А ви, дітки, ростіть обоє

Що дітки знають, до діткам,

А матки, до маткам[214].

Щоправда, жінки рідко ставали на такий " двобій", навпаки – намагалися запобігти конфлікту, бажаючи добра своєму супернику: " Один хрест, один мир, одне помазання. Шоб не шкодило ни тєбє, ни мнє" [215].

Коли ж у результаті " зносків" дитина все-таки починала хворіти – " Тілечко, наче од костя одставати, так буде теліпацца. І спать не буде… Синє стане. І буде таке тілечко, наче зовсім нияке. І понос буде вельми" (зап. у с. Чорнорудка від перес. із с. Лозниця), то радили іти до річки і збирати там усяке сміття, яке коріння дерев затримувало на її берегах. Називали його " зносяк", тобто знесене водою. Ще радили йти на три межі, назбирати там будь-якого зілля, потім у ньому скупати дитину, віднести ту воду на " розходні" чотири дороги до схід сонця, і йти назад, не озираючись (зап. у с. Старосільці).

Крім " зносок" існували ще інші дитячі хвороби: " крикси", " плакси", " вердікси". При цьому вона погано спала, постійно плакала, кричала.

Традиційно лікували цю хворобу кількома способами.

При першому хвору дитину несли " лікувати" до дерев, переважно до дуба, інколи до берези (частіше дівчаток). Там відбувалося " братання" з деревом, а потім передавання йому хвороби. У такому разі відбувається обмін між " цим" і " тим" світом, між світом людей та надприродних сил[216].

Ідею обміну, на думку російських учених Т. Агапкіної й А. Топоркова, можна пояснити впливом вірувань про підмінених дітей[217]. Щодо надання переваги дубу серед інших дерев існують кілька гіпотез. Російська дослідниця Л. Виноградова припускає, що дерева вірогідно фігурують в обрядових текстах як місця, де мешкають самі міфологічні істоти[218]. Український дослідник А. Темченко вважає, що звичай називати дерева (зокрема, дуб) " кумом", " сватом", " братом" пов‘язаний з тим, що українці давно підмітили здатність хвороби передаватися спочатку близьким родичам. Відповідно " поріднившись" із деревом, сподівалися, що воно забере хворобу собі. Що ж до надання прерогативи саме дубу, то дослідник пов’язує це з тим, що серед усіх дерев він вважався найміцнішим і найсильнішим[219]. Подібної думки дотримуються Т. Шевчук[220] та інші дослідники, які переконані, що саме дуб є найбільш шанованим деревом у традиційній культурі слов’ян, він пов’язувався з богом-громовержцем, символізував силу, міцність, чоловіче начало[221].

Існували й інші варіанти лікування: хвору дитину несли в курник і там замовляли " крикси": " Носимо хвору дитину до курей. Кури сидять у кучці. То занесемо туди, як уже поночі, й кажемо: " Куріци, куріци, беріть Маріїни ночлівіци-кріклівіци, із вечора до півночи, із півночи до рана, шоб спала до білого дня". Тричі скажемо і йдемо назад, не оглядаючись" [222].

Що ж стосується символіки, пов’язаної з домашньою птицею, то тут обігрується ефект відлякування хвороби як демонічної істоти півнячими та курячими голосами; до того ж голоси домашніх тварин символізують межі освоєного людиною " свого" простору[223].

На Рівненщині поширеним є спосіб передавання " ночниць" іншим дітям. Мати хворої дитини " била" її різкою з хатнього віника, а потім цю різку несла до іншої хати, де була мала дитина, і встромляла в стріху. Ця дія може бути пояснена таким чином: биття означає символічне вигнання хвороби з тіла хворого. Використання віника теж є символічним, бо цей предмет хатнього вжитку вимітає все сміття, тобто все непотрібне і зайве. У даному разі він забирає на себе хворобу дитини[224].

Тепер ця обрядодія не виконується, в усякому разі нам не вдалося зафіксувати чи знайти інформацію щодо цього в інших дослідників, а лікування обмежується відвідуванням до шептухи, яка і виганяє " крикливиці". Хоча, як свідчать архівні матеріали, існували й інші способи позбавитися від цієї напасті. Так, на Волині перелякану дитину тричі пересаджували попід столом[225], що символізувало " нове" народження.

Однією з найстрашніших хвороб на Поліссі вважають " даннє". Останнє, як зазначалося вище, зазвичай " дають", " упирають на горілку" під час гулянки особи, які володіють знаннями з чорної магії. Щоб захиститися від " дання", необхідно було підкласти мізинець під чарку, з якої п’єш: якщо вона тріснула, хтось мав намір дати дання:

" Кажуть, хто знає, у якісь причині, чи весілля чи шось, оці шо знають, даннє давать, до вже кому дадуть даннє, то берешь у руки стопочку да стопочка лопається, значить це вже шось дано, це вже хтось шось дав (зап. у с. Повч).

