Труднощі особистісної психокорекції

У процесі особистісної корекції майбутнього психолога зазвичай виникають певні труднощі (бар’єри). Пов’язані вони як з перебігом самопізнання у психокорекційній групі, так і з особистісними проблемами. Можна констатувати, що ці труднощі породжуються об’єктивними розбіжностями в теоретичній (академічній) та практичній підготовці, а також невизначеністю кінцевої мети психокорекції для кожного конкретного суб’єкта, що й створює перепону на шляху його самореалізації.

Майбутній психолог отримує теоретичні знання, пізнає власну психіку, його особистість піддається корекції з боку більш кваліфікованого фахівця (керівника групи, викладача), він не має змоги проводити повноцінну власну практику, а застосовує лише її елементи. Тому його психокорекція обмежується отриманням знань про психологію взагалі та про себе як носія психічного, а увагу привертають насамперед психологічні особливості власні та інших людей. Ближче до завершення навчання бачення студентом психічних закономірностей стає цілісним і систематизованим. Психолог-початківець набуває досвіду власної психокорекційної практики, що змушує його здійснювати самоаналіз поведінкових актів та несвідомих тенденцій безпосередньо у професійній діяльності. Можна виокремити такі етапи досягнення професіоналізму. Перший – відвідування психокорекційної групи, у процесі якого студент опановує принципи групової взаємодії та набуває необхідних навичок самопізнання і самокорекції (цей етап є обов’язковою умовою психокорекції майбутнього психолога-практика). На другому етапі кожний учасник групових психокорекційних занять має змогу не лише коригувати себе, а й аналізувати, якою мірою його особистісна проблематика гальмує взаємодію з іншою людиною. Тому важливою є групова робота, під час якої майбутні психологи рефлексують власні похибки. Третій етап – супервізія як спосіб професійного вдосконалення, коли робота психолога з протагоністом відбувається під наглядом більш кваліфікованого фахівця, який аналізує таку взаємодію. Цей етап властивий передусім психологові-початківцю, хоча його елементи можуть застосовуватися й у роботі зі студентами (у навчальному процесі передбачено апробацію майбутніми фахівцями професійних можливостей).

Потрібно розрізняти рівні бар’єрів психокорекції: бар’єри в роботі самої групи та в психокорекційному процесі; труднощі, що стосуються керівника групи або її членів.

У груповому процесі на заваді ефективності психокорекції може стояти почуття меншовартості його учасників. Це – один з найпоширеніших бар’єрів, що може породжувати щонайменше невпевненість, пасивність та мовчання. А. Адлер переконливо довів, що почуття меншовартості притаманне кожному суб’єкту від народження, бо людина з’являється на світ безпорадною, боїться всього навколишнього. Воно не є патологічним, проте не зникає впродовж життя, і його позитивна роль може виявлятись у прагненні досягти соціально значущих успіхів, зробити суспільно корисні справи, адже психічно здорова людина бажає подолати таке почуття соціально прийнятними способами, прагне реального самоутвердження, самореалізації в житті. Однак за несприятливої ситуації (найчастіше – неадекватного виховання в дитинстві) почуття меншовартості може перетворитися на комплекс, що виявляється в особистісній поведінці, людина стає нездатною до розвитку власного творчого потенціалу, концентрується на собі, а не на довкіллі. Простежується тенденція до компенсації свого комплексу завдяки відчуттю " високості", неперевершеності, прагнення (але не дії!) стати щасливим, успішним. За таких умов у реальному житті людина несвідомо ухиляється від об’єктивно-продуктивної діяльності, занурюється в уявний світ й ілюзорне відчуття " вищості" над іншими. Звільнення від комплексу меншовартості відкриває нові перспективи для розвитку потенціалу суб’єкта, знаходження своєї соціальної ролі в межах об’єктивної дійсності, формування здатності до особистісного прогресу. На наш погляд, усвідомлення почуття меншовартості у професійному становленні психолога-початківця є обов’язковим, інакше в нього можуть з’являтися страхи, тривоги, які блокуватимуть творчу активність.

