Поняття і сутність культури

Культура. Що містить у собі це слово? Що розуміємо, промовляючи його? Який би зміст ми не вкладали у це слово, але завжди виходимо з того, що є два світи, які оточують нас: світ, який створив нас, і світ, який творимо ми. Тобто існує світ, незалежний від нас, залежний лише від Бога, і світ штучний, що ми створили і творимо щоденно. Світ дивовижний, неосяжний, різнобічний.

Євген Маланюк — український поет і культуролог — стверджував: культура — це все, що від людського розуму, від людської діяльності.

Український культуролог Вадим Скуратівський наголошує, що культура — це сума людської присутності на Землі.

Так, культура — це самореалізація людини у світі, її самовираження, спосіб її життєдіяльності.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що два світи творять людину:

Одночасно людина творить культуру. Культура є продуктом людської творчості.

І ці два світи, і людина взаємозв’язані, функціонально взаємозалежні:

Ця взаємофункціональність і взаємозалежність об’єктивна і являє собою цілісність, залежну від людської діяльності та від рівня культури, підпорядковану Всесвіту (Богові, Абсолюту). Ці відносини можна сформулювати як закон функціональної єдності: взаємозалежності існування природи, людини і культури у Всесвіті.

Слід розрізняти в словниковому обігу термін (слово) і поняття культури.

Слово за своїм змістом багатозначне.

На початку свого виникнення воно могло означати:

1) обробіток;

2) вирощування, догляд, плекання;

3) ушанування.

Тобто із самого початку воно стосувалось обробітку землі, агрокультури. При цьому розуміння обробітку землі йшло поряд з її вшануванням, шанобливим ставленням до неї. Земля, природа обожнювалась, наділялась людиною духовними якостями. Уважається, що вперше термін «культура» стосовно духовної (ро-
зумової) діяльності вжив відомий римський оратор Ціцерон (100—43 р. до н. е.).

У «Тустуланських бесідах» (45 р. до н. е.) він називає філософію культурою душі (Cultura animi philosophia est). Плекаючи, обробляючи свій розум, ушановуючи його як селянин землю, людина розвиває свої духовні здібності, стає досконалішою її розумова діяльність.

Слово «культура» набуває значення

4) виховання, освіта (розумова та моральна). Пізніше термін «культура» став сприйматись як ступінь

5) розвитку, людської досконалості.

У 1684 р. німецький юрист і філософ С. Пуфендорф уживає термін «культура» для позначення суспільної людини, яка пройшла процес соціалізації (входження в суспільство) і ввібрала в себе досягнення цього суспільства. Термін набуває і морального змісту, коли людина визначає мету своєї поведінки в суспільстві, формує духовні цінності, спираючись на моральний обов’язок, традиції і звичаї. Термін вбирає в себе естетичні елементи людської діяльності, дедалі частіше термін сприймається як самоствердження людини (суспільства) в природі.

 

Як науковий термін слово «культура» стало вживатись з другої половини XVIII ст. Сьогодні дослідники називають сотні і навіть понад 1000 визначень культури. Ці уявлення формувались протягом століть. Це й античні уявлення про людський розвиток, середньовічні (теологічні) уявлення, просвітницькі символічні, функціональні та ін. У книжці російського культуролога М. С. Кагана «Філософія культури» (СПб., 1996) дається близько 70 різних визначень культури. На міжнародному філософському конгресі наводилось понад 250 визначень.

Є чимало спроб упорядкувати ці визначення, об’єднуючи в групи. Зокрема, розрізняють такі групи визначень:

Описові, де перелічуються окремі елементи і прояви культури (звичаї, види діяльності, вірування).

Антропологічні — трактують культуру як сукупність продуктів людської діяльності, світ речей, що протиставляється природі як штучно створений людиною (світ зроблених речей, друга природа).

Ціннісні — виходять з того, що культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених людиною.

Нормативні — стверджують, що основою культури є норми, правила, котрі регулюють життя людей.

Адаптивні — (aдаптація — пристосування) — культура визначається як специфічний вид людської діяльності, завдяки якій люди пристосовуються до природи.

Історичні — підкреслюють, що культура є продуктом історії суспільства, розвивається шляхом успадкування досвіду від покоління до покоління (яких, як стверджують учені, було понад 1200, якщо середнім віком покоління вважати 60 років).

Функціональні — характеризують культуру через функції, які вона виконує в суспільстві, і розглядають взаємозв’язок цих функцій.

Семіотичні — у них культура трактується як система знаків, що використовуються суспільством (мови, писемність, живопис, хімічні, математичні формули, нотний запис тощо).

Символічні — звертається основна увага на вживання символіки в культурі.