" Дання" переважно діагностують і лікують шептухи так само, як і " вроки", – вишіптують на воду:

Ну, це так говорать у воду. Поставила води і берешь ножа з дерев‘яною колодочкою, тільки з дерев‘яною колодочкою. І перехрещувать. Як сама молишся, той і воду перехрещуєшь. А тоді тре спічки і кидаєшь. Да тоді, як на вмируще, то вони тонуть або навхрест кладуться, а як будешь жить – то вони плавають... Хрестом хоч ляже, то ще воно може очунять, а як потонуло, то уже погано. А туєю водою больному тре умиваться, по всьому тілі і донизу, донизу" (Зап. у с. Жовтневе від перес. із с. Рудня Повчанська).

Спираючись на розповіді інформаторів, можна припустити, що " даннє" може бути і певною субстанцією, яку робили з вужа і закладали під нігті, які потім вмочувались у горілку, якою напували людину: " О, то десь з вужа, то ж дає, за палець застромлює його, за ньогтік положить. Хай за мізинець чи куда, встромить і в горілку і всьо" (зап. у с. Лука від перес. із Рудня-Радовельська).

До речі, крім хвороби, жителі Полісся вважають під " данням" також намовлене зі шкідливою метою зілля або якісь речі, які підкидають комусь, щоб заподіяти лихо (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

Багато повір’їв, переказів, способів та методів лікування, які збереглися до наших днів і практикуються шептухами, пов‘язано з " ляком" – хворобою, яка виникає внаслідок того, що людина когось або чогось злякається.

Ляк, за переказами поліських шептух, потрібно було обов’язково " викачувати" і " не задавнювати", бо з такого ляку може виникнути " чорна хвороба" (епілепсія). Викачування переляку відбувається найчастіше за допомогою яйця чи хлібного м’якуша. Часом його " виговорюють" на воду, виливають на віск або викачують воском. На Західному Поліссі його ще й " палять" льоном[226]. Трапляються і такі " універсальні" шептухи, які володіють усіма цими прийомами і застосовують їх залежно від " гостроти" ляку.

Зупинимося детальніше на процесі викачування.

Викачування ляку яйцем.

Шептуха качає яйцем по всіх частинах тіла, починаючи з голови і закінчуючи стопами: " Од голови, виговораю, вимовляю з голови, я качаю яєчком з голови, з очей, з рук, по руках, по долонях, з ногтиков, з-под ногтиков, от, і з суставчиков, жовтої кості, червоної крові, качаю подошвами, а тоді розбиваю – воно так і видно в водє" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар). Причому кожна частина тіла викачувалася досить ретельно і це не дивно, адже кожен орган відігравав свою роль у життєдіяльності організму.

Початок викачування з голови, одного з найважливіших органів людського тіла – верху в анатомічному коді, спричинено тим, що, за народними уявленнями, саме через голову в людське тіло проникали хвороби. Стопи ж вбачалися як нижній кордон людського тіла, тому через них шептуха виганяла хворобу з тіла в землю[227].

Обряд вигнання хвороби " з верху до низу" в архаїчній анатомії розрахований на те, щоб спочатку зіпсувати склад людського тіла, а потім відновити заново цю цілісність, уже з очищених частин тіла[228].

Інколи трапляються випадки, коли шептуха водить яйцем навколо тіла, рук, ніг, голови, не торкаючись їх. Н. Мазалова припускає, що у традиційному суспільстві існували певні уявлення про біологічне поле людини; проте, констатує дослідниця, відсутність чітких даних, де проходить кордон людського тіла, і чи збігається воно з фізичним, залишає це питання відкритим[229].

Після викачування яйце, як правило, розбивали у склянку з водою і дивилися на його вміст.

Слід зазначити, що при викачуванні ляку не тільки лікували, а й ставили діагноз: " Як ти злякана, то в том яйцє самії стрєлкі будуть…" (Зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі), " …і там уже зверху на воді таке, ніби туман, паутіна, то то є ляк…" (Зап. у с. Пилипонка від перес. із с. Червоносілка). Після процесу викачування розбите яйце віддавали собаці, щоб " вигавкав" хворобу, або виливали туди, де люди не ходять (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі). В іншому випадку, зафіксованому нами, шептуха теж починає качати яйцем по тілу, але шість разів, після чого розбиває яйце. Жовток викидає, а білок виливає назад у шкаралупу і переливає його ще три рази зі шкаралупи у шкаралупу. Потім, розглядаючи білок, діагностує хворобу, звертаючи увагу на те, чи є " голкі і стрєли" (зап. у с. Краснобірка від перес. із с. Малі Кліщі).