На початкових етапах роботи групи в її членів можуть виникати різні страхи уявного характеру. З. Фрейд називав їх невротичними, бо вони ґрунтуються на сприйнятті внутрішньої, а не зовнішньої небезпеки. Німецький дослідник Ф. Ріман [18] зауважує, що страх детермінує поведінку суб’єкта, хоча здебільшого не усвідомлюється або усвідомлюється лише на мить. Активність суб’єкта спонукають такі страхи: відторгнення свого " Я", що суб’єктивно відчувається як його втрата та залежність; самостановлення у формі почуття беззахисності та ізоляції; змін і мінливості, що породжує невпевненість; скінченності людського життя та несвободи. Кожній із зазначених тривог властивий страх перед протилежним прагненням. В учасників психокорекційної групи може актуалізуватися страх, пов’язаний з непевністю, очікуванням невідомого, а отже, суб’єктивно небезпечного, оскільки ситуація є специфічною за формою організації та сутністю роботи. Суб’єкт може уникати саморозкриття через побоювання бути несхваленим іншими учасниками. Часто виникає індивідуально-неповторна закритість в об’єктивуванні особистісного матеріалу, недовіра до групи через пережиту психологічну травму (драматичний досвід довіри до людей у життєвій ситуації), тоді закритість виступає як умовна цінність. Страх бути скривдженим або відторгненим групою призводить до закритості й пасивності або до гіперболізованих агресивних реакцій, що є проекцією на інших членів та керівника з метою захисту власного " Я". Страх, що психокорекційний процес завдасть шкоди, виявляється в побоюванні позбутися зінтегрованості особистості та уявлень, які складалися впродовж життя, страх перед набуттям нового досвіду гальмує особистісні зміни. Неусвідомлюваний страх смерті може породжувати страх перед потребою змінити стиль життя. Тоді суб’єкт не наважується пізнати глибини власних несвідомих механізмів, оберігаючи " Я" від можливих розчарувань.

Іноді виникає страх перед позитивним ставленням, добром, прийняттям іншими учасниками групи, що ґрунтується на глибокій суперечності: з одного боку, домінує прагнення до автономії, самостійності, незалежності, а з іншого – до єднання з іншою людиною, досягнення якого блокується особистісною проблематикою. За умови емоційної знедоленості, що сформувалася в дитинстві через брак любові, прийняття батьками, суб’єкт не в змозі сприйняти позитивного ставлення тих, хто його оточує, уникаючи повторення травмівних відчуттів.

Якщо страх перед новою формою роботи у групі долається, то глобальне почуття тривоги може зберігатись упродовж тривалого часу. Вперше розмежувала почуття страху й тривоги американська дослідниця К. Хорні [27], визначивши поняття базальної тривоги як супровідне незмінне емоційне тло життєдіяльності суб’єкта. Наявність тривоги та причини її виникнення часто не усвідомлюються або усвідомлюються у вигляді проекції (тривога за власних дітей). Тривожність детермінується інфантильними тенденціями й каталізується включеністю людини у суспільну діяльність. Р. Ленг також звернув увагу на фоновий характер тривожності, яка є основою глобальної особистісної невпевненості [11, с. 84]. Невпевненість зумовлює відчуття дезінтегрованості особистості, розщепленості на емоційну та когнітивну сфери. Подолання тривоги здебільшого відбувається через ототожнення свого " Я" лише з розумом. У процесі групової психокорекції деякі учасники можуть виявляти надмірну активність як засіб маскування внутрішньої невпевненості й почуття тривоги без урахування інтересів інших членів групи та її загальних цілей. Впадає у вічі також уникання ситуацій та почуттів, які підсилюють тривожність, що має вияв у демонстративній поведінці, байдужості або абстрактних розмірковуваннях, не пов’язаних із суттю групової роботи.