Герменевтичні — розглядають культуру як сукупність текстів, які продуковані людством, осмислюються ним та інтерпретуються.

Ідеаційні — визначають культуру як духовне життя суспільства, потік ідей.

Дидактичні — розглядають культуру як систему людських умінь, того, чого людина навчилась, а не успадкувала генетично.

Соціологічні — розглядають культуру як чинник організації суспільного життя, як сукупність принципів, соціальних інститутів, регулюючих діяльність людського суспільства.

У кожній з груп визначень підкреслюються істотні риси культури.

В українській культурології даються такі визначення:

«Культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес їх творення і розподілу» (Н. Я. Горбач).

Автори підручника «Теорія та історія світової і вітчизняної культури» за ред. А. К. Бичко схильні до такого загального визначення:

«Культура — це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, реалізований у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності відносин між людьми, ставлення людини до природи і самої себе».

Автори підручника «Історія світової та української культури» (В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко) вважають, що «у найзагальнішому вигляді культура — це сукупний результат продуктивної діяльності людей. В особистісному розумінні культура — це певні цінності та норми поведінки людей у соціальному і природному оточенні».

У навчальному посібнику «Історія української та зарубіжної культури» (за ред. проф. С. М. Клапчука та В. Ф. Остафійчука — К., 1999) культура визначається, як «усе, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні — ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні».

Українська культура цими ж авторами тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань.

Спираючись на вищенаведені приклади, культуру можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, систем та об’єктів, створених людством, продукт спільної життєдіяльності людей, узгодженої виробленими правилами, технологіями, нормами моралі з метою подальшого спільного існування, удосконалення, розвитку задля досягнення справедливості, спільного блага й усвідомлення необхідності збереження життя на Землі.

Творцем, об’єктом і суб’єктом культури, її носієм, її змістом і її результатом є людина. Людина, будучи біологічною істотою, творить інший світ, переробляючи першу природу, укладаючи в цей процес свою не тільки фізичну силу та енергію, а й культурну, розумову, вольову енергію, які, як і матеріальні цінності, творились, накопичувались під Сонцем тисячоліттями, збагачуючи людські гени, створюючи колективний розум, культуру і створюючи одночасно себе.

Культура, штучно створений світ — це факт людської присутності на Землі. Едвард Тейлор — англійський культуролог і етнограф — у своїй праці «Первісна культура» підкреслює: «З ідеальної точки зору на культуру можна дивитись як на загальне вдосконалення людського роду шляхом вищої організації окремої людини з метою одночасного сприяння розвитку моральності, сили і щастя людини».

Щоб зберегти життя, людина колись навчилась мислити, захищатись, боротись, навчилась діяти, захопила і підкорила собі воду, повітря, вогонь, океани, досягає найвищих вершин, підкорює космос, побувала на Місяці. З кожним її кроком такі моральні цінності, як справедливість і благо, наближуючись, одночасно віддаляються. Досягнення цієї мети сьогодні стає змістом культури, смислом людської діяльності й об’єктивного існування.

Кожна людина, народжуючись, маючи певні генетично-куль­турні задатки, все ж має пройти процес входження в суспільство, оволодіння соціальним досвідом часу, в який вона народилась (тобто процес соціалізації), і процес входження в культуру, ви­вчення культурного досвіду (процес інкультурації). Інакше вона залишиться на рівні лише біологічного виду.

Перетворюючи природу, створюючи штучне середовище людського існування й удосконалення, людина творить одночасно світ продуктів людської думки — духовну сферу — найважливішу для людського творення і найнедосяжнішу в ідеальному розумінні. Коли «другу природу» ми називаємо матеріальною культурою, то духовну слід назвати другим Всесвітом. Це «царство людського розуму» (А. М. Кармін). Колективним розумом називає цей духовний всесвіт сучасний український учений і мислитель О. О. Кришталь.

Поняття культури таке ж неосяжне, невичерпне, як і поняття життя. І це не лише сума актів життєдіяльності людини і суспільства, це, крім усього, складна система норм, оцінок, критеріїв здійснення інтелектуальних, моральних і практичних дій, це плекання, становлення людської особистості, формування її творчо-реалізаційних чинників для створення сучасного і нового в технологіях та духовній сфері діяльності. Кожну людину, кожен етнос, кожне суспільство в процесі розвитку та культуротворення охоплює культуротворча активність. Саме цей час творчості і є вищим благом. Такі поривання забезпечують перемогу людського в людині, забезпечують людське вдосконалення, перемогу Добра. Але культуротворчі процеси, людська діяльність є об’єк­тивними і регулюються певними закономірностями.