Цікаво, що на Рівненщині, зокрема у Дубровицькому районі, яйце спалюють у печі[230].

У деяких випадках яйце, яким викачали ляк, не розбивали, а несли на перехрестя і кидали від себе назад через голову. Тут дуже застерігали: у жодному разі не обертатися, бо " може паралізовать" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Заводне).

Перехрестя виконувало роль кордону, який розмежовував " свій" та " чужий" простір, тому якщо хотіли позбавитися хвороби, на нього викидали або річ хворого, або виливали воду, у якій його було викупано[231].

Викачування " на хліб".

Викачування переляку хлібом дуже популярне на Рівненщині. Цей процес відбувався таким чином. Шептуха бере м’якуш з хліба, скачує його у " галушки" (кульки) (3 або 9). Взявши одну таку галушку, качає по тілі хворого, примовляючи замовляння. Потім бере другу " галушку" і повторює процедуру. Викачавши всі галушки, вона зліплює їх і віддає собаці, щоб " вигавкав" (зап. у с. Нові Озеряни від перес. із с. Журавлинка). Цікаво, що на переконання жителів Рівненщини, собака має бути обов’язково чорний, а кидати цю галушку собаці потрібно через спину і не дивитися.

Інший варіант: набирали воду з трьох криниць, замішували тісто й пекли три балабушки (хлібчики), якими й качали по тілу хворого. Потім ці балабушки вкидали у відро з водою, набраною з трьох криниць, а воду виливали під березу чи грушу (після дівчинки) або під ясен чи дуб (після хлопчика). Якщо поблизу була річка, то воду з балабушками виливали туди[232]. Злякану людину радили купати у відварі вересу.

Традиція виливання ляку на віск менш поширена, аніж попередні. Ритуал зводиться до того, що виконавець магічної дії розтоплює віск (інколи для цього береться віск із церковних свічок) і виливає його у миску з водою, яку тримає над головою хворого. З того, що виллється, " діагнозує" хворобу[233].

Щоб лікування " ляку" було ефективнішим, радили " обійти три бабі, і шоб одна об одной не знала" (зап. у с. Нові Обіходи від перес. із с. Думінське).

Окрім викачування поширені й інші способи позбавлення від ляку. Так, на Київському Поліссі практикується обкурювання зляканих дітей пір’їнкою, яку загубив бусел. Робилося це таким чином: на металеву кришечку шептуха клала ладан і чебрець та підпалювала пір’їнку. Причому підпалювати пір’їну бажано було освяченою свічкою, яку світили над покійником. У процесі обкурювання шептуха повторювала: " Куди дим, туди й ляк" (зап. у с. Нові Обіходи від перес. із с. Обіходи). Злякану людину обкурювали й шкаралупою, з якої вилупилися курчата. А ще робили так: на дев‘ять днів ставили на те місце, де лежав покійник, склянку води. Кожен день ту воду потроху зливали в окремий посуд, додаючи у склянку нову воду; потім тією водою поїли злякану людину. Або тричі перекладали жаринки з правої руки у ліву попід сорочкою зляканого зверху вниз. На Рівненщині радили надіти сорочку назад пазухою, вночі піти до річки, викупатися – і все пройде; обмалювати тінь зляканої дитини[234]. А ще міряли людину вздовж і впоперек, потім ту нитку завірчували у двері та забивали її осиковим кілком[235].

Інколи злякану дитину три раз проймали крізь вікно (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар). У цьому варіанті лікування можна спостерігати імітацію нового народження, після якого дитина приходила у „цей” світ і була здоровою. Цей тип лікування, а саме протягування, продівання, занурення в певні отвори застосовувався при лікуванні особливо тяжких дитячих хвороб різного походження й інтерпретувався як відтворення – нові пологи[236].

Інколи шептухи лікують ляк без присутності хворого – магічний ритуал здійснюється не над самим хворим, а над його одягом або речами, які йому належать. Це пов‘язано з переконанням, що речі, які носив хворий, зберігають його " дух". Ще один варіант лікування на відстані – " шептання" на воду, якою потім напувають хворого.

У давні часи люди сприймали хвороби як живих істот, наділяли їх здатністю переходити з місця на місце, від однієї особи до іншої[237]. Як правило, персоніфікувалися пошесні хвороби: лихоманка, холера, чума тощо.

Нині уявлення, щоб хвороби " ходили", зустрічаються дуже рідко: " Баяли, що колись ходили, а за моєї пам’яті я не знаю" (зап. у с. Повч). Це пов’язано із зникненням самих пошесних хвороб унаслідок розвитку офіційної медицини, відповідно зникли й уявленнях про них.

