Нормативні аспекти граматичних категорій іменника (рід, число, відмінок)Іменник – це самостійна повнозначна частина мови, яка виражає значення предметності в граматичних категоріях роду, числа, відмінка і відповідає на питання хто? що? Іменники української мови, які вживаються у формі однини, мають рід – чоловічий, жіночий, середній. Його визначають з увагою на лексичне значення та формальні показники (закінчення). Лексичне значення слова впливає на визначення роду іменників, що є назвами осіб. 1. Іменники чоловічого роду позначають осіб чоловічої статі: батько, брат, директор, Микола, Ілля, Чаковський, Кутній. Показниками роду цих іменників є закінчення -о, -а (-я), нульове, а також закінчення прикметникового походження -ий (-ій). Незмінні іменники значення чоловічого роду виражають лише лексично: аташе, рефері, рантьє, круп’є. Назви осіб із закінченням -о, крім чоловічого, бувають ще середнього роду: хлоп’ятко, дівчатко, телятко. Іменники типу ледащо, незнайко, забудько, громило, здоровило є іменниками спільного (чоловічого і середнього) роду. Наприклад: Цей ледащо Сергій ніколи не виконує домашнього завдання з математики. Вона таке ледащо! Особливої уваги потребують назви осіб чоловічого роду з нульовим закінченням. Багато цих іменників є назвами осіб за професією, родом занять, посадою, званням. Їх використовують для позначення осіб чоловічої і жіночої статі: банкір, президент, міністр, депутат, начальник, нотаріус, професор, заступник. Якщо відсутні мовні засоби означення статі, то узгоджене означення та присудок мають форму чоловічого роду, напр.: Наш директор повернувся з відрядження. Дієслово-присудок набуває форми жіночого роду, якщо в реченні зазначається власне жіноче ім’я або прізвище, чи є займенник вона, напр.: Головний економіст Духновська О.В. підписала лист. Проте висловлення типу “наша директор сказала”, “наша професор сказала” не відповідають нормам літературної мови (вони мають усно-розмовний характер). Окрему групу становлять іменники чоловічого роду прикметникового та дієприкметникового походження, утворені за словотвірною моделлю російської мови або запозичені з неї: керуючий, завідуючий, командуючий, виступаючий, віруючий тощо. Деякі з них можна замінити похідними іменниками типу завідувач, командувач. Іменники спільного (чоловічого і жіночого) роду розрізняють у реченні за допомогою особових форм дієслова, займенників або загальних назв із чіткою вказівкою на рід (пан, пані), напр.: Наш лаборант виконав доручення адміністрації і Наша лаборант виконала доручення адміністрації. Депутат Сердюк перейшов у іншу фракцію, але Пані Сердюк – депутат обох скликань. Виділяють кілька груп іменників, у морфологічній формі яких не закладене розмежування за статтю: 1) назви наукових ступенів і звань: доктор, кандидат, професор, доцент; 2) офіційні, адміністративні, посадові назви: прем’єр-міністр, президент, депутат, посол; 3) назви осіб за військовими спеціальностями і званнями: воїн, боєць, офіцер, пілот, майор, капітан; 4) інші найменування соціально-оцінного типу: лауреат, бухгалтер, інспектор, консультант. Слід пам’ятати, що офіційними, основними назвами посад, професій і звань служать іменники чоловічого роду: секретар, лікар, водій, бухгалтер, фінансист, ревізор, доцент. У ділових офіційних документах вони вживаються незалежно від статі особи, позначуваної цим іменником (З арахувати Калініну А.В. на посаду старшого викладача кафедри фінансів; Звільнити Іванову К.Д. з посади контролера-ревізора). Не можна стверджувати, що в українській літературній мові взагалі відсутні співвідносні форми чоловічого і жіночого роду (студент – студентка, аспірант – аспірантка, товариш – товаришка, робітник – робітниця, митець – мисткиня). Уживання найменувань жіночого роду виправдано в тих текстах, для яких вказівка на стать є бажаною, але не може біти виражена іншими засобами (Успіхи українських гімнасток цілком закономірні, Виступ відомої співачки викликав неабияке зацікавлення преси). Процес творення похідних іменників жіночого роду є доволі складним. Треба уважно стежити за тим, щоб не порушити семантичної та формальної співвіднесеності, напр.: секретар – секретарка, друкар – друкарка. Варто зважати на контекст уживання таких назв професій (Секретар РНБО України відвідала з офіційним візитом Сполучені Штати Америки і Секретарка Олена вчасно прийшла на роботу; Зарахувати на посаду друкаря офсетного друку Кравець О.М. і Зарахувати на посаду друкарки -референта Кравець О.М.). Для виділення родостатевих протиставлень іноді використовують слова типу жінка-міністр, жінка-банкір. Співвідносні назви осіб чоловічого і жіночого роду за територіальною чи національною ознакою часто утворюються за допомогою суфікса -к(а): росіянин – росіянка, поляк – полячка (полька), німець – німка (німкеня), харків’янин – харків’янка. Не вживаються в офіційних ділових паперах найменування осіб за ознакою місця проживання або місця роботи типу городяни, сільчани, заводчани, поштарі та ін. Ці слова є розмовними варіантами офіційних складених найменувань (мешканці міста (села), робітники заводу, працівники пошти). Сучасна тенденція родової категоризації іменників є збільшення кількості іменників жіночого роду, які утворюються від іменників-назв осіб чоловічого роду і поглиблюють їх розрізнення за ознакою статі. Показниками роду таких іменників здебільшого є словотворчі суфікси. Багато іменників жіночого роду, утворених суфіксами - (к) а, - (ш) а, - (их) а та інші мають яскраво виражене усно-розмовне (шефиня), а іноді й просторічно-жаргонне забарвлення, порівняно з формами чоловічого роду (секретарша, директорка, касирка, повариха). Для офіційного тексту вони непридатні. 