Завдання та вправиЗапитання та завдання для самоконтролю. 1. Якими є роль і значення мови в суспільному житті? 2. Дайте визначення державної мови. 3. Що означає поняття «літературна мова»? 4. Які функції виконує мова в житті людини й суспільства? 5. Що таке мовна норма? Які мовні норми ви знаєте? 6. Назвіть основні стилі сучасної української літературної мови. 7. Що ви розумієте під орфографічними нормами? 8. Назвіть словники, що фіксують орфографічні норми. 9. Яка сфера використання та призначення офіційно-ділового стилю? 10. Які основні ознаки й мовні засоби офіційно-ділового стилю? 11. На які підстилі поділяється офіційно-діловий стиль?
Вправа 1. Прочитайте текст. Визначте, до якого стилю він належить. Які характерні мовностилістичні звороти даного уривку притаманні цьому стилеві? Молитва до мови Мово! З чорнозему, рясту, любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитва наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог-Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби. І висвячувала душу козацького роду. І множила край веселий, святоруський і люд, хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення. Мово моя! Дзвонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя, що пили Тебе. І невмирущим ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернись до краю, де “чорніше чорної землі блукають люди”. То чорнобильські лики чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство. Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь-Україну возвелич! Порятуй народ її на віки! (К. Мотрич)
Вправа 3. Визначте стиль поданого уривку. Які мовні звороти та вирази є характерними для цього стилю? Не судіть ближнього, щоб вас не судили. Бо судитиме вас Бог так, як ви судите інших. Бог відміряє вам скільки ж, скільки ви відміряли іншим. Чому ви бачите скалку в оці брата свою, а колоди у власному оці не помічаєте? Як же ви скажете йому: “Дозволь вийняти скалку з ока твого”, – коли колоду у власному оці маєте? Лицеміри, витягніть спершу колоду з ока свого, а тоді побачите, як ліпше вийняти скалку з ока братового. Не давайте святого собакам, не кидайте свиням перлів своїх. Свині потопчуть їх ногами, а собаки повернуться й накинуться на них.
Вправа 4. Визначте стиль поданих уривків. Які мовні звороти та вирази характеризують той чи інший стиль? 1. Не розвинувши власного міського сленгу, українська мова на Україні виробила інше своєрідне явище, що дістало там і свою власну назву – суржик, суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншого шару, де складники другої мови підносять експресію вислову. Суржик уживається широко, почасти по містах, далеко типовіше – по селах. Це живе явище, і воно заслуговує на вивчення, чого воно поки що не дочекалося на радянській Україні. Але тоді, як міський сленг націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржику мали б бути протилежного характеру (Ю. Шевельов).
2. Комп’ютер – електронна програмована цифрова машина; електронний пристрій для виконання складних обчислень і перетворення даних, керований спеціальними програмами. Складається зокрема з процесорів, внутрішньої та зовнішньої пам’яті. Разом з периферійними пристроями утворює комп’ютерну систему. Розрізняють комп’ютери мейнфрейми (великі), мінікомп’ютери, персональні комп’ютери, а також суперкомп’ютери, призначені для виконання особливо складних обчислень. Прогрес у галузі електроніки уможливив мініатюризацію комп’ютерів та їх значне поширення. Завдяки розвиткові комп’ютерних мереж (напр., Інтернету) пересічні користувачі одержують доступ до програм та інформації, накопичених у комп’ютерних архівах у цілому світі, а також до нових технологій розповсюдження інформації (напр., електронної пошти). 3. Тож як тільки комуністичний режим зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, кампанію українізації в 1932-1933 роках було брутально припинено, а національне відродження умертвлено й розстріляно. Істинне ставлення більшовизму до українізації цілком однозначно виявилося вже на її початку на деяких заселених українцями теренах, що увійти до складу Російської Федерації. Досить тут згадати “процедуру” перепису населення Кубані, що відбувався у 20-х роках: траплялися непоодинокі випадки, коли під дулом пістолета український селянин мусив відповідати на запитання: “Ты русский или петлюровец? ” – і зрозуміло, що з того часу кількість росіян на цій території зросла на сотні тисяч. Варто зазначити також, що розуміння істинного підспуддя українізації виявлялося у декого із діячів української культури вже і в роки, коли вона набувала розмаху. “Їхня українізація, – висловлюється, наприклад, один із персонажів п’єси М.