Історико-етнографічні праці з народної медицини

 

Історія дослідження народної медицини українців загалом, і Полісся зокрема, пов‘язується зі становленням української етнографічної науки в ХІХ ст. Уже в середині століття з‘явилися перші публікації, в яких розглядалася ця галузь народної культури. Щоправда, вони були ще досить фрагментарними та мали популярний характер, тому їх не можна кваліфікувати як наукові праці. Це були скоріше ескізи до систематичного дослідження, розпочатого пізніше корифеями української науки П. Чубинським, О. Потебнею, М. Сумцовим та ін.

Серед перших публікацій з народної медицини поліщуків повнотою охоплення матеріалу й докладністю описів вирізняються роботи І. Трусевича та І. Пантюхова.

У статтях І. Трусевича зосереджено увагу на застосуванні в народі „зілля", тобто лікарських рослин, показано, якого великого значення поліщуки надавали лікувальним травам, як їх розрізняли й застосовували, коли і як збирали, якими правилами при цьому керувалися; робиться спроба пояснити, як було відкрито лікувальні властивості деяких трав[1]. І. Трусевич описав також народні вірування щодо цілющих властивостей води, уявлення поліщуків про причини хворобливості людини, навів приклади деяких замовлянь від " уроків", " удару", зубного болю, ревматизму, жіночих хвороб тощо. Характеризуючи життя і діяльність народних лікарів, автор наводить приклади народних уявлень щодо способів та методів передачі знахарського ремесла[2].

І. Пантюхова насамперед цікавили причини популярності народної медицини та її представників – знахарів. Він пов‘язував походження знахарства з найдавнішими часами. Залишки язичницького світогляду, на його думку, особливо помітні в шептаннях, замовляннях. Дослідник наголошував на необхідності вивчати історію лікарського мистецтва, оскільки воно містить багатий матеріал з історії народного світогляду і лікарської майстерності [3].

Цінну інформацію про діяльність сільських знахарів Полісся містить публікація А. Братчикова " К вопросу о местных народных способах врачевания болезней". Ці дані взято з офіційного листування місцевих лікарів. У статті проаналізовано лікувальні властивості деяких засобів народної медицини, зокрема меду й горілки. Автора також цікавили причини популярності знахарів на Поліссі[4].

Аналіз народних вірувань про знахарів, чарівників, баб-знахарок, магіко-лікувальної практики, способів лікування різних хвороб українців загалом, і поліщуків зокрема, міститься в працях М. Сумцова. Особливу увагу дослідника привертають " духовні" хвороби, які вважалися в народі наслідком зурочення (пристріту), а також " фізичні" (наприклад, " гостинець" (хронічний ревматизм суглобів) та пропасниця, або лихоманка. У поняття народної медицини М. Сумцов включав: а) систему замовлянь; б) практику застосування лікувальних та цілющих трав; в) обряди[5].

Невелике дослідження про народну медицину села Пашкове Ніжинського повіту Чернігівської губернії опублікував Є. Шарко. Він також намагався визначити соціальні причини великої популярності знахарів серед людей. Є. Шарко розрізняв два види хвороб: 1) зумовлені природними чинниками (наприклад, застуда); 2) зумовлені надприродними силами. Звідси і два способи їх лікування: перший вид хвороб лікується переважно раціональними методами; другий – різними засобами сумнівного, як на його думку, походження, а саме – спрямованими проти злих сил, від яких походить хвороба[6].

У кінці ХІХ ст. з‘являється низка невеликих наукових розвідок на тему народної медицини, зокрема, праця Г. Коваленка й І. Манжури " К народной медицине малороссов" [7] та " Заговоры против болезней, разные поверья и прикметы" В. Боцяновського. На думку останнього, знахарі в сільському середовищі ХІХ ст. все ще мали великий авторитет, а замовляння були сумішшю християнства з язичництвом[8].