Інфантильна позиція спонукає учасників до контр-перенесення, коли керівникові приписується роль ведучого – " батька", який несе цілковиту відповідальність за їхні особистісні негаразди. Труднощі в психокорекції можуть породжуватися ілюзіями учасників групи, очікуваннями, що керівник забезпечить " готовий відкоригований продукт", детермінуються страхом власної активності, що потребує напруження душевних сил. Очікування зазвичай ґрунтуються на захисній тенденції перенесення. Наприклад, якщо хтось із членів групи викликає тривожні відчуття в інших, вияв закритості може бути витісненою ворожістю, зумовленою перенесенням на нього якостей знайомих або близьких людей. Відбувається затримка агресії, вияви якої блокуються внаслідок виховання або внутрішніх обмежень. У разі існування амбівалентних почуттів до батьків, що супроводжується внутрішніми обмеженнями на представлення цього особистісного матеріалу в групі (батьки завжди залишаються для суб’єкта " святими"), негативні самовідчуття витісняються. Неусвідомлюване " злиття" з батьками, амбівалентність почуттів до них породжує закритість або ж менторську позицію в межах захисних тенденцій. Така позиція відчутно заважає психокорекції і часто зумовлена конкурентними тенденціями.

Бар’єри в роботі групи тісно пов’язані з труднощами в самому психокорекцйному процесі. Завдяки дії захисної тенденції перенесення виникає упереджене ставлення до інших людей з елементами недоброзичливості, що не усвідомлюється або усвідомлюється частково. Такі тенденції генералізуються на поведінкову сферу й виявляються у постійній невдоволеності та прагненні довести власну непогрішність. В актуальній ситуації взаємодії є небезпека зайвої витрати психічної енергії без об’єктивної доцільності. Така активність детермінується нерозв’язаним конфліктом з рідними, що інтроектується у власне " Я" й продовжує функціонувати як внутрішній конфлікт. Наведемо приклад: тяжіння до одного з батьків, який, можливо, віддавав переваги сестрі або братові, детермінує суб’єктивну значущість минулої ситуації. Виникає фіксованість на відчутті втрати " високості" перед матір’ю (батьком), тоді почуття меншовартості та постійної невдоволеності стає тлом життєдіяльності й гальмує психокорекційні зміни. За поведінковою канвою може створюватись позиція ментора, суб’єкт немовби виправдовує себе за неусвідомлюваною логікою: " Я кращий за тебе". Втрачається зв’язок з первинним об’єктом, який обумовлював становлення характерологічної якості, а стиль поведінки заміщує травмівну ситуацію. За таких умов є небезпека відступу від реальності в напрямі конкуренції, що нівелює психокорекційний ефект. Бар’єром у психокорекції суб’єкта може виступати неусвідомлювана конкуренція з керівником групи, бо за логікою несвідомого, бути відкоригованим – означає опосередковано підкріпити успіх керівника й методики його роботи. Захисна система призводить до психологічного егоїзму (така поведінка свідчить про недосконалість методики) у поєднанні з тенденцією до самопокарання – відмова від психокорекції шкодить особистісній та професійній самореалізації.

