Особливості та тенденції виникнення НС природного та техногенного характеру 5 страницаМарксизм – визнає самоценность і самоцельность людського життя. Людина, живучи серед інших людей, повинна як можна повніше реалізувати свої здібності, знайти вдячність, вдячність цих людей, залишити пам'ять про себе. Людина безсмертна лише в пам'яті людей, а також – в генах своїх нащадків. У людей часто також виникає питання – чи є життя людини в цілому щасливою? Всі філософські напрями із цього приводу підрозділяються на песимістів і оптимістів. Песимісти – це ті філософські напрями, які вважають, що людське життя – це постійне страждання; щастя немає і не може бути. Представники песимізму – А. Шопенгауер, Еклезіаст, буддизм. Дуже характерний для даного напряму вислів Будди: 1. Життя – це страждання; 2. Джерело страждання – наші бажання; 3. Аби перемогти страждання, потрібно перемогти наші бажання. А. Шопенгауер – «щастя – відсутність страждання, коротка мить в житті людини». Оптимісти – це ті філософи, які вважають, що життя людини може бути щасливим, якщо звільнитися від заздрості (Б. Рассел). Тема 16. Основі філософського аналізу суспільства. 16.1. Суспільство: єство і специфіка пізнання. 16.2. Поняття суспільного виробництва. 16.3. Соціальна структура суспільства. 16.4. Політична система суспільства. 16.5. Духовне життя суспільства.
16.1. Суспільство: єство і специфіка пізнання.
Суспільство, в широкому сенсі, – це що відокремилася від природы частина матеріального світу, що є формою життєдіяльності людей, що історично розвивається. У вузькому сенсі – це певний етап людської історії. Як один з елементів об'єктивної дійсності, суспільство подчиняется всім загальним закономірностям її розвитку. Основні сфери суспільного життя: 1) матеріальна (виробництво і вжиток, НТП і НТР); 2) соціально-політична (національні, групові, державні і ін. відношення); 3) духовні (ідеї, погляди, їх трансформація – засоби масової інформації, їх перетворення на індивідуальний духовний світ людини); 4) культурно-побутова (виробництво культурних цінностей, освіта, виховання, побутові проблеми – організація відпочинку, вільного часу). Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних спільними інтересами і договором. Виходячи з характеру закономірностей, об'єднуючих людей в суспільний організм, виділяють три основні підходи до розуміння суспільства. Це: 1. Натуралістичний підхід – полягає в тому, що людське суспільство розглядається як природне продовження закономірності природи, світу тварин і зрештою – космосу. З цих позицій тип суспільного пристрою і хід історії визначаються ритмами сонячної активності і космічних випромінювань, географічним і природно-кліматичним середовищем, генетичними і статевими особливостями. 2. Ідеалістичний підхід – єство об'єднуючих людей зв'язків бачить в комплексі певних ідей, вірувань, міфів. 3. Матеріалістичний підхід – зв'язує людей в «соціальний організм» продуктивними силами і виробничими стосунками. Всі можливі способи пояснення суспільства мають загальне: системну організацію і закономірності розвитку. Кажучи про соціальне пізнання, слід мати зважаючи на два його аспекти: 1) будь-яке пізнання в кожній зі своїх форм завжди соціально, оскільки воно є суспільний продукт і визначається культурно-історичними причинами; 2) це один з видів наукового пізнання, що має своїм предметом соціальні (суспільні) явища і процеси – суспільство в цілому або його окремі сторони – економіку, політику, духовну сферу і тому подібне Специфіка соціального (гуманітарного) пізнання виявляється в таких основних моментах: 1) Його предмет – не реальні речі з їх властивостями, а стосунки людей, де тісно переплітається матеріальне і ідеальне, об'єктивне і суб'єктивне, свідоме і стихійне, і тому подібне; 2) Воно пов'язане з наочними (оцінка явищ з точки зору добра і зла, справедливого і немає і тому подібне) і «суб'єктивними» (установки, погляди, норми, цілі і тому подібне) цінностями; 3) Неможливість використання матеріальних засобів досліджень – все замінює абстракція;
16.2. Поняття суспільного виробництва.