Хоча зафіксувати розповіді про персоніфікацію хвороб нині практично неможливо, все ж досить широко зустрічаються відомості про те, що щось може " видаватися", " лякати". Зазвичай у певних місцях, де за розповідями інформаторів, було багато поховань людей, за яких не відбуто заупокійну службу:

" В том самом мєстє (де " лякало". – І. К.) погібло вельми багато солдат, там стояло вельми багато солдат і там їх позакопували, могілка не братська, там їх закопали, прикопали і всьо. У войну... Один хлопчик прийшов до дівки, каже: " Вийшов солдат і йде солдатік, йде, йде, я їду на лісапеті – солдатік за мною. Я, каже, перехрестився другий, третій раз – іде солдатік! Іде, іде, коли тако: " Фффффф! " – не стало". Там вельми багато істрибили людей у войну, і вони, це бачте, показуються" (зап. у с. Повч).

" Шла колись од корови, дівкою. Іду і стала. Шось мені такий вєтер показавсь чи шо. Я стала, було десь час ночі, і воно так як у мішку, так як ото мішок здоровий котиться, котиться, котиться по дорозі і воно понадомною так як шухнуло, я тико воскресну молитву молилась і всьо. Воно понадомною, понад самими ногами і я довго на мєсті стояла, не могла зійти з мєста. Я прийшла додому, да покійній матері росказую. Мати каже, шо колись там багато у войну погібло, там і розбили школу, спалили, там воно часто буває. Але воно там не то шо кричало, чи якась людина була, а мішок котився. Це таке бачила, це на моїх очах" (зап. у с. Путиловичі).

 

" У нас там був ряд груш, дванадцять чи скіко дичок росло, от і завжди кажуть, шо там лякало. То мені два рази тоже приходилось От, іде свиня, ніби з ціпком брязкає: Рох, рох, рох". От, бачу, шо іде свинья ночью! Перехрестилась де воно все і подівалось. Там ще колись, казали, ще колись, колись, ще у ту войну, шо до революції була, шо там утопили у колодязі єврея – недалеко. Не под тими грушами, а так недалеко. То кажуть, шо там завжди лякало (зап. у с. Садки від перес. із с. Виступовичі).

Виходячи з цього, люди радили: " Як ідешь тудою, то остановись, а не мона так, чуть остановись (пом’яни. – І. К.)" (зап. у с. Путиловичі).

Коли починає „гукати”, радять нізащо не озиватися, інакше людина, до якої щось " гукає", може тяжко захворіти і навіть померти. Це пов’язано з пересторогою вступати в " контакт" із хворобою, тим самим " відкриваючи" кордон для хвороби у " свій" простір[238].

Коли з людиною таке траплялося неодноразово, то окрім традиційного для села лікування таких хвороб – вести до " баби", ідуть ще й до священика, який обкурює хворого ладаном, читає молитви, Євангеліє.

Хоча деякі інформанти сьогодні скептично ставляться до " ляків": " Бо сам боїться, то і видається. Сам собі уявляє, шо це воно ходить, його нихто не лякає, неде його нема, того ляку! " (зап. у с. Бовсуни).

" Таке язиками болтали, але на факті його не було. От ви, напрімер, шось таке в голову возьмите і без конця воно буде в голові стоять. То воно здається вам, шо ви його бачили на хвакті юй там ніхто і не приходив, його ніхто не бачив" (зап. у с. Базар).

Деякі припускають, що " порядочному чоловєку не покажеться", а " видається" тим людям, які " не божі, а не при нас говорячи – нечистої сили. Хто його таке буде бачить? Як ти такий чоловік, шо ниякий не відьмар, то ти його не побачишь, це його побачать тики злиє люди" (зап у с. Липники). Аргументується це тим, що те, і те від нечистої сили і " вони одне одного бачать";.

Дуже страшною хворобою вважається епілепсія. Як зазначалося вище, однією з причин цієї хвороби, за народними уявленнями, міг бути " задавнений ляк". На позначення цього захворювання поліщуки найчастіше вживають назву " чорна болєзнь", " чорна слабость", " нечіста слабость", " падуча", " пріпадок" [239]. У деяких селах намагалися взагалі не вимовляти вголос назву цієї хвороби, за потреби користуючися займенниками: воно, вона. Більшість відомих назв фіксують уяву поліщуків про епілепсію. Так, постійне вживання слова " чорна" спричинено кількома поясненнями: по-перше, чорний колір – супутник злих духів, нечистої сили. По-друге, за поліським переконанням, чорний колір забирає чорну хворобу. Тому під час припадку людину радили накривати шматиною, хусткою, взагалі будь-яким матеріалом чорного кольору, під голову клали землю і пір’я з чорного півня[240]. Радили і такий спосіб лікування: " Якшо людині таке зробиться, то треба, якшо є весільне плаття, свадєбне, дома чи десь близько в когось і воно святилося у церкві, то накривають цим платтям людину, поки вона не прийде в сознаніє. І ще таке роблять: складають усю зразу її одежу і беруть ящика якого такого і замка, і ту одежу під замок замикають і закопують у землю" (зап. у с. Головенка від перес. із с. Гута-Ксаверівська).