Куліша “Мина Мазайло”, – це спосіб виявити всіх нас українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було.” Прогноз, що й казати, справдився стовідсотково. Власне, М. Куліш завбачив те, що невдовзі сформулював у своєму тостові з нагоди святкування 20-річчя жовтневого перевороту вождь радянської імперії Сталін: “І ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати увесь його рід, його сім’ю” (А. Погрібний) 4. Термін лексикографія (від грецького lexicon – словник, grafo - пишу) називає: а) розділ мовознавства, що визначає теоретичні принципи укладання словників; б) процес збирання слів певної мови, упорядкування їх, опис словникового матеріалу; в) сукупність словників певної мови і наукових праць зцієї галузі. Коротко зміст розділу «Лексикографія» визначають кількома словами: це наука про словники. Словники розширюють світогляд людей. У них представлено знання, якими володіє людство у певну епоху, з різних галузей науки, техніки, мистецтва. Словники відіграють значну роль у нормалізації мови, поширенні мовних норм, у піднесенні мовної культури. Вони служать довідниками про те, як правильно вимовляти і писати слова, як тлумачити значення слів, як виникло це значення, якого походження слово (з посібника).
Тема 2
Важко переоцінити значення мовлення в житті людини і суспільства в цілому як засобу передачі знань і досвіду, накопиченого людством, як засобу духовного розвитку, виховання, освіти, як засобу спілкування, впливу один на одного. Відомо, що 70-80% того часу, коли людина не спить, вона слухає, говорить, читає, пише, тобто займається мовленнєвою діяльністю, пов’язаною із змістовим сприйняттям мовлення і його створенням (продукуванням). Кожен студент повинен вміти сприймати і передавати інформацію, захищати свої переконання і переконувати інших, виступати з пропозиціями, порадами і критикою, повідомленням чи доповіддю на семінарських заняттях, студентських конференціях. Спілкування – це життя людини. Завдяки мові вона переймає знання, уміння своїх сучасників, засвоює досвід попередніх поколінь. Форми спілкування – діалог, полілог, монолог. Слухання – вид мовленнєвої діяльності, тісно пов’язаний з усним мовленням, хоча можна слухати і озвучене писемне мовлення (наприклад, читання книжок вголос; останні новини по радіо тощо). Без слухання неможливе спілкування в повсякденному житті, неможливе засвоєння інформації як у внз, так і поза його межами. У внз ви повинні навчитися слухати мовлення викладачів, висловлювання товаришів (лекції, доповіді, виступи тощо). Читання – це один із видів мовленнєвої діяльності, основними компонентами якого є сприйняття тексту і активна переробка інформації. Читання – це творчий процес. Уміння читати передбачає, з одного боку, оволодіння технікою читання, тобто правильним озвученням тексту, записаного її певній графічній системі, а з другого — вміння осмислювати прочитане (визначати логіку, структуру висловлювання, робити висновки і формулювати їх своїми словами, критично оцінювати одержану інформацію, сприймати її та використовувати у відповідних життєвих ситуаціях тощо). Говоріння і письмо – види мовленнєвої діяльності, пов’язані з усною і писемною формою. Навчання усному і писемному мовленню називається розвитком зв’язного мовлення. Мовлення – це мовленнєва діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і виявляється у звуковій (включно з внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Зв’язне мовлення – це і процес (мовленнєва діяльність), і певний продукт мовленнєвої діяльності (розгорнута відповідь студента на практичному (семінарському) занятті, реферат, стаття, доповідь тощо). Під час спілкування дуже важливо будувати свої висловлювання з урахуванням мовленнєвої ситуації. Основними умовами якої є: адресат мовлення, тема і основна думка висловлювання, мета та місце спілкування. Характер мовлення визначається темою, основною думкою, усною і писемною формою мовлення, мовленнєвою ситуацією. Вміння правильно визначити мету спілкування і врахувати особливості адресата мовлення допомагає будувати будь-яке висловлювання, краще розумітися між людьми. Надзвичайно важливо дбати про те, щоб мовлення було