У дослідженні А. Литвинова " Разные сведенья и корреспонденции из Глуховского уезда" описується лікувальна практика ворожки. На основі кількох опитувань можна простежити, як змінювалося ставлення народу до знахарів протягом другої половини ХІХ ст. Так, спочатку жінка не мала конкуренції, бо була " перва ворожка на всю округу", що давало непогані заробітки. Її клієнтуру становили заможні люди, проте з появою " дохтурів", " хвершалів" ворожки стали " не в моді", над ними почали насміхатися[9]. Отже, народній медицині, як і будь-якому іншому етнографічному явищу, притаманна історичність.

Огляд публікацій ХІХ ст. про народну медицину населення Полісся був би неповним без праці французького лікаря Домініка П‘єра де Ля Фліза, яка містять краєзнавчий і етнографічний опис Київщини з величезною кількістю різноманітних статистичних, географічних, біологічних та інших відомостей, серед яких для нашого дослідження особливу цінність становлять відомості з народної медицини. У праці автор звернув увагу на складнощі при зборі даних з народної медицини, оскільки народні лікарі тримали свої знання у великий таємниці; констатував велику популярність серед селян народних цілителів. Де Ля Фліз також класифікував епідемічні та інші інфекційні хвороби регіону, вбачаючи причини їх виникнення в раціоні та культурі харчування селян, проаналізував засоби, які були " під рукою" у кожній сільській хаті й могли за потреби стати ліками (хліб, мед, борошно, пиво, молоко, городина тощо). Лікарські рослини де Ля Фліз розділив на проносні, гіркі, в'яжучі, тонізуючі, протизапальні, стимулюючі, ароматичні тощо. Праця де Ля Фліза нещодавно вийшла друком[10], а її рукопис зберігається в рукописних фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського[11].

Тема соціальних аспектів побутування народної медицини цікавила також В. Доманицького, дослідника початку ХХ ст. У праці " Народна медицина в Ровенському повіті на Волині" він зазначив з цього приводу: для селян наукова медицина – це " панська вигадка", тож вони не зверталися до " дохторів", оскільки вважали, що все залежить від волі Божої[12].

В.Доманицький запропонував також свою класифікацію хвороб: " зовнішні" та " внутрішні". До зовнішніх він відносив " опік", " нарив", " пристріт" тощо, до внутрішніх – " вроки", " ляк", " перелоги" та ін. Дослідник проаналізував і т. зв. скотячі хвороби, розширивши у такий спосіб сферу народної медицини за рахунок народної ветеринарії.

Цінною видається стаття видатного етнографа, археолога, історика В.Петрова " Вірування у вихор і чорна хвороба", опублікована у виданні Всеукраїнської академії наук " Етнографічний вісник" [13]. У праці описано народні повір’я, пов‘язані з віруваннями у можливість виникнення хвороб унаслідок раптового пориву вітру, а також способи та методи їх лікування. Чимало уваги приділено розгляду народного розуміння такої хвороби, як епілепсія (" чорна хвороба"), яка вважалася однією з найстрашніших. Наведено народні перекази та уявлення, пов’язані з нею.

До проблем народної медицини Полісся звертався й В. Кравченко – відомий український етнолог, фольклорист, діалектолог, укладач етнографічних збірників. У дослідженні " Етнографічний нарис (про Волинь)" він, зокрема, зупинився на питанні методики збирання лікарських рослин та народного лікування. Його рукописну розвідку булу опубліковано у збірнику наукових праць " Древляни" [14].

Віра народу в цілющість лікарських трав відображена в багатьох обрядах і піснях. Про це йдеться у статті фольклориста, етномузикознавця М. Гайдая " Про " зільницький" обряд і сполучені з ним пісні". Спираючись на власні польові дослідження на Київщині, Полтавщині, Звенигородщині та Гуцульщині, автор подав стислу історіографію перших згадок " зільницького" обряду, порівняв ці українські обряди збирання трав з білоруськими, польськими, російськими, розробив методику збору польового матеріалу з даної теми, опублікував програму щодо збору матеріалів про зільницький обряд[15].