2. Іменники жіночого роду позначають осіб жіночої статі: сестра, Оксана, Софія, Задорожна, ткаля. Єдиним показником жіночого роду є закінчення -а (-я). Щодо іменника мати, то його слід запам’ятати разом із парадигмою відмінкових закінчень. 3. Іменники середнього роду є назвами осіб малих за віком незалежно від статі: дитя, маля, хлоп’я, дівча або дитятко, малятко, хлоп’ятко, дівчатко. Залежно від них прикметникова, займенникова або дієслівна форма засвідчує це граматичне значення: веселе дівча (дівчатко); це хлоп’я (хлоп’ятко); прийшло маля (малятко). Щоб правильно визначити рід незмінюваних та іншомовних іменників, слід знати таке: – власні назви мають рід відповідно до загальної назви: сучасна Чилі (країна), знаменита Жорж Санд (письменниця), мальовниче Онтаріо (озеро), велике Тбілісі (місто), Огайо (штат) прийняв гостей; – абревіатури мають рід основного слова: УПА (армія), ООН (організація), СНД (союз), НБУ (банк), ВАТ (товариство); – незмінні іменники іншомовного походження, які є назвами неістот, за незначним винятком, є середнього роду: метро, пальто, таксі, журі, кафе, євро, сальдо, біол., метро. Винятки становлять ті, в яких під впливом українських відповідників – родових назв змінився граматичний рід: пенальті (удар), торнадо (вітер), сулугуні (сир) – чоловічий рід; авеню (вулиця), кольрабі (капуста) – жіночий рід; – іншомовні слова, що означають назви істот, мають рід відповідно до статі: ця міс, міледі, мадам, фрау; цей містер, денді, джентльмен, мачо. – іншомовні слова, що означають назви тварин і птахів, – чоловічого роду: кенгуру, шимпанзе, какаду, колібрі, ківі, поні. В українській літературній мові є іменники, що мають співвідносні форми чоловічого та жіночого роду, які вважають нормативними і використовують паралельно: клавіш – клавіша, дискет – дискета, зал – зала, хід – хода, одяг – одежа. Часто рід іменників з нульовим закінченням визначають неправильно, плутаючи під впливом співзвучних форм російської мови
Число іменників – словозмінна категорія іменника, в основі якої лежить поняття розчленованої кількості. Більшість іменників позначають предмети, які піддаються лічбі, мають співвідносні форми однини і множини з тим самим лексичним значенням: банк – банки, студент – студенти, правило – правила, інститут – інститути, вакансія – вакансії. Під впливом контексту зміст форм однини і множини може змінюватися, напр.: Студент зобов’язаний добре вчитися і Студент Шевченко добре вчиться; Людину пізнають у праці і Я знаю цю людину. У цих прикладах іменники у формі однини позначають як одну особу, так і узагальнену множинність осіб. Так само іменники у формі множини можуть виражати значення одиничності, напр.: Чого тебе тільки по тих університетах вчать! В українській мові є іменники, що вживаються тільки в однині або тільки в множині.
Серед іменників, форми числа яких виявляють зв’язок із лексичним значенням, треба звернути увагу на слова кошт і кошти. Кошти (множ.) – гроші, капітал, матеріальні цінності (Держава виділяє великі кошти у вигляді кредиту для будівництва житла). Кошт (одн.) – використовується у стійких словосполученнях (власним коштом, невеликим коштом). У складі термінологічних сполук як одиниць наукового мовлення чи ділових паперів іменники зі значенням речовинності часто мають форму множини, напр.: сухі вина, технічні мастила, мінеральні води. Відмінок – це словозмінна категорія іменника, яка служить для вираження синтаксичного відношення іменника до інших пов’язаних з ним слів. Отже, відмінок виявляється на морфологічному (має формальне вираження – закінчення) та синтаксичному рівнях мови. Категорію відмінка в сучасній українській літературній мові становлять сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний (детальніше про використання відмінкових форм кличного відмінка див. у Темі 4). Кожний відмінок є носієм певного комплексу значень, які актуалізуються в мові. Особливо ретельно треба стежити за тим, щоб поєднання відмінкових форм не викликало двозначності, напр.: контроль бухгалтерії, допомога заводу, виклик брата. Звичайно, її можна уникнути, ввівши слова-конкретизатори або замінивши віддієслівні іменники дієсловами (контроль з боку бухгалтерії, допомога від заводу, братів виклик або викликати брата). Застереження можуть стосуватися окремих відмінків, напр.: 1. При дієсловах з часткою не використовують родовий відмінок, а не знахідний (не позичити грошей, але позичити гроші; не писати статей, але писати статті); 2. Для вираження значення часу переважно використовують родовий відмінок, якщо його вживають з порядковим числівником, займенниками цей, той чи прикметниками, а також для вказівки на дату (першого квітня дві тисячі восьмого року, цього року, поточного року, але у подальші місяці року).
|