змістовним, послідовним, багатим, точним, виразним, доречним, правильним. Мова акумулює наше життя, тому є засобом інтелектуального й естетичного освоєння світу. Належна культура мовлення — це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Культура мови (мовна культура) – це 1) володіння нормами літературної мови на всіх мовних рівнях, в усній і писемній формі, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи мовою певний психокультурний контекст; 2) розділ мовознавства, що досліджує проблеми нормалізації та стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови з метою впливу на мовну практику й удосконалення мови як знаряддя культури. Поняття «культура мови» включає в себе два ступені опанування літературної мови: правильність мови, тобто дотримування норм літературної мови, і мовна майстерність, тобто не тільки додержування літературних норм, а й уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично і ситуативно доречний, виразний. Тому, що висока культура мови передбачає високу загальну культуру людини, культуру мислення, свідому любов до мови. Культура усного ділового мовлення передбачає багато чинників, що визначають рівень мовлення індивіда; 1) знання норм літературної мови; 2) ерудиція і світогляд людини; 3) культура мислення; 4) ступінь володіння технікою мовлення; 5) психологічна і комунікативна культура мовця; 6) вміння працювати в колективі; 7) вміння коректно викладати свої думки; 8) мовне чуття; 9) професійна підготовка тощо. Загальні вимоги до культури усного мовлення: ясність (недвозначність) у формулюванні думки; логічність; смислова точність; небагатослівність мовлення; відповідність між мовними засобами і обставинами мовлення; співмірність мовних засобів і стилю викладу; вдалий порядок слів; багатство лексики в активному запасі слів людини; самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлення; ефективність мовлення, красномовство; милозвучність; виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу та ситуацією мовлення. Найважливіші ознаки мовлення: – унормованість; – правильність і чистота; – змістовність; – логічність і послідовність; – багатство, різноманітність мовних засобів; – точність; – виразність і образність; – доречність та доцільність. Культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Характерними ознаками культури усного ділового спілкування є культура мислення, культура мовлення, культура поведінки, зовнішній вигляд. Культура мовлення – це також загальноприйнятий мовний етикет (формули ввічливості). Мовленнєвий етикет – це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців. Мовленнєвий етикет охоплює стійкі формули спілкування (слова, словосполучення, мовні звороти-кліше) в ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. За умовами і змістом мовної ситуації розрізняють 15 різновидів мовленнєвого етикету: звертання, привернення уваги; вітання; знайомство; запрошення; прохання, порада, пропозиція; погодження, згода, відмова у відповідь на прохання і запрошення; згода і незгода; вибачення; скарга; втішання, докір; комплімент; несхвалення, докір; поздоровлення, побажання; вдячність; прощання. Порушення мовленнєвого етикету можуть пояснюватися двома причинами: незнанням або недостатнім знанням етикетних норм та небажанням додержуватися їх. У європейському культурному ареалі виділяють 5 тональностей спілкування: • висока (нею характеризується сфера суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми, брифінги тощо)); • нейтральна (функціонує у сфері офіційних установ); • звичайна (характерна для спілкування на побутовому рівні); • фамільярна (забезпечує спілкування в колі сім’ї, в дружньому товаристві); • вульгарна (спостерігається в соціально не контрольованих ситуаціях). Основні вимоги мовленнєвого етикету: уважність; чемність; ввічливість; стриманість. Тема 3 Усне ділове мовлення
Усне ділове мовлення – це спілкування між людьми в процесі виконання ними службових обов’язків. Усне мовлення первинне, йому властива спонтанність, поширена інформативність, насиченість різноплановими фактами. Важливим елементом усної мови с інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ці риси відрізняють усне ділове мовлення від писемного. Проте саме поняття “усне ділове мовлення” дуже широке. Воно включає два компоненти: усне ділове спілкування і усне публічне мовлення. Кожен компонент виражається у певних жанрах. Структура УДМ повно представлена в таблиці:
Усне ділове спілкування є важливим чинником діяльності ділової людини. Адже від уміння грамотно і чітко вести ділову розмову віч на віч або по телефону, приймати відвідувачів, проводити ділове засідання залежить успіх у роботі підприємства, організації, установи, окремої фірми. Саме у цих жанрах і виражається усне ділове спілкування. Розглянемо кожен із них. Ділова розмова – це обмін думками між двома особами, виклад конкретного питання. Найголовніше в розмові – уміння розкрити тему, виділити головне, вислухати співрозмовника, зважити усі позитивні і негативні моменти і прийти до вирішення конкретного питання. Ділова розмова може проходити між керівником і підлеглим, між двома керівниками чи двома підлеглими, але найголовніше не посада чи будь-які приятельські стосунки, а володіння теоретичним аспектом даної проблеми, глибоке знання справи, свого фаху, уміння практично застосовувати теоретичні знання. Ділове засідання (збори, нарада) – це особливий жанр усного ділового спілкування, який є не лише засобом спілкування офіційних осіб, а й ефективним методом управління колективом. Якщо вдуматись у семантику слова “нарада”, то воно походить від слова “радитися”. Отже, це таке ділове засідання, на якому керівник, члени колективу повинні радитися, враховуючи думку кожного члена колективу, і приймати певні рішення. Наради поділяються на 3 види: інформаційні (з приводу ознайомлення членів колективу з певною важливою інформацією); диспетчерські або оперативні (з приводу стану виконання певних розпоряджень), дискусійні. На сучасному етапі розвитку виробничих відносин необхідно скорочувати кількість інформаційних нарад шляхом ознайомлення членів колективу з певного інформацією в писемній формі, а на нараді лише обговорити дану інформацію. Дещо застарілою формою нарад є диспетчерські наради. Їх доцільно проводити з допомогою рапортів по телефону (селектору), щоб зекономити час і не відволікати працівників від роботи. Найдемократичнішим видом нарад є дискусійні наради. Адже на таких засіданнях кожен може вільно висловити свою думку, а отже, колектив може прийняти справді конструктивні рішення важливих проблем. Для того, щоб нарада відбулася, необхідно її підготувати. Це, перш за все, визначити тему, завдання, порядок денний, приблизний склад учасників, дату і години початку, підготувати доповіді і проект рішення, вибрати і підготувати приміщення. Регламент наради визначають самі учасники. Необхідно правильно організувати хід наради, а саме: обрати головуючого, розробити програму, по кожному пункту зробити підсумки, узагальнити зроблені висновки, якщо поставлено конкретні завдання, до кожного додати, хто виконуватиме і в який термін. Нарада обов’язково протоколюється. Нарада відбудеться лише тоді, коли учасники під керівництвом головуючого справді порадились, обмінялись поглядами і спільно дійшли певних висновків. Оптимальна кількість учасників – 9-12 осіб. Якщо більше, то поділяють на групи, або проводять збори. Прийом відвідувачів – це форма спілкування працівників установи чи По-перше, реально складений графік прийому, суворо регламентовані години прийому, добре обладнане місце прийому, враховуючи приміщення для відвідувачів, а також канцприладдя тощо. Секретар повинен бути достатньо компетентним, щоб самостійно розв’язувати конкретні дрібні питання, які цікавлять відвідувачів, підготувати керівникові для прийому певні документи, розшукати потрібну інформацію. Ділові зустрічі з представниками інших, підприємств, організацій та установ повинні бути ретельно продумані, сплановані в часі та організаційно забезпечені. Ділова людина цінує свій час і чужий. Вона намагається завжди розрахувати, спланувати і раціонально використати його, а тому не запізнюється, не відриває через дрібниці зайнятих людей, намагається бути небагатослівною і точною. Але найголовніше для будь-якої людини, яка веде прийом відвідувачів чи бере участь у зустрічі, - це діловитість, чіткість у роботі, ввічливість, коректність, доброзичлива і щира увага до співрозмовника. Прийом водночас кількох відвідувачів – це прихована неповага до потреб людей. Під час прийому керівник, не має морального права розв’язувати якісь інші невідкладні справи, підписувати інші документи, відволікатись на телефонні розмови, показувати свій поганий настрій тощо. А якою ж має бути його мова? Спокійний, чіткий, виразний тон, паузи допомагають підкреслити сказане. Говорити мовою, якою