Підводячи підсумки, варто наголосити на тому, що в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. дослідники займалися переважно збирацькою роботою, науковою класифікацією і систематизацією польових матеріалів, а також вивченням соціальних аспектів побутування лікарського (знахарського) ремесла.

За радянських часів, а саме від 20-х до 70-х років ХХ ст., не з‘явилося жодної публікації, де б висвітлювалася аналізована нами галузь народної культури. Це пов‘язано з активізацією пропаганди наукових методів лікування. Проте поступово науковий інтерес до народної медицини відновлювався. Це засвідчує хоча б той факт, що, починаючи з 70-х рр., цій темі було присвячено кілька наукових конференцій, серед них: наукова конференція " Про поширення використання природних ресурсів лікарських рослин з урахуванням вивчення досвіду народної медицини" (Тбілісі, жовтень 1971 р.), Всесоюзна наукова конференція " Етнографічні аспекти вивчення народної медицини" (Ленінград, березень 1975 р.)[16], Перша та Друга республіканські конференції з медичної ботаніки (Київ, 1984; Ялта, 1988). Всесоюзна сесія з підсумку польових етнографічних і антропологічних досліджень 1982–1983 рр. (Чернівці, 1984 р.)[17]. У цих наукових заходах брали активну участь і етнографи. Почали з‘являтися дослідження, присвячені народній медицині[18].

Радянська наука 70 – 80-х років зосередила увагу передусім на теоретичних питаннях народної медицини. Етнограф І. І. Брехман був схильний в основу визначення терміна " народна медицина" класти ступінь мовного закріплення інформації. У процесі розвитку медицини як галузі людського знання він виокремлює три етапи: народна, традиційна і наукова. При цьому народна медицина, на його думку, характеризується усністю, традиційна – відносною мовною фіксацією, а наукова – вже має свій науково-інформаційний апарат. Відмінність народної (традиційної) медицини від наукової, за твердженням І. Брехмана, полягає також у способі використання синтетичних та природних (рослинного й тваринного походження) засобів, хімічного складу рослин, дозах, лікарській формі тощо[19].

Г. Яковлєв історію розвитку медицини поділяв на кілька періодів, серед яких три основні: народний, традиційний та науковий. Народна медицина, за Г. Яковлєвим, – це початковий етап розвитку лікування, комплекс усних медичних знань окремих людських спільнот. На його думку, народна медицина є джерелом традиційної медицини, система якої склалася унаслідок асимілювання багатовікового медичного досвіду попередніх людських общин. На відміну від народної медицини канони традиційної медичної системи викладені в письмовій формі. Окрім великого обсягу знань, появи спеціальних медичних шкіл традиційна медицина обов'язково характеризувалася наявністю осіб, для яких лікування було професією. Традиційні медичні школи зазвичай перебували у сфері впливу панівної релігії. Наукова медицина відрізняється від традиційної науково поставленим експериментом, який мав забезпечити перевірку фізіологічної й терапевтичної активності засобів чи способів лікування[20].

Взявши на озброєння тезу І. І. Брехмана щодо суті народної медицини з позиції теорії інформації, академік Ю. В. Бромлей запропонував враховувати задля розмежування перших двох видів медичних знань спосіб передачі інформації. Для народної медицини при цьому характерна усна (почасти зорова) передача медичних знань, а для традиційної – їх письмова фіксація. Отже, народну медицину у вузькому значенні слова можна іменувати традиційно-усною, на відміну від традиційно-письмової[21].

