Фінансові рішення по групах втрат

Типи витрат	Частота	Зважені розміри	Передбачуваність	Наслідки	Рішення
Тривалі	Дуже висока	Дуже малі	Дуже висока	Незначні	Не страхувати
Малі	Висока	Малі	Ймовірна упродовж короткострокового періоду	Неістотні	Само- страхувати
Середні	Низька	Середні	Ймовірна упродовж довгострокового періоду	Серйозні	Частково самострахувати
Великі	Рідкісні події	Великі	Мінімальна	Катастрофічні	Страхувати

Як правило, методи фінансування ризику поділяють на прийняття (збереження) ризику; страхування як передавання ризику і не страхові методи передавання ризику.

Прийняття (збереження) ризику означає принципову згоду підприємства на відшкодування збитків за рахунок власних коштів. Деякі ризики приймають тому, що вони неминучі, інші тому, що вони мають потенціал можливого прибутку. Приймаючи підприємницький ризик, втрати, які легко передбачати і прораховувати (пошкодження устаткування, дрібні крадіжки, помилки персоналу), потрібно враховувати як оперативні витрати, а не як збиток у результаті дії ризику.

Використання цього методу доцільне тоді, коли частота настання збитків невисока, а величина потенційних втрат незначна (і тому вони можуть бути покриті за рахунок поточних грошових надходжень). Приймаючи ризики, необхідно також зважати на такі ознаки ризикових ситуацій:

- якщо ризики однорідні або неоднорідні, але їз багато, підприємство може їх прийняти, коли його фінансові можливості й (або) стратегія дають змогу це зробити (незалежно від кількості ризиків), за браку коштів ризики передають іншим суб’єктам;

- якщо ризики однорідні або неоднорідні, але їх вплив незначний, то, як правило, підприємство приймає їх, тому що це несуттєво знижує його фінансові можливості.

Приймаючи ризики, підприємство керується такими мотивами:

- багато ризиків приймається тому, що наслідки (втрати) по них не такі великі, щоб вдаватися до застосування інших методів управління ризиками;

- групу ризиків підприємство обов’язково повинне прийняти: введення в умови договору страхування пункту про франшизу (передбачуване умовою страхування звільнення страхової організації від відшкодування збитків, що перевищують певний розмір, яке встановлюється у відсотках до страхової суми, або в абсолютному розмірі), яка може бути умовною (страхова організація звільняється від відповідальності за збитки, що не перевищують встановлені суми франшизи, і повинна відшкодувати втрати повністю, якщо їх розмір перевищує суму франшизи) і безумовною (втрати відшкодуванняу всіх випадках за винятком встановленої суми).

Створення спеціального резервного фонду (фонду ризику) здійснюється за рахунок відрахувань з прибутку на випадок виникнення непередбачених ситуацій. Самострахування за рахунок резервного фонду доцільно в тому випадку, коли вартість майна, яке страхується, відносно невелике порівнянно з майном і фінансовими критеріями всього бізнесу і коли імовірність збитків надзвичайно мала. При визначенні необхідного рівня страхових резервних фондів виходять із середньозваженої величини різних компонентів: ресурсів, поточних активів, основного капіталу. Страхові фонди формують у розмірі 1% від вартості активів, чи 1-5% від обсягу продажів, чи 3-5% від річного фонду виплат акціонерам.

Рекомендується наступний спосіб визначення оптимальної величини резервного фонду: середню суму втрат за минулі три роки варто розділити на середньорічні суми, скорегувавши їх на середньорічні темпи інфляції.

Управління запасами з урахуванням ризику. За нестабільного економічного середовища, несвоєчасного виконання прийнятих рішень, помилок в обґрунтуванні оптимального рівня планів тощо виникає суттєвий (навіть катастрофічний) рівень ризику. В зв'язку з чим менеджерам доцільно приймати відповідні заходи, створюючи резервні фонди (фонди ризику) для страхування несприятливих наслідків, зниження ступеня ризику.