Проізводство матеріальних благ, праця сприяли (з точки зору діалектичного матеріалізму) виділенню людини з тваринного царства, досягненню ним успіхів в опануванні сил природи. Праця – це цілеспрямована діяльність людей, в процесі якої вони перетворять і пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб. Людська праця відрізняється від тваринної инстинктивной діяльності тим, що він є доцільним, целенаправленным зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують определенные потреби людини. У широкому розумінні слова праця – це спосіб життєдіяльності виробників, це безперечна умова существования людей, вічна природна необхідність. Як суспільство не може існувати без вжитку, так воно не може не виробляти. Суспільне виробництво має складну розгалужену структуру. Воно включає: а) Матеріальне виробництво – основа суспільного розвитку; включає сільське господарство і промисловість; б) Духовне виробництво – виробництво продукції, що задовольняє духовні потреби людини (ідеї, вистави, ідеали, наукові знання); в) Виробництво потреб; г) Виробництво людини. Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини – це не просто природний, біологічний процес. Під цим мається на увазі, головним чином, виховання людини, залучення його до традицій, що існують в суспільстві, нормам поведінки і так далі
Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють, прежде всього, з природою. Саме тут формується суспільне производство, історично виступаюче передумовою життєдіяльності человека. Всіх буд життєдіяльності людей залежать, кінець кінцем, від способу, яким люди виробляють матеріальні блага. Спосіб виробництва є єдність продуктивних сил і производственных стосунків.
Засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, знаннями, що володіють, і навиками до праці, методами і формами организации виробництва в сукупності складають продуктивні сили суспільства. У свою чергу, засоби виробництва є єдністю предметів праці і засобів праці. Предмети праці – це то, на що направлена діяльність людини, то, що добувається працею з природи. Засоби праці – є єдністю знарядь праці і умов праці. Знаряддя праці – це все те, що людина використовує в процесі взаимодействия між собою і природою, що служить йому для передачі своїх дій на предмет праці для полегшення і прискорення цих дій (інструменти, верстати, машини, наукоємкі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна техніка). Умови праці – це виробничі приміщення, дороги, канали, склади, джерела енергії і ін.
Другою стороною способу виробництва є виробничі стосунки – взаємні зв'язки і стосунки людей в процесі виробництва. Вони є стосунками людей по приводу віщою, а саме: 1) Відношення з приводу знарядь, предметів і засобів праці, тобто отношения власності (головна сторона производственных стосунків, що визначає); 2) Стосунки розподілу, обміну і вжитку.
Характер стосунків визначається об'єктивними умовами, які склалися в суспільстві. Вирішальну роль тут грає рівень і характер розвитку продуктивних сил, які вимагають не будь-який, а определенной, тобто відповідною їм, форм виробничих стосунків. Сукупність виробничих стосунків, відповідних определенному характеру і рівню розвитку продуктивних сил общества складає його економічну структуру, базис суспільства. Оскільки базис як сукупність виробничих стосунків матеріальний, первинний по відношенню до ідеологічних стосунків, він грає визначальну роль в суспільстві: а) забезпечує функціонування і розвиток продуктивних сил; б) на основі певної форми собственности формує соціальну структуру, забезпечує обмін, распределение і вжиток матеріальних благ; в) як конкретне проявление суспільного буття породжує форми суспільної свідомості і визначає їх вміст; г) визначає надбудову даного суспільства.
Надбудова – це сукупність ідей, теорій, поглядів (политических, правових, етичних і ін.), відповідних ним стосунків (политических, правових, етичних і ін.), система організацій і установ (державних, політичних, суспільних і ін.), закрепляющих ці стосунки. Надбудова створюється людьми, соціальними групами, класами відповідно до їх цілей, прагненнями, тобто ідеальним віддзеркаленням їх інтересів і потреб, які зароджуються і оформляються в базисе. Протиріччя в надбудові відображають об'єктивно існуючі противоречия в базисі. Базис і надбудова знаходяться в діалектичній взаємодії. Базіс визначає надбудову (закон визначальної ролі базису по отношению до надбудови). Надбудова відповідає певному базису, вони обслуговують один одного. Надбудова змінюється відповідно до зміни базису. В той же час надбудова має відносну самостійність. Це проявляется в тому, що: по-перше, різні елементи надбудови відображають економічний базис неоднаково. Базис безпосередньо впливає на політичну і правову надбудову, а в моральних, естетичних, філософських, релігійних ідеях і стосунках базис відбивається опосредованно; по-друге, окремі елементи надбудови в своєму розвитку можуть випереджати базис і відставати від нього; по-третє, існує преемственность між елементами старої і нової надбудови (в області морали, мистецтва, філософії, релігії); по-четверте, має місце воздействие елементів надбудови один на одного.