звертаються до нього відвідувачі. Мова офіційної особи повинна відповідати нормам сучасної української літературної мови, бути лексично нейтральною, орфоепічно грамотною. Отже, проводячи прийом відвідувачів, офіційна особа повинна: - ввічливо зустріти відвідувача; - уважно вислухати його; - коректно говорити з відвідувачем; - розібратися в деталях; - знайти шляхи розв’язання справи; - вказати подальші кроки у розв’язанні справи; - ввічливо попрощатися з відвідувачем, У випадках, коли розв’язання питання не вимагає особистої зустрічі, можна обмежитись телефонною розмовою. Це один із жанрів усного ділового спілкування, але досить специфічний. Оскільки співрозмовники не бачать один одного, то виключається передача інформації через міміку, жест, вираз очей та обличчя. В цьому випадку дуже важливо широко використовувати лексичні можливості мови, насамперед багату її синоніміку, а також точність термінології і, що найголовніше, інтонаційні можливості мовлення. Яка ж структура телефонної розмови? Це, насамперед, момент встановлення зв’язку (мовець повинен не лише засвідчити, що зв’язок встановлено, а й назвати своє прізвище, ім’я, по батькові, організацію, посаду). Потім іде викладення справи – введення в курс справи, постановка питання, обговорення ситуації, позитивна чи негативна відповідь. Кожне із цих питань треба будувати чітко і коротко. При обговоренні певної ділової ситуації важливо виділяти головне другорядне, ті питання, які вимагають короткої і конкретної відповіді. Короткі фрази легше сприймаються, а також це зменшує тривалість розмови. Уміння вести телефонну розмову значною мірою полягає в тому, щоб своєчасно зробити паузу, дати можливість співрозмовникові висловити свою думку, адже телефонна розмова – це діалог, а не монолог. І, нарешті, завершення розмови, заключні слова. Це, по-перше, подяка за розмову, призначення зустрічі, слова прощання. А хто ж має завершувати розмову? Звичайно, той, хто подзвонив. Якщо співрозмовник старший за віком або службовим становищем, то необхідно дати можливість закінчити розмову йому. Проте при віковій чи службовій відстані співрозмовники повинні в будь-якій розмові вживати словесні форми ввічливості, які входять в поняття “мовний етикет”. Взагалі, етикет – це вироблені в певному суспільстві форми поведінки людей. Порушення правил поведінки сприймаються як відступ від норми.
3.1. Публічний виступ.
Найвищим виявом мовної майстерності людини є вміння виступати перед публікою, словом впливати на неї і переконувати її. Цим видом мовної діяльності має оволодіти кожна освічена людина, і особливо коли професійна діяльність вимагає такої майстерності. Краще цьому вчитися заздалегідь. Така майстерність не є вродженим даром, але кожен, хто вміє говорити, може стати оратором. Оволодіння ораторським мистецтвом – важкий шлях до всебічною розкриття особистості. Залежно від мети, теми, призначення та інших чинників публічного мовлення виділяють такі його жанри: доповідь, промова, лекція, бесіда. Ділова доповідь – це діловий документ, який містить виклад певних питань обов’язково з висновками та пропозиціями. На відміну від інших ділових паперів, така доповідь призначена для усного виголошення (її, як правило, читають). Ділова доповідь містить значний обсяг інформації й розраховується на обізнаних слухачів. У ній ставляться і пропонуються до розв’язання назрілі в певній галузі проблеми і визначається практична мета. Така доповідь містить значний фактичний матеріал, тому найчастіше вона буває заздалегідь надрукована й роздана учасникам зібрання. Особливістю ділової доповіді є те, що її текст може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо. Промова – це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Звідси вимоги до промови: логічна стрункість, емоційна насиченість, вольові імпульси. Ділова прамова відрізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не емоційний її вилив, аргументованістю. Бесіда проводиться звичайно з невеликою кількістю учасників і охоплює всього декілька питань. Головне завдання тут – викликати присутніх на розмову. Для цього треба просто, дохідливо й стисло викласти основні положення теми, а далі розвивати тему через питання та відповіді. Спочатку той, хто проводить бесіду, на свої питання відповідає сам, поступово втягуючи в розмову присутніх. Сучасні виступи повинні відповідати таким вимогам: доступність викладу, високий рівень науковості й достовірності, логічна культура оратора, яскравість та емоційність його. Або, як сказано в давніх риториках, промовець повинен турбуватися про те, що сказати, де сказати і як сказати. Підготовка до виступу передбачає деякі обов’язкові змістові елементи. 