Тема 15. Державне регулювання економіки

План

1. Необхідність та сутність державного регулювання економіки.

2. Форми і методи державного регулювання економіки.

3. Еволюція теоретичних поглядів на роль держави в економіці.

4. Монетарна політика держави.

5. Фіскальна політика держави.

Питання перше. Необхідність та сутність державного регулювання економіки.

У ринковій економіці функції держави зводяться до трьох основних: законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно – господарських законів і постанов, які створюють певні “правила гри”, тобто правові заходи ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для всіх форм власності та господарювання.

З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавство. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і разом з тим не порушувати об’єктивних законів ринку.

Стабілізуюча функція полягає у підтримані високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також у стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава:

· визначає цілі, напрямки і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації;

· бере на себе організацію пропозиції грошей;

· забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно – грошову політику, спрямовану на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Розподільча функція пов’язана з досягненням справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції держава:

· здійснює перерозподіл доходів багатих верств населення на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фінансову, податкову політику регулювання цін;

· встановлює і контролює реалізацію постанов про мінімальну заробітну плату;

· бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, але разом з тим без цих благ суспільство не може досягти благополуччя. Такі блага і послуги називають чистими суспільними товарами. Це національна оборона, забезпечення суспільного порядку, контроль за станом навколишнього середовища, освіта тощо.

Основні цілі державного регулювання економіки:

1) раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності (зростання продуктивності праці в суспільному виробництві, пропорційний розвиток економіки, повне й оперативне задоволення соціально – економічних потреб суспільства);

2) забезпечення стабільного розвитку національної економіки;

3) забезпечення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;

4) реалізація соціальних цілей розвитку суспільства (соціальна стабільність, забезпечення ефективної зайнятості, дотримання вимог економічної безпеки, задоволення соціально – культурних та духовних потреб населення).

Державне регулювання економіки – це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації конкретних цілей.

Розрізняють декілька моделей регулювання економіки:

· американська – передбачає поступовий характер реформи, пасивну роль держави в цьому процесі, зведену в основному до законодавчої діяльності й використання традиційних економічних важелів регулювання;

· японська – визначає активну роль держави в трансформаційному процесі через використання комплексу прямих, непрямих, економічних, правових, специфічних і нетрадиційних методів регулювання.

Питання друге. Форми та методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки здійснюється у відповідних формах:

Бюджетно – податкове регулювання пов’язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально – економічного розвитку країни.

Кредитно – грошове регулювання – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.

Адміністративно – економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і реалізації соціальних цілей суспільства (демонополізація, роздержавлення, приватизація, макроекономіч-

не планування і програмування, формування системи економічних, екологічних та соціальних стандартів і нормативів, регламентування зовнішньоекономічної діяльності).

Цінове регулювання здійснюється через вплив держави на ринкове ціноутворення шляхом законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою проведення кон’юнктурної та структурної політики, подолання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізація, посилення конкурентноздатної національної економіки, пом’якшення соціальної напруги тощо.

Методи державного регулювання економіки – це сукупність способів, прийомів га засобів державного впливу на соціально – економічний розвиток країни.

Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.

Довгострокове регулювання – обумовлення необхідністю досягнення стратегічних цілей.

Короткострокове регулювання – це антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит.

За характером впливу на господарські суб’єкти державне регулювання економікою поділяється на пряме і непряме.

Прямі методи державного регулювання економікою – методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (держконтракт, держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, ліцензування тощо).

Непрямі методи державного регулювання економікою – це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки. Вони поділяються на:

· правові методи державного регулювання економікою – система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання;

· адміністративні методи – це заходи державної влади: заборони, дозвіл або примус (укази, розпорядження, ліцензування тощо);

· економічні методи державного регулювання економікою – це створення державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання і зумовлювати їхню поведінку (ставка податку, облікова ставка, митний тариф, норма амортизації).

Ліцензування – дозвіл державних органів на право займатися певним видом діяльності, в тому числі експортно – імпортними операціями тощо.

Фіксовані ціни на товари і тарифи на послуги – державне закріплення цін на деякі товари і тарифи на послуги на певному рівні.

Державні стандарти і нормативи – встановлення єдиних вимог, норм якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Держконтракт і держзамовлення – це угоди між державою і суб’єктами господарювання щодо виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально – економічних потреб споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару, в тому числі на експорт, розвитку приоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства.

Питання третє. Еволюція теоретичних поглядів на роль держави в економіці

В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії, кожна з яких по-різному уявляє механізм функціонування економіки та подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки. Серед них можна виділити наступні:

1) класична теорія регулювання;

2) кейнсіанська теорія;

3) альтернативні теорії: монетаризм, теорія „економіки продукції”, теорія раціональних очікувань.

Прихильники класичноїтеорії (друга пол. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.) вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, біржові крахи, які тимчасово виводять її зі стану рівноваги. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості та економічної рівноваги.

Уявлення прихильників класичної теорії не витримує випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки показує, що держава змушена втручатися в економічні процеси. Переконаність в цьому зросла під впливом світової економічної кризи 30-х років (Великої депресії). Вирішальну роль у перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс. Новий економічний світогляд Кейнс подав у своїй книзі „Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей”, надрукованій у 1936р. Він уперше піддав критиці класичну теорію і запропонував альтернативну, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву „кейнсіанської революції”. Заслугою Кейнса є те, що він обґрунтував об’єктивну необхідність і роль державного регулювання ринкової економіки, з’ясував основні засоби та інструменти державного впливу: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності, а значить, зменшення ціни кредиту (рівня облікової ставки), розширення державних закупок; підвищення раціональної фіскальної політики тощо.

Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва – „ стагфляція ”. Кейнсіанські рекомендації в нових умовах показали свою неефективність. Це призвело до виникнення альтернативних теорій.

Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Засновник – Мільтон Фрідмен. Цей напрям пропагує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме – регулюванню грошового обігу.

На відміну від кейнсіанців, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо самостійною і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Вони відстоюють принципи вільної конкуренції.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВНП = СВ + І + ДВ + ЧЕ), то в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну: МV = PQ.

Монетаристи вважають, що:

- головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна політика. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може змінювати регулюючий вплив на економічну активність;

- швидкість обертання грошей є стабільною, зміну її можна передбачити і врахувати;

- стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. Цією метою Фрідмен запропонував монетарне правило: грошова маса має збільшуватися щорічно тими ж темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП.

Теорія економікипропозиції виникла у зв’язку з нездатністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції. Це неоліберальна економічна теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, пропагує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємства, скорочення соціальних витрат тощо. Прихильники теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату і дивіденди. Зниження податків веде до скорочення бюджетних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту: зменшити соціальні програми, скоротити апарат державного управління тощо.

Згідно з теорією економіки пропозиції, зниження податків викличе зростання реального ВВП.

Теорія раціональнихочікувань стала досить поширеною в середині 70-х років, коли в економіці деяких країн спостерігалася одночасно інфляція і безробіття. Ця неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави зі стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб’єкти господарювання (підприємці, споживачі, наймані робітники), осмислюючи всю інформацію про об’єкти, які представляють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики держави, ведуть себе раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення – рішення, які максимізують їхнє благополуччя.

 

Питання четверте. Монетарна політика держави.

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснює Національний банк за допомогою монетарної політики. Теоретичною базою монетарної політики слугує монетаристська теорія, в основі якої лежить кількісне рівняння: MV = PV

Згідно з монетариською теорією, швидкість обертання грошей (V) є стабільною, а можливі її зміни можна легко передбачити. За цих умов держава, регулюючи грошову масу (М), може цілеспрямовано впливати на ВНП через усі компоненти сукупного попиту.

↑ М → ↑ AD → ↑ ВНП

Спираючись на це положення, М.Фрідмен, який є засновником монетаристської теорії, запропонував встановити „монетарне правило”, за яким грошова маса має щорічно збільшуватися такими самими темпами, що й темп приросту реального ВНП.

Δ ВНП = Δ М

Монетарна політика – це сукупність певних цілей (економічне зростання, зайнятість, стабільність цін) та інструментів їх досягнення. Існують також проміжні цілі (грошова пропозиція, відсоткова ставка). За допомогою проміжних цілей Національний банк впливає на кінцеві цілі.

Основною проміжною ціллю є грошова пропозиція. На її динаміку Національний банк впливає трьома головними методами:

2) операції з державними цінними паперами. В процесі цих операцій Національний банк купує державні облігації або продає їх. При купівлі цих облігацій продавці їх отримують гроші, на величину яких збільшується грошова база. Протилежний результат досягається при продажу облігацій;

3) зміна норми обов’язкових резервів. За підвищення цієї норми зменшується грошовий мультиплікатор, що адекватно зменшує вплив грошової бази на грошову пропозицію. І навпаки;

4) зміна облікової ставки, згідно з якою Національний банк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, Національний банк регулює попит комерційних банків на свої кредити, що адекватно впливає на величину грошей, залучених банками на депозит, і в останньому підсумку – на грошову пропозицію.

Питання п’яте. Фіскальна політика держави

Фіскальна політика – один з основних видів макроекономічної політики, яка має справу з державним бюджетом – податками і урядовими видатками. Їх змінюють, щоб досягти повної зайнятості чи знизити рівень інфляції.

Фіскальна політика може бути дискреційною та автоматичною.

Дискреційна політика – зміна в оподаткуванні (податкових ставок) і державних видатках, здійснювані законодавчим органом країни задля досягнення обсягу національного виробництва за повної зайнятості.

Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно в період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Між зміною величини податку і зміною обсягу виробництва діє ефект мультиплікатора податків(m_T):

Δ Q = m_T ∙ Δ T

Альтернативним засобом фіскальної політики є збільшення державних закупок благ. Між зміною величини державних закупок благ (Δ G) і зміною обсягу виробництва діє мультиплікатор державних витрат(m_G):

≤

 

Δ Q = m_G ∙ Δ G

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку менше, ніж збільшення державних видатків, оскільки мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор. Це має значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу.

При автоматичній фіскальній політиці бюджетний дефіцит та надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Автоматичний (вбудований)стабілізатор – механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогресивна податкова система і трансфертні платежі, а саме виплати по безробіттю.

Зміна цих величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

У фазі циклічного підйому доход зростає і податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі автоматично знижуються. Це зменшує сукупний попит – розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход знижується – податкові надходження скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту. Отже, зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну нестабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають вплив податків та державних видатків на економіку.