16.3. Соціальна структура суспільства.
Соціальна структура – це структура суспільства в цілому, система зв'язків між всіма його основными елементами; це єдність економічною, соціальною, политической і духовною структур.
У сучасній соціальній філософії виділяють малі, середні і великі соціальні групи. Малі соціальні групи – об'єднують до декількох десятків чоловік. Це сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи і тому подібне Специфічна ознака цих груп – безпосередній контакт їх членів. Існують формальні і неформальні малі групи. Перші створюються відповідно із заздалегідь сформованими (як правило, офіційно зафіксованими) цілями, інструкціями або статусами. Другі формуються на основі особистих симпатій, кохання, дружньої тяги і тому подібне Середні соціальні групи – цим терміном позначають жителів одного села або міста, працівників одного заводу, викладачів або студентів одного закладу. Ці групи мають також різні основи об'єднання. Наприклад, склад односельців створюється, як правило, стихійно. Виробничі об'єднання створюються для досягнення певної мети і так далі Рівень консолідації в цих групах також неоднаковий. Великі соціальні групи – класи, етнічні спільності (нація, народність, плем'я), вікові групи (молодь, пенсіонери), статеві об'єднання (чоловіки, жінки) – об'єднують до декількох десятків і сотень мільйонів чоловік. Безпосередньо контакту між ними немає. Їх об'єднує фундаментальний інтерес, що формується на основі з'ясування людьми об'єктивних обставин свого буття. Певні представники цих груп можуть і не усвідомлювати своїх корінних інтересів. Вони входять в ці групи спонтанно. З розвитком самосвідомості спонтанність поступається місцем організованим (економічним, політичним, соціальним) об'єднанням. Виділяють наступні великі соціальні групи: 1. Каста – це замкнута ендогамна група людей, які зв'язані між собою спадковою професією, традиційними заняттями і обмежені в спілкуванні з іншими групами. Кордони між кастами встановлюються не лише державою, але і церквою. Кастове ділення особливе чітко виявилося на Сході (привілейовані касти жрецов в Давньому Єгипті і Ірані, самураї в Японії). 2. Стан – спільність людей, чиє економічне і правове положение визначається законодавством. В порівнянні з кастою як особливою формою станової організації суспільства, в якій принцип спадкоємства незмінний, в стані принцип дотримується не настільки строго. Право перебування в тому або іншому стані могло бути придбане або получено від державної влади. 3. Класи, за визначенням В.І, Леніна, це великі групи людей, що розрізняються по їх місцю в історично певній системі общественного виробництва, ролі в громадській організації праці, а, отже, по способах здобуття і розмірах тієї долі суспільного багатства, яку вони мають в своєму розпорядженні. Класи, це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю інший, дякуй відмінності їм места в певному устрої суспільного господарства. Класи діляться на основних і неосновних.
Разом з класами в сучасній філософії вживається термін «страта», обумовлений ширшим, ніж класовий аналіз, підходом до соціальної структури і її динаміки. Різниця між верствами населення (стратами) – у розмірі прибутку, стилі і способі життя, різниці рівня культури, освіти, житла, одягу і ін. Між стратами в суспільстві існує постійна взаємодія. Люди мають можливість переміщатися з однієї страты в іншу. Цей процес називається соціальною мобільністю. Розрізняють горизонтальну (наприклад, зміна місця проживання, зміна спеціальності) і вертикальну (переміщення в ін. страты) мобільність.