Людина з високим рівнем освіти в академічній психології може безпідставно сподіватися на успіхи в оволодінні професійною діяльністю і в практичній галузі, що породжує очікування на підтвердження фахової досконалості, тобто ідеалізованого " Я". Такий " ефект відмінника" може загальмувати процес набуття рефлексивних знань. Ідеалізація власного " Я" поєднується з відчуттям його справжності, що може знайти вияв у відчутті непогрішності. Позиція високості і досконалості власного “Я” нівелює потребу в психологічній корекції, перегляді особистісних якостей та системи цінностей. Поняття досконалості детермінується умовними цінностями, помилковим сприйманням та відступами від реальності, що пов’язане з феноменом психічних захистів. Ідеалізація " Я" породжує захисне неусвідомлюване переконання: " Я вже і є досконалість" та психологічну закритість, реалізуючи у такий спосіб тенденцію " від слабкості до сили". Психокорекційний процес дає змогу пізнати недосконалість, яка гальмує зростання і самореалізацію, тому його результати можуть хибно тлумачитись як виявлення огріхів та пошук в учасників проблем, що не існують. Відвідування психокорекційної групи за таких умов замість психокорекційного ефекту, який передбачає позитивну дезінтеграцію та вторинну інтеграцію психіки на більш високому рівні (і тому несе загрозу розвінчання ідеалізованого " Я"), може закріпити відчуття реальності без ефекту ідеалізованості " Я". Захисна система через викривлення реальності нівелює ризик непідтвердження досконалості. На поведінковому рівні для збереження цілісності ідеалізованого " Я" залучаються допоміжні циркуляри, офіційні документи, що унеможливлюють саморефлексію. Ризиковані для " Я" ситуації неуспіху розцінюються як певні частковості, що загалом не загрожують ідеалізованим уявленням суб’єкта про себе (за логікою: " Моє " Я" присутнє лише в досконалих діях"). Якщо захисна система не може впоратись із тиском об’єктивних чинників, що засвідчують недосконалість, поведінка суб’єкта втрачає адекватність, він стає неначе іншою (слабкою) людиною. Без особистісної корекції індивідуальність суб’єкта часто визначається ідеалізованим " Я". За таких умов є небезпека неадекватного реагування в міжособистісній та професійній взаємодії. Страх непідтвердження ідеалізованого " Я", власної високості криється в інфантильних індивідуально-неповторних витоках, що потребують глибинного пізнання (наприклад, абсолютизування особистісної досконалості в сім’ї батьків).

Бар’єри особистісної психокорекції майбутнього психолога виникають через труднощі в реалізації прагнень (найчастіше неусвідомлюваних) отримати від оточення бажане підтвердження ідеалізованого " Я", що зумовлює використання засобів та прийомів поведінки, неадекватних його цілям спілкування. Бажання уникнути негативної інформації, зворотного зв’язку може недостатньо усвідомлюватись суб’єктом, оскільки завуальовується численними поведінковими виявами, на перший погляд, орієнтованими на досягнення соціального інтересу. Тому є підстави говорити, що бар’єром у психокорекції може виступати розбіжність між проголошуваними суб’єктом соціально-орієнтованими умовними цінностями та інфантильним інтересом. Умовними цінностями, можуть, зокрема, виступати: прагнення не давати іншій людині негативних оцінок; уникати ситуації загрози власному " Я"; придушувати негативні емоції та деструктивні почуття щодо інших людей. Відбуваються затискування негативних емоцій, накопичення агресії, що може вибухнути. Для утримання витісненої енергії від вияву в поведінці потрібне посилення захисних тенденцій психіки. Така внутрішня суперечність психіки суб’єкта призводить до поглинання енергії. Поширеним бар’єром особистісної психокорекції є відсутність чітко визначеної мети з орієнтацією на кінцевий результат (як в академічній психології), що за певних умов знижує мотивацію до особистісної корекції й знецінює її можливості.

Прагнення уникнути негативної інформації, яка нівелює самоповагу та гідність " Я" суб’єкта, зумовлює застосування певних способів висловлювання, що ненавмисне маскують несвідомий зміст. Тихе, невиразне мовлення за збереження здатності висловлюватись голосно, виразно забезпечує суб’єктивне відчуття захищеності на зразок: " Ви не розчули, я хотів сказати інше". Іноді людина вдається до подвійних висловлювань, які можна інтерпретувати як " або – або". Через наявність внутрішньої суперечності може порушуватись логіка висловлювання (хоча загальна здатність мислити логічно, чітко зберігається). Втрачаючи можливості захисту " Я" в емоційно обтяжливі моменти психокорекційної роботи, психіка намагається реабілітувати або захистити гідність " Я". На думку Т. Яценко, якщо не задовольняється потреба підтвердження ідеалізації " Я", спостерігаються спроби " вторинного захисту" [31]. За таких умов у співрозмовників (або одного з них) створюється враження " мертвої точки", " глухого кута", " ходіння хибним колом" (динамічні характеристики якого, радше ілюзорні, приховують його статичність). Тоді діалог у психокорекційній групі може набувати безпредметного і втомливого характеру.