 

" Ну а ще, од чорної болєзні, епілепсії, як ви кажете, ну в нас, в селі кажуть чорна болєзнь, о, то при цій епілепсії що ще треба робить, колишніє люди робили. Ну і моя мати таке робила: як первий раз людина побачить, шо ця людина впала, піна йде ротом і вона хропе, може биться об землю, ну це така болєзнь, о, то треба, напрімер як я пєрвий раз побачу, треба чорною трапкою або самим чорним платком цю людину накрить і на ліцо, ви мені пробачте, сісти задніцею, а потом іще обсипать житом. Взять зерна чи пшеницю, обсипать на цій хустці і шоб воно полежало на цюй людині минут 20, 30. Потом цю пшеницю чи жито собрать у мєсто одне і висипать чорной курці, шоб чорна курка була чисто чорною і вона як пшеницю цю з ’ їсть. То людина встала здорова (зап. у с. Мощаниця).

Подібні хвороби інколи сприймалися народом як кара Божа за гріхи. Епілепсія вважалася однією з таких, про що говорять і її інші назви: " Божа болєзь". Назва " нечіста слабость" пов’язувалася з проникненням у людину нечистої сили. Чимало назв зумовлено видимими проявами хвороб – падуча (падушча), падачка, падана, пріпадки. Цікаво, що на означення цієї хвороби вживається ще одна назва – дитинець. В. Мойсієнко пов’язує цю назву з тим, що ця хвороба є в кожній людині і з’являється при народженні. Вона обов’язково має вийти з організму людини під час сну, сміху, танцю або навіть перед смертю людини у вигляді темних плям. Однак якщо хто-небудь цьому перешкодить, недуга залишиться на цілий вік і буде турбувати людину в корчах і конвульсіях[241].

Якщо на епілепсію хворіла дитина, то під час припадку матері радили сісти на неї, примовляючи: " Яка мати породила, усе горе одходила, яка мати породила, усе лихо одходила – тричі " (зап. у с. Бровки-Перші від перес. із с. Жолудівка); " Яким місцем породила, таким і одходила", або ж " Який гость, така й честь" (зап. у с. Василівка від перес. з с.Рудня- Жеревці).

Практикували і такий спосіб лікування епілепсії: хвору дитину ставили до ушака і над її головою пробивали осиновим кілком отвір, куди клали острижене волосся та нігті хворої дитини і забивали це все осиковим кілком. Вважалося, що як тільки дитина переросте вбитий кілок, хвороба перестане її мучити (зап. у с. Садки від перес. із с. Мощаниця).

Ця магічна дія може бути пояснена таким чином: нігті належали до " безсмертних" частин тіла, які мали певну нетлінність, у волоссі зосереджувалась життєва сила, тому будь-які маніпуляції з ними призводили до змін стану особи, на яку були спрямовані ці дії[242].

При епілепсії радили пити відвари з білої водяної лілії, з листя черемхи, з коріння чорнобилю. Причому останнє радили викопувати лише дерев’яною лопатою і пити лише з дерев’яної ложки. Сушили і терли в їжу місце (плаценту) чорної свині[243].

Цілющою при цій хворобі вважалася вовча печінка (зап. у с. Василівка від перес. із с. Рудня- Жеревці).

Вилікувати епілепсію міг і підгоришняк, проте, щоб здобути його, необхідно було пройти випробування:

" А оце єсть припадки, то єсть лєченіє. Стариї люди лікують, у глупу ночь, ідуть по подгоришняк лісовий. Треба знать, де він росте. Мені це розказувала жінка, яка це знала і робила, одробляла хлопчику. От вона й каже: " Там треба сказати молітву под тим горишняком, а тоді на одлиг тричі берешь, шо там є: травичка, шо там є, і в цей час, каже, не всякий зможе зробить, серце може розирваться. Там, каже, і вужі тобі неначе лізуть на голову, наче за руки хапають. І це все мовчки перетерпіть, все це мовчки возьми в узелок. Йди і не оглядайся, а то все удається, так кажуть. Вдома до сход сонця берешь воду і цю траву прокіпятить. А тоді мили діток цею травою. А я цій жінці кажу: " Скажіть мені цю молітву". А вона каже: " Не надо, бо в тебе серце лопне". Ці ж припадки, це ж недобрий вліз, як воно упаде. В його піна йде, бадається й руками й ногами, це вже лихий вліз. Це ж його треба одробить, а тиї вже не дають" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Слід зазначити, що жахливі, видимі прояви перебігу епілепсії спричинили уявлення про вселення в тіло людини злого духа.