До стійких соціально-етнічних форм спільності людей, що історично склалися, відносяться рід, плем'я, народність, нація, которые тісно пов'язані із способом матеріального виробництва. Рід, плем'я, народність характерні для первіснообщинного, рабовласницького устрою і феодалізму, нації виникають з розвитком капіталізму. Род — спільність людей, відмінними рисами якої є: кровноспоріднене об'єднання людей, зв'язаних колективною працею і спільним захистом власних інтересів; спільність мови, традиций, вдач, релігійних вірувань, побуту; родове ім'я. Об'єднання декількох пологів складало плем'я. Загальні риси племени: спільність території, походження і кровноспоріднених связей: економічна спільність і взаємодопомога членів даного племені; загальні традиції, вдачі, релігійні вірування, побут; наявність социальной диференціації і майнової нерівності (родова знать, вожди, жерці, воєначальники), власне ім'я. Народність – це соціальна спільність, для якої характерні общность території, мови, наявність економічних зв'язків, спільність элементов культури, побуту, обрядів, традицій і вдач, загальна самоназвание. Зміцненню народності сприяло становлення держави. З розвитком капіталістичних стосунків посилювалися економічні і культурні зв'язки, виникав національний ринок, ліквідовувалася хозяйственная роздробленість. Народності перетворювалися на нації. Нація – це така соціальна спільність, для якої характерні спільність мови, території, економічного життя, психологічного складу людей, специфічні особливості культури, побуту, способу життя, національна самосвідомість. Виникнення націй породило національне питання. Национальний питання в широкому сенсі включає: визначення єства нации, з'ясування виникнення і розвитку націй, пошук доріг ликвидации гніту, встановлення рівності між націями. Національне питання у вузькому сенсі – сукупність політичних, економічних, территориальных, правових, ідеологічних і культурних стосунків между націями, національними групами. Різні форми етнічних або этносоциальных общностей (племя, народність, нація і ін.) позначається незрідка поняттям «народом». Тут поняття «народ» вживається у вузькому этносоциальном сенсі і його следует відрізняти від вживання даного поняття в широкому сенсі, коли їм позначається все населення якої-небудь країни (український, російський, американський, німецький народ), а також такого ж поняття, обозначающего соціальну спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і шари, які по своєму об'єктивному положенню здатні вирішувати завдання поступального розвитку суспільства.
16.4. Політична система суспільства.
Політичну систему можна визначити як сукупність политических стосунків, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних з формуванням, здійсненням влади і управлінням государством. Структуру політичної системи суспільства складають: 1. Політичні стосунки. Це стосунки між індивідами, социальными і етнічними групами, націями, державами, державою і гражданами, громадянами і їх організаціями відносно влади, вироблення і здійснення політики. 2. Політічеськая організація суспільства. Вона яка включає: а) держава з його учреждениями, правовими організаціями, судом, прокуратурою; б) политические партії; у) суспільно-політичні організації і рухи; г) трудовые колективи зі своїми органами самоврядності. 3. Політіческоє свідомість, віддзеркалення політичного життя, що являє собою, в ідеях, поглядах, виставах, соціально-політичних відчуттях людини, соціальної групи, нації, народу. 4. Політична культура, характеризующая якісне полягання політичних стосунків і деятельности в суспільстві. 5. Засоби масової інформації, промовці як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними институтами, іншими державами і міжнародними організаціями. Основні функції політичної системи суспільства: а) визначення цілей і завдань суспільства; б) мобілізація ресурсів; у) владно-політична інтеграція суспільства; г) регулювання режиму соціально-політичної діяльності; д) легітимізація, під якою розуміється досягнення необходимой рівня відповідності реальному політичному життю офіційним політичним і правовим нормам. Виконуючи свої функції, політична система забезпечує целостное керівний вплив на суспільство як єдиний організм, эффективно керований політичною владою. Держава – основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженій верховній, неділимій політичній владі. Поняття «держава» виникло близько трьох тисячоліть тому. а) Платон представляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителей – мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. б) Соціаліст-утопіст Т. Мор вважав, що держава – це змова багатих проти бідних. в) Г. Гегель бачив в державі образ і діяльність розуму, життя Бога в світі. г) Згідно теологічним теоріям древнього Сходу, християнської церкви, середньовічних монархій і ісламської релігії происхождение держави пояснюється Божою волею. д) Патріархальна теория (Арістотель і ін.) доводить, що держава походить від семьи, а