Управління запасами пов'язане з проблемою досягнення оптимальної рівноваги між двома конкуруючими чинниками: мінімізацією капіталовкладень у запаси та максимізацією, наприклад, рівня обслуговування споживачів продукції даного підприємства.

До запасів, крім предметів і продуктів праці, належать запаси виробничих потужностей, основних фондів і обігових коштів, незавершене будівництво, кваліфіковані кадри тощо.

Матеріальні запаси можна умовно поділити на три види:

Перший вид — страховий запас готової продукції на складі, призначений для компенсації коливань попиту на ринку. За умов ринкової економіки більшість виробників користуються послугами дилерів, доход котрих залежить від того, чи вдасться їм знайти споживачів продукції та у найкоротший термін забезпечити їх усім необхідним. Враховуючи, що ринок у нашій країні знаходиться в стадії формування і характеризується суттєвими і важко передбачуваними коливаннями попиту, підприємства (фірми) змушені формувати страхові запаси готової продукції для компенсації цих коливань, тобто для зниження ступеня ризику. Запаси позитивно впливають на стимулювання попиту, оскільки дилери гарантовані в будь-який момент швидко одержати необхідний обсяг певного товару. Проте, необхідно враховувати і негативний вплив запасу на фінансовий стан компанії (підприємства), бо в запасах підприємство фактично «заморожує» частину засобів, вилучаючи їх з обігу. Надмірні запаси, резерви обтяжують фірму (підприємство) великими затратами.

Другий вид — страховий виробничий запас сировини, матеріалів і комплектуючих виробів.

Під страховим виробничим запасом розуміють запас, призначений для запобігання ризику раптової зупинки виробництва внаслідок несвоєчасної доставки сировини, матеріалів і комплектуючих виробів.

Обсяг цього запасу залежить лише від того, наскільки гарантованим є стабільне забезпечення підприємства.

Третій вид — динамічний виробничий запас, що являє собою запас матеріалів і комплектуючих виробів, котрий формується з певною періодичністю і в певних обсягах.

Головною метою створення динамічно формованих запасів є зниження прямих виробничих затрат (збитків) при стабільному забезпеченні виробництва необхідним обсягом сировини, матеріалів і комплектуючих виробів.

На ефективність формування запасів впливають два різноспрямовані випадкові чинники: зростання вартості матеріалів і комплектуючих виробів (інфляція на змінні затрати); зростання вартості капіталу (обігових засобів).

Якщо придбати матеріали і комплектуючі в запас на всю виробничу програму, наприклад, на початку року, і використовувати їх у виробництві продукції за «старими» цінами, то в запасах будуть «заморожені» великі засоби, попит на які вимагатиме одержання кредиту в банку під значний відсоток. Необхідність обслуговувати цей борг значно збільшить загальні (постійні) затрати, котрі можуть бути обтяжені значним ризиком.

Отже важливо об'єктивно оцінити стратегію формування запасів, використовуючи їх обсяги і періодичність їх поповнення як змінні параметри.

Для визначення, наприклад, обсягів резерву сировини (комплектуючих) можна спиратися на дані щодо минулих відхилень (що задокументовані) від встановлених (обумовлених) термінів постачання. Величину цього резерву, що спричиняє зменшення ступеня ризику, встановлюють перемноженням величини, наприклад, добового споживання даної сировини на кількість діб, визначених як середньоквадратичне відхилення фактичного періоду постачання від обумовленого (середньої величини) за контрактом.

Створення резерву грошових засобів на покриття випадкових витрат — це один із способів боротьби з ризиком, який передбачає встановлення співвідношення між потенційним ризиком і величиною затрат, необхідних для подолання збоїв у виконанні зобов'язань (проекту).

Основною проблемою при створенні резерву на покриття випадкових затрат є оцінка потенційних наслідків (збитків) від ризиків.

Для визначення обсягів грошей на покриття випадкових затрат (збитків), переоцінки їх під час роботи над проектом та уточнення суми резерву на основі фактичних даних можуть бути використані всі викладені у попередньому матеріалі методи якісного і кількісного аналізів ризику.