Побутувала думка, що коли хтось з молодят, які збираються одружитися, хворіє на епілепсію, то перед весіллям треба обов’язково сказати про це священику, який вичитував молитву Василія Великого від злих духів. Якщо ж хворобу буде " завінчано", то вона вже ніколи не покине організм хворого[244].

Отже, як бачимо, щодо епілепсії існують різноманітні легенди, перекази, назви та способи лікування. Насамперед їх виникнення було спричинене видимими проявами перебігу хвороби, що породило уявлення про вселення в тіло людини злого духа або про кару Божу за гріхи. Оскільки епілепсія асоціювалася з " нечистим", " чорним", то і способи лікування зводилися до того, що під час припадків людину накривали будь-якою матерією чорного кольору (зап. у с. Хомутець від перес. із с. Омельники).

Народ приписував появу деяких хвороб вітру, а особливо вихору – раптовому пориву вітру, який знімався зненацька від землі та закручувався спіраллю. За народними повір’ями, у такому вихорі перебуває нечистий, а ще казали, що це злий дух жениться або чарівники пускають хвороби за вітром. Вважалося, що коли хтось потрапить у цей вихор, той довго і тяжко хворітиме, інколи аж до смерті[245]. Як показують польові матеріали, такі вірування досить широко поширені й у нинішній час на території досліджуваного регіону.

При виникненні вихору радили хреститися, казати " Господь при мені" і " падать на землю ниць" (зап. у с. Жовтневе від перес. з с. Рудня Повчанська).

„Як у цей вихор попадаете, то обязательно больниє будите. Одо вихор, вже людину колотіт, вже людину трусіт, це треба вже йти по бабках. Як дме, то скорішь тре падать отакво – ницьки. Падайте в землю ницьки, ничого Вас не возьме, тільки падайте в землю. Ондо воно крутить, ви скорій перехрестіться і тако падайте, шоб воно не попало в ліцо” (зап. у с. Повч).

Земля, таким чином, виступає оберегом від нечистих сил. Вважалося, що вихор нічого не зможе вдіяти проти людини, коли вона ляже на землю. А ще намагалися на всяк випадок носити при собі обереги, зокрема ніж або інший гострий предмет, який необхідно було кинути у саму круговерть. Після чого можна було почути з цього місця плач, а на землі залишиться кров (с. Путиловичі). Поліщуки вірили, що вночі вихор перебуває на перехресних дорогах, саме тому і боялися там ходити. Цікаві дані наводить В. Мойсієнко: у говірках верхньоприп‘ятського ареалу зазначалося, що є 12 вітрів. Для того, щоб замовити хворобу від вітру, потрібно вимовити назву саме того, який її спричинив. Як зазначає дослідник, на жаль, поліські знахарі вже майже не пам’ятають ці назви, проте йому вдалося зафіксувати чотири: сайчук, штемпер, мури, гири[246].

Цікаво, що на Західному Поліссі розрізняли " вітер" і " вітрицю", різниця між якими полягала в тому, що заподіяне " вітром" вилікувати було можливо, а " вітрицею" – ні[247].

До того ж вважалося, що хвороби, які нападають на людину, завжди перебувають у парі, тому й " виганяти" потрібно обох. До таких хвороб шептуха відносила: ляк – лакица, страх – страхица, жах – жахица, вітер – вітриця, рожа – ружій[248].

Якщо ж усе-таки людина потрапляла у вихор, то " оце в голові починає шуміть, в ушах, руки терпнуть, ноги, так чуствуєшь себе, як заміраєшь, слабий дуже робишся" (перес. із с. Мощаниця).

Вихор, як правило лікували традиційно: шептали на воду, а потім напували та вмивали цією водою хворого.

Розглянемо хвороби другої категорії, які хоч і мають зовнішні видимі прояви і раціонально пояснюються, проте лікуються ірраціонально. Зокрема, до таких хвороб належить " рожа", " волос", " зуби", " удар", " кров", " золотнік".

" Рожу" розпізнавали за зовнішніми ознаками. Це насамперед почервоніння шкіри, свербіж, інколи з’являлися пухирі: " Вона червона, свербить і пече, зробиться пухир і нариває, може рана велика зробиться" (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