влада монарха – продовження влади батька в сім'ї. е) Договірна теорія (Гоббс, Руссо) обгрунтовує його виникнення угодою (договором) між людьми. ж) Психологічна теорія (Петражіцкий, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки людини, в частности потребами людей в підпорядкуванні. з) Теорія ненасильства (Гумпловіч, Дюрінг) відстоює виникнення держави актом насильства, завоеванием землевласників кочівниками. и) Згідно марксизму, держава виникає разом з діленням общества на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла з родоплеменных форм, стає державою, коли її вміст і функція зводиться до захисту економічних, політичних і идеологических інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. В результаті держава як надбудова над економічним базисом общества визначається характером виробничих стосунків, перш за все стосунками власності на засоби виробництва. Кажучи про властивості, які виділяють державу серед інших организаций і об'єднань в суспільстві, роблять його основою всієї политической системи, слід виділити наступні: 1. Суверенітет держави. Лише держава выступает як універсальна, всеосяжна організація, распространяет свої дії на всю територію країни і всіх громадян, «официально представляючи суспільство» усередині і за межами країни. Лише государство має право видавати закони, здійснювати правосуддя; 2. Держава втілює прилюдну владу і подчиняет собі всі прояви інших суспільних властей; 3. Держава за допомогою права регулює суспільні стосунки і своїм впливом надає їм загальнообов'язковому змісту; 4. Завдяки наявності спеціального професійного апарату держава виконує основний об'єм управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами. Внутрішніми функціями держави є хозяйственно-организационная, управлінська, соціальна, національно-інтеграційна, демографічна, освітня, культурно-виховна, экологическая, правоохоронна. До основних зовнішніх функцій відноситься дипломатична (встановлення широких економічних, політичних, культурних і інших зв'язків з іншими державами) і оборонна. Як основний конституйований суб'єкт держава виражає общественный (прилюдний) характер людської діяльності. Чим более розвинене держава, тим більше воно відокремлене від суспільства, яке в Новий час набуває якості «цивільного» на противагу «обществу політичному», тобто власне державі.
Одним з головних інститутів політичної системи є политические партії. Поняття «партія» латинського походження. Воно обозначает частина більшої спільності або цілісності. Партія – це організація, що ставить своєю за мету прихід до влади з метою здійснення інтересів певних соціальних груп. Характерним для всіх політичних партій є те, що вони являют собою об'єднання людей, зв'язаних загальними інтересами, стремлением досягти реалізації своїх ідей. Звідси витікають і основні функции політичних партій: а) виявлення, формування і обгрунтування інтересів великих общественных груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення; б) формування громадської думки, вплив на нього з ланцюгом привертання на свій бік якомога більше прибічників; в) боротьба за державну владу на всіх рівнях, за возможность впливи на неї; г) участь у всіх формах державної влади, в розробці і здійсненні внутрішнього і зовнішнього політичного курсу; д) політичне виховання частини або всього суспільства; е) підготовка і висунення кадрів для державного, партийного, профспілкового апаратів.
Партії здійснюють визначальний вплив на прийняття органами державної влади і управління політичних рішень, які потім можуть перетворюватися на відповідні нормативні акти і приобретать силу закону. Необхідними елементами політичної системи суспільства выступают політична свідомість і політична культура. Будучи соответствующими різновидами суспільної свідомості і культури, які мають власний предмет і механізм формування, вони характеризуют духовну здатність людини до спеціалізованої политической діяльності.
16.5. Духовне життя суспільства.
Духовне життя суспільства – це широке поняття, которое включає багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовной сферою життєдіяльності людей, сукупність ідей, поглядів, відчуттів, представлень людей, процес їх виробництва, поширення, перетворення суспільних, індивідуальних ідей на внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними субъектами – індивідами, соціальними групами, народами, етносами. В зв'язку з цим доцільно говорити про особисте духовне життя людини, його індивідуальний духовний світ, духовне життя того або іншого социального суб'єкта. Основу духовного життя складає духовний світ человека – його духовні цінності, світоглядні орієнтації. В той же час духовний світ окремої людини неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як индивидуально-общественное. Будучи найважливішій складовій суспільного виробництва, духовное виробництво з'являється як формування духовних потребностей людей, виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість – це сукупність ідеальних фурм (понятий, думок, поглядів, відчуттів, ідей, вистав, теорій), які охоплюють і відображують суспільне буття, вироблених человечеством в процесі освоєння природи і суспільної історії. Воно не только відображує світ, але і творить його, здійснюючи ту, що випереджає, прогностическую функцію відносно суспільного буття. У структурі суспільної свідомості зазвичай виділяють наступні рівні: 1. Буденна свідомість. Воно виникає в процесі повсякденної практики людей стихійно, як емпіричне віддзеркалення зовнішньої сторони действительности. 