Ще один “захисний” спосіб – раптове усічення мовлення всередині розмови у разі непідтвердження власного " Я" іншими людьми. Це паралізує здатність суб’єкта логічно, чітко і послідовно формулювати свої думки. Невдоволене " Я" спонукає до продовження спроб його реабілітації, коли співрозмовники вже поринули в інші справи, тобто порушується семантика спілкування. Для зменшення критики і вимогливості інших учасників групи, а також під тиском внутрішнього напруження суб’єкт може прагнути висловитись першим, що заважає адекватно узгоджувати власні можливості з особливостями ситуації. Намагаючись уникнути негативної оцінки (або критики), він відкладає висловлювання в групі аж доти, поки влучний момент не буде втрачено. Потреба у самоутвердженні спричинює порушення комунікативного контакту в груповій взаємодії через фіксованість того або того учасника на власній думці: він шукає слушну нагоду для висловлювання, " не чує" співрозмовника (що інколи призводить до конфліктів). Зосередження на власній особі та прагнення уникнути небезпеки для " Я" спонукають суб’єкта орієнтуватись на висловлювання значущих для нього особистостей: відбувається переконструювання власної думки, наближення її до думки значущої людини. Суб’єкт структурує висловлювання в часі (висловлюючись лише після когось), створюється захисний феномен " пробивання його думки" й блокування потенціалу, творче начало в реалізації власного " Я" затискується. Комунікативна функція мовлення може порушуватись через гостре переживання почуття образи, що виникає за наявності ідеалізованих уявлень про власне " Я" та природного непідтвердження їх тими, хто оточує. За таких умов словесне реагування підміняється плачем, агресією, заглибленням у себе, мовчанням, депресією.

Для зниження травмівного ефекту від непідкріплення ідеалізованого " Я" відбувається поділ людей на дві чи більше категорій, унаслідок чого штучно звужуються канали зворотного зв’язку про власне " Я". До того ж засоби спілкування, застосовувані з незначущими людьми, можуть бути агресивними і за змістом, і за формою. Дія захисної системи заважає усвідомленню сутності таких виявів (оскільки визнання факту власної агресивності може суб’єктивно засвідчити слабкість " Я"). Самоповага " Я" підтримується лише позитивним зворотним зв’язком, отримуваним від значущих людей. Використання засобів мовлення для реалізації окремих важливих для суб’єкта якостей на шкоду одним людям, але з метою привернення уваги інших (дошкульні зауваження, жарти, іронія, сарказм) нерідко є наслідком почуття меншовартості, що деструктує стосунки з оточенням й нівелює почуття задоволення від процесу взаємодії. Ускладнення спілкування, викликані особистісною проблемою суб’єкта, зазвичай частково чи повністю зникають після проходження глибинної корекції та набуття навичок самопізнання та самоаналізу.

Через зазначені труднощі суб’єктові важко усвідомити свою недостатню професійну спроможність у практичній психології, бо імперативної сили набувають тенденції його ідеалізованого " Я", що актуалізується в очікуваннях на підтвердження власного ідеалізованого образу (наприклад, " я досконалий фахівець") або ж у меншовартісній позиції (" я не придатний до професійної роботи"), що часто пов’язане з психологічним ризиком розвінчання ілюзорної досконалості. Важливо розвивати психокорекційний потенціал. Долання бар’єрів і труднощів психокорекції дають змогу не лише відкоригувати себе, а й відчути нове світобачення, розширити власний кругозір, відкрити нові перспективи у стосунках з людьми, в особистісному та професійному зростанні. Пізнання недосконалих сторін власної особистості є запорукою професійного розвитку та набуття реальної психологічної сили.

Представлений матеріал засвідчує, що долання труднощів психокорекційного процесу, пов’язаних як з особливостями процесу самопізнання в групі, так і з особистісними бар’єрами, просуває майбутнього психолога у бік особистісної відкоректованості. Долання бар’єрів не є легким, проте відкриває перспективи прийняття власної особистості, що є важливою передумовою розвитку соціально-перцептивного інтелекту, меж самоусвідомлення у ситуації професійної взаємодії.