З цією думкою не погоджувалася відома українська дослідниця народної медицини З. Є. Болтарович. Зокрема, вона зазначала: " Такий поділ умовний і не цілком виправданий. Говорити про народну медицину, як про незакріплену, і проводити різку межу між народними і традиційними медичними знаннями не зовсім правильно. Народний медичний досвід, нагромаджуючись віками і передаючись з покоління в покоління, закріплювався сімейною й громадською традицією, звичаями та ритуалами. Інакше це не був би досвід”[22]. На думку З. Болтарович недоцільно розмежовувати традиційно-усну (як власне народну) і традиційно-письмову медицину: адже хоча масовий медичний досвід нагромаджувався в основному шляхом усної передачі, однак у процесі розвитку народна медицина щедро черпала досвід з писемних медичних джерел – травників та лікарських порадників, популярної медичної літератури, медичних довідників тощо. Дослідниця переконливо засвідчувала, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у практиці народних лікарів мала місце письмова фіксація тих чи інших відомостей з народної медицини, рецептів, текстів замовлянь тощо[23].

Окрім спроби уточнення самого терміна " народна медицина" значне місце в радянській етнографії відводилося і питанням про історичне виникнення медицини. Так, Ю. В. Бромлей та А. А. Воронов у статті " Народная медицина как предмет этнографических исследований" припускають, що спочатку лікування було інстинктивним, а з розвитком людського інтелекту ці інстинктивні дії переходили у сферу свідомості й ускладнювалися. На основі археологічних даних автори доходять висновку про медичну обізнаність первісної людини, зокрема її хірургічні навички, вміння застосовувати лікарські рослини. У статті йшлося також про носіїв медичних знань, про виникнення „професійного” прошарку – шаманів, чаклунів, знахарів, які були тісно пов’язані з релігійно-магічною діяльністю і володіли спеціальними знаннями, що передавалися з покоління в покоління і закріплювалися сімейною традицією, а джерелом медичних знань був народний масовий досвід. Виходячи з цього, автори у лікувальному середовищі умовно виділяли два прошарки: побутовий, носієм якого є кожна людина, кожна сім'я, і " професійний" – представлений знахарями, шаманами, чаклунами тощо. Дослідники наголошують на тому, що раціональне зерно народної медицини збережено в різних галузях – фармаконогнозії і фармакотерапії, хірургії, дієтології, гінекології, санітарії та гігієні; приділяється увага і психотерапії як одному з обов’язкових методів при лікуванні хвороб. Ці аспекти обумовлені тим, що народна медицина є невід'ємною частиною культури кожного народу, в тому числі духовної[24].

У радянській науці нерідко наголошувалося на необхідності вивчення етнографічних аспектів народної медицини, яке в кінцевому результаті мало бути спрямоване на виявлення характерних рис певних спільнот, що є основним об'єктом етнографічної науки. Адеже, хоча медицина кожного народу і розвивається у взаємодії з медициною інших народів, проте завжди має свої самобутні риси, зумовлені своєрідністю історичної долі в цілому, а також особливостями середовища, яке його оточує.

Не залишило байдужими радянських науковців і питання про причини „живучості” народної медицини. І. І. Брехман вбачав їх у збереженні зв'язків з природою, спілкуванні лікаря і хворого у процесі лікування, поєднання лікарської терапії та психотерапії, ефективності лікування низки захворювань[25].

Починаючи з середини 60-х років ХХ ст., помітно зростає інтерес і до практичних питань народної медицини, проте він зосереджується в основному в ділянці фітотерапії. З'являються праці Михайла та Івана Носалів " Лікарські рослини і способи їх застосування в народі" (1965), О. Попова " Лікарські рослини в народній медицині" (1971), Г. Смика " Зелена аптека" (1970), В. Комендара " Лікарські рослини Карпат" (1971), В. Кархута " Ліки навколо нас" (1973). Кожна з названих публікацій є розвідкою про лікувальні компоненти рослин, способи їх використання і дозування, час збирання, способи сушіння і зберігання; в них наведено народні методи лікування деяких хвороб; наприкінці кожної праці подається покажчик рослин латинською та українською мовами.

