отримує ще більшу напругу на рівні протилежності. Розвиток протилежності наводить протиріччя до його «чистої» форми, до самоотрицанию речі – вона ще та ж, але вже інша. На фазі вирішення протиріччя річ знищується, а на її основі виникає якісно нова річ або стан.

Кажучи про взаємодію протилежностей, необхідно вказати на те, що відношення єдності противоположно­стей носить відносний характер. Єдність протилежностей тимчасова, скороминущий, оскільки скороминущі самі речі. Боротьба протилежностей носить абсолютний характер, що виявляється в тому, що боротьба протікає завжди, за всіх умов. Та­кови особливості взаємодії протилежностей, діалектичного протиріччя, єство закону єдності і боротьби протилежностей.

 

14.3.4. Закон заперечення заперечення.

 

Закон єдності і боротьби протилежностей органічно пов'язаний із законом заперечення заперечення. Особливість данно­го закону діалектики полягає в тому, що він визначає напрям, форму, способи і історичну спадкоємність в розвитку природи, суспільства і людського мислення. В процесі взаємодії речей один з одним відбувається їх изме­нение: на зміну одному якісному стану приходить інше. Розвиток, отже, є безконечний процес воз­никновения і знищення речей, процес переходу одного якісного стану в інше.

Будь-яке матеріальне явище не може виникнути ні з чого, не може також перетворитися на абсолютне ніщо. Нова якість завжди виникає на основі старої, шляхом перетворення тих елементів, з яких складалася ця стара якість. Стара якість витісняється, заперечується новою якістю. Заперечення – це таке відношення між двома рівнями розвитку речі, який веде до знищення її старого якісного стану і виникнення нової якості.

Закон заперечення характеризує напрям розвитку, єдності поступальності і спадкоємності в розвитку, виникнення нового і відносної повторюваності деяких моментів старого. Вперше цей закон був сформульований Гегелем. Гегель розумів розвиток як виникнення логічного протиріччя і його зняття. У цьому сенсі воно є зарожде­ние внутрішнього заперечення попередньої стадії, а потім і заперечення цього заперечення. В Гегеля заперечення заперечення оказыва­ется загальною формою роздвоєння єдиного і переходу протилежностей один одного, тобто загальним проявом закону єдності і боротьби протилежностей.

У матеріалістичній діалектиці закон заперечення заперечення розглядається як закон розвитку природи, суспільства і мислення. Дія закону повністю виявляється лише в цілісній, відносно завершеному процесі розвитку, че­рез ланцюг взаємозв'язаних переходів, коли можна прослідити відносно закінчений результат. На кожен окремій стадії цей закон виявляється зазвичай як тенденція.

Основні категорії, що розкривають цей закон – заперечення, спадкоємність, розвиток. Головну роль тут грає по­нятие діалектичного заперечення. Воно виступає одночасно як момент зв'язку в розвитку (збереження окремих моментів старого в новому) і як момент самоотрицания речі, як результат розвитку його внутрішніх протиріч.

Метафізика, як правило, розуміє заперечення як просте знищення або перебільшує роль стійкості, заперечуючи розвиток.

Заперечення заперечення. В процесі розвитку відбувається не лише заперечення предмету, але і заперечення самого отрица­ния, знищення самого процесу знищення, що веде до затвердження нової якості. Заперечення заперечення є затвердження нового якісного стану речі. В результаті виникає спадкоємність між старим і новим, загальна спрямованість процесу розвитку, що характеризується тим, що в цьому процесі на певному рівні відбувається як би повернення до старого, повторення пройденного. Але повторення здається, бо синтез позитивних елементів «старого» відбувається на вищому, якісно новішому рівні. Виходить, що розвиток відбувається по спіралі, що розширюється, кожен виток якої немов повторює в основних рисах попередній рівень розвитку.

Конкретність заперечення. Аналізуючи той або інший об'єкт, слід враховувати, що заперечення завжди конкретно і тому необхідно пам'ятати які з елементів сторін, властивостей речі грають в процесі її розвитку негативну, деструктивну роль, а які – позитивну, як конкретно відбувається заперечення заперечення, які стадії в своєму розвитку проходит річ, які з її елементів знищуються, які зберігаються і так далі

 

Основні поняття: діалектика, метафізику, закон, категорія, формалізм, бюрократизм, холизм, механіцизм, элементаризм.

 

Пітання та вправи.

1 рівень.

1.Що означає термін «діалектика»? Яке його походження?

2.Дайте визначення поняттям «закону», «категорія».

3.Які форми діалектики Вам відомі?

4.Визначите вміст категорій «якість», «кількість», «міра», «стрибок».

5.Що таке протиріччя?

6.Поясните сенс категорії «заперечення».

7.У якому співвідношенні знаходяться поняття: об'єктивна діалектика, суб'єктивна діалектика, стихійна діалектика, діалектика як наука?

 

2 рівень.

1.Що означає термін «метафізики»? Яке його походження?

2.У чому принципова відмінність діалектики від метафізики?

3.Чим пояснити що, з другої половини XIX століття, особливо в XX столітті, отримують розвиток системно-структурні исследова­ния в науці? Наведіть приклади системно-структурного методу мислення.