При визначенні суми резерву на покриття непередбачуваних (випадкових) витрат слід враховувати точність початкової оцінки вартості проекту і його елементів залежно від етапу виконання проекту. Ця точність впливає на обсяг резерву на покриття випадкових витрат. Коли оцінка не враховує реального впливу на проект потенційного ризику, то можна з великою ймовірністю сподіватися значних перевитрат засобів (збитків).

Ретельно виконана оцінка непередбачуваних імовірних витрат значно зменшує ризик майбутніх збитків.

Структуру резерву на покриття імовірних непередбачуваних витрат визначають за допомогою одного з двох можливих способів.

Згідно з першим способом (рис. 11.2) резерв поділяють на дві частини; на загальний і спеціальний.

Загальний резерв повинен покривати зміни в кошторисі, додатки до загального обсягу грошей за контрактом та інші елементи.

 

Рис.11.2. Резерви, узгоджені в контракті, на покриття ймовірних затрат (збитків)

 

Спеціальний резерв складається з надбавки на покриття зростання цін та затрат за окремими позиціями, а також на сплату позовів за контрактами.

Згідно з іншим способом (рис. 11.3) структура резервів передбачає визначення ймовірних затрат (збитків) за видами затрат, наприклад, на заробітну плату, матеріали, субконтракти.

 

 

 

Рис. 11.3. Визначення структури резервів на покриття ймовірних збитків (затрат)

Подальше уточнення обсягів імовірних (непередбачуваних) затрат вимагає встановлення взаємозв'язку з елементами структури розподілу робіт на різних рівнях. Це допомагає створити базу даних коригування непередбачуваних затрат.

Резерв на непередбачувані (ймовірні) затрати визначається лише по тих видах затрат, котрі ввійшли до початкового кошторису.

Резерв не повинен використовуватися для компенсації збитків, понесених внаслідок незадовільної роботи.

Резерв, зокрема, може використовуватися:

• для асигнування виявленої додаткової роботи за проектом;

• для збільшення асигнувань на роботу, на виконання якої було виділено недостатньо засобів;

• для компенсації непередбачуваних змін трудовитрат, накладних витрат тощо, які можуть виникнути під час виконання проекту.

Непередбачувані ймовірні затрати включаються в бюджет як самостійна стаття затрат і стверджуються вищим керівництвом компанії (фірми).

Різновиди задач управління запасами та їх складність призвели до створення великої кількості математичних моделей, ефективне використання котрих неможливе без застосування економіко-математичних методів та ЕОМ. Моделі управління запасами відрізняються багатьма компонентами, залежно від характеру зміни величин, які в них входять. Найбільш суттєвим чинником, котрий слід враховувати під час розробки моделей управління запасами, є час. Статичні моделі управління запасами лише наближено відповідають реальним умовам. Більш точний розв'язок може бути одержаний на базі використання динамічних моделей, що враховують час та відповідні залежності.

Слід відзначити, що в багатьох моделях управління запасами одним з головних припущень є те, що, наприклад, попит є заздалегідь відомою детермінованою величиною. Однак у переважній більшості реальних задач попит є випадковою величиною, розподіл імовірності котрої може бути як відомим, так і невідомим. У зв'язку з цим виникає економічний ризик, зумовлений невизначеністю, стохастичністю щодо величини попиту

Величина ризику може бути визначена як відхилення сподіваних результатів щодо потреб у запасах від середньої або сподіваної величини.

Модель запасів готівки М.Міллера і Д.Орра Утримання певного обсягу грошових засобів на банківському рахунку або у формі готівки в касі компанії (фірми) є важливим щодо нормального її функціонування. Грошові засоби потрібні компаніям (підприємствам) головним чином для регулювання різного роду зобов'язань. Окрім цього підприємства утримують сальдо грошових засобів в касі чи на банківському рахунку для протидії наслідкам браку готівки тощо.

Утримання надмірного обсягу грошових засобів може бути чинником, що знижує загальну ефективність господарювання компанії (підприємства).