М. Носаль близько 45 років присвятив збиранню і вивченню лікувальних народних засобів рослинного походження і, як наслідок, залишив багато цінних матеріалів та незакінчену працю, яку підготував до друку його син – І. М. Носаль. Особливо цінним є те, що автор мав змогу перевірити багато народних засобів особисто, рекомендуючи їх хворим і спостерігаючи за результатами лікування[26]. Праця В. В. Кархута " Ліки навколо нас" вирізняється тим, що автор, ґрунтуючись на досвіді сорокарічної роботи лікаря-алопата, прагне узагальнити весь набуток у галузі фітотерапії. Він визначає корисні властивості лікарських рослин, що трапляються на Поліссі, в Лісостепу, Степу, в Карпатах та Криму, а також вирощуються на підвіконнях наших квартир. Окремий розділ праці присвячено ролі рослинних речовин у дієтичному харчуванні[27]. У праці О. Попова " Лікарські рослини в народній медицині" наголошується на тому, що лікарські рослини значно ширше використовуються у народній, аніж в офіційній медицині[28].

Незважаючи на те що згадані праці не мають чітко вираженого етнографічного спрямування, зібрана і подана в них інформація досить важлива для етнологічної науки – в аспекті народної медицини, а й етноботаніки.

Питаннями розвитку народної медицини білорусів, у тому числі білоруського Полісся, займався Л. Мінько. Науковець аналізує низку засобів та способів лікування у білорусів різних захворювань, описує народні методи збору й сушіння рослин, виготовлення ліків із них. Дослідник був переконаний, що чималу користь для охорони здоров'я людини може принести використання багатовікового досвіду народного лікування, і що було б неправильним представляти народну медицину як поєднання забобонів та шкідливих звичок, адже поряд з ірраціональними засобами і прийомами у ній багато позитивного[29].

Вагомий внесок у дослідження народної медицини зробила З.Болтарович. У результаті тривалої роботи нею було зібрано унікальний першоджерельний матеріал. Дослідниця доповнила його численними архівними джерелами, інформацією з відповідних публікацій та спеціальної літератури щодо не лише народної медицини українців, а й багатьох інших народів, вивчила також регіональну специфіку народної медицини України. Перу З. Болтарович належить низка статей, наукових розвідок і повідомлень[30], а статті " З народної медицини українців Полісся", " Народная медицина и ветеринария" [31] присвячені відповідним галузям досліджуваного нами регіону. На думку вченої, специфіка народних знань про хвороби та лікування цього регіону була зумовлена особливостями соціально-економічного й культурного розвитку народу, його побуту, що сприяло збереженню унікальних реліктових форм у багатьох галузях традиційно-побутової культури, в тому числі й народній медицині. Дослідниця проаналізувала різновиди рослинних ліків та способи їх виготовлення, лікувальні засоби тваринного та мінерального походження, значення води й вогню у лікувальній магії населення Полісся. Так, досліджуючи традиції, легенди і повір’я, пов’язані зі збиранням лікарських трав, їх зберіганням та виготовленням ліків, які багато в чому подібні до вірувань, зафіксованих на решті території України, авторка акцентує увагу на специфіці поліського лікування, а також на типових поліських рослинах (аїр, багно болотяне, гриби, звіробій, меліса, цвіт гречки тощо). З. Болтарович зазначала, що застосування отруйних рослин є однією з особливостей поліської народної медицини, так само як і широке використання сумішей лікарських трав та різних видів грибів[32].