Проте трапляються випадки ірраціонального методу розпізнавання. Шептуха спалювала льон і спостерігала, чи летять іскри до стелі, чи ні. Якщо летіли, то вона впевнено діагностувала, що у хворого рожа, якщо не летіли – то ні (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Щодо процесу лікування – " спалювання" рожі, то він відбувається традиційним способом і лишається незмінним. " Шептуха" бере три чи дев‘ять ллняних пасм (бажано освячених) та шматок червоної тканини. Тканину кладе на хворе місце, бере одно пасмо льону, підпалює і шепче замовляння. Процес повторює відповідно 3 чи 9 разів. Після спалювання попелом з льону засипає рану й обв’язує її ганчіркою (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Цей спосіб є стандартним і майже всі опитані знахарки розповідали переважно одне й те саме. Інколи радять " палити рожу" у трьох баб: " й одна об другой шоб не знала". Вважалося, що найуспішніше спалює рожу та баба, яка " або сама менша або сама старша (у сім’ї, серед дітей. – І. К.), а середнім, кажуть, не так дається" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Використання тканини саме червоного кольору зумовлене, як вважала З. Болтарович, тим, що воно базувалося на дії принципу імітативної магії (запальні процеси шкіри асоціювалися із червоним кольором, а схильність до аналогії – один з найпоширеніших методів лікування не тільки в українців, а й у багатьох інших народів[249]. Підтверджували це і самі шептухи, відповідаючи на питання, чому при " спалюванні" потрібно використовувати тільки червону тканину: " От іменно через то, шо і рожа красна" (зап. у с. Нові Озеряни від перес. із с. Великі Кліщі).

Сам же процес паління шептухи пояснюють таким чином: " Шоб добре вигрівало, це ж льон палиться на людині, то воно ж вигрівається" (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

Інша пояснила це так: поміч іде від того, що хворий на рожу нюхає палений льон, запах якого є корисним для нього (зап. у с. Потіївка від перес. із с. Рудня-Осошня).

Крім досить стандартних розповідях про лікування рожі зустрічаються й особливі. Зокрема, шептуха із Західного Полісся розповіла про те, що є рожа рання, а є вечірня, тому приходити треба зранку й увечері. Уранці читається одна молитва, увечері – інша (с. Зарічне).

Причиною виникнення " волосу" могли стати нариви на пальцях рук чи ніг. Назва цієї хвороби мотивується віруванням у проникнення в організм людини водяного ниткоподібного черв’яка, що нібито утворився із кінської волосини. Поліщуки вважають, що така волосина найчастіше плаває у ріках і проникає в організм через дрібні пошкодження, ранки. Проте на Правобережному Поліссі під волосом розуміють випирання назовні кісток, суглобів, а жителі Мозирського та Єльського районів Гомельщини взагалі не знають такої хвороби.

Обов’язковими атрибутами при лікуванні " волосу" мали бути дев‘ять пшеничних колосків та мисочка з теплою водою. Для більшого ефекту шептухи роблять три пучки колосків, у кожному по дев‘ять. Їх зв’язують, прикладають до хворого місця і поливають гарячою водою (у всіх обстежених селах). Причому такий метод, який називався " виливанням волосу", був не тільки лікувальним, а й діагностичним. Якщо колоски " беруться косами до кучі, і не можна роздерти", впевнено ставили діагноз, що це волос (зап. у с. Лазарівка від перес. із с. Межиліска).

Лікування зубів в українців загалом і в поліщуків зокрема майже завжди традиційно пов’язується з місяцем.

Таку закономірність дослідники трактують по-різому. Зокрема, Н. Мазалова припускає, що це пов’язано із зовнішньою схожістю місяця як світила, блискучого небесного тіла та білих зубів, а також видимого росту, зміни зубів та зміни фаз місяця[250].

А. Темченко пояснює це так: звертання до місяця спричинене уявленням про те, що він світить для мертвих [251].

Слід зазначити, що головну роль у лікуванні відводили саме " молодику", оскільки дія місяця вважалася сприятливою в період його зростання[252]. До того ж наші предки відносили місяць до астральної тріади разом із зорями та сонцем, де він був головним божеством[253].

Щоправда, деякі шептухи вважають, що більше сприяє лікуванню старий місяць. Тут головну роль відігравала аналогія, бо " старий сходить, а молодий ще розвивається" (зап. у с. Осівці від перес. із с. Любарка)відповідно до того, біль має зійти, як і старий місяць.

Процес лікування зубного болю відбувався переважно ввечері. На Рівненщині радили замовляти зуби у такий спосіб: на молодик піти в поле, віднайти на землі кістку і тричі прикласти до хворого місця, приказуючи замовляння[254].

Щодо " ролі" мерців у лікуванні зубів, то вона полягала не лише в замовляннях. Зубного болю намагалися позбутися за допомогою справжніх мертвих: цілували померлого і старалися його непомітно вкусити, вірячи, що зуби замруть, як померлий. На похоронах колупалися соломинкою в зубах і кидали її у могильну яму, обводили мізинцем навколо рота померлого і примовляли: " Як вмершого заніміло тіло, так нехай заніміють мої зуби" [255]. Підв’язували лице тією хусткою, якою підв’язували щелепу покійному[256].