4.Покажіть, що софістика і еклектика є проявом метафізичного методу мислення.

5.Чи існують відмінності між об'єктивними законами природи і суспільства і юридичними законами?

 

Література.

 

1. Введення у філософію. У 2-х ч., М., 1990. Т. 2. С. 95 – 170.

2. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. С. 73 – 85.

3. Філософія. Ростов н/Д: “Фенікс”, 2001. С. 130 – 189.

 

Тема 15. Природа людини та сенс її існування.

15.1. Відображення специфіки людського буття в «філософської антропології».

15.2. Проблема співвідношення біологічного та соціального в людині.

15.3. Сенс та призначення людського буття.

 

15.1. Відображення специфіки людського буття в «філософської антропології».

 

Більшість концепцій людини, що існують у філософії, можна розділити на 2 групи: об'єктивістські і суб'єктивістські.

Об'єктивістські – це такі концепції, в яких сенс всякого буття, у тому числі людського, пізнається з самого об'єкту, світу, а людина розуміється як істота, що знаходиться у всецелой (або, принаймні, що визначає) залежності від об'єктивних сфер, абсолютного духу, божественного провидіння, фаталистически необхідності, що розуміється.

Суб'єктивістські – це концепції, де буття людини і світу пізнається з самої людини, з суб'єктивного «я», через нього, а людина розуміється як істота, повністю або в основному автономне і вільне від об'єктивних сфер і встановлень.

Обоє групи концепцій грішать однобічністю, абсолютизуючи або об'єктивний світ, або окремого індивіда.

Спроби подолання крайнощів цих підходів шляхом створення синтетичної концепції людини в сучасній філософії зробили 2 філософських школи – «філософська антропологія» і діалектичний матеріалізм.

Як же розглядається проблема людини в «філософській антропології»?

Відразу потрібно відзначити, що термін «філософська антропологія» вживається в 2-х основних сенсах:

1. як розділ філософського знання, присвячений всесторонньому розгляду проблеми людини;

2. як назва конкретної сучасної філософської школи.

Школа «філософська антропологія» – склалася на рубежі XIX – XX вв. Її представники – Макс Шелер, А. Гелен, Г. Плесснер – визначили своїм принциповим завданням розробку проблеми єства людини.

Їх погляди на проблему єства людини:

 

1. Макс Шелер (1874 – 1928) – «Положення людини в космосі». Він вважав, що єство людини є «антропологічною єдністю духу і життя».

З одного боку, людина була, є і завжди залишиться тваринним. Тобто, в біологічному плані чоловік нічим принципово не відрізняється від тварини. З іншого ж боку, все ж є сутнісна відмінність між людиною і твариною. Ця відмінність обумовлена наявністю у людини духу.

Базові характеристики людського духу:

1. відвертість його світу; 2. об'єктивність; 3. здібність до інтелектуального пізнання; 4. емоційно-плотське відношення до світу (кохання); 5. особовий характер.

Таким чином, природа людини – дуалистична; людина – певна цілісність («мікрокосмос»), що знаходиться в певному відношенні з «макрокосмосом» – позамежним світом.

 

2. А. Гелен (1904 – 1976). Він вважав, що «людина – істота, відкрита світу». Ця відвертість визначається його біологічним недорозвиненням і непристосованістю до довкілля (відсутність волосяного покриву, кігтів і так далі). Людина, як біологічно незавершена істота, сам повинні вирішувати задачу свого виживання. В результаті, людина є істотою, що ще і діє. Дія – це форма людського опанування природи в цілях забезпечення його життєдіяльності.

Головний принцип існування людини – «принцип звільнення від тягаря», розуміючи під «тягарем» біологічну недосконалість людини. Весь процес розвитку людини, по Гелену, обумовлений цим принципом. Результатом цього процесу є становлення людини як культурної істоти. Культура є певним єством людини, оскільки в її основі – духовний початок. Таким чином, єство людини – дуалистична (як і в Шелера).

 

3. Г. Плесснер (1892 – 1991). Людина відрізняється від тварини, перш за все, своєю ексцентричною позицією. Через цю позицію людина здатна відділяти своє «я» від свого фізичного існування, і, отже, усвідомлювати себе як особа. Ексцентрична позиція задає не лише структуру внутрішнього світу людини, але і способи реалізації людського існування, стосунки людини до буття. Основні форми цього відношення визначаються 3-мя базовими антропологічними законами:

1-й закон. Людина повинна сама себе зробити тим, що він є. Людина сама управляє своїм життям, формує свою долю.

2-й закон – визначає спосіб, яким дані об'єкти людині в його пізнавальному і емоційному відношенні до світу:

а) безпосередність пізнавального відношення людини до світу завжди опосередкована його «я»;

б) емоційне відношення людини до світу найяскравіше виражене в таких сутнісних формах його самовираження, як сміх і плач.