Особливо змістовною є праця З. Болтарович " Народна медицина українців", де на основі літературних джерел, архівних даних, а також матеріалів польових досліджень авторки зроблено спробу реконструкції народної медицини українців ХІХ – початку ХХ ст., висвітлення її у східнослов'янському контексті. Дослідниця розглянула народну медицину в системі традиційно–побутової культури, вивчила традиційні раціональні засоби лікування, лікувальну магію. З. Болтарович була переконана, що здобутки народної медицини ще не відійшли й не повинні відійти у забуття, оскільки вона акумулювала не тільки ірраціональний, а й раціональний досвід. Народне лікування поєднувало раціональні засоби з магічними діями. На думку З. Болтарович, вивчення народної медицини потребує комплексного підходу, тісної співпраці етнографів зі спеціалістами медико-біологічного циклу наук, оскільки етнографічні матеріали є важливим джерелом для виявлення нових раціональних медикаментозних методів та засобів лікування. Авторка доходить висновку, що більшість способів і методів профілактики недуг, світоглядні уявлення про хвороби та їх причини, погляди на народних лікарів, як і самі засоби лікування, мають загальнослов’янський, а часом і значно ширший контекст[33].

Отже, розвиток етнографічної науки за радянських часів можна поділити на три підетапи: 20-ті роки; з 30-х до середини 60-х років; 70-ті – 90-ті роки. Перший підетап характеризується відсутністю наукових досліджень з народної медицини, відвертою ігнорацією народних надбань у цій галузі. В другому підетапі вивчення народної медицини відбувалося двома шляхами: теоретичним та прикладним. Теоретичними розробками питання займалися переважно російські дослідники. Що стосується етнографічного матеріалу з України, то тут варто виокремити дослідження З. Болтарович, якій належать глибокі наукові розробки в царині народних медичних знань.

Сучасні дослідження Полісся, у тому числі з народної медицини, пов‘язані насамперед із Чорнобильською екологічною катастрофою, внаслідок якої виникла загроза безповоротної втрати унікальної духовної спадщини, яка має не лише національне, а й загальнослов‘янське значення. Усвідомлюючи глибину цієї етнокультурної трагедії та необхідності збереження духовної спадщини населення Полісся, мобілізували свої сили науковці, дослідники різних галузей природничих і гуманітарних наук, усі небайдужі до поліської культури, які поставили за мету виявити, зафіксувати та зберегти етнокультурне багатство цього краю. Почали утворюватися гуртки зі збереження духовної культури українців Полісся, споряджалися експедиції в радіоактивно забруднені зони Полісся і місця компактного проживання переселенців. Як наслідок, зібрано польовий та документальний матеріал із найрізноманітніших ділянок народної культури та побуту поліщуків, який частково вже опубліковано й досліджено. Були в цих публікаціях і матеріали з досліджуваної нами тематики.

У збірниках, присвячених поліській історії та культурі, знаходимо ряд цікавих публікацій житомирського дослідника В. Мойсієнка[34]. Автор вивчає етимологію назв хвороб і пов‘язані з ними вірування, поширені серед населення Полісся, робить спробу пояснити виникнення віри у народі в персоніфіковані хвороби, наводить народні перекази та вірування, що супроводять ці явища, описує способи та методи, які використовують поліщуки для лікування зазначених недуг.

Важливим дослідженням з народної медицини українців стала праця лікаря-фітотерапевта Є. Товстухи[35]. Автор подає поради із застосування засобів рослинного, тваринного та мінерального походження для лікування певних недуг. Приділено увагу і лікуванню словом.

У статті Р. Важовського " Народним досвідом і медичною практикою" зроблено спробу показати, яким чином народні медичні знання успішно використовує офіційна медицина. Описано народні методи лікування остеохондрозу[36].

Як відомо, метод польового спостереження – один з основних в етнографії, і важливою його ланкою є складання наукових етнографічних програм. Тому цілком закономірним є видання " Наукові студії", де опубліковано програми й запитальники для дослідження пам‘яток матеріальної і духовної культури Полісся. Серед питань з різноманітних галузей цієї культури тут наведено і ті, які стосуються народної медицини[37].

У збірнику " Поліссязнавство: польові записи та наукові студії фольклорно-етнографічних матеріалів" привертає увагу публікація Я. Підцерковної " Дитяча медицина поліщуків (за матеріалами експедиції у селах Дубровецького району)". В ній авторка розкриває специфіку лікування дитячих хвороб на Поліссі, зокрема таких, як " ляк", " вроки", " крикливиці", вивчає вірування та повір‘я населення Полісся про ці хвороби[38].