Оптимізація величини запасів грошових засобів реалізується за різними методами.

Розглянемо, зокрема, модель М. Міллера і Д. Орра. Дана модель має ймовірнісний характер — потоки чистих доходів і видатків трактуються як випадкові змінні величини, закон розподілу яких може бути описаний, та двома параметрами: математичним сподіванням (середньою величиною) та дисперсією (варіацією). Приймається також гіпотеза, що функція розподілу (даного потоку чистих грошових надходжень і видатків) навколо їх середнього рівня має нормальний закон розподілу.

У моделі головними є три величини: оптимальна величина сальдо грошових засобів х , їх максимальний рівень x і мінімальний рівень х Причому мінімальний рівень х ¹ задають менеджери підприємства, а решту величин х і x визначають за допомогою моделі. Опускаючи тут виведення відповідних формул, приведемо лише остаточні результати. При заданому рівні величини х значення х і x можна обчислити за формулами:

(11.1)

та (11.2)

де К - стала величина (обсяг) однієї угоди по продажу цінних паперів чи отримання позики;

- величина втрачених можливостей, що пов'язана з утриманням сальдо грошових засобів (дорівнює нормі відсотка, яку можна було б отримати, якщо купити цінні папери);

σ - середньоквадратичне відхилення потоку чистих грошових надходжень.

Модель формування оптимального резерву. Стратегія управління запасами при невизначеному (стохастичному) попиті вимагає створення певного резерву заздалегідь визначеного обсягу К, а потім здійснюються чергові поставки запасів. Якщо в певний момент часу загальний запас знижується до розмірів резерву, терміново оформляють заявку на постачання нової партії. Якщо ж виконання заявки вимагає певного часу, то заявка на його поповнення подається тоді, коли запас знизиться до рівня К+ L.

Одним з найпростіших способів, що дозволяє вирішити проблему резерву, є застосування принципу гарантованого результату, тобто обрання досить великого резерву, який гарантує мінімальний ризик, тобто компенсацію будь-яких випадкових відхилень, що вимагає великих затрат на їх зберігання тощо. Це теж призводить до так званого ризику невикористаних можливостей, тому що великі резерви пов'язані з відволіканням значних коштів. Тому вводяться додаткові гіпотези, в основу розрахунку необхідного резерву закладається поняття допустимого ризику — ймовірності того, що потреба в запасах не перевищить наявного резерву. Вводиться поняття коефіцієнта ризику , що виражає ймовірність того, що потреби у запасах виявляться незадовільними через недостатність резерву і перевищать його обсяг. Значення коефіцієнта ризику вибирається не більшим від певної фіксованої величини - порогу дозволеності і може бути рівним 5 % чи 1 %.

Позначимо через V потребу в продукції між двома поставками, через q – розмір партії постачання і сформулюємо задачу.

Необхідно визначити такий обсяг резерву К, щоб коефіцієнт ризику , тобто ймовірність того, що резерв виявиться недостатнім (іншими словами, - ймовірність появи дефіциту), був би не більшим від заданого значення порогу дозволеності, тобто:

. (11.3)

Для визначення К потрібно знати закон розподілу випадкової величини V. Тут можливим є ряд варіантів та гіпотез.

Припустимо, що потреба в запасах, тобто величина V роз­поділена за нормальним законом з параметрами q та б², де б — середньоквадратичне відхилення.

Поклавши u = (V - q)/б (тобто здійснивши нормування випадкової величини V), і враховуючи, що функція щільності розподілу ймовірності випадкової величини u – цефункція Гауса, отримаємо:

, (11.4)

де Ф(х) – функція Лапласа. Отже:

, (11.5)

де Ф - функція, обернена до Ф(х)

А тому резерв К, який відповідає коефіцієнту ризику повинен дорівнювати щонайменше .

Можна зробити висновок, що розміри резерву К визначаються прийнятим коефіцієнтом ризику та коливанням (розкидом) потреб у запасах, що характеризуються середньоквадратичним відхиленням б, величина якого наближено визначається на базі статистичної обробки значень попиту за попередні періоди.