Сміх і плач – катастрофічні реакції людини, самовладання, що виникають в результаті, при зіткненні з нез'ясовними ситуаціями, на які невідомо як треба реагувати, прояв физико-духовной єства людини, властиві лише йому одному;

3-й закон – «закон утопічного місця». Характеризує неукорененность людину в бутті. Людина постійно позбавлена рівноваги, стабільності. Він постійно шукає таку основу світу, яка не схильна до випадковості. Звідси відбувається віра в Бога. Але та ж ексцентрична позиція, яка викликає у людини ідею Бога, несе в собі і сумнів в його існуванні. Людині не дано володіння знанням, позбавленим сумніви. Він приречений на безконечні пошуки стійкого буття.

 

15.2. Проблема співвідношення біологічного та соціального в людині.

 

Питання про співвідношення біологічного і соціального в людині відвіку хвилював учених. В цілому, у філософській літературі склалися із цього приводу 2 напрями:

1-е – вважає, що природа людини цілком соціальна;

2-е – вважає, що природа людини не лише соціальна, але і біологічно навантажена. Причому йдеться не про те, що життєдіяльність людини має біологічні детерминанты, існування яких ніхто не заперечує, а про те, що існують біологічно запрограмовані схеми поведінки людини.

Прибічники першого підходу вважають, що людина народжується з однією єдиною здатністю – «здатністю набувати людських здібностей» (вираження А.Н. Леонтьева). При цьому вони посилаються на експеримент, поставлений самою природою і продовжений людиною.

Йдеться про сліпоглухонімих дітях (що народилися або стали такими в найранішому дитинстві) із спеціальної школи в Загорське (Сергиевом Посаді). До школи вони були навіть не тваринами, а рослинами. У них були обірвані всі найважливіші канали зв'язку зі світом, причому ще до того моменту, як вони могли освоїти хоч би малу частину культурного вмісту, необхідного для становлення людини. Само по собі цей вміст не формувався. У них був відсутній навіть дослідницький рефлекс, нібито відкритий І.П. Павловим. Вони могли померти, навіть якщо їжа була поруч. І лише в школі, з використанням спеціальних методик, їх поступово привчили до гарматної діяльності, починаючи з їди і кінчаючи складними навиками листа. В результаті формувалися люди, що хоча і продовжували залишатися сліпими і глухими, але у всіх інших стосунках сповна нормальні.

Прибічники другого підходу посилаються на даних сучасній социобиологии, що посилено розвивається з 1975 року, коли її основоположник Е.Уїлсон опублікував книгу «Социобіология. Новий синтез». Згідно социобиологии, більшість стереотипних форм людської поведінки властива ссавцем, а більш специфічних форм – поведінці приматів.

Серед цих специфічних форм Е.Уїлсон виділяє взаємний альтруїзм, захист певного місця проживання, агресивність, дотримання відпрацьованим еволюцією формам сексуальної поведінки, непотизм (сімейність) і, нарешті, соціалізацію за допомогою відпрацьованих еволюцією способів і механізмів.

Визнаючи вирішальний вплив культурної еволюції, социобиологи прагнуть звернути увагу на те, що на форми, в яких ми мислимо і діємо, надає тонке, на структурному рівні, вплив і наша біологія. Але вони зовсім не стверджують, що біологія наповнює нас природженими ідеями.

Таким чином, ми бачимо, що представники обох напрямів мають в своєму розпорядженні солідні аргументи. Хто з них прав – покаже майбутнє.

Проте, існують ще і так звані «екстремістські теорії», згідно яким природа кожної людської раси різна, існують нижчі і вищі раси, що відрізняються один від одного багатьма ознаками, починаючи від будови голови і осіб і кінчаючи розумовими здібностями. Остання за часом «теорія» подібного роду була висунута американськими соціологами Чарльзом Меррєєм і Річардом Хернстейном в їх книзі «Вигин дзвону» (1994 р.). Детальний аналіз цій і інших расистських концепцій буде викладений нами в темі «Расизм».

 

15.3. Сенс та призначення людського буття.

 

Людина – тілесна істота. Як все живе на Землі він – смертний. В середньому, тривалість життя окремого індивіда складає приблизно 70 – 80 років.

Зусилля учених направлені на максимальне збільшення людського життя, але смерті уникнути все одно не можна. Людина – єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. І це усвідомлення неминучості смерті ставить перед кожною людиною низку важливих світоглядних запитань: чи 1.можно уникнути смерті? чи 2.существует життя після смерті?

Релігія дає людині надію на «замогильне життя», чому і користується великою популярністю.

Діалектичний же матеріалізм – заперечує безсмертя душі, можливість «замогильного» існування.

Проте, і релігія, і філософія визнають смертність фізичного тіла людини і вважають смерть неминучою. Оскільки індивід смертний, у нього виникає питання – навіщо він живе, в чому сенс його життя?

Релігія – вважає, що земне життя людини – дуже важливий етап буття індивіда, в процесі якого він готується до «життя вічною». Тобто, життя – «підготовка людини до смерті». За час свого земного життя людина повинна підготувати себе гідне місце на той світлі.

Філософія – не займає якийсь одній позиції із цього приводу. Так, релігійна філософія займає ту ж позицію, що і релігія. Епікур, навпаки, – закликав людину не думати про смерть, жити відповідно до своїх бажань, потреб, насолоджуватися кожною миттю життя.