1. Визначення мети публічного повідомлення, що зводиться до визначення такого: - формування (для себе) основної ідеї виступу; - що саме необхідно повідомити і для чого; - у чому переконати. 2. Попереднє складання робочого плану, в якому визначаються 3. Збір матеріалу і його логічна побудова. Саме матеріал, його якість і повнота визначатимуть обізнаність оратора в обраній темі. Ось чому матеріал виступу має бути вивіреним і достовірним, не вирваним із контексту, зрозумілим і доступним аудиторії. На цьому етапі підготовки готуються й окремі записи під час опрацювання літератури (спеціальної, довідкової, загального характеру). Зібраний матеріал розташовують відповідно до основної частини повідомлення. Репетиція виступу. Під час репетиції краще запам’ятовується текст, уточнюються часові витрати і здійснюється тренування голосу, узгоджується відповідність рухів, жестів, міміки до тексту та інше. Завдяки репетиції оратор впевненіше почувається під час виступу. Результатом підготовки до виступу є його письмовий чи усний текст. Існують різні способи виголошування тексту: – написаний увесь текст, котрий повністю зачитується під час виступу; – написаний увесь текст, який прочитується кілька разів під час репетиції і виконується з пам’яті з частковим використанням рукопису; – підготовка коротких записів; – нічого не записується, виступ здійснюється без всяких нотаток; – комбінований виклад. Звичайно, кожен промовець може користуватися будь-яким способом викладу матеріалу, але все ж вважаємо за необхідне дати кілька порад. Не бажано писати повний текст промови, оскільки оратор може потрапити в “полон” тексту, читаючи його, а значить, не може виконувати, всіх своїх функцій. Є такі жанри виступів, їх умови, що потребують повного запису (наприклад, звітні доповіді, обмежені регламентом виступи, виступи тих, хто тільки-тільки починає займатися ораторською діяльністю тощо). Крім того, стиль усної мови повинен бути набагато простіший від свого письмового відповідника, ось чому “суцільне читання”, “читання без відриву від папірця” не будуть сприйматися слухачами. Не можна впадати і в іншу крайність – іти на виступ без підготовки, без нотаток. Такий виступ обов’язково приведе до втрати багатьох компонентів. Адже думаючи про те, як сформулювати речення, фразу, як їх подати, оратор може втратити контроль за своєю мімікою, жестами, порушити логіку викладу, не бачити аудиторії. Навіть вивчення тексту напам’ять не поліпшує ситуації, оскільки будь-який непередбачений відступ порушить хід виступу. Обмежитися планом виступу може оратор із гарною пам’яттю і той, хто досконало володіє матеріалом. Радимо доцільно укладати конспект виступу. В ньому повинен фіксуватися тільки основний матеріал: основні й допоміжні питання, головні визначення, висновки, скорочений запис формулювань, посилання, цифровий матеріал і приклади, вдалі вирази тощо. Конспект може бути стислим і розгорнутим. Конспект повинен укладатися безпосередньо промовцем, легко сприйматися зором. Запис тексту може бути записаний не тільки у вигляді плану чи конспекту, а й мати форму тез – короткого узагальненого викладу основних положень, які обов’язково записуються з нового рядка.
Основні складові частини виступу (або виголошування промови)
Будь-який текст повинен складатися із трьох основних елементів: На вступну частину рекомендується відводити близько 10% всього обсягу виступу. Саме в цей час має відбутися установлення контакту оратора з аудиторією. Під час викладу вступної частини оратор повинен підготувати Основна частина має реалізувати, підтвердити все заявлене у вступі. Для цього в ній викладається авторська точка зору на проблему, інші точки зору та їх спростування, набір доказів і порівнянь, свідчення тих, хто розділяє авторську концепцію. Ця частина відзначається своїм змістом, часовим обсягом (на неї припадає близько 80-85% всього змісту і часу виступу), суворою логічною послідовністю частин, їх доказовістю. Такий виклад може досягатися різними способами впорядкування думок: – побудова основної частини від простого до складного; – перелік усіх пунктів, характеристика прикладів застосування; – хронологічна побудова матеріалу.