Якщо позначити через сподівану інтенсивність попиту, то загальні витрати на управління запасами будуть становити

(11.6)

де С — витрати на оформлення партії, що замовляється, які не залежать від розміру (обсягу) партії і виникають кожного разу під час її розміщення;

С — витрати на зберігання одиниці запасу за одиницю часу;

В(q) — сумарні витрати на утримання запасу за одиницю часу.

Ці витрати будуть мінімальними, якщо

тобто оптимальний обсяг партії . (11.7)

 

Розробка і впровадження системи штрафних санкцій використовується тільки за тими видами ризику, ймовірність виникнення яких залежить від контрагентів підприємства. Розмір фінансових санкцій повинний повною мірою компенсувати фінансові збитки підприємства внаслідок виникнення ризикової ситуації. Розмір фінансової санкції (ФС) визначається за такою формулою:

ФС = Пу + І, (11.8)

де Пу - втрачений прибуток за день до виконання зобов'язань;

І - інфляційні втрати

 

Практика розрахунку і включення в ціну ризикової надбавки припускає компенсацію втрат підприємства унаслідок виникнення ризикової ситуації. Розрахунок роздрібної ціни може бути здійснений по наступній формулі:

РЦ_КК = РЦ + АЛЕ/Кр, (11.9)

де РЦ_КК - ціна реалізації дебітору на умовах комерційного кредиту;

РЦ - ціна реалізації по факту оплати;

АЛЕ - надбавка за відстрочку оплати;

Кр - коефіцієнт ризикованості даного дебітора, що характеризує ймовірність виконання ним дебіторських зобов'язань (від 0 до 1 експертним шляхом).

(11.10)

Надбавка за відстрочку платежів може розраховуватися в такий спосіб

де НО – надбавка за відстрочку оплати;

Рфв - рівень рентабельності фінансових вкладень, % річних;

Д - період відстрочки, днів.

Страхування від ризику. Можна сказати, що найбільш важливим і найбільш розповсюдженим прийомом зниження ступеня ризику є страхування ризику, оскільки найсерйозніші економічні ризики страхуються за допомогою зовнішнього страхування.

Страховий захист таких ризиків забезпечують спеціальні страхові компанії, що залучають кошти страхувальників і використовують їх для відшкодування понесених ними збитків при виникненні певних обставин.

Сутність страхування виражається в тому, що підприємець готовий відмовитися від частини своїх доходів, аби уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зведення ступеня ризику до мінімуму.

Тепер з'явилися нові види страхування, наприклад, страхування титулу, страхування підприємницьких ризиків та ін.

Титул — законне право власності на нерухомість, що має документальну юридичну сторону. Страхування титулу — це страхування від подій, що відбулися в минулому, наслідки яких можуть відбитися в майбутньому. Воно дозволяє покупцям нерухомості розраховувати на відшкодування понесених збитків у випадку розриву судом договору купівлі-продажу нерухомості.

За договором майнового страхування може бути застрахований ризик збитків від підприємницької діяльності через порушення своїх зобов'язань контрагентами чи підприємцями, зміни умов цієї діяльності з не залежних від підприємця обставин, у тому числі ризик неотримання очікуваних доходів. Адже часто підприємницький ризик розглядають як ризик неотримання очікуваних доходів від підприємницької діяльності. За договором страхування підприємницького ризику може бути застрахований підприємницький ризик тільки самого страхувальника і тільки на його користь, тобто не можна укласти такий договір на користь третьої особи. Страхова сума не повинна перевищувати страхову вартість підприємницького ризику.

Страховою вартістю підприємницького ризику є сума збитків від підприємницької діяльності, які страхувальник поніс би при настанні страхового випадку. Тому в процесі управління ризиками підприємства, пов'язаними з їхнім зовнішнім страхуванням, основна увага повинна бути приділена узгодженню розміру страхових платежів. Цей розмір визначається такими факторами:

· розміром страхової суми, що відшкодовується,

· загальним періодом страхування,

· страховими тарифами (при добровільному страхуванні ці тарифи розробляє страхова компанія).