Важливу інформацію з народної медицини українців Полісся містить публікація Віктора та Галини Давидюк " Народна медицина та ветеринарія Волині". Автори характеризують народну медицину зазначеного регіону, приділяють увагу хворобам раціонального та ірраціонального походження та способам лікування[39].

У збірниках " Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся" містяться відомості з народної медицини, зібрані комплексними науковими експедиціями, організованими Рівненським фольклорно-етнографічним товариством. Зокрема, Т. Пархоменко у першому випуску збірника розглядає аспект використання продуктів бджільництва, у тому числі воску, в знахарстві. Підкріпивши власні польові спостереження науковим обґрунтуванням відомих знавців народної медицини, зокрема З. Болтарович, рівненська дослідниця доходить висновку, що лікування воском такої хвороби, як " ляк", було одним із найдавніших і найусталеніших на Поліссі. Поширена практика " виливання на віск" пов’язана з народними уявленнями про те, що разом з розплавленим на воді воском з організму людини " виливається" і захворювання[40].

Стаття Ю. Наконечної та А. Українець " Народна медицина: традиції й сучасність" присвячена лікуванню травами і замовлянням[41]. Зокрема, дослідниці констатують, що на Рівненщині широко застосовуються рослинні засоби у вигляді компресів, інгаляцій, примочок, відварів тощо, наводять записані в цьому краї народні рецепти і намагаються науково прокоментувати їх.

Традиційними поліськими віруваннями та повір‘ями, пов‘язаними зі збиранням лікарських трав та ягід, цікавиться дослідниця із Луцька А. Дмитренко, про що свідчать статті на цю тему, опубліковані у збірниках наукових праць " Етнічна історія народів Європи" [42]. А. Дмитренко вважає, що в традиціях збирання трав та ягід на Поліссі знайшли відображення давні уявлення поліщуків.

Потужна збирацька та науково-дослідницька робота в Поліському регіоні здійснюється сьогодні під егідою Центру захисту культурної спадщини при МНС України (далі ЦЗКС). Серед праць, надрукованих ЦЗКС, є серія випусків " Полісся України", де темі народної медицини присвячено статті дослідника А. Шкарбана[43]. Так, у першому випуску збірника, підготовленому на основі матеріалів експедицій до сіл Поліського та Іванківського районів Київської області, автор виклав суть народного розуміння й етимологію назв таких хвороб, як " переляк", " болячка", " золотник", " ружа", " волос", " пристріт", склав словничок народних назв хвороб[44].

Другий випуск збірника " Полісся України" підготовлено на основі матеріалів експедицій на теренах Овруччини та північної частини Народицького району Житомирської області. В ньому А. Шкарбан проаналізував замовляння, зібрані від знахарок: народні рецепти лікування від різних хвороб, звичай першої купелі дитини. У виданні автор розмістив складений ним словничок народних назв хвороб та лікарських рослин[45].

Насамкінець згадаємо праці, які, можливо, прямо і не стосуються нашої тематики, проте торкаються тих чи інших питань, які мають пряме відношення до народної медицини. Зокрема, до таких належить дослідження Г. Кабакової " Антропология женского тела в славянской традиции" [46]. Авторка на основі двадцятирічної роботи в архівах та польових експедиціях на Поліссі зробила спробу дослідити феномен жінки в усій різноманітності її функцій та ролей у суспільстві, показати сутність жінки як істоти біологічної та соціальної, реконструювати різні етапи її соціалізації та їх відображення у мові й ритуалах сімейного циклу. Для нас особливо цінною є запропонована Г. Кабаковою класифікація хвороб, а також інформація про захист від " поганих" очей, погляди на жіночу фізіологію і роль повитухи у родопомічній та медичній діяльності. Слід зазначити, що ґрунтовним дослідженням особи " баби-повитухи" у всіх сферах її діяльності, у тому числі медичній, займається О.Боряк[47]. Не можна оминути увагою праці Н. Гаврилюк, С. Гвоздевич, В. Борисенко, які висвітлюють родинну обрядовість, у контексті якої значна увага приділяється і " повитухам" [48]. Використовуються у всіх цих працях і матеріали, зібрані на Поліссі.