2. Теоретична свідомість – є віддзеркалення существенных зв'язків дійсності і закономірностей. Воно знаходить своє выражение в науці і інших формах свідомості. 3. Суспільна психологія – рівень суспільної свідомості, що включає настрою, думки, відчуття, ціннісні орієнтації, формирующиеся в процесі повсякденного практичного життя людей. Тут домінуючим є не само по собі знання про дійсність, а відношення до цього знання, оцінка дійсності. Буденні сознание і суспільна психологія знаходяться на одному рівні общественного свідомості, взаємодіють один з одним, взаимопроникают друг в друга. Суспільна психологія з її емоційною забарвленістю грає важливу роль в суспільних рухах, спонукавши до різного роду діям. Тому державним діячам, політичним партіям, політикам поважно вивчати настрої людей, прогнозувати їх реакцію на ті або інші події. 4. Ідеологія. Будучи тісно пов'язаною з суспільною психологією, ідеологія относится до вищого рівня суспільної свідомості, будучи систематизованим, теоретично обгрунтованим духовним вираженням соціальній реальності, корінних інтересів соціальних груп. Вона является особливим типом свідомості – практичної свідомості. Слід розрізняти ідеологію прогресивну і консервативну, реакционную, наукову, відносно достеменну і ненаукову, ілюзорну. Характер ідеології залежить від того, чиїм соціальним інтересам вона должна відповідати, як співвідноситься з потребами суспільного розвитку. Головний засіб ідеології – пропаганда. Її прийоми: а) правило спрощення. Певні ідеї формулюються у вигляді гасел, легко доступних масі народу; б) правило перебільшення і спотворення. Будь-яка інформація подається лише у вигідному ідеології світлі (декілька спотворюється); в) правило оркестровки. Виступу від імені певних груп населення, всього народу; г) правило переливання. Постійне повторення певної інформації, доповнення її все новими фактами, аргументами.
Форми суспільної свідомості є різними способы духовного освоєння дійсності. Якого-небудь одного признака, по якому можна було б відокремити їх один від одного не існує. Дослідники, що займаються вивченням форм суспільної свідомості, виділяють чотири основні принципи, які в сукупності могли б служити шуканим критерієм. 1. Форми суспільної свідомості відрізняються по предмету віддзеркалення. Політична свідомість відображає відношення между класами, націями, державами, відношення до проблеми влади. У релігійній свідомості реальна залежність людини від земних сил принимает форму залежності від сил неземних, надприродних. Разлічать же науку і філософію по предмету віддзеркалення, як вже говорилося, важко. 2. Форми суспільної свідомості відрізняються по формам віддзеркалення. Наука відображає дійсність у формі понять, гипотез, теорій, моделей, мистецтво – у формі художніх образів, релігія – у формі догматів, в моралі початковими є етичні відчуття, норми, цінності, ідеали. 3. Форми суспільного сознания відрізняються по особливостях свого розвитку. У науці осуществляется прогрес пізнання і в цьому полягає її рух вперед. У мистецтві також є прогрес пізнання, бо для розуміння його розвитку важливі естетичні критерії (прекрасне і потворне), які в науці істотної ролі не грають. 4. Форми суспільної свідомості розрізняються по виконуваних ними соціальним функціям. Наука має пізнавальну і практичну функції, мистецтво – познавательную і ідеологічну (виховну). Моральна свідомість є основою формування етичної особи, чинником внутренней реалізації людської поведінки, стосунки людини до другим людей.
По соціальних функціях всі форми суспільної свідомості можно розділити на дві великі групи: 1) Ті, які пов'язані з регулированием людських відносин і виступають як форми освоєння социальной дійсності – політична свідомість, правосвідомість, мораль; 2) Форми духовного і духовно-практичного освоєння всій окружающей людини дійсності – наука, мистецтво, філософія. Проміжне місце займає релігія, яка з'являється і як форма світогляду і як регулювальник людських відносин. Форми суспільної свідомості знаходяться у взаємодії один з одним. Для кожного історичного типа суспільної свідомості характерен і особливий тип взаємодії його форм. У середньовіччі доминировала релігія, в капіталістичному суспільстві на перший план виступає політична, правова свідомість і наука.
Тема 17. Культура і цивілізація. 17.1. Поняття культури. 17.2. Суспільний прогрес, його критерії й межі. 17.3. Індивід, індивідуальність, особистість. 17.4. Єдність та різноманіття світової історії.
|