Широке використання різноманітних форм профілактики і страхування господарських ризиків дозволяє суттєво знизити розмір можливих фінансових втрат підприємства в умовах нестабільної економіки і частої зміни кон'юнктури ринку.

Самострахування від ризику. Система профілактики економічних ризиків, знижуючи ймовірність їхнього виникнення, проте, не може нейтралізувати всі пов'язані з ними негативні фінансові наслідки. Частково цю роль може взяти на себе внутрішнє страхування ризиків (самострахування), здійснюване в межах самого підприємства. Самострахування означає, що підприємець швидше підстрахується сам, аніж купить страховку в страховій компанії. Тим самим він заощаджує на витратах капіталу із страхування.

Основне завдання самострахування полягає в оперативному подоланні тимчасових ускладнень фінансово-комерційної діяльності. У процесі самострахування створюються різні резервні і страхові фонди. Ці фонди в залежності від мети призначення можуть створюватися в натуральній чи грошовій формі. Резервні грошові фонди створюються насамперед на випадок покриття непередбачених витрат, кредиторської заборгованості та ін. Створення їх є обов'язковим для акціонерних товариств.

Самострахування — цегрупа заходів для внутрішнього страхування ризиків, покликана забезпечити нейтралізацію їх негативних фінансових наслідків у процесі розвитку підприємства.

У ризик-менеджменті використовуються зазвичай форми внутрішнього страхування ризиків, представлені на рис. 11.4.

 

Рис. 11.4. Основні форми внутрішнього страхування (самострахування) ризиків на підприємстві

Забезпечення компенсації можливих фінансових втрат за рахунок відповідної «премії за ризик» полягає у вимозі від контрагентів додаткового доходу по ризикованим операціям вище того рівня, що можуть забезпечити безризикові операції. Цей додатковий дохід повинен зростати пропорційно збільшенню рівня ризику.

Забезпечення компенсації можливих фінансових втрат за рахунок системи штрафних санкцій є однією з найбільш розповсюджених форм внутрішнього страхування ризиків. Воно передбачає розрахунок і включення в умови контрактів необхідних рівнів штрафів, пені, неустойок та інших форм фінансових санкцій у випадку порушення контрагентами своїх зобов'язань. Рівень штрафних санкцій повинен повною мірою компенсувати фінансові втрати підприємства у зв'язку з неотриманням доходу, інфляцією, зниженням майбутньої вартості грошей та інших негативних наслідків господарських ризиків.

Забезпечення подолання негативних фінансових наслідків за рахунок попереднього резервування частини фінансових засобів дозволяє забезпечити внутрішнє страхування господарських ризиків по тим операціям підприємства, за якими відшкодування негативних наслідків не може бути покладене на контрагентів. Таке резервування фінансових ресурсів здійснюється через:

· формування резервного (страхового) фонду підприємства, який створюється відповідно до вимог законодавства і статуту підприємства;

· формування цільових резервних фондів, перелік яких і розміри відрахувань у них визначаються статутом підприємства й іншими внутрішніми нормативними документами;

· формування резервних обсягів фінансових засобів при розробці бюджетів за окремими господарським операціями, яке здійснюється у вигляді спеціальних статей бюджету;

· нерозподілений залишок прибутку, який можна розглядати як резерв фінансових ресурсів для використовуваний у необхідних випадках з метою ліквідації негативних фінансових наслідків окремих господарських операцій підприємства.

Хеджування як метод зниження ризику. Здійснення операцій «хеджування» дозволяє уникнути цінового й інфляційного ризиків при здійсненні підприємством угод на товарних чи фондових біржах.

Принцип операції «хеджування» полягає в тому, що, купуючи товар з постачанням у майбутньому періоді, підприємство одночасно здійснює продаж ф'ючерних контрактів на аналогічну кількість товарів. Якщо воно понесе фінансові втрати через зміну ринкових цін як покупець реального товару, то воно одержить виграш у таких же розмірах, як продавець ф'ючерних контрактів на нього.