Народна медицина стала предметом низки наукових досліджень, щоправда, інших історико-етнографічних районів. Зокрема, це роботи Г. Скрипник, С. Швидкого та Н. Серебряннікової. Перша з названих робіт присвячена дослідженню регіональної специфіки народної медицини українців Поділля. У роботі досліджуються раціональні та ірраціональні засоби лікування населення регіону, розглядаються загальноукраїнські та локальні особливості використання лікувальних засобів рослинного, тваринного та мінерального походження. Значна увага приділена знахарям, їх способам та методам лікування[49].

С. Швидкий на основі опрацювання наукового доробку попередніх дослідників та матеріалів власних польових досліджень охарактеризував народну медицину українців Південної Слобожанщини з погляду її раціональних та ірраціональних вимірів, розкрив її своєрідність та ті реалії, які зумовлюють локальну специфіку регіону, показав досліджуване явище в загальноукраїнському контексті[50].

Дисертаційна робота Н. Серебряннікової – це дослідження народної медичної обрядової практики слов‘янського населення західної частини Півдня України. В ній простежено трансформацію лікувального обряду, реконструйовано окремі світоглядні уявлення, які нині вже не фіксуються в цьому регіоні[51].

Вивчаючи народну медицину, неможливо оминути проблему ірраціональних методів лікування, серед яких чільне місце належить замовлянням.

Однією з найвагоміших праць, присвячених поліським замовлянням, є " Полесские заговоры", які вийшли друком у 2003 р. У книзі наведено 1100 замовлянь, що були зібрані в 1970–1990-х рр. етнолінгвістичними експедиціями під керівництвом М. Толстого і зберігалися в Поліському архіві Інституту слов’янознавства Російської академії наук[52]. Ці експедиції комплексно досліджували всю територію Полісся протягом двадцяти років[53]. У книзі запропоновано принципово новий спосіб класифікації замовлянь, методику їх дослідження за ключовими словами і сюжетними блоками.

Поліськими замовляннями цікавилися також В. Мойсієнко[54] та А. Шкарбан[55].

У деяких дослідженнях українських науковців замовляння розглядаються переважно при вирішенні теоретичних проблем, пов‘язаних зі специфікою цього давнього жанру. Так, цінним є монографічне дослідження М.Гримич, де замовляння аналізуються у системі українського традиційного світогляду[56]. М. Новікова виділяє 10 семантично споріднених груп замовлянь, кожну з яких об‘єднують певні образи. Самі замовляння дослідниця називає " язичницьким молитвословом" [57]. Джерела походження давніх лікувальних обрядів аналізує Т. Шевчук, яка вбачає у них залишки анімістичних вірувань. Головною ідеєю замовляння, на думку дослідниці, є захист людини від впливу недобрих сил. Т.Шевчук зосереджується на розгляді замовлянь від " крикс", виокремлюючи мотиви та образи цієї групи замовлянь[58]. Думки про анімістичне спрямування замовлянь, особливо любовних, дотримується і Г.Бондаренко.

Вагомим внеском у дослідження українських замовлянь стали дисертаційні дослідження О. Павлова та А. Темченка[59]. Так, О. Павлов у своїй роботі вивчав феномен замовлянь у тісному зв’язку з трансцендентною сутністю людини, спробував проаналізувати подвійне буття заговірного слова – його езотеричний йекзотеричний зміст, висвітлював поетику замовлянь. А. Темченко досліджував історію походження замовлянь, їх структуру та форму вимовляння.