Деякі " шептухи", окрім замовлянь, застосовують і конкретні дії. Так, одна з них розповіла, що вона " чавить зуби" малим дітям, у яких опухають ясна, таким чином: пальцем тисне на них, поки не вийде весь гній (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Калинівка).

У середині ХХ ст. окрім замовлянь при лікуванні зубів застосовували ще й такі методи: парилися над чавуном із вареною картоплею, прикладали до зубів відварене коріння слив-одноліток[257]. Шептухи добре знали, що їх способи не завжди були ефективними. Одна з них щиро призналася: " І не каждий месяць так тобі поможе, зуби є зуби" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Заводне).

Удар, " звих" – це хвороба, яка, з одного боку, має цілком раціональне пояснення: падіння і необережне ступання призводять до пошкодження тканин організму, порушення м’язових волокон. Проте, на переконання поліщуків, ця хвороба є демонічною істотою. За поліським повір’ям, просто так людина ніколи не впаде. Коли ж упала, то це означає, що з нею бавиться нечистий, до того ж удар ніколи сам не пройде, доки його не замовиш.

Удар здебільшого замовляли. Примовляючи, водили рукою чи свяченим ножем по хворому місцю.

При замовлянні крові особливих обрядодій не використовували. Як правило, воно зводилося до того, що знахарка свяченим ножем хрестила ушкоджене місце і замовляла його.

На означення хвороби " підорваного" живота зафіксовано такі назви: „зорвав жівота”, „пудурвавс”, „ураз”, „зорвав золотніка”, „опушченіє желудка”, „пудвередився”, „зрази”, „тре подібрат враз”, „дитинець”, „родімець”, „тре золотніка направіт”[258]. Поліщуки найчастіше вживають лексеми „ураз”, „золотнік”, „дитинець”.

Слід зазначити, що в народних уявленнях про анатомію людини пупу відводиться надзвичайно важливе місце: він вважався основною частиною, центром людського тіла[259]. Зміщення його викликало порушення функціонування всього організму.

За медичними знаннями мешканців Полісся, підірваний живіт може викликати низку інших хвороб, зокрема, шлунка, хребта, серця, легенів, а інколи й бездітність у жінок[260]. Найчастіше " золотнік" виникав у людей внаслідок важкої фізичної праці, перенапруження.

Лікування золотніка зводилося до того, щоб повернути пуп на місце, " поставити". Для початку проводили певну діагностику. Шептуха пересвідчувалася, чи справді людина була " зорвана". Для цього хворий лягав на підлогу, а баба клала пальця на пупа і пересвідчувалася – б’ється " враз" чи ні: " Враз б’ється на пупу, як серце тюкає, а як подорваний, то аж буде під грудьми" (зап. у с. Старосільці). Якщо " враз на пупу не бився", то це означало, що людина зорвана, і " враз" потрібно ставити на місце. " Ставлять золотнік", як правило, у такий спосіб: баба, знайшовши де враз б’ється, потроху тиснула на нього рукою, підводячи до пупа, примовляючи молитву. Ставили " золотнік" ще й у такий спосіб: хворому на пуп клали шматочок хліба чи зрізану картоплину, у які встромлювали 9 сірників, запалювали і накривали горщиком. А ще ставили на живіт череп’яний горщик із гарячою водою, кидали туди дев‘ять маленьких камінців (зап. у с. Бровки-Перші від перес. з с. Жолудівка).

Ставили золотнік і " на сокіру": сокиру ставили лезом до підлоги, а на обух налягали. Всі ці засоби були спрямовані на те, щоб притягнути " враз" до пупа (зап. у с. Нові Обіходи від перес. із с. Обіходи).

Після встановлення вразу рекомендували кілька днів нічого важкого не піднімати, інакше " враз" буде " бродячий", тобто при будь-якому фізичному навантаженні зриватиметься. Тоді дуже важко закріпити його на місці.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що в середовищі носіїв народних медичних знань у досліджуваний час (остання чверть ХХ – початок ХХІ ст.) відбулися значні зміни.

Польові дослідження підтверджують, що дедалі складніше знайти " універсальних” шептух, які володіють усіма прийомами народної лікувальної традиції. Найчастіше народні лікарі мають вузьку спеціалізацію: " качають" ляк, " палять рожу, " ставлять золотнік" тощо.

На противагу " добрим" шептухам, які тільки " вимовляють" хворобу, сучасне населення Полісся знає й " поганих" – знахарів, осіб, які найчастіше насилають хворобу, хоча традиційно знахарство мало скоріше позитивне навантаження. Цій групі людей окрім " насилання" хвороб приписували ще й володіння сільськогосподарською, промисловою та любовною магією. Проте нині вони сприймаються скоріше як екзотика.

Дослідження показують, що майже повністю втрачено таємничість передавання такого роду знань. Відсутній ритуал пе