Хеджування всіх ризиків — єдиний спосіб їх повністю уникнути. Однак фінансові директори багатьох компаній віддають перевагу вибірковому хеджуванню. Якщо вони вважають, що курси валют чи процентні ставки зміняться несприятливо для них, то вони хеджують ризик, а якщо рух буде на їх користь — залишають ризик непокритим. Це і є, по суті, спекуляція.

Одним з недоліків загального хеджування є досить істотні сумарні витрати на комісійні брокерам і премії опціонів. Вибіркове хеджування можна розглядати як один зі способів зниження загальних витрат. Інший спосіб — страхувати ризики тільки після того, як курси або ставки змінилися до певного рівня. Можна вважати, що дод певного рівня компанія може їх витримати.

Розглянуті заходи є лише основними внутрішніми та зовнішніми методами нейтралізації негативного впливу ризику. Вони можуть бути суттєво доповнені з урахуванням специфіки різних напрямів діяльності підприємства у конкретних ринкових ситуаціях. Отже, основною задачею суб’єкта підприємництва є не прагнення будь-якою ціною уникнути ризику, а розробка дієвої програми управління з метою оптимізації його рівня (мінімізації втрат або максимізації прибутків).

Основні терміни:

Валютний своп – оформлення паралельних кредитів, коли дві сторони в двох різних країнах надають рівновеликі кредити з однаковими строками, але виражені в різних валютах.

Валютний ф’ючерсний контракт – договір на купівлю або продаж визначеної кількості іноземної валюти у визначений день у майбутньому.

Диверсифікація – розподіл інвестиційних коштів між різними, не пов’язаними між собою об’єктами вкладень з метою зниження ризику та ймовірних втрат капіталу чи прибутків від нього.

Контроль ризику – система методів, спрямованих на попередження чи обмеження негативних наслідків дії ризикових факторів (мінімізація втрат чи оптимізація доходів).

Мінімізація втрат – вжиття заходів, що дають змогу знизити ймовірність настання несприятливого випадку чи величину збитку до мінімально можливої.

Навики оцінювання ризику – уміння застосовувати методи аналізу, конкретні прийоми і процедури діагностики окремих видів ризику і сукупної дії ризикових факторів (певний напрям діяльності, керована система в цілому тощо).

Передавання контролю за ризиком (трансфер) – відмова від участі в ризикованому заході (але не від самого заходу) за рахунок залучення іншої сторони.

Передавання ризику – передавання відповідальності за ризик третім особам за збереження існуючого рівня ризику.

Попередження ризику – проведення заходів, що дають змогу звести до мінімуму ймовірність деяких втрат.

Розпізнавання ризику – виявлення конкретних факторів та джерел, які можуть спричинити появу ризикових ситуацій.

Форвардні валютні контракти – укладення спеціальної форвардної угоди про надання в обумовлений строк позики у визначеному розмірі і під визначений відсоток.

Хеджування – створення додаткової валютної позиції для кожної ризикованої валютної угоди, тобто компенсація одного валютного ризику (прибутків чи втрат) іншим відповідним ризиком.

Контрольні питання:

1. Обґрунтуйте необхідність мінімізації економічних ризиків в діяльності підприємства.

2. За яких умов приймається рішення про мінімізацію економічного ризику?

3. У чому полягають практичні засоби мінімізації економічного ризику?

4. Шляхом порівняльного аналізу визначте недоліки й переваги лімітування?

5. За яких причин трансфер ризику стає ефективним?

6. Яке функціональне призначення має створення резервного фонду підприємства?

7. Що, на вашу думку, ефективніше - страховий товарний запас чи запас грошових коштів? Обґрунтуйте свою відповідь.

8. Чи можна віднести систему штрафних санкцій до економічних методів зниження ризику?

9. До яких видів ризиків найбільш придатний метод хеджування?

10. Якому засобу мінімізації ризику і за яких умов доцільно віддати перевагу: страхуванню чи самострахуванню?

 

Лекція №18 (2 години)