Відомі і різні форми подання матеріалу основної частини: опис, розповідь, доказ певного твердження, комбінування названих форм. Вибір конкретної форми залежатиме від намірів оратора, складу аудиторії, теми виступу. За будь-яких умов під час викладу основної частини треба керуватися такими правилами: – намагайтеся стисло викладати думку; – обов’язково доказуйте те, про що говорите; – в інтересах усіх слухачів не ведіть приватну бесіду з одним слухачем, не адресуйте йому повідомлення; – якщо більша частина аудиторії – нефахівці, то крім кількох прикладів подавайте й порівняння. Щоб полегшити аудиторії сприймання тексту на слух, промовець повинен виділяти важливі думки виступу. Для цього існують перевірені результативні способи. Одним із них є використання пауз перед і після такої думки. У виступі не можна недооцінювати ролі пауз, які можуть використовуватися з найрізноманітнішого метою і функцією: а) виділення окремої думки (після речення) чи послідовність взаємозв’язку думок (після абзацу); б) для того, щоб бачити реакцію аудиторії (риторичні паузи); в) для встановлення візуального контакту з аудиторією; г) щоб заглянути в записи; д) для уникнення швидкого викладу теми.
Крім пауз, існують такі способи, як зміна гучності голосу (тихіше – голосніше); зміна темну мовлення (швидше – звичайно – повільно); розтягування слів, словосполучень чи, навпаки, прискорене їх промовляння; супровідне зображення сказаного мімікою, жестами, рухами; повтор важливих місць; риторичні запитання перед важливими думками та ін. Через такі способи промовець ще й уникне монотонності, а значить, і швидкого стомлювання слухачів. На висновки рекомендується близько 5% часу й обсягу матеріалу виступу. Висновкова частина містить у собі підсумки, звертання до слухача і стосується суті всього виступу. Невдала затягнена частина може звести нанівець увесь виступ. Ось чому саме у висновках слухачі повинні зрозуміти, що промовцю далі говорити нічого. Часто оратор забуває, то висновки повинні мати дві частини: узагальнення основного у виступі (тобто коротко повернутися до вже сказаного в основній частині); обов'язковий підсумок чи настанова щодо виконання певних дій. Досить добре враження справляє оратор, який попереджує про наближення закінчення виступу (“і нарешті”, “і на завершення”, “підсумовуючи сказане”) і вкладається у визначений на початку виступу регламент.
3.2. Ділова бесіда
Незважаючи на те, що ділова бесіда може мати різні форми, її учасники, спираючись на загальний підхід до ділового спілкування, керуються спільними для таких стосунків правилами. Давно помічено, що в ділових взаєминах вирішальну роль відіграють увага до співрозмовника, тактовність та вміння не лише говорити, а й терпляче й уважно слухати. За підрахунками науковців; саме процес слухання – істотний складник трудової діяльності загальностатистичного працівника невиробничої сфери, він складає 45% робочого часу, тоді як говоріння – 30%, а 16% і 9% відповідно – читання й писання. І хоча це доволі узагальнені дані, уміння вислухати, зрозуміти людину – неабияке мистецтво. Ділова бесіда буде мати позитивний результат лише за умов уважного сприйняття співрозмовниками точки зору й доказів свого партнера, висловлених по суті, із відповідною тактовною реакцією щодо отриманої інформації. Ураховуючи проблематику, що буде порушуватися під час розмови, мету зустрічі, вік, стать, а також поведінку та характер взаємин учасників, можна вичленувати такі основні фази ділової бесіди: – установлення часу й місця зустрічі (на нейтральній, своїй, чужій території); – спосіб вступу в контакт, початок розмови (на своїй території ініціатива належить господареві, він же й диктує правила гри; на нейтральній – ініціатива належить тому, хто прийшов першим: це вітання, початкові жести і фрази для мобілізації уваги); – формулювання конкретної мети зустрічі (у формі проблеми чи завдання); – обмін предметними пропозиціями й випрацювання рішень (оцінка пропозицій та ухвалення чи не ухвалення рішення за кожним пунктом порушеного питання); – фіксування остаточної домовленості й вихід із контакту, закінчення розмови (підведення кінцевих підсумків ділової бесіди, фіксування (у писемній чи іншій формі) взаємних зобов’язань і розподіл функцій щодо реалізації рішень). Кожна із цих фаз має основний принцип, відповідно до якого треба діяти співро
|
